Романо-германская правова родина

Серед існуючих у цей час правових груп і родин романо-германская правова родина займає особливе місце й має для розвитку юридичної теорії й практики особливе значення. За словами Рене Давида, вона є "першою родиною, з якої ми зустрічаємося в сучасному світі".

Романо-германская правова родина охоплює собою більшу частину країн Африки, всі країни Латинської Америки, країни Сходу, включаючи Японію, а також країни континентальної Європи,

Правові системи останніх по ряду специфічних ознак підрозділяються на дві групи: романську й німецьку. До першої групи правових систем відносять правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу й Голландії, До другої групи — правові системи Німеччини, Австрії, Швейцарії й ряду інших країн¹.

Континентальна Європа вважається загальновизнаним центром розвитку романо-германской правової родини. Однак бурхливий розвиток її за останні сторіччя спостерігалося й в інших частинах світла й регіонах. З обліком цього романо-германскую правову родину іноді підрозділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську й іншу правову підгрупи.

Свій історичний і генетичний початок романо-германская правова родина бере в Древньому Римі, Її джерела перебувають у римському праві. Це відрізняє дану правову родину від англосаксонської й всіх інших існуючих у сучасному світі правових родин. Саме в джерелах укладається її головна особливість.

Наступний розвиток і поширення за межі континентальної Європи романо-германская правова родина одержала в результаті колонізації європейськими країнами інших країн, насильницької експансії романо-германской правової родини в неєвропейські країни, а також у результаті добровільної рецепції, засвоєння її іншими країнами й перенесення в них ряду її положень. Випадки такого засвоєння й добровільного перенесення деяких положень із романо-германской правової родини а англосаксонську правову родину можна спостерігати, зокрема, на прикладі розвитку правових систем окремих штатів США. Правові системи Луизианы, Невады, Техаса й деяких інших штатів, що були під владою Франції, Іспанії й інших метрополій, після одержання ними статусу окремих штатів США органічно сполучали в собі поряд з елементами англосаксонського, загального права елементи романо-германского континентального права. Аналогічна ситуація зберігається й донині.

У своєму розвитку романо-германская правова родина проходить досить тривалий шлях. Дослідники виділяють три основних періоди її еволюції.

Першим періодом — становлення рому але-німецької правової родини хронологічно вважається період, що передує її еволюції аж до XIII в. На думку вчених-юристів, саме XIII століття варто вважати "часом, коли з наукового погляду з'явилася система романо-германского права"¹. До цього часу йшов процес нагромадження відповідного матеріалу, вивчення його й узагальнення, створення передумов для формування єдиної системи романо-германского континентального права.

Чїм відрізнявся даний період з погляду джерел й, самого характеру права? Насамперед тим, що існуючі в той період елементи, з яких поступово складалася романо-германская правова родина, мали характер звичаєвого права. Широко використалися Кодекс, Дигесты й Інституції Юстиніана, а також інші, пристосовані до нових умов, джерела римського права. На території нинішніх європейських країн застосувалися різноманітні звичаї й "закони" німецьких, слов'янських,, нордических й інших племен - закони варварів. Вони були досить строкаті й розрізнені. Не було їхніх єдиних зборів або книги. Не вживали навіть спроби їхньої систематизації, юридичної компіляції, їхнього комплексного вивчення й узагальнення.

Система правосуддя в той період, якщо можна говорити про такий, була роз'єднана. У судових процесах, як відзначається а спеціальних джерелах, панувало "звертання до надприродного із застосуванням інквізиційної системи доказів". Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося.

Для чого була "знать й уточнювати правові норми, - вопрошает дослідник, - якщо успіх справи залежить від таких коштів, як судження боже, клятви сторін, процедура очищення, судове випробування, або просто від сваволі місцевої влади?" Для чого було домагатися судового рішення, якщо ніяка влада, що розташовує силоміць, не зобов'язана й "не готова надати цю чинність у розпорядження процес, що виграє?"

