Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 1 страница

Т.2.

4/2.

Гібралтарській протоці та Атлантичному океані, частина яких закінчилася перемогою іспанців, а частина -- перемогою англійців.

Нові заклики англійських католиків та особиста ініціатива Федеріко Спіноли поновили ідею вторгнення в Англію в 1601 р. У лютому 1602 р. іспанський король затвердив план Спіноли, але на шляху до Фландрії Федеріко втратив декілька своїх кораблів. Задумана експедиція не здійснилася частково через протидії ерцгерцога Альберта, -а головним чином внаслідок загибелі Федеріко в морському бою з голландцями у травні 1603 р. Війська, які набрав Амброзіо Спінола, перейшли на службу до ерцгерцога.

Після смерті Єлизавети Англійської її спадкоємцем став Яков, син Марії Стюарт. Він одразу ж зажадав миру з Іспанією і в результаті, тривалих переговорів у 1604 р. була укладена мирна угода.

Що ж стосується Франції, то, незважаючи на мирну угоду, укладену в Като-Камбрезі, вона була на грані війни з Іспанією, і Спінола почав уже готувати війська, та смерть Генріха IV (14 травня 1610 р.) ліквідувала небезпеку нової війни. Його вдова Марія Медичи змінила політичний курс у бік миру з Іспанією. Виразником і гарантією нового політичного курсу став подвійний шлюбний союз між спадкоємцем французького престолу Людовиком XIII та іспанською інфантою, з одного боку, та між іспанським спадкоємцем і французькою принцесою з іншого.

3. Італійська проблема і війна з турками

У 1619 р. був проголошений союзний договір між Голландією і Венецією. Іспанський уряд почав готуватися до війни, але війна так і не почалася.

Війна почалася в іншому місці; віце-король Мілану окупував П'ємонт, який мав важливе стратегічне значення для Іспанії, бо знаходився на межі іспанських володінь в Італії та володінь Австрійського дому. Цей короткий конфлікт закінчився підписанням мрирної угоди в Мадриді в 1621 р. Вся ця політика була розрахована на розширення і укріплення іспанського панування в Італії. Одночасно відбувалась війна з турками, яка велась в Адріатичному морі, а також в Егейському та Середземному морях і на Африканському узбережжі Туніса та Алжира. Турки та алжирці часто нападали на іспанське узбережжя, тому уряди англії і Франції змушені були укласти в 1612 р. спеціальну угоду з Іспанією про боротьбу з ніратством. Але ця угода не принесла ніякої користі, бо ні Англія, ні Франція не проявляли особливого ентузіазму у спільних з Іспанією діях.

Таким чином, за часів Пилипа ЇЇІ, який вступив на престол у 1598 р., успадкувавши територію, що складала 1/5 частину світу з населеням 60 млн. чоловік, перелом на гірше, що намітився ще за часів Пилипа II, перетворився на стрімкий занепад, бо король не в змозі був управляти своїми володіннями. Колишня Священна Імперія знаходилась у такому стані, що ледь помітна на карті республіка Сполучених Провінцій Ні­дерландів не лише успішно відстояла свою незалежність від Іспанії, але й почала захоплювати великі території в Ост-Індії, Індонезії, Південній Африці та Південній Америці; заснувала свої торговельні контори, завдала поразки королівському іспано-португальському флоту. Голландці керувалися двома основними цілями: закріпитися в ряді пунк­тів Південної Америки (зокрема,- на Чилійському узбережжі) і заволодіти торгівлею в Азії. Своєї першої мети вони так і не змогли досягти, але на шляху до досягнення другої мети успіхи були досить значними. Голландці поступово закріплювалися на островах Тихого океану на південь від Азії, прагнули привернути на свій бік туземне населення і витіснити португальців з їхніх ринків. У разі необхідності голландці не зупинялись і перед застосуванням військової сили.

Їхній вплив поширився на Бенгалію, Малабару, Молуккські острови, Яву, Борнео, Холо. Іспанці помітили небезпеку і організували з Маніли в 1604 р. військову експедицію, відбили у голландців Молуккські острови І встановили на них своє панування. Боротьба за вплив у цьому регіоні між Іспанцями та голландцями продовжувалась з перемінним успіхом ДОІ615 р., коли іспанці все-таки змогли відстояти свої колонії в Азії. У 1615 р. голландці поновили свої атаки на американське узбережжя. Вони спромоглися раптовим набігом одержати тимчасову перемогу над іспанською ескадрою, але в подальшому їхні наступи закінчувались безрезультатно і вони обмежувались тим, що турбували морські комунікації Іспанії і нападали на окремі кораблі.

