Східна Африка. 2 страница

Логічним продовженням Декларації про принципи було створення Палестинської автономії. 4 травня 1994 року в Каїрі представники ОВП й Ізраїлю підписали угоду за яким у Секторі Газа і Єрихоні вводився режим автономії. Угода передбачала виведення ізраїльських військ із зазначених територій у тритижневий період, створення Палестинської Ради, що складається з 24 чоловік. У компетенцію нової адміністрації входила територіальна, функціональна й персональна юрисдикція. Для підтримки громадського порядку створювалися поліцейські сили, які підкорялися новій адміністрації. Так само був визначений і п'ятирічний строк для врегулювання палестино-їзраільського конфлікту (сьогодні ми бачимо, що вкладеться в цей строк сторонам не вдалося). У такий спосіб був покладений початок створенню палестинської автономії. 17-18 травня 1994 Сектор Газа і Єрихон перейшли під контроль палестинців, а вже в липні в Газу з Тунісу переїхав лідер ОВП З Арафат.

Після досягнення успіху на палестинському напрямку, активізувався йорданський напрямок двосторонніх переговорів. Ще у вересні 1993 у Вашингтоні між Ізраелем і Йорданією було підписано раніше погоджений "порядок денний" переговорів. 25 липня 1994 у Вашингтоні була підписана Йордано-ізраїльська Декларацію про припинення стану війни, що стало ще одним кроком на шляху до миру на Близькому Сході. 26 жовтня 1994 у районі порту Акаба король Йорданії Хуссейн і прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін підписали повномасштабну мирну угоду між двома країнами. Обидві сторони відмовилися від участі у воєнних діях один проти одного, зобов'язалися разом боротися з тероризмом. Нова угода ще раз підтвердила ефективність політики двосторонніх переговорів.

Однак всі таки найбільш успішним був палестино-ізраїльський напрямок. 11 серпня 1995 у єгипетському місті Таба була парафована, а 28 вересня у Вашингтоні підписана Тимчасова угода між ОВП й Ізраїлем про поширення влади Палестинської автономії на Західний берег і Сектор Газа. Тимчасова угода передбачала створення Палестинської Ради, якій ізраїльтяни повинні передавати владу на зазначених територіях. Палестинці старше 18 одержали право брати участь у виборах місцевої адміністрації які повинні були бути проведені 20 січня 1996 року. За тимчасовою угодою переговори про остаточне врегулювання повинні були початися не пізніше 4 травня 1996 року й закінчитися до 4 травня 1999. Нова угода викликала широке невдоволення екстремістських сил обох сторін. На жаль їхньою жертвою став ізраїльський прем'єр Іцхак Рабін, що був убитий 4 листопада 1995 року.

Для багатьох це стало шоком, коли на выбрах, які відбулися 29 травня 1996 переміг Нетаньяху, значно більше консервативний політик, супротивник установлення палестинської держави. Палестино-ізраїльський діалог після невеликої затримки активізувався тільки наприкінці 1996, а 15 січня 1997 була підписана нова угода про поступову передачу під палестинський контроль міста Хеброн. Однак ситуація загострилася вже в навесні 1997, коли Ізраїль оголосив про будівництво єврейського кварталу в Східному Єрусалимі. Реакцією арабських терористів на це стали терористичні акти. У результаті вибуху організованого терористами ХАМАС 30 липня, на ієрусалимському базарі, близько 20 чоловік було вбито й близько 200 - поранено. Мирний процес знову виявився на грані зриву. Незважаючи на регрес у мирному процесі, наприкінці 1997 діалог між сторонами вдалося відновити. Складна внутрішня ситуація в Ізраїлі змусила Нетаньяху трохи зм'якшити свою позицію. Завдяки тиску США на обидві сторони, у жовтні 1998 у Вай Рівер було досягнуто згоди, що аналітики оцінюють не менше як "розморожування" мирного процесу (дивитеся текст). Угода між Ізраїлем і палестинцями було підписано 23 жовтня 1998 року, посередниками виступили президент США Б. Клінтон і король Йорданії Хуссейн. Угода передбачала передачу Ізраїлем 13,1% окупованої території палестинцям, звільнення 750 палестинських ув'язнених в обмін на спільні антитерористичні дії й анулювання пунктів Палестинської Хартії, які були ворожими стосовно держави Ізраїль. У грудні цього ж року, під час візиту Клінтона на Близький Схід, Палестинська рада анулювала ті положення Хартії, які закликала до знищення держави Ізраїль.

