Фауст” Й.– В. Гете: розкриття суті існування та проблема призначення людини. 1 страница

Уся будова мислення Робінзона характерна для британського буржуа початку 18 ст. Жага до збагачення спонукає його займатись і плантаторством і работоргівлею. Він практичний і ощадливий, старанно накопичує матеріальні цінності. До природи Робінзон також відноситься як власник: екзотичний куточок землі, на який він, за збігом обставин, потрапив, герой Д.Дефо описує як дбайливий хазяїн, котрий складає реєстр свого майна. Навіть свої стосунки з Богом Робінзон будує за принципами ділової домовленості. Як це і личить буржуа-пуританину, він охоче звертається до Біблії, а в скрутні хвилини апелює до Бога.

Але потім, зваживши всі „за” і „проти” все ж таки покладається на досвід і здоровий глузд. Практичний ставлення до життя увесь час домінує над містицизмом.

Зображуючи стосунки Робінзона і П’ятниці Д.Дефо намагається підкреслити благородну цивілізаторську місію англійської буржуазії. Володіння розумом, вважає Робінзон, дає йому право на певне місіонерство, і він намагається прищепити „дитині природи” свою релігійність. На думку Робінзона, вірування і звичаї дикуна не відповідають європейському критерію здорового глузду. Він переконаний, що сама природа надає йому право зробити П’ятницю своїм слугою, хоча обидва вони опиняються на острові в однаково відчайдушному становищі. Але сою „місію” Робінзон виконує вкрай гуманно, на відміну від європейських колонізаторів і работоргівців які в ті часи діяли прямо протилежними, варварськими методами.

Спосіб життя і мислення Робінзона характеризує його як типового буржуа, хоча він і живе далеко від цивілізації. Автор обґрунтовує самою природою певні важливі складові буржуазного життя. Це природний розум, який допомагає герою приймати бездоганно правильні рішення. Це природна релігійність, яка допомагає йому без посередництва церкви виконувати свій важкий обов’язок щоденної праці. Це природне право, за яким Робінзонові належить весь острів на тій підставі, що він вклав у нього свою працю.

Трагедія „Фауст” (1831) - найбільш видатний твір Гете, підсумок його великого і складного шляху. Над цим твором поет працював більш ніж 60 років.

Центральна проблема „Фауста” - проблема поєднання ідеалу з реальним життям, а сюжет - подорожі героя в пошуках її вирішення.

Дію „Фауста” випереджує „Присвячення”. Відкривають трагедію два прологи: „Театральний вступ” і „Пролог на небі”.

У ”Театральному вступі” Гете заявляє про свої творчі принципи. Трагедія будується на вільному поєднанні конкретної реальності, фантастичних образів, запозичених із фольклору і міфології (античної, біблейської, давньогерманської, східної) і образів, створених уявою самого поета. „Пролог на небі” намічає проблематику трагедії, художньо виражає її філософський задум.

Шлях пошуків героя отримав чітке відображення в композиції Фауста. Гете поставив своєю метою провести людину через різні фази розвитку: через особисте щастя - поривання до художньої краси - спроби реформаторської діяльності - творчу працю. Тому в „Фаусті” немає єдиного конфліктного центру, він будується як нескінченний ряд знову і знову виникаючих конфліктних ситуацій, пов’язаних з пошуками героя. В них можна виділити два великих етапи, відповідно двом частинам твору: в першій із них герой шукає себе в „малому світі” особистих пристрастей, у другій - в сфері соціальних інтересів.

Зміст „Фауста” універсальний: молодість і старість, мужність і жіночність, народження і смерть, війна і мир, побут і політика, наука і мистецтво.

Жанр твору однозначно охарактеризувати складно. Гете визначив „Фауста” як трагедію, призначаючи його для сцени, а не тільки для читання. Також цей твір Гете називають поемою. По масштабам проблематики, багатозначності образів, по сплетенню реального і фантастичного, по силі ліризму „Фауст” близький „Божественній комедії” – філософській поемі Данте. В ”Фаусті”, як і в поемі Данте, основний сюжет складають шукання і мандрівки героя. Данте при цьому був ще зв’язаний релігійною символікою. Гете ж використовує цю символіку вільно, в якості художньої умовності. Все в цьому творі пропущено через високу думку поета і його живе почуття. Можна сказати, що перед нами філософська поема в драматизованій формі.

Проблематика трагедії, її філософський задум намічається в „Пролозі на небі”. В „народній книзі” був „Пролог в пеклі”. Перенісши пролог на небо, Гете заявив тим самим про новітність своєї трактовки теми. В просторах Космосу, на фоні вічно рухаючихся світил і постійної зміні світла і темряви, іде спір Господа із чортом - Мефістофелем - про сутність і можливості людини. Обидві ці фігури, при усій їх умовності, є зоровими і конкретними.

Мефістофель вважає життя людини безглуздим, саму людину - мізерною. Господь же навпаки: помилки людини аж ніяк не доводять її мізерності. „Хто шукає, змушений блукати” - заперечує він. І на парі віддає людину „під опіку” чорту, заздалегідь впевнений, що людина не дозволить чорту принизити себе. Тут вже, по суті, виявлений основний зміст „Фауста”.

Людиною, на прикладі якої Мефістофель намагається довести в суперечці з Господом свою правоту, виявляється старий вчений „Фауст”,

глибоко розчарований в своїх великих, але відірваних від життя знаннях. Із тісної камори вченого він рветься до життя, природи, людей, хоч і знає, що в людях багато вад. Але тим важливіше протистояти цим вадам і в собі і в інших, тим більш істотними є пошуки істини. Фауст укладає угоду з Мефістофелем не тільки тому, що хоче насолодитись повнотою буття, але й тому, що відчуває відповідальність перед людьми. Умова цієї угоди така: Мефістофель повинен надати Фаусту мить повного задоволення життям і собою, коли б Фауст міг вигукнути: „Мить, зупинись!” Тільки в такому разі Мефістофель заволодіє душею Фауста. Але Фауст не може зупинитись у своїх пошуках. Він завжди буде рухатись вперед. Мефістофель же стан йому і помічником і перешкодою на цьому шляху.