4. Ситуація в Іспанії на початку XVII століття

Постійні війни на морі і на суші, пуста королівська казна привели до того, що іспанська армія, не отримуючи платні, ставала страшнішою для мирного населення, ніж для ворогів. Не вистачало також коштів для побудови нових і для підтримки старих кораблів. Флот поступово приходив у занепад. Фінансові труднощі навели авантюристів, що стояли при владі, на думку про конфіскацію майна морисків під приводом їхнього зв'язку з турками і берберами. Так, у 1609-1610 рр.. більше 500 тисяч морисків було вигнано з Іспанії. Цілком очевидно, що зв'язок морисків з турками І берберами був лише приводом, бо протягом всієї своєї Історії не вдалося знайти підтвердження зради і переходу морисків на бік зовнішніх ворогів.

Жорстокі переслідування морисків з боку католицької церкви та іспанської держави не могли не викликати у них обурення і ненависті до всього християнського. Результатом вигнання морисків був повний занепад промисловості, торгівлі, сільського господарства. Особливо постраждало сільське господарство і торгівля. У таких провінціях, як Арагон і Валенсія, обробка землі знаходилась у руках маврів І була добре організована орошувальна система. Тут вирощували такі культури, як цукрова тростина, тутове дерево, виноград, який в середньому давав 60 тисяч діжок вина на суму приблизно 40 тисяч дукатів. Також перестали існувати цілі галузі промисловості: шовкове і вовняне виробництво, а в багатьох містах вовняні мануфактури були закриті, розкрадені і зруйновані.

Вигнання морисків обезлюднило цілі провінції, тисячі сіл. Іспан­ські монархи зобов'язані були давати дворянські титули тим, хто займався обробкою землі. Але через нестачу робочих рук поля залишались пообробленими, штучні водопроводи розвалювались.; Така ситуація склалась в Іспанії, коли в 1621 році на престол вступив Пилип IV. Йому тоді було лише 16 років. Спочатку він прагнув вникати в державні справи з бажанням розібратися в них. Але інтелек­туальні здібності короля були слабкими, а міжнародна обстановка з кінця XVI століття -- дуже складною, і молодий король швидко підпав Е; під вплив своїх міністрів, продовжуючи політичну систему Пилипа ІІЇ. Граф-герцог Оліварес став всесильним фаворитом і фактичним керівником іспанської політики.

Достоїнства Олівареса визначалися в першу чергу тим, що він роз­бирався в ситуації, що склалася, і указував правильний вихід із важкого становища. Він був рішучим поборником завойовницької політики. Енергійний, спритний, розумний і освічений, граф-герцог Оліварес бачив слабкі місця в іспанській державній системі, а також те, що складало силу європейських держав, противників Іспанії. Та, на жаль, він був нетерпимим до тих людей, які багато розуміють, передбачають і планують, але внаслідок відсутності практичних здібностей і невміння перемагати перепони, що зустрічаються, дуже часто ускладнюють ситуацію. Саме ця людина і керувала країною в період правління Пилипа IV.

5. Причини повстання в Каталонії

Пилип IV продовжував завойовницьку політику свого батька Пилипа Ш і повстання в Каталонії дуже тісно пов'язане з тики війнами,

які король вів з Фландрією, Італією та Францією. Каталонці вбачали порушення своїх привілеїв в тому, що на їхній території знаходились іноземні війська, а також у тому, що адміністративні посади посідали не каталонці. Саме тому каталонці і відмовили у людях для ведення зовнішніх війн.

У 1626 р. на засідання місцевих кортесів прибув Пилип IV, але не зміг отримати фінансової допомоги. У 1629 р. в Барселоні відбулися криваві сутички між солдатами і місцевим населенням.

У 1632 р. в Барселоні король залишив правителем кардинала-інфанта, військова політика якого викликала нове незадоволення. З Мадрида прибув наказ: обкласти місто податком, так званою кінтою1. Проти наказу виступили муніципальні радники та міські общини. Одночасно з цим збільшилась кількість скарг сільського населення на поведінку військ, розкиданих по всій країні.