1999 рік приніс зміни в близькосхідний мирний процес - змінилася внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі. На дострокових виборах у парламент в Ізраїлі 17 травня 1999, перемогла партія Ехуда Барака, з яким багато хто зв'язували надії на прискорение мирного процесу. 4 вересня 1999 року в єгипетському містечку Шарм аль-шейх між Ізраїлем й ОВП була підписана нова угода (дивитеся текст). За ним обидві сторони погоджувалися з повним виконанням всіх положень Тимчасової угоди, а так само з виконанням всіх невиконаних угод, які були укладені між ними починаючи з вересня 1993. 11 статей нової угоди призначалися як підстава для виконання умов Вай-Рівер меморандуму. Шарм аль-шейх меморандум установив і новий строк для остаточного врегулювання - переговори про постійний статус повинні були початися не пізніше 13 вересня 1999, і закінчитися після витікання 1 року від дня поновлення переговорів.

1. Питання ядерного роззброєння у другій половині 80-их – на початку 90-их рр.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

· не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

· не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

· не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

· не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

· не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

· не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

· утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].

У листопаді 1985 р. в Женеві відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, що поклала початок відновленню політичного діалогу двох провідних держав світу. Сторони заявили про свою відмову домагатися військової переваги один над одним. Була досягнута домовленість про розширення відносин між СРСР і США. СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї. Призупинилося розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині СРСР. Була виведена радянська військова техніка з території НДР. У СРСР почалися скорочення Радянської Армії, конверсія військового виробництва.

У жовтні 1986 р. в Рейк'явіку відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, в центрі якої знаходився питання про скорочення і контроль над озброєннями. У результаті в грудні 1987 р. у Вашингтоні був підписаний радянсько-американський Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності на території Європи, що належали обом сторонам. 2 грудня 1989 під час зустрічі на Мальті М.С. Горбачов і президент США Д. Буш заявили, що їхні країни більше не є супротивниками.