Хто ж такий Мефістофель? Це не просто чорт із казки. В художній системі філософського твору Гете Мефістофель як і Фауст є символічною фігурою. Мефістофель - символ сили заперечної. Але без заперечування не буває і творення. Також можна вбачати в Фаусті і Мефістофелі два боки єдиної натури людини: натхненний ентузіазм і несмішливу тверезість. І не випадково Гете дав Мефістофелю досить багато особистих думок. Але будучи фігурою символічною, Мефістофель разом з тим наділений гостро окресленою індивідуальністю: розумний, сміливий, винахідливий, пустотливий, він в той самий час може бути безжальним, нещадним. В другій частині трагедії, де Фауст звертається до творення, а Мефістофель йому заважає чи перекручує його наміри, образ Мефістофеля набуває сатиричних рис.

Саме Мефістофель стає провідником Фауста в його життєвих мандрівках. Він потрібен Фаусту, тому що не можна рухатися вперед, не залишаючи позаду того, що вже віджило себе.

37. Романтизм як художня система. (див.таблицю – окремий файл)

Г. Гейне – один з найяскравіших поетів романтиків у німецькій літературі. Одна з кращих поетичних збірок поета – „Книга пісень” (1827 р.). Провідні теми – кохання і природа, які особливо загострено відчуваються через сповідальні відчуття поета. У кожному циклі є вірш, який найбільш яскраво відтворює емоційний стан автора та його почуття. У збірці „Книга пісень” відчувається орієнтація на народну німецьку поезію і стиль народних німецьких пісень. На тексти цієї збірки було написано багато музичних творів такими композиторами, як Шуберт, Шуман, Вагнер, Гріг, Чайковський, Лисенко (романс „Коли розлучаються двоє”).

Найяскравіше романтизм у польській літературі - у творчості А.Міцкевича та Ю.Словацького. Збірка А.Міцкевича „Поезія” (1822 р.), основу якої складає цикл „Балади і романси”, стала маніфестом романтизму. В передмові умовою розквіту літератури висувався її національний характер та орієнтація на широкі маси. Відомий романтичний цикл – «Кримські сонети» А.Міцкевича.

· „Кримські сонети” – це поетичний цикл, який має єдиний задум і внутрішню побудову, що розкриваються через еволюцію внутрішнього світу ліричного героя.

· Ліричний герой Міцкевича – це мандрівник, пілігрим, який подорожує Кримом, милуючись і захоплюючись його красою. І в той же час – це сам поет, його бурхлива і романтична душа з її неосяжними почуттями („Аюдаг”). Ця душа то тужить і сумує за далекою батьківщиною („Аккерманські степи”), то рветься до минулого кохання („Пілігрим”), то бентежиться спогадами звитяжної боротьби („Буря”).