Обстановка ускладнювалась також інтригами Франції, яка хотіла привернути на свій бік прикордонне каталонське населення і головним чином місцеве панство. У березні 1640 р. Пилип IV видав наказ, який зобов'язував місцеве населення утримувати війська; і нарешті, вийшов наказ про насильницький призов каталонців до іспанської армії, яка знаходилась в Італії.

Повстання почали селяни, які не витримали безчинств найманих іноземних військ, що відступали в 1640 р. із Руссидьйона в середину країни. Цікаво те, що незадоволення селян було виюіикане не стільки присутністю іноземних військ, скільки релігійними мотивами: каталонці вважали іноземних солдатів єретиками і ворогами церкви.

Першими повстали горці Ампурдана в західній частині провінції Херона. Як на заході, так і на півдні провінції почастішали зіткнення між солдатами і селянами, причому і одні і другі допускали великі звірства.

22 травня 1640 р. перед воротами Барселони з'явився добре озбро­єний трьохтисячний натовп селян з прапором, на якому був зображений хрест. Скрізь лунали крики: "Хай живуть фуероси! Хай живе церква! Хай живе король, смерть тирану-правителю!" Від Барселони селяни повернули на Ампурдан; повстання розросталось. По дорозі повстанці убивали офіцерів, що ховалися у церквах, і переслідували королівські війська, які, в свою чергу, чинили жорстокі розправи їю дорозі на Руссильйон. ї 1 червня повстанці пограбували місто Перпиньян.

Через п'ять днів -на свято тіла Господня у Барселоні повторилися криваві події. Повстання стало початком революції і громадянської війни між центральним урядом і каталонцям, які в масі співчували повстанню. Ця війна увійшла в історію під назвою Сегадорська війна, або війна женців.

У вересні 1640 р.» у місті Тортоса, що залишилось вірним королю, почалася концентрація королівських військ. 7 грудня королівські війська рушили від Тортоси через.усю південну Каталонію, захоплюючи на своєму шляху населені пункти. 23 грудня вони окупували Таррагону, а 26 грудня війська Пилипа IV з'явилися біля Барселони. Почався найжорстокіший період війни.

Сегадорська війна була використана французами для підриву могутності Іспанії: французькі війська і флот поспішили на допомогу барселонцям. Але лише французькі війська вступили в Каталонію, з боку чиновників французького короля ^а його солдатів на місцеве населення звалилось такс ж гноблення, як і з боку віце-королів та військ Пилипа IV.

У 1642-1643 роках французи одержали ряд перемог, але уже 1644 р. був сприятливим для королівської армії Іспанії. Розгромивши французького маршала Ламота, іспанці оволоділи Леридою і фортецями Палау і Росас. Кампанії 1646 І 1647 років проходили з перемінним успіхом. У 1648 р. французи захопили Тортосу, але уже наступного року перевага знову була на боці іспанців. Незадоволення французами та деякі інші причини активізували дії каталонських прихильників короля.

У 1651 р. королівська армія під командуванням сина Пилипа IV дона Хуана Австрійського взяла в облогу Барселону. Пожежа на складах барселонських повстанців у Сан Феліу де Тішольс, яку вчинили солдати Хуана Австрійського, завдала нового важкого удару обложеним. Незважаючи на допомогу французів, повстанці не змогли перемогти урядові війська. Разом з тим, неймовірна жорстокість французів та прагнення почесного і вигідного для них миру не могли не викликати незадоволення і підозри з боку каталонців. Війська Пилипа IV послідовно оволоділи такими пунктами: Матаро, Канет, Каяелья і Баланьєс (вересень 1652 р.), згодом капітулювали Сан Феліу де Гішолїс Паламос. Генеральна депутація, що знаходилась в Манресі, визнала Пилипа [V. 11 жовтня 1652 р. капітулювала Барселона, а 3 січня 1653 р. Пилип IV підтвердив з деякими застереженнями всі каталонські фуероси. Таким чином, військові дії, які тривали 12 років, закінчилися успіхом іспанських військ.

6. Повстання в Португаліє

Граф-герцог Оліварес з самого початку своєї діяльності цікавився португальською проблемою, прагнучи об'єднати весь півострів підоднією короною. У 1635 р., коли віце-королевою Португалії стала герцо­гиня Мантуанська, були введені додаткові податки, які викликали неза­доволення по всій країні. Щоб врятувати ситуацію, Оліварес вирішив замінити всі існуючі до того часу податки одним, але цей податок пе­ревищив всі попередні, разом взяті. Рішення Олівареса португальці роз­цінили як провокацію, розраховану на те, щоб підняти повстання, а по­тім використати його для здійснення намірів графа-герцога про вста­новлення єдності.