У розглянутий період право лише формально існувало, відзначається в наукових дослідженнях, але реальне "панування його припинилося". Адже на даному етапі розвитку західного суспільства й у більше пізнє Середньовіччя право як таке навіть не викладалося. І це було цілком природно, тому що в ньому як такому, вихідному від державних структур і на принципах справедливості регулюючі суспільні відносини, не було особливого нестатку. Суперечки між приватними особами й соціальними групами дозволялися в цей період "за законом сильного або довільною владою вождя"¹.

Другий період розвитку романо-германской правової родини хронологічно визначається з XIII по XVIII в. Він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, або Відродженням, що з'явилося спочатку в Італії на рубежі XIII-XIV вв,, а пізніше распространились на всю Західну Європу.

Відродження, що символізувало собою звертання до культурної спадщини Античності (його "відродження"), проявлялося в багатьох планах, у тому числі і юридичному. Ідея звертання до великого минулого, зокрема, до правових традицій і до самої правової системи Древнього Рима, що поширювалася у свій час практично на всю Західну Європу, на деякі країни Африки й Близький Схід, сприяла розвитку правової культури суспільства в нових умовах й усвідомленню необхідності існування права.

Характеризуючи даний період у розвитку романо-германской правової родини, Р. Давид писав, що нове суспільство знову усвідомило необхідність права. Воно початок розуміти, що тільки право може забезпечити порядок і безпека, яких "вимагає божественний задум й які необхідні для прогресу"².

У цей же час ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді, був відкинутий; стали відмовлятися від ідеї створення на землі "граду божого". Сама церква, визнавши це, початку більш чітко розрізняти релігійне суспільство - віруюче й світське суспільство, суд совісті й правосуддя.

В XIII в., відзначається в літературі, "уже перестали змішувати релігію й мораль із цивільним порядком і правом". За правом знову були визнані значимість у суспільстві, його власна роль і певна автономія. Передові верстви суспільства, і в першу чергу юристи й філософи, жадали від влада імущих, щоб всі суспільні відносини будувалися тільки на праві й щоб був покладений кінець режиму анархії й сваволі, що господствовали в суспільстві протягом багатьох попередніх століть.

Говорячи про особливості становлення й розвитку романо-германской правової родини взагалі й у розглянутий період зокрема, варто особливо підкреслити, що, на відміну від англосаксонської правової родини, романо-германская не є результатом розширення й посилення королівської або будь-якої іншої влади, слідством їхньої централізації. Романо-германская правова родина набирає чинність на Європейському континенті саме в той час, коли розташовані на ньому країни не тільки не були об'єднані один з одним у єдине ціле, але й сама ідея створення такого об'єднання здавалася незбутньою.

Романо-германская правова родина споконвічно набирала чинність і розвивалася незалежно від тенденцій посилення централізації влади й здійснення яких би те не було політичних цілей. Її фундаментом із самого початку служила спільність культури й традицій західноєвропейських країн, Основними коштами поглиблення й поширення ідей, що лежать в основі романо-германского континентального права, стали європейські університети.

Саме в них уперше була усвідомлена й популяризована ідея рецепції римського права, його нового осмислення, "очищення" і пристосування до радикально, що змінилися умовам. Була вироблена університетська концепція права, що трактувала його як належне (те, що потрібно робити), а не як суще (те, що робиться насправді).

Були вироблені свої підходи до вивчення права, відповідно до яких рекомендувалося розглядати право не тільки й навіть не стільки в чисто практичному, скільки в академічному плані. А, саме - досліджувати його й у юридичний^-юридичному-юридичнім-техніко-юридичному, і в широкому соціальному аспекті, з погляду "наполняющих" його як якусь модель соціальної організації принципів гуманізму, добра й справедливості.