38. “Малюк Цахес” Е. Т. А. Гофмана: моральна проблематика та жанрова своєрідність твору. Гофман Ернест Теодор Амадейбув багатогранно обдарованою людиною: видатним композитором, талановитим живописцем (створював театральні декорації, ілюстрував книги, малював карикатури), але все життя тягнув лямку чиновника. · Звідси і подвійне життя, яким він наділяв близьких йому героїв. З Гофманом-чиновником (педантичним, зосередженим) було важко спілкуватись; інший – митець (мрійник, фантазер), який збирав навколо себе багатьох людей; в той же час у ньому було щось демонічне, саркастичне. · Тема існування двох світів, притаманна романтизму, набуває у Гофмана нового звучання: із метафізичної сфери переходить у реально-життєву. · Це виникає на ґрунті усвідомлення того, що між ідеальним та реальним життям існує велика прірва. · Ще одне джерело двійництва: свідомість недосконалої особистості, що дозволяє суспільству нав’язувати їй різні ролі. · З цим поділом на два світи пов’язаний і поділ на дві категорії персонажів: - філістери живуть у наявній дійсності і дуже нею задоволені, тому що не мають уявлення про духовний, вищий світ, не відчувають у ньому потреби. Їх – абсолютна більшість: це бюргери, чиновники, комерсанти, люди „корисних професій”; - ентузіасти („справжні музиканти”) – живуть в інших вимірах, матеріальному світу вони не підвладні, дійсність викликає у них відразу, вони живуть духовними інтересами, мистецтвом – це поети, митці, художники та музиканти. · Найгірше те, що філістери витісняють ентузіастів із реального життя, залишають їм світ фантастичного. До митців ставляться з презирством. „Малюк Цахес” · Повість - казка „Малюк Цахес” – це вже соціальна сатира (Гофман виходить з проблем тільки митців і мистецтва та звертається до зовсім реальних проблем реального життя). · Герої: звичайні німці – студенти, чиновники, вельможі, професура. · Гофман глузує з їх удаваної величі, розуму, сили. · Доля Цахеса виявляє деякі закономірності: - матеріальні та духовні блага розподіляються нерівномірно; - той,у кого багатство, має і більшу владу, незалежно від розуму та інших чеснот; - це дає їм право привласнювати плоди розуму та діяльності тих, хто нічого не має. · Цахес – син бідняка, до того ж ще і потвора. Але три магічні золоті волосини, які йому подарувала Фея, дають можливість стати першим міністром та вершителем людських доль. · Люди, що легко піддаються масовому психозу, стають жертвою потвори: вони не бачать справжнього Цахеса, а бачать його розумним, красивим, гідним кохання. · Один тільки студент Бальтазар, мрійник, романтик, який мав „жвавий і ясний розум”, протистоїть філістерському світові. Він цікавиться „високими істинами” вміє відчувати Природу і мріяти про прекрасне. І саме Бальтазару вдалося дізнався про причини звеличення Ціннобера –Цахеса, але за спробу викрити потвору його оголосили душевнохворим. І все ж Бальтазару вдається викрасти золоті волосинки і зруйнувати Цахеса, на якого кидається розлючений люд. · Висновок: Цахеси з’являються там, де між людьми встановлюються механістичні відносини, засновані на владі грошей і матеріальних цінностей, і неможливі там, де є духовні цінності. Найбільш характерними ознаками творчості Гофмана є: · особливий інтерес до соціально-філософських та соціально-психологічних аспектів людського життя і життя особистості; · розуміння письменником „відчуження людини”, як прояву механістичності, що проникає не тільки в зовнішнє, але й у її внутрішнє життя; · люди, позбавлені духовного начала, перетворюються на механізми. Саме тому у Гофмана поширені образи ляльок і автоматів, з’являється тема театру маріонеток, що відображають реальне життя; · найефективнішим художнім засобом стає гротеск та його сатирично-викривальні функції. 39. Романтичний протест проти дійсності у житті та творчості Байрона · Байрон є найяскравішою постаттю в англійському романтизмі та однією з найвидатніших у світовій літературі. · Все життя і творчість Байрона – це боротьба проти тиранії. · Головна мрія – мрія про свободу людини; сильний присмак індивідуалізму в його світосприйнятті та поезії; відсутність віри у всесильний розум надає іронічного забарвлення багатьом його творам. · Лірика Байрона. Байрон відіграв велику роль у розвитку романтизму у різних країнах. В його творчості всебічно і надзвичайно глибоко відбилася як власна душа поета, так і „життя духу” людини взагалі. Будучи по природі сильною, здатною протистояти тиранії, ницості і бездуховності людиною, він і об’єктом своєї уваги в поезії зробив саме таких героїв. Лірика Байрона відрізняється яскравим індивідуальним і суб’єктивним забарвленням. Герой його поезії – сильна і пристрасна особистість. Ця сила і пристрасть однаково виявляється як у коханні до жінки („Подражание Катуллу”, „Ты плачешь…”, „Тех дней забыть мне не дано”, „Стансы к Августе”), так і у непереборній любові до свободи („Песня греческих повстанцев”, „Стансы”, „Ты кончил жизни путь, герой”.) Відверто політичного та сатиричного звучання набули такі поезії Байрона, як „Строки обращенные к рыдающей женщине”, „Винзорская пиитика”, „Песня про луддитов”. Складне, під час суперечливе ставлення до оточуючого світу, несправедливості та недосконалості життя призвело до формування особливого душевного стану автора та його героїв, що отримано назву „байронізм”. · „Паломництво Чайльд Гарольда” – ліро-епічна поема, в якій відтворені враження Байрона від подорожі до Греції, Іспанії, Албанії. · Чайльд Гарольд – мрійник, рефлексуюча особистість, він намагається осмислити свій розрив з оточуючим середовищем і трагічний стан сучасного йому світу. Він типово романтичний герой, зневірений у житті, в людях, в суспільстві, він нудьгує і ніде не знаходить притулку. Витоки його зневіри -- у протистоянні несправедливості суспільства. Саме такі риси і стали уособленням „байронічного героя” та „байронізму” взагалі. · Поема Байрона, яка спочатку замислювалася як біографічна хроніка гордої і непересічної молодої людини, врешті решт зазнала змін. Поступово образ головного героя відходив на другий план, а в останніх піснях і зовсім розчинився в подіях плинного історичного буття. Сам Байрон з цього приводу у додатку до передмови „Паломництва Чайльд Гарольда” писав: „Тепер я даю можливість Чайльд Гарольду продовжувати своє життя таким, яким воно є. Було б приємніше, і, звичайно, легше змалювати більш привабливий характер. Було б легко пригасити його недоліки, примусити його більше робити і менше говорити, але його призначення зовсім не в тому, щоб бути прикладом. Навпаки, потрібно було б учитися на ньому тому, що рання розбещеність серця і нехтування мораллю ведуть до пресиченості минулою насолодою і розчаруванню в нових, і краса