Фауст” Й.– В. Гете: розкриття суті існування та проблема призначення людини. 2 страница

Ги де Мопассан (1850 -1893) занимает особое место в истории французской литературы. Его творчество завершает собой развитие французского реализма XIX в., и вместе с тем в нем отчетливо обнаруживаются черты, которые станут характерными для литературы века XX. В большом и многоплановом творческом наследии Мопассана особое место принадлежит новелле. Традиционный для французской литературы жанр обогатился его стараниями новым содержанием и достиг высот художественного совершенства. Новеллы Мопассана (их около 300, объединенных в 16 сборников) исключительно разнообразны по тематике, жанровым особенностям (новелла-анекдот, новелла- памфлет, новелла-исповедь, лирическая новелла, новелла характеров и др.), тональности и языку. Собранные вместе, они дают исчерпывающее представление о французской действительности конца XIX в., выявляют богатство социальных типов и человеческих характеров, позволяют проследить эволюцию творческого метода писателя. В новеллах первых сборников (”Воскресная прогулка буржуа”, “Заведение Телье”) влияние натурализма очевидно проявляется в пристрастии к изображению темных сторон жизни, в преувеличении роли биологического начала в человеке (”В лоне семьи”), обусловленности его поступков инстинктами (”Подруга Поля”), в нарочито объективной, безоценочной манере повествования (”Заведение Телье”). В сборниках середины 80-х гг. расширяется тематика новелл, социальные конфликты становятся ведущими, в них все чаще звучит гневный и страстный голос самого писателя. Мопассан приходит к созданию классических образцов реалистической новеллы. Одной из них явилась “ Пышка” (1880), открывшая цикл рассказов, посвященных событиям франко-прусской войны. В ней впервые была сказана вся правда о причинах поражения Франции, о героизме ее народа и продажности власть имущих. Сюжет новеллы предельно прост. Захваченный пруссаками Руан покидает группа людей: виноторговец Луазо с женой, фабрикант Карре-Ламадон с супругой, граф и графиня де Бревиль, - олицетворяющие “обеспеченный, уверенный в себе и могущественный слой общества”. Ими руководят не патриотические чувства, а корыстные мотивы - боязнь потерять свой капитал. Их случайной соседкой по дилижансу оказалась Элизабет Руссе, женщина легкого поведения, прозванная Пышкой.Она уезжает из Руана, потому что ненавидит захватчиков. В дороге эти добропорядочные господа, используя доброту и отзывчивость Пышки, заставляют ее служить собственным интересам. По их настоянию, чтобы иметь возможность продолжить путешествие, она уступает домогательствам прусского офицера, являвшего собой “великолепный образчик хамства, свойственного победоносному солдафону”. И вновь движется дилижанс по зимней дороге. В углу его тихо плачет Пышка. “Честные мерзавцы”, которые “сперва принесли ее в жертву, а потом отшвырнули, как ненужную грязную тряпку”, выказывают Пышке свое презрение. В других военных новеллах (”Святой Антуан”, “Пленные”, “Папаша Милон”, “Старуха Соваж”, “Два друга”, “Мадмуазель Фифи” и др.) писатель показывает, как в самых заурядных, ничем не примечательных, задавленных унылой повседневностью людях любовь к родине пробуждает удивительную силу духа и несгибаемое мужество. В новеллах о современности Мопассан, развивая традиции французского реализма, показывает губительную власть денег, духовное измельчание человека, торжество воинствующей пошлости во всех сферах жизни. Центральной фигурой новелл этого цикла становится трусливый и ограниченный обыватель, все помыслы которого направлены на приобретение богатства, положения в обществе, наград. В его обрисовке Мопассан широко использует разнообразные приемы сатиры: юмор, иронию, сарказм. Героиня новеллы “Мать уродов” обретает достаток, преднамеренно рожая искалеченных детей и продавая их в ярмарочные балаганы. Мопассан изображает ее не какой-то романтической злодейкой, а самой обыкновенной женщиной, совершающей свое преступление с будничной деловитостью. В своих новеллах писатель, как никто другой, сумел передать трагедию современной жизни, поставить кардинальную для литературы XX века проблему отчуждения людей в обществе, их неизбывного одиночества в жестоком мире. Старый бухгалтер Лера (”Прогулка”), сорок лет проработавший в одной конторе, однажды весенним вечером выйдя на бульвар, заполненный толпой гуляющих, вдруг почувствовал “все убожество, все беспросветное убожество своей жизни, убожество прошлого, убожество настоящего, убожество будущего… и понял, что ничего нет впереди, ничего позади, ничего вокруг, ничего в сердце, ничего нигде”. И он не смог вернуться в свою пустую комнату, к пустой, лишенной смысла жизни -повесился в Булонском лесу. Убежище от грубой прозаической действительности Мопассан искал в поэтическом мире природы и любви, которой посвятил множество новелл, стихотворения, романы. Гимном торжествующей любви звучит новелла “Лунный свет”. Суровый аскет аббат Мартиньяк, ненавидящий женщин как коварных искусительниц мужчин, вооружившись дубинкой, выходит ночью в залитый лунным светом сад, чтобы помешать свиданию своей племянницы и ее возлюбленного. Но потрясенный волшебной красотой природы, он внезапно приходит к мысли о том, что “значит господь позволил людям любить друг друга, если он окружает их любовь таким великолепием”. Но больше всего у писателя горьких новелл о невозможности и обреченности любви в мире, где все продается и покупается (”Исповедь женщины”, “Господин Паран”, “Реванш”, “Крик тревоги”, “Свидание”, “Завещание”, “Мадмуазель Перль”, “Иветта” и др.). Чувство приносится в жертву корысти, эгоизму, предрассудкам.

