До тебе, світе. Українська література берестейщини

              Проза     

                                  Поезія       

                                  Публіцистика

Пропонована книга — перша спроба зібрати все краще з літературного доробку українськомовних авторів Берестейщини. З допомогою науковців, краєзнавців вдалося сягнути до самих витоків красного письменства землі Поліської. Такі відомі на Білорусі постаті, як І.Потій, А. Филипович, Л.Карпович, Ф.Савич, М. Янчук та інші, виявляється, давно прописані в історії української літератури. Тому не включати їх твори в нашу Збірку було б недоглядом. Не можна було й оминути «Пинську шляхту» В.Дуніна-Марцінкевича, окремі так звані «оповідки на білоруському діалекті», «Русинський лементар», написані виразною українською мовою. З бурхливого ХХ століття широко представлено творчість Д.Фальківського, Ф.Одрача, І.Хміля, М.Михаєвича, О.Лапського та інших письменників, які, живучи на чужині, не забули свого поліського походження, мови своїх предків. Нині на Берестейщині налічується декілька десятків українськомовних поетів, публіцистів, науковців, краєзнавців. Кращі зразки їх творів також знайдете на сторінках збірки «До тебе, світе».

      Укладач і редактор збірки Антон Цвид

         Видавець Михайло Петрукович

               За допомогу в пошуку авторів та їх творів висловлюється щира п о д я к а Олександрові Ільїну (м. Бересть), Федорові Клімчуку (м. Мінськ), працівникам Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (м. Львів), Державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка (м. Харків), бібліотеки Інституту літератури НАН України (м. Київ).

                    Заўвага нашым чытачам у Беларусі.                  ЯК ЧЫТАЦЬ УКРАІНСКІЯ ТЭКСТЫ Амаль усе літары украінскай мовы ідэнтычныя з літарамі беларускай і расійскай моў. Адрозненні маюць толькі асобныя галосныя, вымаўленне якіх наступнае:                            е чытаецца, як беларускае э                            є ------------, як ------------- е                            и -----------, як ------------- ы                            ї ------------, як ------------- йі.                          Прыемнага чытання і разумення !

Живе слово історії і сучасності

       Мені не раз пригадується одна зустріч з часів юності. Був то рік 1967-й. Після закінчення ПТУ в Бересті я за скеруванням прибув на працю в місто Могильов. Влаштувавшись на роботу, вирішив продовжити навчання у вечірній школі. Отож якогось дня приходжу туди й звертаюся до директора Манкевича із заявою. Водночас прошу його звільнити мене від вивчення білоруської мови й літератури. Пояснив своє прохання тим, що у нас на Поліссі білоруської мови нема. Директор дав дозвіл. Присутній при розмові класний керівник Косарчук поцікавився у нього, чому це він робить. У відповідь директор чітко сказав: а це хлопець з України…

           Пройшли літа. Я відслужив у війську, закінчив інститут. Та мене продовжувала інтригувати відповідь директора Манкевича: він з України. Чому той, історик за фахом, сказав так, маючи на увазі Берестейщину. Допомогли розібратися перші публікації про наш край земляка Володимира Леонюка, порівняння мови моїх батьків родом з Пружанського району з мовою жителів східної Білорусі, знайомство з цікавим виданням «Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах»/ Мінськ, «Навука і Тэхніка», 1991/. На основі цього прийшло переконання, що людність Берестейщини має всі подібності — в мові, культурі, піснях, побуті і т. д. — з населенням України в її сучасних межах. Працюючи п¢ять років в Українському громадсько-культурному об¢єднанні Брестської області, я висвітлив, що історія українців нашого краю починається в глибині віків і продовжується до наших днів. Берестейщина входила до складу українських князівств, спочатку Волинського, потім Галицько-Волинського. В пізніші часи разом з Холмщиною і Підляшшям вона потрапляє до складу різних державних формацій, відірваних від українського народу. Втриматись у своїй атмосфері, зберегти свою національну самобутність нашим регіонам допомогло християнство, що дуже рано почало ширитися по Волині та Поліссі. Як офіційну віру його запровадив тут князь Володимир Великий одразу по хрещенні Києва. Хутко потому, десь близько 992 року, засновано й першу на Волині єпархію – Володимирську. Єпархія ця була тоді великою, охоплювала міста Володимир, Городно, Бересть, Дорогичин на Бузі, Більськ, Сураж, Крем¢янець, Кам¢янець, Кобринь, Брянськ, Боремель, Холм, Любомль, Остріг та інші. До того ж у середні віки Володимирсько-Берестейська єпіскопія стала провідною в Руській / Українській/ Церкві…