природи, і радість подорожі, і взагалі всі поривання, за винятком тільки честолюбства – самого сильного із всіх, втрачені для душі, що такою створена, чи, вірніше, хибно спрямована”. · У першій і третій частинах саркастично зображується грабіжницька політика Англії на Піренеях. · Героїчні мотиви звучать у зображенні народних повстань в Іспанії та Греції. · У четвертій пісні, де йдеться про долю Італії, Байрон висловлює думку про необхідність боротьби за її свободу. · Одночасно звучать мотиви необхідності боротьби і за свободу народу, і за свободу особистості. „Паломництво Чайльд Гарольда” як ліро-епічна поема: У своєму творі Байрон глибоко і різнобічно розкриває свій внутрішній світ, який вирізняється багатством, складністю, красою, пристрасністю. Елегійні мотиви звучать у захопленні жіночою красою, у ніжності батька до своєї дитини, у спогадах про перше кохання, у гіркоті зневіри в людях. Разом з тим герой всім своїм палким серцем симпатизує сильним і мужнім людям. Його захоплюють як сучасники, так і духовна міць спартанців чи трибунів республіканського Риму, чи французьких просвітників. Гострий аналіз найбільш важливих політичних подій сучасності надав „Паломництву” характер памфлету. Особливості романтизму Байрона · При всьому негативізмі в зображенні Байроном сучасного йому суспільства, він іронічно ставиться до розчарування свого героя та до його пасивності. · Головна суть зображуваного розкривається не стільки через бачення головного героя, скільки через авторське емоційне сприйняття протиріч життя. · Трагічний стан світу дедалі здається Байрону все більш незбагненним. Він звертається до думки про фатальну силу, яка карає людей, що і стає уособленням так званої „ світової скорботи”. · Особливості форми: зміна стильових тональностей – ліризм, публіцистичність, медитація; використання фольклорних мотивів. Написаний твір спенсеровою строфою, яка складається з дев‘яти рядків різних розмірів. · „ Байронізм ” - душа ліричного героя живе у пошуках духовних, а не матеріальних скарбів; - герой – яскрава, сильна особистість; - герой відчуває відчуженість і часто є вигнанцем; - герой наділений занадто палкими пристрастями; - герою притаманне інтелектуальне бунтарство; - світова скорбота є невід’ємною рисою світовідчуття героя і виявляється у трагічному сприйнятті картини життя, у песимізмі, у зневірі в перебудову світу. 40. Роль В. Скотта у створенні жанру історичного роману. · Творчість Вальтера Скотта відобразила перехід від романтизму до реалізму. · У світову літературу увійшов як творець історичного роману. Історичні романи В.Скотта поділяються по національній тематиці: „Шотландські ” „Англійські” „Уеверлі”, „Айвенго” „Пуритани”, „Талісман” „Роб Рой”. „Квентін Дорвард” · Створив більше 2500 персонажів. · Цікаві ще також життєписи Свіфта, Наполеона. · Став легендою ще за життя: до його маєтку стікалися паломники, його романи миттєво розходились на книжковому ринку. Особливості історичного роману В.Скотта · Художня структура історичних романів В.Скотта виявляє ряд романтичних елементів: - наявність авантюрного сюжету; - використання народних повір’їв та фантастики; - наявність ідеалізованих героїв. Все це, на думку письменника, мало зацікавити читача, примусити його активно сприймати прочитане. · В той же час романи В.Скотта виявили ряд нових рис та принципів: - романтична фантастика змінюється історичною конкретністю; - важливим стає принцип зображення місцевого колориту у відтворенні минулого; - попередній принцип вимагав детального знання побуту, моральних засад, культури людей того чи іншого історичного періоду; - персонажі романів В.Скотта є представниками різних класів і в той же час історично обумовленими особистостями; - на перший план виходять створені В.Скоттом герої, а історичні діячі стають епізодичними, хоча серед них є і такі відомі реальні особи, як королева Єлизавета, король Річард Левине Серце, французький король Людовик ХІ; - через змалювання народного життя В.Скотт намагався осягнути закономірність невідворотних змін в історичному розвитку суспільства і держави; - саме тому письменника приваблювали не сталі соціальні форми, а вузлові моменти історії, яскраві події минулого; - у романах В.Скотта народ постає активною історичною силою; - фольклорною традицією обумовлені у творах англійського письменника різні повір’я, передбачення і т. ін.; - в той же час історичний роман В.Скотта поєднував і вдосконалював у собі риси різних жанрів, а саме авантюрного, соціального, психологічного романів, роману звичаїв; - з’явилися нові риси і в зображенні цілком реалістичних характерів: портретні характеристики відрізняються різноманітністю, обумовлюються душевним станом героїв; в той же час Скотт досить детально змальовував манеру говорити, жести, вираз обличчя, певні звички; - новою була і мова романів В.Скотта: він не вважав, що її треба обтяжувати архаїзмами, зображуючи давні часи, і користувався основним словарним фондом сучасної йому англійської мови; - все це дає можливість говорити про В.Скотта як творця історичного роману у західноєвропейській літературі. Принципи закладені В.Скоттом, відіграли значну роль у подальшому розвитку реалістичної літератури. А Бальзак і Стендаль називали В.Скотта своїм вчителем. 41. Роман В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”: ідейно-художній зміст · В.Гюго був поетом, драматургом та визначним романістом, свідком великих історичних подій. Він також був теоретиком романтизму у Франції, засновником романтичного напрямку. · Найбільш відомі романи В.Гюго – це „Собор Паризької Богоматері”(1831), „Знедолені”(1862), „Дев’яносто третій рік”(1874), „Людина, що сміється”(1969). · „Собор Паризької Богоматері” був першим історичним романом В.