49. Звільнення особистості в п’єсі Г.Ібсена “Ляльковий дім”.

Генрік Ібсен (1828-1906) – славетний норвезький драматург і, мабуть, найзначніший драматург другої половини дев’ятнадцятого століття взагалі. Драматургія Ібсена підводить підсумок реалізму дев’ятнадцятого століття і започатковує нову європейську драму. Ібсен пройшов шлях від романтика до реаліста і від реаліста до символіста. Попри цю еволюцію драматургічна творчість Ібсена має єдиним стрижень, що ним є пошуки ціннісних орієнтацій для людини, яка втратила світоглядні орієнтири у складному, суперечливому світі без богів. Відповіддю Ібсена є сильна особистість.

Однією з його найвідоміших драм є п’єса “Ляльковий дім”, що була написана у 1879 році. Це історія розпаду щасливого буржуазного сімейства, побудованого традиційних засадах та буржуазному розумінні чеснот і розподілу соціальних ролей: чоловік – працівник та матеріальна опора існування сім’ї, а отже, голова; жінка – домашня господиня та мати і підпорядкована чоловікові у вирішенні всіх важливих питань, тобто є несамостійною особою, додатком до чоловіка. Головна героїня Нора порушила ці правила гри. Рятуючи хворого чоловіка, вона робить те, на що не має юридичного права, позичає гроші, підробляючи підпис. Через багато років цей злочин починає загрожувати кар’єрі чоловіка та благополуччю сім’ї в цілому. Чоловік, якого Нора вважала взірцем всіх чеснот, виявляється слабкою людиною перед загрозою публічного безчестя. І хоча ситуація розв’язується благополучно, Нора робить для себе висновок, що вона не розуміє світу, в якому живе і не є повноцінною людиною, і для того, щоб стати нею, вона йде від чоловіка, залишаючи навіть дітей, оскільки не може взяти їх з собою ні за матеріальними, ні за юридичними обставинами. Суспільство не може запропонувати їй однозначних норм, правил, за якими слід жити, ні у формі релігії, на традиційної моралі. Тож Нора вирішує залишитися сам на сам із життям, щоб випробувати себе і виробити власне його розуміння. Це і є способом її формування себе як особистості і першим кроком на цьому шляху.

50. Драматургія Б. Шоу. Образ митця у п’єсі ”Пігмаліон”.