           Нині дехто з білоруських державних мужів закидає нам: вас, мовляв, аж надто малувато, всього 8,5 відсотка людей у Брестській області користується у побуті українською мовою. І це сумна статистика. Свідчить вона перш за все про велетенську антиукраїнську роботу, яку проведено було за часів БССР. Не секрет, людність без спросу записували білорусами, можна сказати, переписували поголовно, рідко хто відстояв своє право зватися українцем… А сто ж літ тому нас тут було багато. За російською статистикою останньої чверті ХІХ століття в межах Берестейського повіту проживало 85, 5 відсотка українців, в межах Кобринського повіту — 90, 2 і Пинського — 81, 4 відсотка українців. Видатні вчені України, Білорусі, Росії, Польщі, серед них білорус Карський і поляк Оссовський, стверджують, що Берестейщина — історична оселя етнічних українців. Тобто українці Берестейщини — не діаспора, вони на своїй землі, де поруч з ними в єдиному суспільстві проживають білоруси, росіяни, поляки, представники інших народів.

           Коли вдаватися в історичні події, які відбулися на нашій землі, то найкращою, найсприятливішою для нас була доба Української Народної Республіки. То був період небувалого підйому духу народного. Незважаючи на тяжкі наслідки війни, наполегливо готувалася база для українського шкільництва, робилися відчайдушні спроби налагодити нормальне суспільне і громадсько-культурне життя. В цей бурхливий період повстала поліська «Просвіта». Товариство розгорнуло велику культурно-масову діяльність, здобуваючи неабияку популярність серед населення. Але недовго тривав наш ренесанс. Уже на початку наступного, 1919 року Берестейщина разом з іншими західноукраїнськими землями була окупована сусідньою державою. Під назвою Поліське воєводство у складі Берестейського, Кобринського, Косівського, Дрогичинського , Пинського, Пружанського, Столинського та Лунінецького повітів вона на довгих два десятиріччя відійшла до Польщі. Почався процес планомірного ополячування населення Берестейського краю. В офіційних документах для нього знайшли нову національність — тутейші, тобто місцеві.

            Але чим дужчала реакція окупаційних властей, тим більшим, організованішим ставав супротив. На Підляшші, Холмщині, Поліссі виникають десятки українських товариств. З великим трудом вдалося добитися берестейській українській інтелігенції відродження своєї «Просвіти». В оселі поліщуків прийшли українські газети й журнали, книги. На громадські кошти відкривались бібліотеки-читальні «Просвіти», бурхливо розвивалась художня самодіяльність. Авторитет «Просвіти» з кожним роком зростав, в її структури почали проникати шовіністичні й комуністичні організації з метою поширення впливу на населення краю. Це було на руку польському урядові, який боявся українського руху більше, як комуністичного, і влада нарешті заборонила діяльність поліської “Просвіти”. Друга половина тридцятих років — то час наших великих втрат, початок страху, викликаного сумнозвісним концтабором у Березі Картузькій і продовженого жорстоким сталінським режимом, що прийшов на зміну польському в 1939 році.

           Новий наступ на українство на наших землях почався не менш агресивно, ніж 20 років тому. Без врахування етнічного складу населення, не спитавши про його волю, все вирішили самі в Кремлі — Берестейський край приєднали до Білорусі. Дискутувати не дозволили. Сказали забути свою історію і свій рід. Непокірних чекала жорстока розправа. Над українською мовою нависла така непроглядна ніч, якої й не пам¢ятали при Польщі. Про діяльність «Просвіти» у той безсердечний час ніхто тут і говорити не смів. Та й що там казати — навіть на Україні про Товариство це старались не згадувати. Оскаржене псевдоученими й засуджене ідеологічними посіпаками, з ярликом буржуазно-націоналістичне, воно ледь-ледь виглядало з історії, яку топтали й топтали…