Гюго. Тікаючи від сірої буденності життя, письменник поринув у середні віки, відзначені бурхливим і драматичним життям. Роман був написаний під враженням від липневої революції 183О року і має яскраве антифеодальне спрямування. · У романі виявляють всі ознаки романтичного твору: незвичайні герої та обставини в яких вони діють, контрасти, перебільшення і гротеск, образи-символи, емоційна бурхлива манера оповіді, яскрава, насичена мова. Сам Гюго писав про свій роман:”Собор Паризької Богоматері” – це минуле, пропущене крізь призму фантазії та гуманних поглядів”. · У романі колоритно відтворено саму епоху XV століття. Яскраві описи Парижа, Собору, магістратури, зали палацу поєднуються з зображенням життя представників різних соціальних прошарків тогочасного суспільства: купців, священників, злидарів, дворян та ін.. · Дія роману розгортається навколо Собору Паризької богоматері, який уособлював у собі, з одного боку, силу і талановитість французького народу, що створив його, з іншого – він виступав похмурою, страшною громадою, в якій крилися зла жорстокість та несправедливість, що гнобили людину. На відміну від В. Скотта, Гюго не намагався відтворити типові характери історичної доби, не пов’язував долю окремих людей з плином історії. Але, створюючи образи головних героїв, письменник дотримувався романтичних принципів побудови характерів. Світ для автора – це арена боротьби добра і зла. Сам історичний процес – це процес розвитку людського духу. Це складний шлях, на якому люди, долаючи зло, пороки, злочини, йдуть від морока до світла. І світло, завдяки добрій волі провидіння, долає пітьму. Типовими романтичними героями в романі є дзвонар Квазімодо та архідиякон Собору Паризької богоматері Клод Фроло. У Квазімодо краса душі криється в потворному тілі, в той час як зовнішня привабливість Клода Фроло приховує в собі звірячу натуру. · Використаний Гюго принцип контрасту дає можливість письменнику поєднати прекрасне і потворне, добро і зло, світло і морок життя. Випробування коханням відкрило найпотаємніше в душах героїв, виявивши різкий контраст між зовнішнім образом та внутрішньою суттю людини. Потворний дзвонар Квазимодо віддав Есмеральді все світло своєї душі: він врятував її від ешафоту і сховав у соборі, він обожнював її, глибоко страждаючи через свою потворність, був готовій до самопожертви заради неї. Натомість архідиякон Клод Фроло, охоплений демонічною пристрастю до Есмеральди, доводить її до загибелі і в той же час сам перекреслює своє життя, заперечуючи бога і все, що з ним було пов’язане. · За тим же принципом контрасту зображено і суспільство в цілому. І якщо добро та щирі людські почуття притаманні людям з народного середовища, то верхівка суспільства несе в собі зло і насилля. Особливо яскраво зображені темні сторони людської душі, які уособлює архідиякон Собору Клод Фроло. Розвінчання його жорстокості та підступності свідчить і про яскраво виражену антиклерикальну спрямованість роману. · Драматичні долі окремих героїв подано на фоні майстерно відтвореного народного середовища і його бурхливого життя. У романі В.Гюго народ перетворюється на історичну силу, яка то веселиться і святкує, то грізно шумить на площах. · „Собор Паризької Богоматері” В.Гюго став визначним твором у розвитку жанру історичного роману доби романтизму. 42. Роман “Червоне та чорне” Ф. Стендаля як “хроніка XIX століття”. Справжнє ім’я Фредеріка Стендаля – Анрі Бейль. Вважається засновником реалізму у французькій літературі ХІХ ст. Стендаль був сучасником бурхливих подій буржуазної революції ХVІІІ ст., Реставрації, революції 1830р. Світогляд Стендаля · Був відданий ідеям французьких просвітників 18 ст. · Вважав матерію основою всесвіту. · Вважав, що людину формує середовище. · Людські пристрасті дають можливість пізнавати не тільки внутрішній світ людини, а і її суспільну практику. · Людина живе у „гонитві за щастям” і у кожної епохи свої засоби гонитви за щастям. · Революційна епоха відкриває простір людській енергії та волі, а реакційна – спотворює людину, робить її безликою. · Бачив те, чого не бачили просвітники 18 ст.: дійсність після перемоги буржуазії не дозволяє особистості виявити себе. · Герої Стендаля, люди інтелектуальні, зі складною психікою. Зіткнувшись з реакційним середовищем, знищуються цим середовищем, або стають приреченими на вигнання і самотність, залишаючись незламним внутрішньо. Червоне і чорне” (1831 р.) Підзаголовок „Хроніка 30-х років”. · З газетної хроніки було взято плебейське походження героя (мотив злочину – з ревнощів; суть вироку – смертна кара). · Спостерігаючи за суспільством, Стендаль помітив, що тиранія церкви і монархії знищила у правлячому класі енергію, зробила його нікчемними та лицемірними. · Головна проблема – проблема молодої людини у буржуазному суспільстві; перший роман про молоду людину з низів, що сама пробивається до вершини. · Жюльєн Сорель – родоначальник героїв, які починали жити, віруючи, що їх розум, інтелект забезпечать їм високу і незалежну соціальну позицію, свободу думки і волі. · Сорель – син сільського теслі, він розумний, здібний, має сильну волю, Наполеон – його кумир. Сорель вище багатьох інших. Здавалося, що розвиток буржуазних відносин та революційні зміни ніби відкрили шлях у житті таким, як він. Але Реставрація стала на заваді руху вперед завдяки розуму та енергії. Спостерігаючи рух героя на різних суспільних рівнях, Стендаль малює широку соціальну панораму Франції доби реставрації. Вже на першому етапі, коли Сорель з селянського середовища потрапляє в коло провінційного дворянства та буржуазії (Реналь, Вально), він починає розуміти, що гідне місце в житті йому буде здобути не просто. Не сприймаючи пихи і тупості свого нового оточення, Сорель вирішує спокусити дружити де Реналя Луїзу, щоб довести свою силу і незалежність. Владою обставин опинившись у духовній семінарії, Сорель дуже скоро відчуває, що духовна кар’єра – не для нього, але вирішує стати священником, щоб за допомогою цього сану пробитися наверх; але йому надзвичайно важко долати в собі огиду до святош, і він потрапляє під підозру. Поступово змінюється і сам Сорель. Його наївність і вразливість переходить у скептицизм; він переймає неправедні засоби і цинічно починає ними користуватися. Всі вчинки Сореля обумовлюються рішенням іти шляхом лицемірства, яке тільки й може бути запорукою успіху. Останнім етапом пізнання життя стає перебування Сореля в середовищі Паризької знаті, яка вражає його бездарністю, пустотою, життєвою знесиленістю. Поступово позбуваючись своїх колишніх переконань і використовуючи всі можливі засоби, Cорель іде до своєї мети. Так підтверджується теза часу: „немає добропорядності, є тільки обставини”. Драматичний процес внутрішнього перетворення Сореля, за задумом Стендаля, мав виявити основні тенденції „гонитви за щастям”. Цей драматизм посилюється тим, що, з одного боку, Сорелю було притаманне непомірне честолюбство, а з іншого – це вимушена необхідність моральної капітуляції, у сенсі якої сам герой все більше сумнівається. За зовнішнім блиском Сорель дедалі ясніше бачить цинізм і спустошеність аристократії. Конкретні ж життєві обставини ведуть його до остаточної втрати ілюзій і до фатального рішення обрати право не жити у світі, де треба зламати і знищити себе, перетворившись на бездушний і слухняний механізм. 43. Задум, історія створення та структура „Людської комедії”О.Бальзака. · О.Бальзак залишив по собі не просто величезну кількість романів, а цілу історію французького суспільства. · Героями його творів були лікарі, судді, державні діячі, куртизанки, банкіри, нотаріуси і т.