Бернард Шоу (1856-1950) є самобутнім представником нової європейської драми, започаткованої у творчості норвезького драматурга Генріка Ібсена. Сам Шоу назвав драму Ібсена драмою ідей, і цю характеристику можна цілком справедливо прикласти до творів самого Шоу. Він відмовився від уявлення про драму як засіб приносити задоволення публіці та поняття добре зробленої п’єси. Одним із основних засобів його драматургії став парадокс. Шоу прагнув створити проблемний інтелектуальний театр, і п'єса "Пігмаліон" (1913) стала шедевром його творчої майстерності.

Тема п'єси – духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова, творчості. Назва твору стверджує: призначення людини-митця – бути Творцем, служити своєю творчістю пробудженню духу людини. Шоу переосмислює давньогрецький міф про Пігмаліона та Галатею. Відповідно до античного міфу Пігмаліон був великим скульптором, жив на Кіпрі багато віків тому і ненавидів жінок і шлюб. Якось він вирізьбив із слонової кістки статую дівчини небаченої краси. Мов жива, стояла ця статуя у майстерні. Здавалося, що вона дихала і ось-ось почне рухатися. Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. Галатея стає реальною прекрасною жінкою, Пігмаліон одружився з нею, у них народилися діти.

Але Шоу далекий від думки про відтворення образів і ситуацій античного міфу, навпаки, вони парадоксально змінені в його п'єсі У ролі Галатеї постала неосвічена дівчина Еліза Дуллітл, що торгувала квітами, а роль скульптора грав професор фонетики Генрі Хіггінс.

Квіткарка Еліза Дуліттл, неосвічена дівчина, що не вміє правильно говорити англійською та позбавлена будь-яких світських манер, поступово перетворюється на “герцогиню”, в якій аристократи не можуть розгледіти колишню квіткарку. У цьому їй допомагає винятковий фахівець з фонетики, професор Хіггінс, до якого вона звертається з проханням просто навчити її правильно говорити англійською, але який задля розваги береться на парі зробити з неї герцогиню.

Утім, Хіггінс має і дещо більш соціально значиму мету. Він прагне довести, що соціальні передсуди, перегородки між аристократією та неосвіченими й незаможними людьми є умовностями. Правильній англійській мові та аристократичним манерам, якими пишаються аристократи і вважають їх непідробними, можна навчитися, якщо за це береться фахівець. До того ж Еліза виявляється здібною ученицею, жадібною до навчання і успіх експерименту перевершує всі очікування. Таким чином, під маскою легкого і дещо авантюрного сюжету ховається викриття всієї системи цінностей аристократичного суспільства. Еліза змінюється не тільки зовнішньо. Вона стає іншою людиною. Еліза потрапляє в ситуацію, коли вона культурно відірвалася від свого соціального середовища і не знає, як житиме далі, оскільки не має достатнього матеріального забезпечення. Ця проблема є для неї головною. Вона розуміє, що не може повернутися до колишнього життя і навіть жалкує про переміни, що сама їх спричинила, не усвідомлюючи наслідків. Та врешті-решт вона усвідомлює, що отримала від Хіггінса певний капітал – знання. Ця думка допомагає їй зрозуміти, що вона не є безпорадною, і дає їй впевненість у собі та віру в те, що вона обов’язково знайде свій шлях у житті. Еліза стає іншою людиною. Центральним мотивом "Пігмаліона" став мотив пробудження людини.

Образ Хіггінса – це варіація на тему "художник". Для творчо діяльного професора Хіггінса всі люди рівні, без поділу на класи. Саме тому так сміливо береться він довести, що за три місяці квіткарка стане герцогинею. Професор зважився на експеримент і докладав всіх зусиль, щоб довести правильність власної істини. Герой порівняв себе із творцем - Богом. Фонетичний експеримент Хіггінса, по суті, здійснився за принципом "людина для фонетики", а не "фонетика для людини". Хіггінс не думав про те, що буде після того, як казковий сон скине свої чари, і Галатея прокинеться. Природні сили, що були приспані в Елізи, виявилися набагато більшими, ніж на це міг розраховувати професор фонетики. Хіггінс прирівняний автором до Пігмаліона. Він навчав мови Елізу, допоміг зрозуміти світ мистецтва, хоча так, як і Пігмаліон, ненавидів жінок. Еліза майже нічого не змінила в поглядах професора, і він не збирався змінюватися сам. Він не відчував відповідальності за долю людини, його захоплювали вищі ідеї, результат експерименту (а за античним міфом Галатея змінила Пігмаліона, її краса розбудила в його душі завмерлу струну кохання). Професор Хіггінс - людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він - аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив. Еліза стала гідним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, самоповаги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислення, що допомагало їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її "міс Дуллітл", коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже "різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться". Проте Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина - здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийнятно; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією простою "нетіпахою", якій так весело було жити на світі. Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна людина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес непростий і болісний.

