Ідейно-художній аналіз однієї з трагедій Есхіла, Софокла і Евріпіда.

Есхіл, Софокл і Еврипід були сучасниками. Найстаршого з них – Есхіла називають “батьком трагедії”. Найбільш популярним був Софокл. Кожен з драматургів зробив свій внесок в розвиток жанру трагедії. Основою трагедій, які спочатку об’єднували в трилогії, були грецькі міфи про богів, героїв і царів. Міфологічні сюжети допомагали авторам звернутися до злободенних політичних і соціальних проблем, до проблем морально-етичних. Зокрема в трилогії про Прометея (“Прометей вогненосець”, “Прометей закутий”, “Прометей звільнений”) Есхіл засуджує тиранію в особі невдячного і жорстокого Зевса. Він наказує Силі, Владі і Гефесту прикувати титана Прометея до скелі, хоч той колись допоміг Зевсу отримати владу. Це кара за те, що Прометей допоміг людям і дав їм вогонь. За Есхілом, Прометей ще й багато чому навчив людей: навчив мислити, дав їм пам’ять, навчив ремеслам, наукам, медицині. Прометей може уникнути покарання, якщо відкриє Зевсу тайну народження бога, сильнішого за нього. Але мужній Прометей залишається непохильним.

Ідеальною, зразковою трагедією Аристотель вважав трагедію Софокла “Цар Едіп”. В усіх своїх трагедіях і в цій, зокрема, Софокл зосереджує свою увагу на долі окремої людини. Трагедію “Цар Едіп” називають “трагедією Фатуму”. Її головна думка – від долі не втечеш. Цю думку ілюструє історія двох царів міста Фіви – Лая та його сина Едіпа, спроби яких уникнути долі не вдалася. Зав’язкою трагедії “Цар Едіп” стає моровиця, яку боги наслали на місто Фіви, де вже багато років править Едіп, який колись відгадав загадку Сфінкса і звільнив місто від цього страшного чудовиська. За це вдячні жителі зробили його царем, давши в дружини вдову попереднього царя Лая, вбитого невідомою людиною.

Едіп посилає за провидцем Тіресієм і, дізнавшись від нього, що моровиця – це кара за те, що до цього часу не знайдено і не покарано вбивцю Лая, починає його шукати. Пошуки вбивці Лая стають основою сюжету. Співставляючи свої спогади, розповіді дружини про Лая, який хотів уникнути пророцтва (його мусив вбити власний син) і тому він наказав вбити свою дитину. Едіп розуміє, що він і є ця дитина і вбивця батька. Едіп теж хотів уникнути долі, бо дізнався від пророчиць, що мусить вбити батька і одружитись на власній матері. Тому він пішов від царя Поліба, якого вважав рідним батьком, і на шляху в сутичці убив невідому людину. Нею і виявився цар Лай.

В своїй трагедії Софокл зосереджує увагу на тому, як Едіп шукає вбивцю, і як він при цьому переживає, тому в ній дуже багато несподіваних поворотів подій (перепетій). Найдраматичніша з них – самогубство дружини. Дізнавшись істину, Едіп сам карає себе і виколює собі очі і йде з міста.

30. Жанр байки в західноєвропейській літературі (Езоп, Федр, Лафонтен).

Розвиток жанру байки пов'язаний з іменем легендарного грецького байкаря Езопа. Вважається, що він жив у VI ст. до н.е. Головним джерелом свідчень про Езопа став створений в римський період на основі анонімній біографії „Роман про Езопа”. З нього ми знаємо, що Езоп був рабом з Фрігії, слугою Ксанфа. Його звільнили, і він був радником у царя Мідії Креза. Байки (їх 426), що приписують Езопу, пов'язані з давньою народною традицією, є творами фольклору. Байка - це невелике алегоричне оповідання, в якому закладений дидактичний (навчальний) зміст. Байки Езопа мають прозову форму, вони дуже короткі і прості за формою, не мають ніяких риторичних прикрас. На початку або в кінці коротко формулюється мораль. Їх сюжети взяті з життя, повсякденного побуту. До найбільш відомих сюжетів, до яких потім звертались інші байкарі, слід віднести сюжети байок „ Голодна лисиця” („Лисиця і виноград”), „Вовк і ягня ”, „Цикада і мурашки”, „Селянин і змія”, „Ворон та лисиця”, „Дуб і очеретинка”.