д. Вони переходили з роману в роман, що сприяло відчуттю реальності і правдивості. Історична обумовленість „Людської комедії”. · Гроші ставали все більше владною силою у суспільстві; · Звичка рахувати і перераховувати луїдори виявила здатність змінювати властивості людської природи; · Інтерес до історії збагачення певних верств примушував Бальзака уважно вдивлятись у різноманітні подробиці життя. · У процесі дослідження історії збагачення певних верств важливими виявлялись всілякі дрібниці. За першим списком творів Бальзак планував створити 144 твори, але написано їм було 96 романів. Щоб детально дослідити стан суспільства, Бальзак використав системний підхід. „Людська комедія” складається з трьох циклів „етюдів”: - „Етюди про звичаї”; - „Філософськи етюди”; - „Аналітичні етюди”. Кожний з цих циклів має свій внутрішній розподіл на „сцени”, наприклад: „Етюди про звичаї” 1. „Сцени приватного життя” („Гобсек”, „Батько Горіо” та інші); 2. „Сцени провінційного життя” („Втрачені ілюзії”, „Життя холостяка”); 3. „Сцени паризького життя” („Банкірський дім Нуссінгена”, „Розкіш і злидні куртизанок”); 4. „Сцени військового життя” („Шуани”); 5. „Сцени політичного життя” („Зворотна сторона сучасної історії” та ін); 6. „Сцени сільського життя” („Сільський лікар”, „Селяни”). 44. “Батько Горіо” О. Бальзака як драма повсякденного життя. „Батько Горіо” (1834р.) Досліджуючи в романі буденне життя, Бальзак побачив всю його глибину, сповнену напруженості і пристрастей. Роман побудований на сплетінні двох сюжетних ліній: долі молодого Ежена Растіньяка, що приїхав з провінції „вибитися в люди”, та старого комерсанта Горіо, життєва гра якого вже закінчувалась Растіньяк - розумний, цілеспрямований, у нього добре серце, але прихований драматизм ситуації полягає в тому, що ці його позитивні риси поступово втрачаються під натиском безжального життя, в якому все тримається на егоїстичному інтересі та владі грошей. „Диявол розкошів влучив йому саме у серце”, і тому, засвоївши уроки віконтеси де Боссан та каторжника Вотрена, Растіньяк починає боротьбу за свій особистий успіх. Особливо вражав Растіньяка Вотрен. Природа наділила його силою характеру. Він мав великий життєвий досвід і добре зрозумів рушійні закони суспільного життя. Вотрен – хижак, і тому із спокійним цинізмом пояснює Растіньяку жахливу істину: щоб розбагатіти, треба забути про честь і совість. А також те, що влада золота все в житті робить предметом купівлі та продажу. Підтвердженням останнього стало зображення в романі долі батька Горіо. Батько Горіо – типовий обмежений буржуа, що збагатився завдяки застосованим ним колись вправним комерційним махінаціям. Його зовнішнє життя звичайне, банальне. Але, заглиблюючись у свого героя, автор виявляє страшну життєву драму Горіо. Безмежна любов до дочок поступово стає ним неконтрольованою, він віддає їм все, насамперед гроші, а пізніше і все до останньої крихти, внаслідок чого вони перетворюються на бездумних егоїсток, що не знаходять часу побути біля батька в його останні хвилини. Особливого драматизму додає життєвий висновок Горіо: „За гроші купиш все, навіть дочок. А мої гроші, де вони?” Гроші зруйнували найсвятіше – любов дітей до своїх батьків. 45. Створення національного характеру в новелістиці П. Меріме. Проспер.Меріме був широко освіченою людиною і виявив себе в різних галузях – в історії, етнографії, археології, лінгвістиці. Відіграв значну роль у формуванні французького реалізму, є визнаним майстром новели. Створення національного характеру у новелістиці П.Меріме · Видатний французький письменник П.Меріме увійшов у світову літературу як визнаний майстер новели. · Найбільш відомі новели П.Меріме: „Матео Фальконе”, „Таманго”, „Етруська ваза”, „Арсена Гійо”, „Кармен”, „Коломба”. · Своєрідність художньої манери Меріме-новеліста: - максимально прості, логічні, написані стриманою мовою; - Меріме не сприймав світу безликих торгашів – його цікавили люди сильні, вольові, вільні. Таких героїв Меріме знаходив у екзотичних країнах, де ще зберігалася яскрава національна самобутність людини – в Іспанії, на Корсиці, у Африці. - Важливим у новелах Меріме є те, що вони були створені на основі глибокого вивчення побуту, фольклору та етнопсихологічних особливостей, а романтичні мотиви виростали з реального життя. - Новою була і трактовка героїв: якими б екзотичними вони не були (месники, контрабандисти, невільники) – вони самобутні і тісно пов’язані з соціальним та історичним середовищем. - Меріме не ідеалізує своїх героїв, але вони – люди, що діють в певних обставинах. - Меріме часто супроводжує оповідь філологічними та історичними екскурсами, що надає більшої реальності подіям. · Прикладом створення яскравого національного характеру може бути новела Меріме „Кармен”. - Головними героями новели є циганка Кармен і баск Хосе Наварро. Кожен з них трактується як образ людини, у якому глибоко відтворені індивідуальні та національні риси: світосприйняття, спосіб думання, поведінка, розуміння моральних понять, естетичні уявлення. Важливими також є безпосередні прояви людського „я”: зовнішність, переживання, миттєві реакції, особливості мови. - Зовнішність Кармен (портретну характеристику, деталі одягу) Меріме подає через сприйняття і оповідача, і Хосе, крім того, постійно звертає увагу на зміни виразу обличчя в залежності від обставин, в які потрапляє Кармен. Розкривають циганську природу Кармен і її естетичні вподобання, а саме манера вдягатися – яскраво, без будь-якого смаку, часто просто неохайно і вульгарно. - Світосприйняття Кармен виявляється у її вчинках та у тому, як вона до них готується, як їх коментує, до чого прагне. Спосіб думати і відверто викладати свої думки та наміри свідчить про відчайдушність, грубу прямоту, впевненість у своїй силі, зневагу до тих, хто виявляє слабкість характеру. - Поведінка Кармен напряму пов’язана з розумінням нею моральних норм, через які вона беззастережно переступає. У відповідності до притаманних, як вважається, циганам ментальних рис, їй легко ввести в оману людину і при необхідності поладити з нею; в той же час вона може вкрасти і взагалі обдурити будь-кого, якщо поставить це собі за мету. Вона імпульсивна, незалежна, часто некерована, і це нікому не дає можливості ні розгадати, ні підкорити її. Вияви всіх цих властивостей характеру Кармен не випадкові. Вони відбивають основну її суть – непереможне бажання свободи, настільки сильне, що заради нього вона іде на смерть. - В той же час можна сказати, що в новелі йдеться не стільки про Кармен, скільки про циганський народ взагалі. А Кармен тільки підкреслює його основні риси. І трагічне зіткнення Хосе і Кармен – це наслідок зіткнення не їх індивідуальних характерів, а різного світосприйняття, різного ментального духу. Про це ж свідчать і слова Хосе