У таких обставинах, що склалися в-той період на півострові, іс­панському королю дуже важко було впоратись Із рухом у Португалії. Війна з Каталонією та Францією поглинула кращі іспанські сили, а брак коштів не давав урядові ніякої можливості вести ефективну боротьбу. Новий португальський король Жуан IV заручився союзами з Францією (І червня 1642 р.), Голландією (12 червня) та Англією (січень 1642 р.). Перші дві держави зразу ж прислали в Португалію свої військово-мор­ські сили. Об'єднана голландсько-португальська ескадра почала війсь­кові дії на морі проти іспанського флоту, який і розгромив цю об'єднану ескадру.

На суші військові дії велися досить повільно. Вестфальський мир2 1648 р. скоротив кількість союзників Португалії.

Жуан IV, який уклав угоду в 1654 р. з Кромвелем3, знову уклав її в 1661 р. з Карпом її. За цією угодою Португалія за великі поступки одержувала повну підтримку з боку Англії. Того року, коли був укладений Піренейський мир, португальці нанесли біля Елваша поразку іспанським військам. У 1661 р. на чолі іспанських військ був дон Хуан Австрійський, який активізував дії іспанської армії, але за браком коштів змушений був обмежити широкі наступальні дії. Під Амежалем він був розбитий французьким маршалом Шомбергом.

Перемога під Вільявісьйоса (1665 р.) остаточно забезпечила Португалії незалежність і поклала кінець війні. Того ж року помер Пилип IV. Його спадкоємець протягом ще деякого часу вів війну і, навіть, не без успіху. Нарешті 13 лютого 1668 р. іспанський король при посередництві Англії визнав.незалежність Португалії і повернув їй всі колонії за винятком тих, які захопили голландці, і тих, які захопили со­юзники Португалії, Іспанія отримала від Португалії лише одну фортецю -- Сеуту.

7. Повстання в Італії та Іспанії.

У квітні 1647 р. в Неаполі був введений новий податок на продаж фруктів, що і стало причиною повстання. Але більш глибокою

причиною була загальна ненависть до віце-короля герцога Аркоса. До повстанців- приєднувалися селяни. На чолі повстанців стояв рибак Мансаньєлло (Томасо Аньєлло). Дізнавшись про повстання, французький уряд відправив до Неаполя свої військові кораблі для підтримки повстанців.

Протягом трьох місяців повстанці почували себе повними хазяями міста, поки нарешті не прибув із сильним флотом дон Хуан Австрійський. Але його дії лише привели до посилення повстання та до того, що

Неаполь був проголошений республікою. Повстанці звернулися по допомогу до Франції і 14 листопада 1647 р. для керівництва повстанням прибув герцог Гіз. У грудні в Неаполь прибула сильна Французька ес­кадра, але все це не дало бажаних результатів через сварку між керів­никами повстання -- Гізом і адміралом, що командував ескадрою. Іспанський флот успішно атакував французькі морські кораблі, які змушені були повернутися до Франції. У березні 1648 р. до Неаполя прибув новий віце-король -- герцог де Оньяте і його військам вдалося придушити повстання.

На самому Піренейському півострові зростали сепаратистські нас­трої. За прикладом Каталонії почалися повстання в Арагоні, Андалузії і Біскайї. В Арагоні мала місце змова, яку очолював дон Карлос де Падилья, офіцер королівської армії. Він хотів оголосити королем Арагону герцога де Їхар і убити Пилипа IV. Та змова була розкрита і Падилья був жорстоко покараний, а герцог -- засуджений на довічне ув'язнення.

Змова мала місце і в Андалузії. Керівниками повстання були гер­цог Медінасидонія І маркіз де Айямонте. Герцог хотів оголосити себе королем Андалузії; а маркіз де Айямонте прагнув установити в Андалузії республіку. У 1641 р. змова була розкрита і головних учасників суворо покарали.