В університетській правовій науці переважала тенденція вивчення права не стільки самого по собі, скільки в тісному зв'язку й взаємодії з іншими "моральними науками" і дисциплінами - філософією, релігією й теологією. При цьому затверджувалося, що вивчення права переслідує не вузько практичну, прагматичну, а глобальну, сугубо соціальну, гуманістичну мету.

Вивчення права, затверджувалося в той період, не ставить мета показати, наприклад, яке рішення винесе суд по тій або іншій справі. Право вчить суддів, як, керуючись його положеннями, вони повинні вирішувати те або інше питання. Право встановлює норми, якими повинні керуватися судді в їх професійній і суспільній діяльності. Викладання права, робився загальний висновок, "схоже на викладання моралі, при якому не обмежуються тільки викладом повсякденних правил поведінки, а піклуються й про те, щоб дати загальний урок" і вказати, як варто жити далі¹,

Поряд з вивченням і спробами часткового впровадження в практику римського й "університетського" права значна увага в цей період приділялося канонічному праву. Воно являло собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов й інших актів, що виходять від Папи Римського. За допомогою норм канонічного права регулювалися внутрішнє життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні й майнові відносини. Канонічне право в міру свого розвитку піддавалося кодифікації. Найбільш відомим актом такої кодифікації з'явився Звід канонічного права 1582 р.

Говорячи про цей різновид як коштах регулювання усередині церковних зв'язків і відносин, що виникають усередині релігійних співтовариств, не можна не згадати про сумно відомій інквізиції, що діяла з XIII по XIX в. й, що стала в цей період основним знаряддям боротьби католицької церкви за свою необмежену владу й свій повсюдний вплив.

У строгій відповідності із церковними канонами інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, призначена для боротьби з єресями. Однак фактично вона тримала під своїм невсипущим контролем все суспільство й впливала на всі верстви населення.

Відповідно процесуальні й інші акти, що призначалися тільки для регулювання відносин, що виникають у ході слідчих дій, дізнання й судочинства, здійснюваних інквізицією, робили психологічний й інший вплив на все суспільство.

Особливо вірним це виявилося для Іспанії, де протягом багатьох століть гранично яскраво проявлялася лиховісна роль католицької церкви і її всесильного знаряддя - інквізиції. Ні в якій іншій країні, писав із цього приводу відомий дослідник історії інквізиції, доктор канонічного права, що був головний секретар іспанської інквізиції X. Льоренте, інквізиція не досягла такого розквіту, як в Іспанії. "Ніде вона не пустила таких глибоких корінь, як у цій країні, обплутаної з усіх боків церковною павутиною". Своєю дивовижною кровожерливістю, таємничістю, який вона оточували все своє судочинство, довільністю своїх рішень, "витонченою хтивістю своїх пыточных прийомів", "розважливою жорстокістю своїх катівень секретних і секретних в'язниць" інквізиція наганяла на людей панічний страх, тримала в заціпенінні все суспільство.

На прикладі іспанської інквізиції й методів її впливу на навколишнє життя, робив висновок автор, можна вивчати дане явище й в інших країнах¹. Звичайно, там, так само як й в Іспанії, строго насаджувався принцип таємничості відносно діяльності даного інституту, з покоління в покоління передавалося неписане правило — "мовчи про короля й про інквізиції".

Однако наявний документальний матеріал, включаючи численні нормативні акти, дозволяє створити повне й об'єктивне подання не тільки про політичну й психологічну атмосферу, що панувала в Західній Європі в той час, але й про особливості розвитку романо-германского права на даному етапі.

У міру розвитку європейського суспільства перетерплювало відповідну еволюцію й право. Мінялося не тільки подання про нього, але й відношення до нього. В університетських програмах і курсах пріоритетне відношення до римського права поступово перемінялося прагненням сформулювати такі принципи права, які були б вираженням не тільки академічних, але й раціоналістичних початків. Це новий плин, або школа, названа школою (теорією, доктриною) природного права, остаточно перемагає й укореняється в університетах Європи в XVII-XVIII вв.

