Колись мій люд святую мову. Тепера иншу вже розмову. Охрiм ВАРНАК (1861 – 1921)

   ЯНКОВI КУПАЛI (на паметку)

 Я нє бачив тебе, брацє,

 Нікди в жицю й в око,

 Алє душу твою бачу

І ціню високо.

 З твоїм вієршом пред очима

 Я не раз оплакав

            Свого краю бієдну долю

Й зьомкув - неборакув.

 Бо й моя ойчизна, брацє,

Як не руодна в Бога,

       Теж терпієла завше мукі

І била убога.

 А тепер, як ворог єї

Нівечит, калієчит,

 Вже й сам Буог юой тиє рани

Бодай чи залієчит.

            А Пудлясє і Русь Бієла,

  Як дьвіє сестри руодни,

           Мов одного члонкі тієла,

Билі б завше згуодни.

Алє доля їх ліхая

Здавна розлучила

           І обом тяжкі на шию

Камень наложила.

           І стогналі вони, й стогнут,

І будут стогнаті,

           Бо то мачоха їх доля,

А не руодна маті.

           То ж з нас кожни, хто вчуває

Цєнжар того льосу,

          Як брат брата нех ратує

Од тяжкого цьосу.

     А хоч мніє б іті й не гоже

  В руомнящкі з тобою,

         Я вітаю тебе, зьомку,

 Брацькою рукою.

        Твойіє думи, твойіє сльози

Наруд твуой оцієніт,

        І потуомок твоє йменє

 Внукові намієніт.

       А од мене моїм внукам

       Ніц ся не зостане,

      І моя нікчемна слава

  Так як сьнієг розстане…

     Нех розстане, аби сонцє

Било тепле й ясне,

           Щоб їм лієпша била доля,

  Жицє сьвієтле й красне!

                                          9-VIII-18

зьомкi — земляки

цєнжар — тягар

льос — доля

цьос — удар

в руомняшкі — в порівняння

йменє — ім’я, назва

намієніт — нагадає

ніц — нічого

нєх — нехай

* * *

       Ховав, як клейнод дорогий,

Тепера иншу вже розмову

       Йому вщепили вороги.

                   Одні нам віру одняли,

                   А другі свій язик дали,

                   І думаєм ми, простаки,

                   Що ми вже стали поляки.           Опам’ятайся ж ти, мій люде,

       Чи я дождуся того чуда,

       Що знов ти станеш сам собою,

       Що не загинеш з головою! . .

* * *

       Я би хтієв, — о дай то, Боже!

      Щоб пора настала,

      Щоб якая душа добра

      Колісь заспівала

                Тую пісню, що складаiєм

                   В своюой руоднуй мові,

 Що найбуольш за все била мніє

                   Завше до любові.

     Єї наруд муой зачувши,

    Може стрепенетця,

   Дідуов, прадідуов зганувши,

   Може й сам прочкнетця.

Може верне свою мову,

                   Струой і звичай власни,

                   І моя благая пієсьня

                   Міжи ім не згасне.

____________________

        Твори М.Янчука друкуються  українською транскрипцією, зі збереженням правопису і пунктуації оригіналів. Лише вірш «Колись мій люд…» подається літературною мовою згідно з публікацією М.Сумцова у виданні «Наука на Україні».

Охрiм ВАРНАК (1861 – 1921)

Український письменник Охрім Варнак (справжнє прізвище Василенко Онопрій Омелянович ) народився 3 (15) червня 1861 року в селі Коврай Полтавської губернії, тепер Золотоніського району Черкаської області. З 1882 року перебував на військовій службі в російській армії — був писарем інженерного управління в Полтаві, Петербурзі, Севастополі, Варшаві, Бересті, Бобруйську. В 1902 — 1914 роках служив у Бересті. За Українською Радянською Енциклопедією, брав участь у революційних подіях у Берестейській фортеці 1906 року. Знаходився під наглядом поліції. Тоді ж, у 1907 році, створив у Бересті самодіяльні колективи — хор і театральну трупу, яка ставила п’єси Тараса Шевченка, Михайла Кропивницького, Івана Карпенка-Карого та інших авторів. Організовував читання лекцій, Шевченківські вечори, святкування у Бересті сторічного ювілею українського Кобзаря. Разом зі своїми друзями, шанувальниками української культури, доглядав за могилою Олекси Стороженка.