Римський поет І ст. до н.е. Федр надав байкам Езопа літературну і віршовану форму і видав кілька книг „Езопових байок”. Він переклав їх на латину і ввів елементи римського побуту. Його байки направлені проти „сильних” світу, він засуджує тих багатіїв, які привласнюють собі чужу працю. Федр висміював тих критиків, які вважали байку „низьким жанром”. В байці „Запах пустої амфори” він стверджує, що амфора довго зберігає запах вина, яким колись було наповнена. Так і слава поета буде жити, хоч, може, збережеться небагато його творів.

Автори епохи класицизму знов відродили жанр байки. До цього жанру звертався зокрема французький поет Лафонтен (XVII ст.). Він автор 12 книг байок. В своїх байках він малював сатиричну картину звичаїв епохи Людовика XIV. Під „масками” тварин в його байках виступали його сучасники з їх вадами і пристрастями, яких завдяки портретним деталям, фразам, натякам, швидко впізнавали читачі. В відомі ще з часів Езопа сюжети він вводив деталі сучасного йому побуту, французького придворного життя. На чолі великого царства звірів Лафонтен поставив Лева. Самовпевнений, самозакоханий і разом з тим жорстокий і мстивий, він дуже нагадував Людовіка XIV, який не міг встояти проти лестощів. Його оточують придворні, менші, ніж він хижаки – Вовки, Лиси, Ведмеді. Вони дуже хитрі, підступні, лицемірні й жадібні, будь-що намагаються добитися прихильності короля і ведуть між собою постійну війну. Лисиця, наприклад („ Лисиця і вовк ”), коли Лев захворів, розповідає про те, що ходила молитися за нього і дізналася, що зцілити його може тільки прикладена до тіла шкура, зідрана з Вовка.

В російській літературі XIX ст. до жанру байки звертався І.А.Крилов. Він переклав на російську мову байки Езопа, Лафонтена і створив багато оригінальних творів на сюжети, які йому підказала російська дійсність, російська історія і власний досвід. Свої байки він об'єднав у 9 книг. „ Вовк на псарні”, „Обоз”, „Кіт та кухар ” стали відгуком на події Вітчизняної війни 1812 року з французами. В першій з них в образі нахабного Вовка він вивів Наполеона, а сивий ловчий, який не вірить йому і не хоче перемир'я з ворогом, – Кутузов. Такими ж оригінальними є сюжети байок „ Слон і Моська”, „Дем'янова уха”, „Квартет”, в байці „Осел і Соловей” Крилов висміює тих, хто, нічого не тямлячи в літературі, береться критикувати твори відомих авторів.

Літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Баснями харьковскіми». В українській літературі 19 ст. байка була одним із продуктивних жанрів. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом. Розквіт жанру байки в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко та ін.

Жанр байки до нашого часу є одним з найпопулярніших в літературі, бо життя продовжує давати матеріал для нього.

31. “Сонети” В. Шекспіра: теми та мотиви, художня своєрідність.

Сонет – это стихотворение, написанное по определенному канону. Сонет появился в итальянской литературе в начале 13 века и стал ведущим жанром лирики Возрождения. Сонеты писали Данте, Петрарка, Микеланджело, Ронсар, Камоэнс, Сервантес, Л.де Вега, Шекспир, Мицкевич и многие другие. Классический (итало-французский) сонет – два катрена и два терцета (4+4+3+3).