Після паузи, що тривала близько року, Радянський Союз і США в листопаді 1984 р. оголосили про готовність розпочати переговори, які охоплювали б питання стратегічних озброєнь, ядерних засобів у Європі, а також питання космічних озброєнь. Остаточне узгодження дати початку переговорів і кола розглянутих на них питань було проведено в січні 1985 р., а перша сесія переговорів була відкрита 12 березня 1985 р. Подальший хід переговорів, а також істотні зміни в радянсько-американських відносинах, що відбулися в другій половині 80-х років, були безпосередньо пов'язані зі змінами в радянському керівництві, які стали наслідком того, що в березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов. Практично відразу після зміни радянського керівництва була почата підготовка радянсько-американської зустрічі на вищому рівні, що відбулася в листопаді 1985 р.[27,C.88]. Незважаючи на те, що в ході зустрічі не вдалося досягти ніяких конкретних домовленостей, сторони визначили коло проблем, потребуючих вирішення. Найбільш серйозним питанням, із приводу якого СРСР і Сполучені Штати не змогли досягти розуміння, стала програма створення систем протиракетної оборони, яка здійснювалася США. Радянський Союз наполягав на припиненні або істотному обмеженні робіт у цій галузі, а Сполучені Штати відстоювали своє право продовжувати розробку протиракетних систем. Однієї зі спроб радянського керівництва докорінно змінити зміст радянсько-американського діалогу стала обнародувана в січні 1986 р. широкомасштабна програма скорочення ядерних озброєнь, відповідно до якої вся ядерна зброя повиннa булa бути ліквідована до 2000 р[17,C.103]. Незважаючи на те, що програма в цілому була явно нереалістична, основні міри, які пропонувалося здійснити на першому етапі скорочення-ліквідація ракет середньої дальності й скорочення вдвічі числа стратегічних згодом послужили основою для позиції СРСР на переговорах про скорочення озброєнь. Пропозиції про скорочення стратегічних озброєнь і засобів середньої дальності були висунуті Радянським Союзом у ході радянсько-американської зустрічі у верхах у Рейк'явіку, що відбувся в жовтні 1986 р. У ході цієї зустрічі була досягнута принципова домовленість про 50% скороченні всіх компонентів стратегічних сил, у тому числі радянських важких ракет. Крім цього Радянський Союз знову виразив готовність піти на виключення засобів передового базування США із числа стратегічних носіїв. Радянський Союз також зняв вимогу про облік ядерних засобів середньої дальності Франції й Великобританії й виразив готовність піти на повну ліквідацію всіх радянських й американських ракет середньої дальності в Європі. Однак ці пропозиції Радянського Союзу були пов'язані з обмеженням діяльності по створенню протиракетних систем, зокрема із зобов'язанням про невихід з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США відмовилися піти на обмеження робіт в області ПРО, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те, щоб відокремити досягнення домовленості про ракети середньої дальності в Європі від питання про дотримання Договору по ПРО. Результатом цього рішення стало досить швидке досягнення остаточної домовленості про повну ліквідацію ракет середньої дальності. При цьому в ході переговорів сфера дії Договори була розширена й СРСР і США домовилися про повну ліквідацію ракет, дальність яких лежала в межах від 500 до 5500 км. Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (Договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. і набув чинності 1 червня 1988 р[16,C.106]. Відповідно до Договору Радянський Союз ліквідував всі ракетні комплекси " Піонер" (SS-20), а також ракети Р-12 (SS-4) і Р-14 (SS-5) і оперативно-тактичні ракети, дальність яких перевищувала 400 км. Оскільки скорочення стратегічних сил як і раніше було вв'язано з обмеженням діяльності США по створенню протиракетної оборони, переговори про стратегічні озброєння проходили складніше. До червня 1988 р. сторонам вдалося погодити основні положення можливої угоди. Передбачалося скоротити кількість стратегічних носіїв до 1600 одиниць у кожної зі сторін, а кількість боєзарядів - до 6000. При цьому на ракетах морського й наземного базування повинне було залишитися не більше 4900 боєзарядів. Радянський Союз також підтвердив свою із удвічі скоротити кількість важких ракет. Були погоджені також обмеження на сумарну закинуту вагу і правила заліку боєзарядів на бомбардувальниках, не оснащених крилатими ракетами. Наступною важливою подією, що визначила подальших хід переговорів, стало рішення Радянського Союзу відмовитися від ув'язування питання про невихід з Договору по ПРО з висновком угоди про скорочення стратегічних озброєнь. Про це рішення було оголошено у вересні 1989 р. Крім цього, СРСР погодився не включати в сферу дії майбутнього договору крилаті ракети морського базування. Незважаючи на те, що нові пропозиції СРСР означали усунення основних перешкод на шляху до укладання договору, для його остаточного укладення потрібно було ще біля двох років.

СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент під­писання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комп­лексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 пе­редбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися ско­ротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бом­бардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2). Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних насту­пальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядер­ного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держ­дума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базу­вання, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базуван­ня. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

До розпаду СРСР, в липні 1991 р. був підписаний останній радянсько-американський Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-1). Його недоліки відомі. Головним їх них є умовний підрахунок озброєнь, практично зводить нанівець спочатку оголошений намір сторін вдвічі скоротити свої стратегічні потенціали. Цей та інші недоліки Договору (різний підхід до обмеження охоплюються документом видів СНО, висновок за дужки встановлених кількісних меж крилатих ракет морського базування, відмова США підтвердити свою прихильність до Договору по ПРО), по суті, ставили під питання відповідність цього Договору принципом рівності і однаковою безпеки - США забезпечили собі можливість досягнення військово-стратегічного переваги над СРСР, не виходячи формально за рамки прийнятих зобов'язань.