Парадокс у творі - це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п'єси, а саме життя. Шоу допоміг це побачити.

Висновок: «Пігмаліон» Шоу -драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи

Шоу змінює й традиційну структуру п’єси (зав'язка - розвиток дії - розв'язка) на іншу: зав'язка - розвиток дії - "дискусія". У "Пігмаліоні":

1. експозиція - несподівана зустріч за випадкових умов двох героїв твору;

2. зав'язка - парі Пікерінга і Хіггінса щодо "створення герцогині з квітникарки";

3. розв'язка - "герцогиня бунтує проти професора". Розв'язка у Шоу стала одночасно новою зав'язкою, початком дискусії. Автор створив дискусійну ситуацію, висунув конфлікт ідей, перетворив хід подій у сутичку протилежних життєвих позицій. П'єса мала відкритий фінал. Шоу вважав, що п'єса повинна мати "відкриту" кінцівку, спонукати читача до обговорення проблеми. Автор не дав глядачам однозначної відповіді, не показав щасливого фіналу.

Особливості п'єси"Пігмаліон":

- основні художні засоби - парадокси і дискусії;

- засоби комічного поєдналися з реальним трагізмом буття суспільства і духовно багатої людини, якій не було місця в оточуючому світі;

- найбільший парадокс - людина.

51. Самотність людини у відчуженому світі у творах Ф. Кафки (на прикладі новели ”Перевтілення”).

Франц Кафка– австрійський письменник, лауреат премії ім. Т. Фонтане, один із фундаторів модерністської прози. Завдяки самобутній образності, оригінальній манері письма, глибині осмислення ключових проблем духовного життя людини, творчість Кафки справила величезний вплив на літературу та культуру ХХ ст.

Новела «Перевтілення» (1912) по праву вважається знаковим твором модерністської літератури. Її сюжет представляє собою розгорнуту метафору, яка детально змальовує існування людини, перетвореної на комаху. Ця метафора унаочнює цілий комплекс характерних кафківських тем. Зокрема – теми нездоланної відчуженості особистості, абсурдного покарання людини за невідому їй провину, трагічного знецінення людського життя та ін.

Сюжет і композиція новели. Вихідний пункт сюжету – перетворення пересічного клерка Ґреґора Замзи на величезну потворну комаху. Причин такого перетворення герой не знає. Та він і не замислюється над цим питанням, сприймаючи фантастичну подію як звичайну річ. Втім, ця метаморфоза різко змінює його життя. Через неї герой утрачає навіть жалюгідну можливість «маленької людини» посісти місце на найнижчому щаблі соціальної драбини, а відтак – випадає за межі людського світу. Історія його поступового виштовхування з кола близьких людей, що завершилася сімейним судом і смертним вироком, у символічному плані читається як процес безжалісного відторгнення «хворої» на своє нещастя людини байдужим оточенням. У цьому сенсі метаморфоза відбувається не лише з Ґреґором, а й з членами його родини, котрі дедалі відвертіше демонструють корисливість, егоїзм, огиду до нещасного. Пристосовуючись до нових умов існування, свідомість Замзи-комахи повільно деградує. Проте герой зберігає пам‘ять про цінності людського буття. Обстоюючи їх, він тричі вступає у боротьбу із своєю родиною. Ці три його зіткнення з оточенням визначають трьохскладову композицію новели.

Як і більшість кафківських творів, «Перевтілення” містить чимало автобіографічних елементів. Приміром, прізвище головного героя є криптограмою^* прізвища самого автора: літера «З» у слові «Замза» розташована так само, як і літера «К» у слові «Кафка». Певне автобіографічне підґрунтя має і образ комахи. Як свідчать щоденники та листи письменника, комаха була усталеною метафорою його самооцінки у внутрішній полеміці з батьком. Так, у вище цитованому «Листі батькові» Кафка порівнював свій опір з «боротьбою паразита, який не лише жалить, а й висмоктує кров заради збереження свого життя».