Книга сонетов Шекспира, включающая в себя 154 сонета, появилась в конце эпохи Возрождения. Сонеты Шекспира отличаются от итальянских сонетов по форме. Шекспировские сонеты состоят из 14 строчек и объединены в три четверостишия и одно двустишие (4+4+4+2). Рифмовка в катренах перекрестная, без повторения рифм, в двустишии – парная. Схема рифмовки абаб/вгвг/деде/ жж. Размер – пятистопный ямб. Такие сонеты называют английскими или шекспировскими. Отличаются сонеты Шекспира и по содержанию. Идеалы гуманизма в конце эпохи Возрождения переживают кризис, отсюда больший трагизм сонетов Шекспира. Таков сонет №66, по идейному содержанию очень близкий монологу Гамлета «Быть или не быть». Иначе рисуется и образ возлюбленной – Смуглой Леди сонетов. Он лишен какой бы то ни было идеализации и полемичен по отношению к Лауре Петрарки (сонет №130).

Ее глаза на звезды не похожи
Нельзя уста кораллами назвать,
Не белоснежна плеч открытых кожа,
И черной проволокой вьется прядь.

С дамасской розой, алой или белой,
Нельзя сравнить оттенок этих щек.
А тело пахнет так, как пахнет тело,
Не как фиалки нежный лепесток.

Ты не найдешь в ней совершенных линий,
Особенного света на челе.
Не знаю я, как шествуют богини,
Но милая ступает по земле.

И все ж она уступит тем едва ли,
Кого в сравненьях пышных оболгали.

Перевод С.Маршака

33. Проблематика трагедій В. Шекспіра. Трагедія «Гамлет”.

(самостійно)

34. Классицизм как художественное направление.

Классицизм – это художественное направление эпохи абсолютизма. Классицизм складывается во Франции в 17 веке, в эпоху Людовика ХІУ, вошедшего в историю знаменитой фразой: «Государство – это я». Крупнейшими представителями классицизма во французской литературе являются трагики Корнель и Расин, комедиограф Мольер, баснописец Лафонтен. Эстетическая программа классицизма была изложена в стихотворном трактате Никола Буало «Поэтическое искусство».

Предметом искусства, по мнению классицистов, может быть только высокое, рекрасное. «Чуждайтесь низкого,/ Оно всегда уродство…», – писал Буало. В реальной жизни высокого, прекрасного немного, поэтому классицисты обращались как к источнику прекрасного к античному искусству. Заимствование сюжетов, героев из античной литературы – характерная черта классицизма.

Пафос классицизма, формировавшегося в эпоху, когда государство в форме абсолютной монархии играло прогрессивную роль, – утверждение главенства государственных интересов над личными. Этот гражданский пафос по-разному выражался в разных жанрах.

Классицисты создали строгую жанровую систему. Жанры делились на высокие (к ним относились трагедия, эпическая поэма, ода) и низкие (комедия, басня, сатира). Все жанры были четко отделены друг от друга, для каждого существовали законы, которых должны были придерживаться писатели. Так, для трагедии классицизма обязательными были конфликт чувства и долга, закон трех единств («Пусть всё свершится в день/ И в месте лишь одном…», – писал Буало), пятиактная композиция и александрийский стих как форма повествования. Нормативность классицистической эстетики не стала препятствием для художников, лучшие из которых в пределах строгих законов классицизма смогли создать яркие, художественно убедительные произведения.

35. Духовні вожді, основні світоглядні категорії, ідейна спрямованість західноєвропейського Просвітництва.

Просвітництво – це ідейний рух, розповсюджений в країнах Західної Європи і Північної Америки в 17–18 ст., просякнутий духом боротьби проти усіх породжень феодалізму в соціально-політичних установах – абсолютистській монархії, церкві, схоластичній псевдонауці, а також в літературі та мистецтві.

Ідеологія Просвітництва в процесі розвитку буржуазних стосунків і антифеодальної боротьби з’явилась спочатку в Англії в 17 ст., де буржуазна революція відбулася раніше ніж в інших країнах. Особливо високого рівня Просвітництво досягає у Франції напередодні Великої французької революції, охопивши своїм впливом широкі кола суспільства, передусім пригноблені класи. Важливою подією того часу.