Відповідно до Договору СНО-1 більш суворому обмеженню піддаються міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування (МБР), які традиційно є основою стратегічної мощі СРСР (тепер Росії). Найбільш щадні скорочення встановлені для важких бомбардувальників, по яких потрійну перевагу на боці США. Саме тому з американського наполяганням в сумарний граничний рівень ядерних зарядів (6000 од.) Зараховувався лише 50% ракет, для яких був оснащений кожен бомбардувальник. Що стосується крилатих ракет з дальністю менше 600 км і ядерних бомб, то незалежно від реального навантаження умовно вважається, що кожен бомбардувальник, оснащений для цих видів озброєнь, несе тільки один ядерний заряд.

Нічим не виправданий висновок за дужки Договору стратегічних крилатих ракет морського базування (КРМБ). Радянська сторона спочатку поставила питання про їх повну заборону. Американці дали згоду лише на те, що сторони будуть інформувати одна одну про плани розгортання КРМБ. Правда, при цьому сторони домовилися, що число таких ракет не перевищуватиме 880 одиниць. Ця межа відповідав планами Пентагону, а у СРСР плани були значно скромніші.

Після розпаду Радянського Союзу дуже постала проблема розподілу його ядерної спадщини та недопущення її розкрадання різними військовими формуваннями та країнами. Ядерну зброю отримали Росія, Білорусія, Україна та Казахстан. США, вважаючи що лише Росія зможе контролювати ЯЗ, та розуміючи, що вона єдина з чотирьох ніколи не відмовиться від неї, чинили тиск на Казахстан, Білорусь і Україну, аби ті стали без'ядерними державами, приєдналися до СНО-1. В березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забез­печити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. В квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня 1992 р. в Лісабоні - Лісабонського протоколу – Україна, Росія, Білорусія та Казахстан стали правонаступниками Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерних держав в якомога короткий термін. Також США заручилася односторонніми заявами пре­зидентів Білорусі, Казахстану і України – приєднатися до ДНЯЗ, вивести стратегічну ЯЗ до Росії, що і було зроблено.

В 1993 році США і Росія підписали СНО-2 – про подальше обмеження стратегічної ЯЗ до рівня 3500 боєзарядів. США ратифікували у 1996, Росія ні – через розширення НАТО, але виконує. Строк до 2007 року.

В 1995 безстроково було пролонговано ДНЯЗ,(185 учасників, діє з 1968) за яким ЯЗ можуть володіти лише 5 „Ядерних Держав” – США, Росія, ВБ, Франція, Китай, але дозволяються „мирні ядерні вибухи”.

В 1996 році підписано Договір про Всебічну Заборону Ядерних Випробувань (включно мирних) (ДВЗЯВ), підписали 5 Я.Д. та Ізраїль, але не підписали Індія, Пакистан, Пн. Корея і не ратифікували США, Росія, Китай => не діє.

1995 – Бангкокський Договір – Без’ядерна зона в південно-східній Азії(не підписали ВБ, Росія, Франція, Китай).

Билет №19

1. Питання про відкриття «другого фронту» в Європі у 1941-1944 рр.