           Однак правду не затреш. З набуттям Білоруссю й Україною державної незалежності діяльність «Просвіти» розпочалась на новій основі. 1995 року в Бересті була створена нова «Просвіта», яка стала спадкоємцем і продовжувачем справи «Просвіти» 20—30-х років. Необхідно підкреслити, що «Просвіта Берестейщини» імені Тараса Шевченка створена й діяла як культурно-освітня організація, а не політична. Вона була широко відкрита для людей різних національностей, що мали інтерес до української культури. Плідною була діяльність Товариства /тепер, на жаль, вона призупинена владами/ в ряді міст і сіл Берестейського, Кобринського, Дрогичинського, Малоритського районів. Запрацювали художні колективи, налагодилась співпраця з культурними установами України. До нас зачастили українські ансамблі, окремі виконавці, їх тепло зустрічали в наших селах і містах. Громадське об¢єднання широко відзначало важливі дати в житті українського народу, річниці Т. Шевченка, знайомило людей з багатою літературно-мистецькою спадщиною Полісся. З допомогою краєзнавців, учених, наших друзів за кордоном ми відкривали нові для нас імена наших видатних земляків — письменників Степана Семенюка, Володимира Китаєвського, Івана Хміля, Федора Одрача. Гідно відзначили ми 100-літній ювілей співця Полісся Дмитра Фальківського. На його батьківщині, в Лепесах і Кобрині, було проведено літературно-мистецьке свято, відкрито пам¢ятник поету в його рідному селі. Під девізом «Шануймо наших видатних земляків» пройшло літературне свято на батьківщині В. Китаєвського — в Тевлях Жабинківського району.

           З виданням нашої просвітянської газети «Берестейський край» озвалися й молоді голоси Берестейщини. Наш край залюбки знайомився з творчістю поетів, які пишуть рідною українською мовою, — Миколи Теличка, Миколи Герасимика, Василя Нестерука, Ганни Супрунюк, Оксани Копак, Ольги Шачаніної та багатьох інших. З нашою «Просвітою» встановили контакти науковці, краєзнавці родом з Полісся. Надіслали нам свої книги, які з великою цікавістю були зустрінуті читачем. Серед цієї літератури слід назвати «Словник Берестейщини» нашого земляка Володимира Леонюка — підсумок багаторічної праці сумлінного дослідника Поліського краю, книгу «Барви української мови» професора Василя Горбачука родом з Березівського району.

           Берестейщина може пишатися своїми літераторами, які писали й пишуть на рідній українській мові або на поліських говірках. Як могли, ми старалися популяризувати їх творчість у нашій газеті, однак то був лише початок справи. Треба видавати спадщину наших поліських письменників, увіковічнити їх імена. В якійсь мірі цю прогалину повинна заповнити пропонована збірка вибраних творів українських поліських літераторів Берестейщини, в якій без сумніву відбилося живе слово нашої історії й теперішнього дня. Передаючи її в руки читацької аудиторії, сподіваємось, що вона допоможе багатьом людям в Білорусі, в Україні по-іншому, більш лояльно, більш зацікавлено поглянути на наш край, допоможе активізації українського культурного життя на Поліссі. А роботи у нас, просвітян Берестейщини, непочатий край. Головні наші завдання — обстоювання національної самобутності, захист рідної мови, збереження духовно-культурних надбань Берестейського краю.

                                                                  Михайло Петрукович,

голова правління Брестського                                                                                       обласного громадського                                                                                          об¢єднання “Просвіта” імені                                                                                                            Тараса Шевченка.

ВІД УКЛАДАЧА

Про цю книжку, яку пропонуємо читачеві, мріялось давно, а в останні роки вона стала основною задумкою голови нашої поліської «Просвіти» Михайла Петруковича. Бо чим, окрім слова і пісні, можемо заявити про себе, повісти світові про нашу тут, на Берестейщині, присутність? До того ж, хто за нас зробить це? Віра Ляшук і Галина Снітко, авторки монографії «Літаратура Берасцейшчыны» (Брест, 1999), чинячи огляд-характеристику красного письменства регіону, назвали всього-на-всього три українських письменники — Дмитра Фальківського (Левчука), Олександра Гаврилюка і Володимира Китаєвського. Це, так би мовити, наші класики, яких обійти увагою було просто неможливо. Про них зацікавлений читач відає давно, про них писалося в обласній пресі, перших двох перекладали на білоруську мову. Лише ім’я В.Китаєвського відкрилося сучасникам порівняно недавно — в 90-ті роки. Вперше тут через півстоліття після публікації в львівському журналі «Вікна» його згадали українські газети «Голос Берестейщини» та «Берестейський Край», а також Володимир Леонюк у своєму «Словникові Берестейщини» (Львів, 1996). Вперше за багато літ напруженого мовчання відкривала українська преса нашого Полісся ще цілий шерег наших поліських класиків, першопроходців, але вони чомусь не потрапили в поле зору авторок «Літаратуры Берасцейшчыны». Так само не зацікавила їх творчість сучасних українськомовних літераторів регіону, достатньо широко представлена у свій час на сторінках «Берестейського Краю». Не стали «распространяться» шановні авторки монографії і про причини появи української поезії та прози на Берестейщині. Просто зазначили: писали, мовляв, люди тут українською мовою з різних причин. Тим часом серед тих причин і предтеч була головна — Берестейщина споконвіків українськомовна земля. То чи не могла вона родити своїх поетів?