Повстання у БІскайї мало зовсім інший характер. Хвилювання почалися через наміри центрального уряду встановити у цій провінції соляну монополію. Відкрито незадоволення проявилося вперше у вересні 1631 р. на засіданні хунти, яка була зібрана в Герніці, але серйозних наслідків це засідання хунти не мало. Хвилювання знову з'явилися лише через рік, коли встановили ціки на сіль. Провінційне управління заявило, протест і почало вимагати, щоб муніципалітети теж виступили з протестом. Але уряд Більбао не підтримав провінційне управління. Тоді жителі цього міста підняли бунт і безпорядки продовжувалися протягом багатьох днів, Повстання почало набувати політичного соціального відтінку.

До Біскайї прибули королівський прокурор Лопе де Моралес і гер­цог де Сьюдад Реаль спеціально для встановлення миру. На прохання хунти було відмінено соляну монополію, а всі учасники повстання, крім 10 біскайцїв та тих іноземців, що брали участь у безпорядках, були помилувані. За короткий час порядок у Біскайї був наведений

Поряд з цими соціальними і політичними подіями мав місце замах на життя короля. Маркіз Еліче вирішив убити короля з особистих мір­кувань. Але замах закінчився поразкою,

8. Правління Карла ІІ.

Коли Пилип IV помер (1665 р.), його спадкоємцю було лише 4 роки. Він був хворобливою дитиною і не подавав надій перетворитися з часом на сильну людину. Регентшею нового короля була вдова Пилипа IV королева Маріана Австрійська. При ній була рада, яка складалась із архієпископа Толедського, великого інквізитора, голови королівської ради, віце-канцлера арагонського, маркіза Айтона і графа Пеньяранди. На посаду інквізитора був призначений німецький єзуїт Нітард, який завдяки своєму впливові на королеву перетворився на фактичного керівника іспанської внутрішньої політики. Оскільки Нітард за іспанськими законами не мав права брати участі в роботі ради, то королева знайшла йому заміну в особі андалузького дворянина дона Фернандо де Валенсуела.

6 листопада 1675 р., коли Карл став повнолітнім, дон Хуан Хосе Австрійський, позашлюбний син Пилипа IV, підготував державний переворот, який повинен був передати владу в його руки. Але змова була розкрита Маріаною, і дон Хуан змушений був повернутися до свого віце-королІвства. Через рік королева призначила Валенсуелу першим міністром. Поведінка нового фаворита викликала загальне незадоволення, що укріпило партію Хуана Австрійського, його сили були настільки великі, що наляканий Валенсуела залишив двір. Іспанське панство змогло звільнити короля від впливу матері, а дон Хуан повернувся до Мадрида і очолив уряд. Регентшу відправили в Толедо. Іспанське суспільство вірило в дона Хуана, а деякі навіть вважали його природним спадкоємцем престолу, у разі якщо король не матиме дітей.

9. Політичні плани Людовика XIV Французького

Зі смертю Пилипа IV політика французького уряду змінилась. Ос­кільки Карл П був хворою людиною, Людовик XIV, як і австрійські Габсбурги, мав надію, що іспанські володіння будуть розділені між можливими спадкоємцями. Спочатку здавалось, що Людовик XIV не дуже прагне отримати у спадок іспанський престол. Його більше приваблювали можливості відторгнення деяких іспанських володінь на користь Франції. Політичні інтереси Франції змушували Людовика XIV розглядати іспанську Фландрію як найбільш привабливий шматок.

Перші кроки Людовик XIV почав на дипломатичному грунті, заявивши права дружини Марії Терези на Фландрію. Але Іспанія відхилила французькі вимоги. Тоді в травні 1667 р. французькі війська увійшли у Фландрію і повністю окупували її територію. Ця швидка і легка перемога викликала незадоволення Голландії та Англії. У січні 1668 р. Голландія, Англія і Швеція уклали троїстий союз, головною метою якого було примусити Людовика XIV укласти мир з Іспанією. Іспанія, розбита і майже злиденна, зібрала свої сили і в Серед-земному морі була сформована велика ескадра, а інша висадила іепан-ські війська у Фландрії. Члени троїстого союзу разом із представниками Людовика XIV і Карла П 2 травня 1668 р. в Екс-ла-Шапелі підписали мирну угоду. За цією угодою Франція отримала Франш-Конте і декілька фортець у Фландрії.

