Колективізація та її історичні наслідки

Підсумки

Джерела та наслідки індустріалізації

Результати

Наприкінці 1932 було оголошено про успішне і дострокове виконання першої п'ятирічки за чотири роки і три місяці. Підводячи її підсумки, Сталін повідомив, що важка індустрія виконала план на 108%. За період між 1 жовтня 1928 і 1 січня 1933 виробничі основні фонди важкої промисловості збільшилися в 2,7 рази.

Урядові діячі заявляли: «Спочатку завод, а потім місто, спочатку — верстати, вугілля, нафта, а потім будемо піклуватися про життя й школи».

Джерела індустріалізації:

а) доходи від сільськогосподарського виробництва;

б) вилучення цінностей у населення;

в) безкоштовна праця у вихідні дні;

г) праця в'язнів у таборах;

д) збільшення випуску спиртних напоїв;

е) примусові державні позики;

є) продаж товарів за кордон за цінами, нижчими від ринкових;

ж) продаж за кордон творів мистецтва.

1)Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.

2)Зміцнилась обороноздатність країни.

3)Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

4)Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).

5)Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

6)Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. За більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Сталінське керівництво прагнуло завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі, отримати кошти для індустріалізації і ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, ліквідувати “куркульство як клас”. Курс на колективізацію сільського господарства був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Єдиною формою організації виробництва на селі повинні були стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти “лінії партії”, оголосили “ворогами народу” і репресували (М. Бухарін, М. Риков, О. Томський, О. Чаянов, К. Кондратьєв та ін.).

У 1929 р. на Заході почалася світова економічна криза, яка призвела до падіння цін на хліб. У таких умовах більшовицькому керівництву для отримання промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на суцільну колективізацію. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце. Тут колективізацію планували закінчити восени 1931 р. – навесні 1932 р. місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше. Менш ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне оголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, при чому поняття “куркуль” окреслювалося дуже приблизно. До цієї категорії відносили тих, хто використовував найману робочу силу, мав у господарстві будь-який двигун. Тому до “куркульства” могли потрапити інваліди першої світової війни і революції,вдови і малодітні сім’ї. Якщо у 1929 р. влада визнала в Україні куркульськими майже 72 тис. селянських господарств, то 1932 р. було розкуркулено близько 200 тис. господарств, тобто туди потрапила частина середняцьких і навіть бідняцьких господарств, які після революції одержали землю і не бажали розставатися з нею. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. У 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. У ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

З метою забезпечення високих темпів колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, комсомольці, солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Їм доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала уявлення, як вести сільське господарство.

В Україні та на Північному Кавказі колективізація наштовхнулася на сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало усуспільненню, відбувалися “бабські бунти”, коли селянки вдиралися у колгоспи і забирали здане зерно, коней, реманент, били місцеву адміністрацію. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання. Для боротьби з ними залучалися міліція, війська НКВС, Червона армія і навіть авіація. У Чернігові червоноармійці приєдналися до повстанців.

Опір селянства змусив Сталіна дещо пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” з’явилася його стаття “Запаморочення від успіхів”, в якій він переклав вину за “перегиби” на місцеву владу. Селянам дозволили покинути колгоспи. Вихід з них став масовим явищем. Проте вже у вересні 1930 р. наступ на селян-одноосібників поновився через введення непомірного оподаткування. Проти тих, хто очолював вихід з колгоспів, застосовувався терор. Розпочалася руйнація сільськогосподарськоговиробництва. Селяни, не бажаючи здавати до колгоспу худобу, почали її різати, що ускладнило проблему з тягловою силою у господарстві. В той же час виробництво тракторів було явно недостатнім. Індивідуальні господарства руйнувалися, а колгоспи були слабкими. У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Така ситуація зберігалася до середини 30-х років ХХ ст.

До цих негараздів додалася посуха, що 1931 р. охопила південні регіони республіки. Але не вона була причиною голоду. Він припав на 1932-1933 рр. Щоб забезпечити виконання плану заготівель проти колгоспів і селянських господарств застосовувалися жорсткі заходи: тотальна конфіскація продовольства, райони, які не виконували план, переводилися на блокадне положення, для вилучення зерна у селян надсилалися війська і міліція.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. 7 cерпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону соціалістичної власності” згідно з якою за “присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу – 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було чимало жінок і дітей. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю у 1932 р., стала безпосередньою причиною голодомору. План хлібозаготівель був надмірний. У 1932 р. лише 1,5 тис. колгоспів виконали його, а решта – 23 тис. не виконали. Тоді розпочинається примусове вилучення хлібних ресурсів. Цим займалися надзвичайні хлібозаготівельнікомісії. На Україні її очолював голова уряду СРСР В. Молотов, на Кубані – Л. Каганович, на Поволжі – П. Постишев. Результатом їх діяльності став голод у цих районах. Він розпочався восени 1932 і тривав до літа 1933 р. За невиконання планів знімали з роботи голів колгоспів, що тягнуло за собою засудження, конфіскацію майна, вислання, а іноді і розстріл. Під час голоду держава не тільки не зменшила планів заготівель, а й домагалася їх стовідсоткового виконання. До тих, хто не виконував план здачі зерна, застосовувалися натуральні штрафи. Спочатку вилучали такі продукти харчування, як м’ясо, сало, картопля, а потім і продукти тривалого зберігання (сухофрукти, соління (консерви), квасоля, цибуля тощо). Причому сплата натуральних штрафів не йшла у залік з виконання хлібозаготівель. Таке становище можна визначити як терор, оскільки людей взагалі позбавляли продуктів харчування.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Аби компенсувати нестачу у колгоспах робочої сили, у порожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На Україну переселялися селяни з центральних регіонів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися у спорожнілих хатах.

Отже, внаслідок колективізації село стало колгоспним. На кінець 1937 р. було колективізовано 96% селянських господарств. На селі утвердилася командна економіка з повним підпорядкуванням колгоспів державі, що призвело до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора. Фізично й економічно було ліквідовано куркульство як клас. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Держава, отримавши кошти для реалізації індустріалізації, забезпечила індустріальний стрибок. Незважаючи на заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази села, зменшення податкового тиску на колгоспи, ефективність господарювання наприкінці 30-х років залишалася низькою. Командно-адміністративна система управління сільським господарством фактично стала гальмом для його розвитку.

Дата добавления: 2017-01-14