           Земля родила, і сходи, треба правду сказати, були щедрі. Інша річ, що їх, ті сходи, «недоброжелатели» як могли витоптували, робили все можливе, щоб земля ця не родила українських поетів. І найперший тут їх захід — війна з українським шкільництвом. Про неї нинішнє покоління поліщуків довідується зі своєї української преси, що, як виявляється, існувала тут віддавна — з початком української революції, з утворенням УНР. Газета «Рідне Слово» (виходила спочатку в місті Холм, потім у Бересті) скрупульозно фіксувала появу тут українських шкіл влітку 1917 року. Першими названо школи в селах Черняни, Новосілки й Більськ Кобринського повіту. В серпні того ж року у Дивині відбулася Вчительська конференція українських шкіл, на якій оприлюднили: в селах лише Чернянської комендатури існувала вже 21 школа з 1250 учнями. Школи виростали, як гриби після благодатного теплого дощу. На кінець 1917 року на Берестейщині було вже 57 шкіл, в яких навчалося 2872 учні (цифра неповна, бо по окремих школах не подано кількості учнів). Українська губерніяльна влада з резиденцією у Бересті (наше Полісся входило в Холмську губернію Української Народної Республіки) як слід подбала про підготовку учительських кадрів. У місті над Бугом, в приміщеннях фортеці, було організовано педагогічні курси. Часопис «Мир», що видавався 1918 року в Бересті, повідомляв, що на 1-е жовтня скінчився перший курс підготовки, який «приспособив 120 учительських сил»; з 20-го вересня починався другий курс, на який прибуло 200 учителів. «Рідне Слово» повідомило про відкриття 24 грудня 1918 року в Бересті Державної мішаної (тобто для дівчат і хлопців) вищої початкової школи (прогімназії). Скінчивши її, учні мали змогу переходити в 5-й клас Державної гімназії.

Але всі ці величезні старання Української держави на Берестейщині невдовзі були перервані окупацією наших земель Польщею. Всі українські школи на Берестейщині були зачинені, вчителі зазнавали переслідувань і гонінь, а згадана Вища українська школа в Бересті в лютому 1919 року з приходом польського війська була ліквідована. Пізніше, як писала газета «Наше Життя», «внимая гласу русскаго населенія», а передовсім гласу славнозвісного о. Стефана Жуковського (кандидата в сенатори з листи № 22) польська влада милостиво дозволила продовжити науку в школі, тільки з умовою, щоб наука велася на «общепонятном русском языке». Українські книжки та шкільне приладдя (мапи, картинки, портрети українських письменників) опинились на горищі. «Істінно русскіе люди», о. Жуковський і К° втішались такою зміною і з задоволенням почали, — відзначає газета, — українських дітей учити по російському, вибивати з дитячих голівок охоту і любов до рідного слова».

           Але не так просто було відбити цю охоту й любов. На всіх концертах, літературних вечорницях, що проводились в зрусифікованій гімназії, лунали українські пісні і вірші поетів у декламуванні дітей з берестейських передмість Київки й Граївки, інших слобідок. Не давала порости рідній ниві чортополохом забуття «Просвіта», котра почала діяти на берестейському Поліссі від 1-го грудня 1918 року. Вона, як хоробрий боєць, відвойовувала у польських окупаційних властей право для населення на освіту, культурний розвиток, проводила разом з українськими тутешніми послами в Сенат плебісцит (референдум) за відкриття повсюдно на Поліссі українських шкіл. Чужа влада затято боронила свої шовіністичні бастіони-принципи. Вона дозволила відкриття початкової української школи (не державної, а приватної) лише в Бересті… Хоча просило ревно українського шкільництва все Полісся. Так, наприклад, у 1926 році свої звернення до польської влади з вимогою запровадження навчання в школах українською мовою надіслали українські громади 34 сіл Берестейського повіту, 37 сіл Дрогичинського, 39 сіл Кобринського і чотирьох населених пунктів Столинського, включаючи й Столин. Всього прагнуло вивчати рідне слово 21 тисяча 542 поліських дітей, які врешті-решт вимушені були піти в польські початкові школи. Це стало для багатьох великою драмою на всеньке життя. Відомий український поет родом із Кобринщини Остап Лапський так відгукнувся на шовіністичне явище заборони національної науки для українців Берестейщини: «Якби санація / тогочасний уряд Польщі — А.Ц., /безклепка ж, не розігнала була українських шкілок на рідному мені Поліссі, то тепер воно було б надалі моєю батьківщиною, а не лише спогадом!..»