Людовик XIV продовжував претендувати на Іспанські Нідерланди і навіть на Голландію. Тому він зробив усе можливе, щоб троїстий союз розпався, але посварити Іспанію з Голландією не зміг. Та коли Франція в 1672 р. напала на Голландію, Іспанія не підтримала останню -- і фран­цузькі війська захопили всю Голландію. ЗО серпня голландці звернулися по допомогу до Германської імперії та Іспанії. Іспанські і австрійські війська разом з голландськими зупинили французів. Тоді французи окупували Франш-Конте і напали на каталонський кордон. Каталонці мужньо воювали із загарбниками, та їх не підтримали належним чином регулярні війська, яких відкликали для придушення повстання в Сицилії, яке почалось не без участі Франції.

16 січня 1678 р. був укладений договір між Англією та Голландією, який передбачав рішучі ДІЇ проти Франції у випадку, якщо Людовик XIV не погодиться на мир. Ця обставина змусила французького короля серйозно подумати про мирну угоду. За мирним трактатом між Францією та Іспанією, підписаним 17 вересня 1678 р., Франція отримала Франш-Конте, Артуа і ряд фламандських населених пунктів на додаток до тих, що вона отримала в 1668 р. Каталонські кордони залишились без змін.

Хуан Австрійський після укладання мирної угоди з Францією по­чав думати про шлюб короля, упевнившись у тому, що чутки про швидку смерть короля не підтверджуються. З цього питання в Іспаніїутворились дві партії: австрійська, на чолі з колишньою регентшею, яка стояла за кандидатуру дочки германського імператора; і французька партія, яку очолював Хуан Австрійський і яка стояла за шлюб з французькою принцесою Марією Луїзою Орлеанською. Переміг дон Хуан -- І 31 серпня 1679 р. у Фонтенбло король одружився з Марією Луїзою, а 17 вересня помер від пропасниці дон Хуан. Дізнавшись про його смерть в Толедо прибула регентша Маріана Австрійська, яка взяла у свої руки правління в країні. І в Іспанії знову почалась боротьба за вплив на короля; між старою королевою і Марією Луїзою Орлеанською.

Безмежне честолюбство Людовика XIV зробило мир 1678 р. дуже ненадійним. У Ї681 р. Людовик XIV зайняв вільне місто Страсбург, стверджуючи, що в останню війну воно порушило нейтралітет. Крім того, він хотів окупувати графство Алост (Фландрія), погрожував Люксембургу і захопив фортецю Казале (на італійському кордоні).

Війна почалася у листопаді 1683 р., коли Людовик XIV захопив фламандські міста Куртре та Діксмюнде. Війна одночасно відбувалась у Наваррі, Каталонії, Люксембурзі та Італії. Цей акт французького уряду викликав велике незадоволення в Європі. Але французи не змогли захопити Геную і змушені були зняти осаду Херони в Каталонії (травень 1684 р). У червні 1684 р. у Регенсбурзі була підписана мирна угода, за якою Іспанія передавала Франції на 20 років Люксембург та інші землі, захоплені французами за межами Піренейського півострова. Але і цей мир був не тривалим, бо Людовик XIV знову порушив угоду.

Нова війна розпочалася у 1689 р. і тривала до 1697 р. Така важка війна виснажила ресурси всіх ворогуючих сторін. Навіть Людовик XIV не мав коштів на те, щоб продовжувати війну. У 1697 р. був укладений мир у Рейсвіку біля Гааги. Було підписано 4 трактати. Іспанія отримала назад фортеці, захоплені французами в Каталонії, Люксембург і міста Монс, Ат і Куртре у Фландрії. Причини такої щедрості французького короля полягали в тому, що він прагнув одержати цілу Іспанію у спадок.

Крім війни з Францією, Іспанії доводилось постійно захищати свої береги, торгівлю і африканські володіння від піратів і нападів сусідів. Проти піратів Іспанський флот вів постійну боротьбу, але так і не зміг остаточно знищити цю загрозу. А від нападів на африканські володіння Іспанія не могла позбавитись і в подальшому.

10. Питання про іспанську спадщину.

Людовик XIV покладав великі надії на шлюб іспанського короля Карла II з французькою принцесою Марією Луїзою Орлеанською. Але нова королева не мала тих якостей, завдяки яким вона могла б сприятизадумам французького короля. Крім того, ситуація ускладнювалась тим, що не було ніяких ознак появи на світ спадкоємця. Королева-мати, в свою чергу докладала всіх зусиль, щоб схилити короля у бік австрійської партії.

Передчасна смерть Марії ЛуЇзи в лютому 1689 р. поклала кінець французьким підступам у цьому напрямку. Господарем ситуації стала австрійська партія. Її перемога була закріплена новим шлюбом Карла 11 з австрійською принцесою Марією Ганною Нейбурзькою у ї 689 р.