О.Варнак почав друкуватися 1890 року. Свої вірші й оповідання поміщав в українських журналах «Дзвінок», «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Маяк», в газеті «Буковина», а в радянський час — у газеті «Вісті» (місто Золоноша), в редакції якої працював у 1920–1921 роках. Онопрій Василенко — автор подорожніх нотаток «Від Севастополя до Золотоноші» (1892). Наступного, 1893 року в Севастополі видано його книгу під назвою «Мусій Кріпиця, або Правда кривду переважить».

Помер письменник 20 грудня 1921 року в м.Золотоноша.

Пропоновані нашим читачам вірші й оповідання Охріма Варнака взяті з часописів «Зоря» і «Літературно-науковий вісник».

НА ТОЙ СЬВIТ(на вiчну память Т.Шевченковi)

I.

Скілько років, рідний батьку,

Лежиш ти в могилі,

А голос твій в кожну хатку

Літа по Вкраїні!

І літатиме ще довго,

До страшного суду, —

Та проситиме у Бога,

Щоб на землі люде

Браталися, обнімались,

Не ворогували;

Щоб багаті не пишались,

Правди не топтали

Під ногами, та з кривдою

Поруч не сиділи,

А всі щиро, громадою,

Взяли ся за діло:

За осьвіту братів менших,

Що ходять в темноті,

Й показали їм дорогу

До сьвітла й роботи;

Щоб незрячі гречкосії,

Прозрівши на очі

Засьвітили в хатах сьвітло

Темненької ночі,

Та з каганцем дожидали

Поки сонце зійде,

А розвиднеться — рушали

Куда хто поїде.

Звiстно в день гаразд виднiйше

Куда прямувати,

А поночі куда підеш

Від своєї хати?

         II.

Ти благав усіх обняти

Найменшого брата,

«Щоб всьміхнулась заплакана

Україна-Мати».

Шкода праці, сизий орле!

Оглухли, — не чують

Твоїх слів, сьвятої правди…

З голоти кепкують,

Як і перше кепкували,

Недолюдки кляті!

І гасить ізнову стали

Каганці по хатах

У голоти. «Нехай, кажуть,

Спить у темній хаті:

Не варт того, щоб «чумазим»

Дармо сьвітло тратить!?!»

А для себе «елєктрику»

По улицях сьвітять…

Оттаке-то, голубчику,

Діється на сьвіті!

Багатому сьвітло сяє,

Як на небі сонце,

А вбогому закривають

Й маленьке віконце…

         III.

Тяжко жить на білім сьвіті,

Сизокрилий орле!

Розтеклись без тебе діти,

Покинули поле,

Де ти орав добрим плугом

І посіяв жито:

Воно й виросло-б, поспіло,

Та його побито…

Наїхали чужі люде

З північного краю,

Та по нашій ниві всюди

Коней попасають.

І твоє житечко повне

Зовсім попсували…

О, бодай вас, воріженьки,

Татари забрали!

            IV.

Якби то ти, Тарасе, встав,

Та на Вкраїну подивився,

То дуже, дуже-б смутний став.

А мо’ й сльозами-б гірко вмився.

Тепер на полі, по Вкраїні,

Поріс кукіль, будяк, горошок…

Давно не крапав дощ погожий,

Засохло жито по всій ниві.

А ти, як сіяв, молив Бога,

Хороших жнив бажав унукам

І стеріг його, як мога;

Поки зложив там і руки.

             V.

Але маємо надію,

Твоя праця не загине,

І жито, що ти посіяв,

Будем жати на Вкраїні.

Дасть Бог дощик… Ясне сонце

Мокру земельку пригріє,

І побите кіньми жито

Знову скрізь зазеленіє.

Та й поросте жито густе,

Похилиться повний колос,

Вийдуть брати жито жати

І залуна пісьні голос.

Засьпівають та й згадають

Тебе, батьку, добрі люде,

І щороку, поки й віку

Молитись за тебе будуть!

         * * *

Спочивай же, любий тату,

В німій домовині!

А ми будем дожидати

Жнив на Україні!