над вбитою ним Кармен: „Бідна дитина! Це калес (цигани) повинні в тому, що виховали її так”. - Об’єктивна манера оповіді Меріме дає можливість прийти до висновку, що немає жодних підстав одному народу стати суддею над іншими. Всі народи рівні, всі мають право на існування такими, якими вони є. - Мова Кармен не тільки надає її характеру реальних рис, але ще й свідчить про глибокі витоки її людської натури, її приналежність до циганського племені. Це сприйняття закріпилося у фольклорі, а саме у приказках, якими влучно оперує Кармен („Циганське око – вовче око”, „Я ношу шерсть, але я не овечка”, „Собака на ходу завжди їжу знайде”, „Вовка ноги годують”). - Поглиблюють розуміння новели і її героїв філологічні, історичні та етнопсихологічні екскурси та коментарі Меріме, якими супроводжується оповідь. Це пояснення значення слів у іспанській та циганській мовах, а також у різних діалектах; пояснення географічних назв та історичних подій, імен людей та різних предметів, а також досить ґрунтовна довідка про циган як народ та притаманні йому риси. Таким чином, це теж сприяє тому, що ззовні екзотичні герої набувають цілком реальних рис, а їх вчинки – це не романтична екзальтація, а всебічно вмотивована поведінка конкретної людини в конкретних обставинах. 46. “Пані Боварі” Г. Флобера як втілення “об’єктивного методу” французького реалізму. Г.Флоберу належить визначне місце у розвитку французького реалізму ІІ половини ХІХ ст. Розквіт творчості письменника припав на 50–60-і роки, коли після революції 1848 р. у суспільному житті Франції різко загострилася класова боротьба та посилилася реакція. Флобер не сприймав міщанської пустоти, безглуздої буденності і проти цього спрямовував свої твори. В той же час світосприйняттю Флобера був притаманний песимізм та розчарування у сенсі людського буття. Літературна спадщина Флобера невелика, але об'єктивний зміст його творів та довершений стиль принесли йому світову славу. Новим у творчості Флобера було: · не звертаючись до гіперболізації, він глибоко і психологічно вірно розкрив дійсність; · об’єктивно виявив закономірності психології середньої людини; · дав як найточніше зображення буржуазної буденності; · Флобер зізнавався у тому, що коли він пише роман, інтрига і фабула йому байдужі: „Я хочу передати колорит, нюанс”. Роман „Пані Боварі” явно контрастував з яскравістю східних вражень, відтворених у романі „Саламбо”. Сам письменник про це писав так: „У карфагенському романі я намагався створити відчуття пурпуру. У „Пані Боварі” я хотів лише передати один тон, барву плісняви, притаманну оселі мокриць”. · Флобер (здебільшого в своїх листах) обґрунтував теорію об’єктивного реалізму, за якою: - в мистецтві також можливі закони і методи природничих наук, завдяки чому художник буде об’єктивно викладати матеріал у творах, не даючи йому власної оцінки; - за висловом Ш Бодлера, у Флобера „сама логіка твору дає собі раду з усіма вимогами моральності, покладаючи на читача видобування висновків”. - Письменник просто зображував події, розкриваючи почуття героїв, і читач розуміє, що автор не сприймає того дріб’язкового і безглуздого середовища і тих, хто його населяє. Це виявляється у тоні роману, просякнутому гіркою іронією. „Пані Боварі” (1857) · Працюючи над романом, Флобер, за його власним висловом, „намагався влізти в шкуру” глибоко апатичних йому людей. · Основна проблема -- протиставлення романтичних ілюзій – дійсності. · Флобер не сприймав не тільки сучасної йому дійсності, а й пустих та нікчемних людей. · Емма Боварі, на перший погляд, подібна до романтичних героїнь: жадає справжнього почуття, мрійлива, витончена. Вона хоче нового життя, ідеали якого винесла з дешевих бульварних романів, сповнених фальші та примітивізму. На її мрійливу душу, яка прагла вирватися з нудного і сірого середовища, не могли не справити враження надлюдські пристрасті, коханці і коханки, готові заради любові на все, сльози і цілунки, місячні ночі і клятви... І все це сприймалося нею як абсолютно можливий штамп життя. Саме реальність дала Еммі звичайного чоловіка, який не просто контрастував з романними героями, а викликав у неї відразу на тій тільки підставі, що „він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти зі зброї...”. · Не справдилися романтичні сподівання Емми і в її реальних любовних пригодах. Леон, сентиментальний провінційний нотаріус, не відчував особливої потреби у бурхливій пристрасті Емми. Ще гіршим за нього був Рудольф – справжня пародія на романтичного героя. Він вміло спокушає Емму, але, дізнавшись про її намір кохати його довіку, полишає її, т. як перспектива буденного кохання – це не для нього. · Глухий кут, в який потрапляє Емма внаслідок своїх сердечних розчарувань, є своєрідним відображенням і того середовища, де це все відбувається. Під пером Флобера звичайні і абсолютно пристойні зовні фрагменти життя перетворюються поступово на мертве болото, де не було подій, не було руху, де один день був схожий на інший у своїй безнадії та мізерності. · Об’єктивно зображуючи психологічний стан, різні деталі, вчинки та їх мотиви, думки Емми, Флобер приводить читача до поступового розуміння того, що прагнення до витонченого і прекрасного обертаються пристрастю до просто красивого життя – готельного шику, красивих речей та смачної їжі, а бажання неземних романтичних почуттів – інтрижкою у пошуках плотських утіх. Трагедія Емми полягає в тому, що вона не може примиритися з обмеженістю провінційного існування, але її ідеали, сформовані цим же середовищем, так само позбавлені будь якої духовності. Флобер залишається об’єктивним до кінця, зробивши банальною і саму смерть Емми: їй не судилося, як будь-якій романтичній героїні, померти від розбитого кохання. Вона заборгувала велику суму і помирає, отруївшись миш’яком. · Метод об’єктивного реалізму (завдяки використанню Флобером таких засобів зображення, як мрії героя, вчинки та їх мотиви, думки, ставлення до оточуючих, психологічний стан та його прояви) дає можливість читачу не тільки споглядати життя, а й тлумачити його. Тому логічним стає врешті решт співчуття до Емми, яку „пліснява” життя не тільки оповила, а і задушила. 