Третій період у розвитку системи романо-германского права, значною мірою підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленим розвитком законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Даний період, відповідно до прийнятої хронології, триває й у цей час.

Характерним для кінця другого й початку третього періодів є те, що перемігші в цей час у країнах континентальної Європи буржуазні революції докорінно змінили або повністю скасували феодальні правові інститути. Вони: внесли істотні корективи в подання про саме право й перетворили закон із другорядного по своїй значимості джерела в основне джерело романо-германского права.

Була переборена бытовавшая до цього теорія, а разом з нею й практика, згідно яким глава держави - суверен (цар, король, імператор) не міг скасувати або змінити право. Він не володів правотворческими функціями: Право існувало крім державної влади.

Однак суверен, відповідно до цієї теорії, мав повноваження втручатися в справи, пов'язані з відправленням правосуддя, міг сам створювати суди й установлювати регламенти або процедуру їхньої діяльності. Не маючи право на прийняття законів, він видавав ордонансы, едикти й інші адміністративні акти.

Характеризуючи даний період у розвитку системи романо-германского права, Рене Давид не без підстав підкреслював, що саме тоді в Європі "уперше виник інтерес до позитивного права", Уперше стало допускатися, що "суверен може створювати право й переглядати його в цілому",

Теоретично вважалося, що ці повноваження даються суверенові "для закріплення принципів природного права". У той же час практично допускалося, що, одержавши відповідні повноваження, він міг ухилятися від даної мети й навіть використати владу для зміни основ державного й суспільного ладу, анітрошки не піклуючись при цьому про "природні права"¹.

Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону й законодавства, визначили також, у міру нагромадження законодавчих актів, необхідність і можливість їхньої систематизації, а точніше — кодифікації. Кодифікація дозволила впорядкувати чинне законодавство, позбутися від изживших себе, але вкорінених усюди правовий^-правових-правові-нормативно-правових й інших архаїзмів. Вона сприяла подоланню існуючої дробности права, множинності й різношерстості звичаїв, розриву між правовою теорією й практикою.

Кодифікація символізувала собою остаточне завершення процесу формування романо-германской правової родини як цілісного явища, У багатьох країнах Європейського континенту була проведена систематизація діючих законодавчих актів й як результат її були прийняті кодекси - правовий^-правові-нормативно-правові акти, що вбирають у себе все життєздатне в романо-германской правовій родині. Так, у Франції (1804), у Німеччині (1896), Швейцарії (1881-1907) і інших країнах спочатку були прийняті цивільні кодекси. Надалі - карні, карно-процесуальні й аналогічні їм правовий^-правові-нормативно-правові акти.

У цей час кодекси, поряд з іншими нормативно-правовими актами й у першу чергу зі звичайними, поточними законами, що регулюють практично усе найбільш важливі сфери громадського життя, у романо-германской правовій родині виступають як провідні джерела права.

Разумеется, мова при цьому не йде про конституції й конституційні закони, що перебувають на вершині піраміди нормативно-правових актів й абсолютно домінуючих у системі джерел романо-германского права. Їх вища юридична чинність і вплив на зміст і процес розвитку романо-германской правової родини незаперечні.

Серед інших джерел права важливу, але не визначальну роль грають численні підзаконні акти, звичаї й правові доктрини.

Певне значення в європейському континентальному праві надається судовій практиці. На відміну від системи англосаксонського права судова практика в романо-германской правовій родині грає незрівнянно меншу роль. Проте її не можна скидати з рахунків як джерело права. Це в першу чергу стосується цивільної, трудової, адміністративного й деякої іншої галузей права.

Щоб краще зрозуміти основні риси й особливості романо-германской правової родини на сучасному етапі, розглянемо правові системи Німеччини й Франції.

Дата добавления: 2015-05-10