           Українське шкільництво почало вдруге відроджуватись на Берестейщині у 40-і роки, але процес цей тривав також недовго. На цей раз ініціативу позбавити місцевий люд українських шкіл взяла тут «народная» влада сталінського режиму. І так само, як і за Польщі, жорстоких переслідувань зазнавали українські вчительські сили, ініціатори створення українського шкільництва на Берестейщині, патріоти свого краю.

           Важко, ой як важко було пробиватися тут українському писемному слову до читача. Це добре помітно на долі, а вірніше — недолі наших поетів міжвоєнного періоду Володимира Китаєвського та Степана Семенюка, які розповіли нам про це у своїх вистражданих, написаних кров’ю серця творах. А хіба легко було діставатися сюди, на батьківщину, тим, хто в лихі часи неволі змушений був податися в чужі краї. Тут вони й досі — небажані гості. Не поспішають включати наших класиків в літературний обіг на Україні, хоч розроблено там чудові програми повернення письменницьких імен. А нинішнє молоде гроно літераторів Полісся не приваблює українську пресу.

То що робити в такій ситуації? Треба пробиватись самим. Іти назустріч українському світові, він-бо великий — по всенькій планеті поселений. Може, когось та й зігріє наше слово. Може, хтось із земляків скаже: спасибі, що ви є, що пробилися через потоптаний грунт, через літа і тенета… Може, й Україна привітає своє забуте плем’я. Повернеться лицем, подасть руку допомоги.

           Треба іще сказати і таке: сьогодні, на початку ХХІ сторіччя, і Білорусь уже не та, що в сталінські часи. Конституція Білорусі надає широкі права для національних меншин (як це не дивно, але українці також стали тут меншістю, хоч у 1897 році були більшістю). Закон дозволяє нам мати свої громадські огранізації, школи, пресу. У 90-ті роки ХХ століття ми спробували дещо освоїти з тих прав. Головніше з того освоювання — відкриття українських факультативів у середніх школах, українського відділення в Берестейському державному університеті. А це означає, що слово українське піде (вже йде!) в люди, прокладе стежину до українського шкільництва, до розвитку українського красного письменства.

           Отож живемо надією, що на Поліссі не буде вже третього потопту, а буде кваліфікований, зустрінутий добрим серцем і словом обробіток рідної ниви, будуть радісні сходи і щедрі врожаї. Що в саду національних культур Білорусі добре приживеться й український соняшник — до речі, він став символом Фестивалю національних культур, що започаткували в Бересті наприкінці 2000 року.

           Пропонова книга — не є довершеною, повною. Не всіх літераторів, родом з Полісся, нам удалося розшукати, повернути з архівів. Залишаються поза межами цієї Збірки такі імена, як Андрій Крижанівський, Микола Колосун. Не охоплено всіх сучасних авторів. Дехто, пишучи на поліській говірці, не наважився подати свої твори до українського тому. Декого ми попросту не розшукали, а ще про когось і знати нічого не знаємо. Пише десь людина мовою батьківською, материнською, ще не популярною, на жаль, тут, і нікому про це не признається. Отож є й така надія: появиться, може, на Берестейщині літературний альманах, котрий публікуватиме охоче не тільки білоруських та російських авторів, але й нас, українців, і поляків, і євреїв… Про це, до речі, мріє сам керівник берестейського відділення Спілки білоруських письменників Алєсь Каско. І знатимуть наших літераторів і в Білорусі, і в цілому світі. А поки що ми пропонуємо те, що вдалося зробити самим. Звісно, при допомозі України, яка попри все не забуває про нас, стурбовано чекаючи при цьому : коли то дитя це саме зіпнеться на ноги і піде прямою дорогою нормального людського розвитку.

Так хочеться мені,

             щоб під віконням

                             Розцвів ізнов

                     потоптаний квітник.

Дмитро Фальківський

Дата добавления: 2023-10-13