Але слід зауважити, що іспанська суспільна думка дотримувалась французької орієнтації, та І Людовик XIV не відмовився від своїх за­думів. У 1693 р. Король розділив Іспанію на три королівських наміс­ництва. Цей захід викликав велике незадоволення в країні. Цим неза­доволенням і скористалась французька партія. Після закінчення війни в 1697 р. знову виникло питання про іспанську спадщину, бо король за­лишався бездітним, а хвороба його прогресувала.

Основними претеадентами були Людовик XIV, який розраховував отримати іспанську корону для свого онука Пилипа Анжуйського; та ім­ператор Леопольд І, який хотів отримати її для свого сина -- ерцгерцога Карла. Та раптом ситуація ускладнилася: з'явився третій претендент на іспанський престол -- баварський принц Йосип Леопольд, онук Маргарити, сестри Карла II. Іспанські правознавці схилялися на бік саме цього кандидата. Тоді Людовик XIV, щоб внести розбрат в табір противників, запропонував розділити іспанську монархію на три части­ни: Іспанію, Фландрію і американські колонії віддати принцу Баварсь­кому; Неаполь, Сициліюь і порти Тоскани і Гіпускоа -- Пилипу Анжуйському; Мілан -- австрійському ерцгерцогу.

У лютому 1699 р. помер принц Леопольд, а Пилип Анжуйський, скориставшись тяжким економічним становищем Іспанії, підняв народне повстання. Прихильники австрійського імператора втратили панівне по­ложення при іспанському дворі і змушені були поступитися, місцем французькій партії.

Смерть Карла II була близькою. З цього моменту справа залишалась лише за формальним заповітом, іспанського короля на користь того чи іншого претендента. Французька партія заручилась підтримкою папи, і кардинал Портокарреро продовжував умовляти короля передати трон Пилипу Анжуйському. Врешті-решт Людовик XIV отримав цілковиту перемогу. З жовтня Карл II призначив спадкоємцем всіх іспанських володінь французького претендента. Декретом від 29 жовтня була створена регентська рада, яка повинна була управляти країною до прибуття Пилипа Анжуйського. Через три дні, 1 листопада

1700 р., Карл II помер. З його смертю в Іспанії припинялась Австрійська династія..

11. Культура і мистецтво Іспанії в ХV-ХVII століттях.

У романомовних країнах, за винятком Румунії, XVI століття, як ніяке інше, характеризується пильною увагою до вивчення філології, літератури, історіографії, історії мови, а також до розвитку живопису.

Розквіт філології в епоху Відродження був викликаний тим, що на зміну феодальному устрою приходили швидко зростаючі Інші політичні формації. Держави, які проводили політику централізму, змушені були швидко впроваджувати нову політику стосовно національної мови. Розмовна мова починала посідати нове місце -- місце національної мови. Для початку ця мова повинна була стати єдиною для всіх, хто населяє країну. Звідси виникла потреба у створенні граматики ще дуже молодих національних мов. Необхідно було зафіксувати всі мовні норми від вимови до синтаксису.

Слід підкреслити пріоритет Іспанії в становленні національної мови. Ще в XIII столітті в період царювання Фердінанда ПІ (1230-1252 рр.) кастильська мова була оголошена офіційною мовою Королівського Канцелярією, а в часи Альфонса Х (1252-1284 рр.) цивільні документи і закони в Іспанії уже складались не латинською мовою, а лише Іспанською. (У Франції французька мова стала офіційною і юридичною лише в 1538 р.). Жодному з королівських дворів Європи навіть на думку не спадало складати закони і писати книги вульгарною мовою, як це зробив Альфонс Мудрий, написавши книги "Grande e general Estoria", "Los lіbros del saber de Astronomia las siete partidas". Таким чином, XIII століття " це століття, в якому кастильська мова перетворилась також на писемну для багатьох районів Іспанії. У цей же період було перекладено іспанською мовою Біблію. Також Альфонс Х проводив культурну політику з популяризації праць арабських та єврейських вчених. Іспанські євреї не мали ніякого відношення до середньовічної латинської традиції. Їхньою ритуальною мовою поряд з єврейською була іспанська. Саме через це Існує багато перекладів Біблії на "вульгарну мову" Кастилії в середні віки.

Дата добавления: 2015-05-23