Інакомовний сенс конфліктів героя з оточенням.

У першій частині герой, який вже усвідомив власне «відпадіння» від людства і начебто покірливо поставився до метаморфози, що з ним сталася, робить спробу довести батькам і повіреному свою спроможність і надалі вести звичне людське життя – продовжувати займатися комівояжерськими справами, виконувати обов’язки годувальника родини. Сцена, в якій потворна комаха збирається на службу, справляє кумедно-абсурдне враження. А водночас у ній відчувається і трагізм: адже за безглуздим ентузіазмом Грегора стоїть прагнення захистити свою людську сутність і свій соціальний статус. Бунт Замзи у цій частині новели спрямовується на владу, яка подрібнюється на образи хазяїна, повіреного і, зрештою, батька, котрий виступає на боці дирекції фірми. Єдність цієї «трійки», зокрема, зазначена у промові повіреного: «Я говорю вiд iменi ваших батькiв та вашого шефа i настiйно прошу негайно дати менi обґрунтоване пояснення». Кожен з цих трьох персонажів на свій лад тисне на Замзу. Хазяїн фірми, що його Ґреґор мріє позбавитися, має образливо-зверхню манеру вести розмову із підлеглими з висоти своєї конторки, змушуючи, нібито через глухоту, кілька разів повторювати сказане. Повірений висуває величезний перелік претензій щодо служби Грегора, у тому числі підозри щодо довіреного йому інкасо. Батько ж підводить своєрідний підсумок соціальному насильству тим, що, схопивши ціпок (усталений у Кафки атрибут влади) повіреного і загрожуючи щохвилини завдати смертельного удару, заганяє сина назад у його кімнату. Відтак перше зіткнення зі світом завершується поразкою головного героя.

У другій частині оповідання Замза вступає у конфлікт з матір‘ю та сестрою, в образах яких, на противагу образу батька, пов‘язаного з ідеєю влади, в іронічно-зниженій формі обігрується ідея милосердя. Зовні зіткнення Ґреґора з матір’ю та сестрою було спричинене їхнім наміром звільнити кімнату від начебто зайвих для комахи меблів. Метушня Замзи, який, прокинувшись від тваринного існування, вирішив захистити найдорожчі речі – письмовий стіл і портрет невідомої дами, – на символічно-автобіографічному рівні відтворює коливання самого Кафки між ідеєю кохання та ідеєю літературної творчості. В оповіданні спонтанна перевага була віддана жіночому портрету - символу жіночого начала, кохання, подружнього життя. У той момент, коли Ґреґор накриває портрет собою, він захищає і своє чоловіче «я», і своє право на внутрішнє життя. Проте і цей бунт закінчується покаранням: розлючений батько атакує непокірного сина яблуками.

Сюжет останнього зіткнення Ґреґора з родиною, спровокованого Ґретиною грою на скрипці, розгортається у третій частині твору.

Тут істота, яка колись була членом добропорядної родини, і сім’я, що тепер залежить від Ґреґора значно більше, ніж тоді, коли він її утримував, знов опиняються у стані жорстокої конфронтації. Призводить до цього музика - символ мистецтва, яке є ще однією, важливою для героя цінністю людського життя. У свідомості Замзи вона асоціюється з найвищою насолодою. Під звуки Гретиної скрипки він мріє про те, як сестра гратиме тільки для нього, „бо нiхто тут так не цiнить її гру, як оцiнить вiн”. Провал цієї надії, нереальнішої і кумеднішої за всі попередні, стає для героя останнім. Родина засуджує його на смерть. Однак і він, який марно боровся за збереження решток свого людського «я», тобто за сенс, ба навіть інерцію існування, більше не має за що зачепитися, адже всі тури боротьби за найважливіші для нього цінності людського життя були програні. Смерть підводить підсумкову рису підсумкову рису під трагічними спробами героя подолати свою відчуженість і зберегти свою людську цінність. Історія Грегора Замзи увиразнила трагічне світосприйняття людини поч. ХХ ст., яка відчула на собі тиск зовнішніх обставин – ворожих, абсурдних, сповнених зла.