Другого фронту проблема в Другій сві­товій ВІЙНІ — питання про відкриття союзни­ками СРСР фронту в Європі в період Великої вітчизняної війни 1941-45; одне з найгостріших у відносинах між провідними членами антигіт­лерівської коаліції. Д. ф. п. постала практично одразу після нападу Німеччини на СРСР 22.06.1941. Уже 27.06.1941 посол СРСР у Вели­кій Британії Майський у бесіді з членом брит. уряду лордом Бівербруком поставив питання про необхідність початку бойових дій в Європі брит. військами проти Німеччини. 18.07.1941 Й. Сталін у листі до В. Черчілля також поставив питання про відкриття Другого фронту в Півн. Франції. Але брит. керівництво не бажало фор­сувати його вирішення, оскільки побоювалось посилення впливу СРСР у повоєнному світі й поширення його контролю на країни Центр.-Схід. Європи, відтак прагнуло вступити в бойові дії на континенті в той час і в тому місці, що найбільшою мірою відповідатимуть інтересам Лондона. Водночас існували об'єктивні перешкоди для швидкого відкриття Другого фронту. Амер. армія ще була на стадії перебудови, бри­танська, що зазнала значних втрат при відступі з Франції в 1940, не встигла відновити сили; у союзників не було матеріал, засобів для здійс­нення десантної операції великих масштабів.

Після вступу США у війну проти Німеччини амер. керівництво виявило певну підтримку рад. вимог про відкриття Другого фронту. Рішен­нями амер.-брит. конференції на Ньюфаунд­ленді в серпні 1941 перемога в Європі була про­голошена першочерговим завданням союзників, після чого вони перейшли до практичної фази планування операцій. У грудні 1941 генерала Д. Ейзенхауера було призначено відповідальним за підготовку операції союзників з висадки у Франції. Під його керівництвом було розроб­лено та представлено у квітні 1942 брит. стороні два плани висадки в Європі: 1943 (операція «Раундап») і 1942 — у разі розгрому рад. армії та виходу СРСР із війни (операція «Следжхам-мер»). За основу було прийнято план операції «Раундап», водночас брит. сторона зберегла певні застереження навіть щодо терміну висадки в 1943. У результаті, замість відкриття Другого фронту в Європі, на Вашингтонській конфе­ренції 22.12.1941-14.01.1942 було прийнято рі­шення про висадку амер. та брит. військ у франц. Півн. Африці (операція «Торч»). Під час візиту наркома закорд. справ СРСР В. Молотова до Вашингтона в червні 1942 в амер.-рад. комюніке терміном відкриття Другого фронту було визна­чено 1942; аналогічні зобов'язання було взято й брит. керівництвом. Але в серпні 1942 Велика Британія та США переглянули свої наміри й повернулися до планів операцій лише в Півн. Африці. Під час свого візиту до Москви 14.08.1942 В. Черчілль передав рад. уряду мемо­рандум, у якому повідомлялось про неможли­вість відкриття 1942 Другого фронту в Європі та про початок операції «Торч» у жовтні того ж року. Брит. й амер. керівництво заявили про перене­сення терміну висадки в Європі на весну 1943.

Під час Касабланської конференції 1943 Велика Британія та США не прийняли рішення про відкриття Другого фронту в Європі. Було ухва­лено завдати ударів на Сицилії та на півдні Італії (операції «Хаскі» та «Аваланш»). У травні 1943 у Вашингтоні Ф. Рузвельт і В. Черчілль домови­лись перенести відкриття Другого фронту в Єв­ропі на травень 1944. Під час Квебекськоїконфе­ренції 1943 лідери Британії та США підтвердили дату висадки в Півн. Франції (операція «Овер-лорд») — 1.05.1944. Попри вимоги СРСР, пи­тання про укладення зобов'язуючої угоди між союзниками щодо терміну відкриття Другого фронту не було включено в порядок денний Московської конференції міністрів закорд. справ Великої Британії, СРСР та США (див. Московські конференції 1941, 1943). Конкретні рішення щодо Д. ф. п. були ухвалені на Теге­ранській конференції 1943. Вона взяла до уваги, що операцію «Оверлорд» буде здійснено протягом травня 1944 разом з операцією в Півд. Франції. Другий фронт у Європі було відкрито висадкою амер.-брит. війську Нормандії 6.06.1944.