47. “Ярмарок пихи” В. Теккерея: розкриття снобізму як головної ”хвороби” англійського суспільства. Видатний англійський письменник-реаліст, а до того ж талановитий графік, карикатурист, ілюстратор своїх власних книг. Як професійний журналіст, працював у газетах радикального спрямування та сатиричних журналах. У „Книзі снобів” (1846–1847) створив ряд сатиричних портретів різних представників англійського суспільства. Ця збірка стала початком літературної творчості письменника та виявила сатиричну спрямованість його творчості: · Автор жанру романа-сімейної хроніки. · Не був прибічником революцій, але його сміх перекреслював зло, облуду, паразитизм, марнославство. · Суспільство сприймав як ярмарок, де все продається і купується. · Не мав ілюзій стосовно перемін англійського буржуа, а тому виявляв себе як сатирик і соціальний звинувачувач. · Розкрив снобізм як „хворобу” англійського суспільства. „Сноб” – особа, яка беззастережно схиляється перед модою, манерами, смаками, перед усім, що прийнято у буржуазно-аристократичному середовищі. Сноби бувають скрізь, у різних сферах суспільства. Нариси „Книги снобів” розривали перед читачем сатиричну панораму англійського суспільно-політичного і приватного життя. Слово „сноб” існувало в англійській мові і до Теккерея. Але саме він надав йому сатиричного змісту, з яким воно ввійшло в англійську літературу і набуло світової слави. Плазуючи перед тими, хто вище нього за власністю чи станом, сноб з презирливістю дивиться на тих, хто стоїть нижче. Снобізм – моральна психологічний образ і поведінка сноба – означає пихатість, чванство, претензію на вишуканість, потворність і деспотизм”. Найбільш відомий роман – „Ярмарок пихи. Роман без героя” Англія – ярмарок, де їдять і п’ють без міри, закохуються і зраджують, хто плаче, а хто скаче, курять, обдурюють, б’ються, тут є різного роду публіка: вульгарні, нарум’янені дівки, шарлатани.... · Все визначається величиною капіталу. · Все це сприймається як належне – адже всі – сноби. · Жанр – роман-хроніка (з юності до старості). · Життя у розвитку, обумовленість характерів соціально-суспільним життям. · В центрі – доля двох подруг: Беккі Шарп та Емілії Седлі. Беккі Шарп: - Вона сирота, момент виходу з пансіону – момент початку боротьби за місце в житті. - Беккі готує для цього зброю: не зупиняється ні перед чим, аби бути багатою, жити так, як їй хочеться, бути на висоті в суспільстві. - Відмовившись від позитивних героїв, Теккерей головною героїнею свого твору зробив Беккі Шарп. Беккі – типове явище в буржуазному суспільстві і водночас його результат. Життєві обставини, в які вона з дитинства потрапила, навчили її брехати і лицемірити. Вона рано зрозуміла всесильну владу грошей у людському суспільстві. Її боротьба за місце в житті розпочалася з усвідомлення того, що гроші і суспільне становище – єдина мета її існування, а також того, що багатство скрізь відкриває їй двері - Вона егоїстична, жорстока, безсердечна; їй притаманне марнославство. - Вона авантюристка, одна з багатьох, вона не виняток, але вона розумніша за інших. - На її вчинки гроші дають можливість іншим дивитись поблажливо. - Але: Беккі позбавлена святенництва, вона відверто судить про себе і про інших, і розуміє, що тільки гроші можуть дати їй бажане, і заради них вона здатна на все. Змальовуючи долю своєї героїні, письменник весь час підкреслює, що безпринципність Беккі не є проявом індивідуальної хибності характеру: вона є результатом певних суспільних закономірностей. До того ж, Теккерей не намагається засудити свою героїню, адже вважає, що суспільство повною мірою має нести відповідальність за наміри і вчинки людей. В романі „Ярмарок пихи” тісно переплітаються хроніка аристократична (провінційне дворянство і столична аристократія) та хроніка буржуазна (банкіри, комерсанти, біржові діячі). Англійське суспільство Теккерей розглядав з позицій законів, які ним керують. І виявляє головний закон: корисливий інтерес і жага збагачення. Саме владу грошей Теккерей зображав як рушійну силу буржуазного суспільства, а притаманний йому снобізм, як порок і хворобу. · Ціла галерея аристократів: буржуазні ділки, поміщики, члени парламенту, дипломати, знатні лорди – всі живуть за законами снобів. Комерсант Осборн, сімейство Кроулі, маркіз Стейн – вони сноби: є гроші – поважають, немає – викидають з рядів. · „Роман без героя”, там є симпатичний капітан Доббін, але він не може бути героєм. У кращому випадку – він буде чекати подарунків долі, а протистояти всьому цьому – не в його силі, та і хто це зможе? - Розкриття діалектики індивідуального характеру. - Досліджує протилежність основ людської душі, її потяг як до добра так і до зла. - Не зображує людей ні явно негативними, ні явно позитивними. - Не схильний гіперболізувати будь-що і в цьому полемізує з Діккенсом. - Своє завдання Теккерей бачив у необхідності „точно відтворити відчуття правди”. Про те, що письменник у розумінні життя був не схильний до ідеалізації, свідчить змальований ним характер (здалося, зовсім протилежний) Амелії Седлі, подруги Б.Шарп. Емілі добра, як янгол, сентиментальна, вірна своєму нікчемному чоловікові, не тільки за його життя, але й тоді, коли стала вдовою. Але ці риси не набувають в зображенні Теккерея позитивного звучання. Весь час відчувається іронія автора, який не витримує в своїй героїні обмеженості, пустоти, примітивної наївності, нездатності до тверезого бачення дійсності, внаслідок чого вона залишається обуреною на ярмарку життя. - Філософська позиція письменника виявляється у тому, що він весь час наголошує на тому, що „все життя – це лялькова комедія, де він сам також бере участь, мало чим відрізняючись від тих, кого змалював в романі”. Використовуючи своєрідну форму побудови роману, письменник дозволяє собі сходити зі сцени, говорити з читачами про своїх героїв, про їх негативні та позитивні вчинки, але ніколи на повчає, відмовившись від ролі проповідника. - Теккерей, зображуючи поверхню життя, змальовує героїв такими, якими вони себе вдають, потім розкриває дійсну суть їх слів та вчинків, а потім коментує свої образи, не нав’язуючи читачу готової моралі. - Своє завдання письменник вбачав у тому, щоб, не вірячи у можливість змін, правдиво фіксувати те, що він бачить і спостерігає. І все ж небайдужість письменника виявляється через його гірку іронію, якою проникнутий весь твір (життєві принципи героїв, афоризми, якими сповнений роман). - Теккерей – лялькар, як він себе називає; його герої – маріонетки. Лялькар робить зауваження з приводу героїв, дає свої оцінки, висловлює свої думки. Майстерність письменника примушує забути про умовність прийому і сприймати все, як реальні стосунки між людьми. - Іронічний і песимістичний погляд на життя примусив Теккерея відмовитись від щасливої розв’язки. Традиційний шлюбний кінець у Теккерея є тільки початком і зовсім не щасливого продовження: „Хто з нас щасливий на цьому світі? Хто з нас, отримує те, чого прагне його серце, а отримавши, не бажає більшого? Давайте поскладаємо ляльок та закриємо валізу, адже нашу виставу скінчено”. · Не шукає виходу, як би декому хотілось, у зображенні народних характерів, вважав існуюче життя невідворотним процесом.

48. Новелістика Г. Мопассана: різноманітність тематики та художня своєрідність.