52. Повість Е. Хемінгуея ”Старий і море”. Символіка в повісті, образ головного героя.

Ернст Хемінгуей “Старий і море” (1952). Ще навесні 1936 р. Хемінгуей надрукував у журналі нарис про епізод рибного лову в Гольфстрімі. Старий рибалка піймав велику рибу, яка довго тягла за собою човен. Коли його знайшли, риба була з’їдена акулами, а рибалка тяжко горював. Саме дійсний факт був через 14 років покладений в основу повісті “Старий і море”.

Ця повість підіймає філософські питання людського буття. Повість має 2 рівні: буденний і символічний, які існують паралельно, походять один з одного. “ “Старий і море” називають притчею – твором, в якому за побутовим змістом приховується філософський підтекст.

зміст

Філософсько-символічний підтекст, образи-символи.

Старий рибалка Сантьяго протягом 3 діб веде боротьбу з величезною рибою-мечем. Акули з”їдають рибу і знесилений рибалка повертається із скелетом від здобичі.

Боротьба старого із рибою-мечем на символічному плані – людина стикається з життям. Море символізує буття, сповнене пристрастей, випробувань, поразок і перемог. Старий рибалка – непереможний дух людини, здатний протистояти життєвим негараздам: “Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати неможливо”. Образ риби – це доля людини, її вдача, сенс життя, знайти який можна лише в запеклій боротьбі з власним безсиллям і життєвими обставинами, навколишнім злом (акули). Акули – зла сила обставин. Символічним є образ хлопчика Маноліно. Це надія на єднання поколінь, на мудрість вічного оновлення всесвіту. Леви, що сняться рибальці, символізують красу і силу життя, мужність людини, що вірить у власну перемогу. Як і риба, леви – це також мрія, яка дає сенс існуванню.

53. Література постмодернізму. Світобачення та основні риси поетики.

- Постмодернізм – філософія та мистецтво другої половини ХХ ст. – початку XXI.

Навколо постмодернізму точиться багато дискусій. Найбільш поширені думки:

1. Постмодернізм – це явище, яке помітне в Європі наприкінці 1960-х рр. і по нинішні дні.

2. Постмодернізм – це явище, яке з’явилося в Америці в кінці 1950-х рр. і по сьогодення.

3. Постмодернізм починається в кінці 19 ст. Серед постмодерністів інколи називають модерністів Кафку, Джойса, Пруста.

4. Постмодернізм повторюється через певний відрізок часу, як втома від всього.

Філософські витоки п-му: Ролан Барт, Жак Дерріда, Філіп Соллерс, Жіль Делез, Жан Франсуа Ліотар (Франція); Іб Хассан, Алан Уайлд (Америка); М.Рихлін, І.Ільїн (Росія).

Постмодернізм сперечається з модернізмом.

П-му притаманні:

1. Тип художнього мислення, який базується на сумніві. Настрій тотального розчарування. Невіра у будь-які авторитети. Відмова від раціоналізму, сумніви у достовірності наукового пізнання. Думка про те, що достовірне пізнання притаманне не науці, не логіці, а інтуїтивному “поетичному мисленню”, з його асоціативністю, метафоричністю, з миттєвими відкриттями інсайта (внутрішнього світу).

2. Сприймання світу як хаосу, нестабільного, позбавленого причино-наслідкових зв”язків, ціннісних орієнтирів. Світ – хаос, розірваний, відчужений, позбавлений сенсу, який складається з розірваних фрагментів, який керується незрозумілими законами або грою сліпого випадку. Людина відчуває себе вже не центром у цьому децентрерованому світі. “Де ми перебуваємо, на якому взагалі світі – і чому і як відбувається все те, що відбувається, і чи відбувається взагалі?”(Ліотар) – всі ці питання залишаються без відповіді.

3. Втрата ціннісних орієнтирів. Невіра у цінності, які висунуті попереднім духовним досвідом людства (навіть в стандарти добра, істини, краси, Боже слово тощо). Звідси – тяжіння до табу (табуїрованих тем, лексики).