1. Політика США в Європі по завершенні Другої світової війни. «План Маршалла».

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття, не надходили нові інвестиції, західноєвропейські країни відчували нестачу вугілля. Навесні 1947 року до США звернулись уряди Франції та Італії з прохання про допомогу у зв’язку з дефіцитом аграрної продукції. США надавали європейським країнам допомогу, обумовлюючи її відповідними умовами: відстоювання демократичних принципів, а також посилення антикомуністичної складової в політичному житті європейських країн. Як наслідок, комуністи були виведені з політичного життя Франції та Італії.

5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал (який у січні 1947 року змінив на цій посаді Д. Бірнса) виступив з промовою у Гарвардському універси­теті, де сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі. Метою «плану Маршала» було відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. 30 червня Молотов відмовився від участі у «плані Маршала» + тиск на інші східноєвропейські країни. Чому? План містив політичні вимоги до держав: захист демократичних принципів та інститутів + закріплення принципів вільної торгівлі в Європі + встановлення контролю над митними тарифами та інтеграція економік.

Адміністрація Г. Трумена виділила на реалізацію «плану Маршала» 29 млрд. дол. з розрахунком на 4 роки (1948 – 1952 рр). Західна Європа отримала близько 17 млрд. доларів у формі товарних поставок американської промислової продукції на основі позик та безоплатних субсидій. Основними реципієнтами допомоги стали Великобританія, Франція, Італія і Західна Німеччина. Американська допомога була засобом прив’язки європейських країн до американської економіки та інструментом, що дозволив Вашингтону впливати на розвиток Західної Європи.

Січень 1949 – РЕВ – СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина. Згодом + Албанія та НДР. Тісні економічні зв’язки – вплив. Розділення континенту на зони впливу.

Промова Черчілля у Фултоне 5 березня 1946 р. мала далеко, що йдуть наслідки. Вона зрадила гласності ворожі соціалізму плани найбільш реакційної частини правлячих кіл Заходу. Але мало значення й інше. Американський імперіалізм прагнув використати фінансово-економічні труднощі Англії, збільшені кабальною позикою, отриманою нею від США в липні 1946 р., величезними витратами на підтримку сил реакції в Європі й боротьбу з национальноосвободительным рухом.

Із другої половини 1946 р. почалися англо-американські переговори, які звелися головним чином до обговорення питання про долі Греції й Туреччини. Американські дипломати переконували своїх англійських колег, що для їхнього уряду самим сприятливим виходом була б передача цієї частки "спадщини" у руки США як для полегшення фінансового тягаря Англії, так і для відходу від тієї критики, який повсюдно піддавався британський імперіалізм за його інтервенцію в Греції.

21 лютого 1947 р. уряд США одержало дві британські ноти, у яких офіційно повідомлялося про згоду Англії передати надання "допомоги" Греції й Туреччини США. Англійський уряд оголосило про висновок своїх військ із Греції. Чиновники зовнішньополітичного відомства США спішно склали документ, озаглавлений "Позиції й рекомендації гос департаменту щодо негайної допомоги Греції й Туреччини". На його основі було підготовлене послання президента конгресу, з яким він виступив 12 березня 1947 р.Виступ президента було присвячено до відкриття в Москві сесії Ради міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції. По вираженню деяких американських журналістів, воно було покликано стать "політичною атомною бомбою", призначеної змусити "затремтіти скла" у залі засідань сесії. Інакше кажучи, заокеанські дипломати розраховували, що виступ президента змусить СРСР відступити в німецькому питанні - головному питанні сесії СМИД.

У посланні Трумена Греція й Туреччина були названі країнами, що нібито перебувають під безпосередньою "комуністичною погрозою", для подолання якої їм виділялася термінова американська допомога в 400 млн. дол. Ці засоби повинні були забезпечити перетворення Греції й Туреччини в передові бастіони імперіалізму США, які він розраховував використати проти СРСР і країн народної демократії.

Дата добавления: 2015-05-26