Було видання „Енциклопедії...” (1751-80), в якому приймали участь Д.Дідро (організатор), Д’Аламбер, Вольтер, Монтеск’є та ін.

Просвітництво висувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на користь суспільства, вільного розвитку особистості. Боротьба просвітників проти церкви супроводжувалась розвитком деїзму, атеїзму, розквітом механістичного матеріалізму. Висуває на перший план безпосереднє вивчення природи, розвиток техніки, просвітники в соціальних питаннях залишались ідеалістами, вважаючи, що суспільні перебудови можуть бути досягнуті через переконання і пропаганду.

Основною метою Просвітництва було переборення з допомогою розуму мороку невігластва. Ідеї Просвітництва знайшли яскравий вираз в філософії і художній літературі, яку просвітники вважали чи не найголовнішим знаряддям формування нового успільства.

Еволюція ідейного змісту і художніх форм літератури 18 ст. відзначена такими течіями як просвітницький класицизм (А.Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Дефо, Г.Філдінг, Дідро, Г.Є.Лессінг), сентименталізм (С.Річардсон, Л.Стерн, Руссо). Жоден із напрямів не зміг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму: класицизм – через конфлікт між ідеальним і реальним, реалізм – з позицій встановленої розумом норми, сентименталізм – виходячи з почуттів. Та усіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі, тому вона мала публіцистичний характер, несла високі громадянські ідеали, пафос ствердження позитивного героя.

36. „Робінзон Крузо” Д.Дефо як просвітницька апологія буржуазної свідомості.

Просвітницький реалізм 18 ст. відобразив піднесення буржуазії, що виявилося в висуванні на перший план героїв із демократичного середовища. Зображення їхньої долі виштовхує із романа і драми панівних можновладних героїв. Натомість духовних конфліктів літератури 17 ст. (боротьба обов’язку і чуттєвості, пристрасті і розуму) в романі стверджується зображення активного життя героїв, їх боротьба за існування, за визнавальне становище у суспільстві, за матеріальний здобуток, за ствердження особистої гідності людини із демократичного середовища.

Умовою повноцінного, діяльного людського буття, що гарантувала досягнення власних цілей, було проголошено „розумний егоїзм” всіляко пропагований філософами-новаторами. Одна пріоритетність у суспільстві підприємницького успіху робила активність суто буржуазною. Вона стимулювалася безмежним честолюбством, що спиралося на суспільну думку про моральну перевагу таких рис, як енергійність, розсудливість, наполегливість у досягненні власної мети. Оголошуючи прагнення до самозбереження й самоствердження за рахунок інших природним для людини, Гоббс вважав, що рівними насправді є ті, хто спроможний однаково нашкодити один одному у взаємній боротьбі.

Навіть одвічний ідеал гармонійної людини, який не був остаточно забутий, тепер полягає в повному підкоренні визначеному буржуазною

мораллю обов’язку. Суспільним героєм проголошується ідеалізований буржуа. Прагнення ж дійсно відповідати ідеалові стало родючим ґрунтом для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов’язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомості, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Та народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна „воля до життя”.

Це в повній мірі відобразилося в романі Д.Дефо „Робінзон Крузо”(1719), в якому опоетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську мораль сучасного письменникові англійця. Цей роман започаткував жанр „робінзонади” в світовій літературі. („Робінзонада” - художній твір, в якому розповідається про пригоди на безлюдній землі, частіше - острові, де людина сам на сам з природою виявляє силу духу й розуму у боротьбі за виживання). Традиції Д.Дефо у жанрі „робінзонади” розвивали Ж.Верн („Таємничий острів”), Р.Кіплінг („Мауглі”), Е.-Р.Берроуз („Тарзан”), В.Голдінг („Володар мух”) та ін.

Дата добавления: 2017-02-01