4. Звідси – звернення до чужих традицій, культур різних часів і народів, частіше – іронічно-пародійне, бо не вірять у їх рішення.

5. Принцип рецітації – гра з чужим текстом (обробка, коментар, посилання, цитація тощо). Наприклад, в 1979 р. французький письменник Жак Ріве видав роман-цитату “Панянки із А.” Цей роман складається з 750 цитат, запозичених у 408 авторів.

6. Постмодернізм висміює стереотипи масової свідомості, масову культуру і масову літературу.

7. Постмодернізм визнає текст як самодостатню естетичну цілість. Важливим стає не те, що відбувається, а те, як це подається. Наприклад, текст містить роздуми про сам процес його написання.

8. Фрагментарна свідомість, деконструкція змістовних будов, звідси – монтажна композиція творів. Наприклад, американський письменник Реймонд Федерман у 1976 р. видав книгу “На ваш розсуд” (“На ваше усмотрение”- рос.пер.). Назва роману відповідає будові: сторінки не нумеровані та не зшиті. Читач може читати як завгодно. Тут є цитати з Дерріди, Барта та з власних творів.

9. Еклектизм (невиправдане злиття, суміщення) на різних рівнях (стилю, мови, жанрових форм тощо). Наприклад, твір П.Зюскінда “Запахи” (рос. мовою “Парфюмер”) вирізняється жанровою еклектикою: детективний жанр (проте нам відомо, хто є вбивцею, історичні елементи тощо). Або, наприклад, твір У.Еко “Ім”я троянди” поєднує: детективний жанр (але з порушенням канонів жанру), історичний роман (дія у 1327 році), роман жахів, роман інтелектуальний (філософський), роман мемуарів тощо. Проте точніше було б сказати, що тут пародія на вищеназвані жанрові форми.

Поєднання всіх цих рис дозволяє віднести той чи інший твір до постмодерністських творів.

54. “Євгеній Онегін” О. С. Пушкіна як “енциклопедія російського життя”. Образи головних героїв.

Роман в стихах «Евгений Онегин» А.Пушкина открыл новую эпоху в развитии литературы как первый русский реалистический общественно-бытовой и психологический роман.

Новаторство романа:

· изображение широкого потока жизни «со всей ее прозой и пошлостью»;

· роман написан в стихах (когда, по словам В.Белинского, «не было ни одного порядочного романа в прозе»);

· в центре внимания обычная жизнь обычных людей (отказ от всего эффектного и нарочитого):

Не муки тайные злодейства

Я грозно вам перескажу,

Преданья русского семейства…

· В этой обычной, будничной жизни Пушкин сумел увидеть человеческие страсти, характеры, прекрасные чувства.

· Необычна форма свободного романа, где повествование о жизни героев переплетается с авторскими лирическими отступлениями, разнообразными по тематике (о жизни и смерти, о любви и дружбе, о свободе, о природе, о литературе, о театре, об искусстве, торговле и др.) Автор же в лирических отступлениях выступает человеком, способным к критическому самоанализу, чем отличается от своего героя.

· Простота сюжета «Евгения Онегина» связана с перенесением действия с внешней событийной стороны на разработку человеческих характеров, внутреннего мира героев.

· Впервые был создан тип социально-психологического романа, в котором действительность изображалась на основе художественных принципов реализма:

· в центре внимания не отдельные драматические эпизоды (как в романтическом произведении), а вся история жизни героя;

· характер героя раскрывается в развитии;

· характер детерминирован окружающей средой;

· характер являет сумму противоречий, происходит преодоление односторонности, так как Пушкин, по словам В.Белинского, «рисовал не чудовищ, а людей».

· роман «Евгений Онегин» как «энциклопедия русской жизни» раскрывается прежде всего через проблематику произведения и его основные темы: процесс пробуждения личности и ее взаимопонимания с обществом, современная Пушкину русского жизнь в социальном и бытовом срезе, духовный мир и моральные ценности молодого поколения дворян, проблемы любви, семейных отношений, воспитания, образования и т. д.

Дата добавления: 2017-02-01