                 Петербург 25.02.1890 р.

ХОЧ ДАЛЕКО, ТАК ХОДИТЬ ЛЕГКО.(Присьвячую щирим українським Письмовцям).

— Чого ти, Грицьку, сидиш дома,

Чому не ідеш ти орать?

У тебе-ж є своя худоба

І плуг новий… Не доставать!

— Худоба є в мене, це правда;

І плуг привіз від коваля:

Землі немає скілько треба…

Нехай худоба погуля.

Он там, за панською межою,

Я чув земелька гідна є:

Піду туда, зійдусь ціною,

Та й буду орать як своє;

А там, як кажуть старі люде,

І людям тим повірю я:

Терпи козак, отаман будеш!

— Хіба-ж тут не така земля?

Що треба йти верстов за скілько,

Дивись: тут поля, аби хіть!

Можна в пана взять за спілку

І в поле ближче тут ходить,

А то плугансь аж по залугам…

Та й ниву вибрав ти суху!

— Дарма! Мій дід ходив за плугом,

То й я не візьмусь за «соху».

А пан не дасть землі іначе,

Щоб взять соху — покинуть плуг…

Нехай-же тут оре, хто хоче,

А я піду туда, за луг!

15.03.1891

З П Р І Н Ц І П А.О п о в і д а н н є.

I

Сонечко давно вже сховалось за далекий червонастий обрій, денна спека трохи-потрохи спадала, зменшалась; в повітрі подихнуло лагідним вечірним холодком. Густаво-темний вечір південного краю тихо насовувався на землю, окутуючи її легеньким, кучерявим як дим, туманом. Через мить показався зза гори і повновидий місяць. Пронизуючи ріденький туман, порозсипав він своє сріблясте проміннє по всіх усюдах і осяяв свою землю чарівним білуватим сьвітом. В повітрі було тихо та любо.

На ротному дворі, біля казарми, стояли купками і вешталися сюди й туди салдати. З однії купки розлягалась улюблена салдатська пісня з приспівом:

            Чорнявая моя,

Кучерявая моя,

                           Розкудря-кудря-кудрява,

                           Розкудрява голова…

Приспів виголошувався одривчасто, кожде слово неначе сокирою відрубувалось. Густі, незграбні голоси дико лунали в тихому повітрю і, відбиваючись від високої, в два поверхи казарми, зливались в один загальний непривабний згук. Здавалось, що співає не один гурт, а всі заразом, тілько одні починають раньше, а другі пізнійше.

У другій купці два штукарі удавали з себе Циган, показуючи, як вони кують, та приговорюючи кумедні нецензурові приказки. А в третій — теж жарти та сьмішки, і так по всьому двору. Се була година звичайного після вечері спочивку і кожен вояк старався скористуватись нею по свойому.

В дижурній хатині старий здоровенний годинник продеренчав сім раз. Дижурний по роті вийшов у двір і гукнув на все горло:

— А-ну, однолітки, гайда на «словесність»!

Голос його скілька раз розтинався по ротному двору і видно було, як від кожної купки виділялось душ зо три чи з чотири салдат і тяглося повагом до ротної столової.

— І коли вже вона скінчиться, отся «словесність»?! — бурчав дехто. — Ач, старі гуляють, а нам «словесність»!

У ротній столовій стояли здоровенні незграбні столи, а біля них – такі-ж незграбні довгі ослони. От на сих то ослонах і сиділи салдати-однолітки, дожидаючи чергового унтера, учителя «словесности».

Як раз о осьмій з чвертю годині увійшов повагом у столову здоровий, пикатий унтер Довбня.

— Встать! — гукнув днювальний, що стояв біля дверей.

Довбня зупинивсь біля дверей, обвів навкруг гордим поглядом зиркнувши по всіх закутках, а далі якось лепсько кашлянув і нехотя кивнув головою, буркнувши собі під ніс: «Сідай». Потім заложивши в кишені руки, став він прохожуватись сюди й туди, придумуючи, з чого-б то йому почати свою «словесність».

— Армяков! — гукнув він нарешті.

— Я! — одповів тоненьким голоском худий, нидявий салдатик, важко підводючись із ослона.

— Ну-ж, ну, піднімайсь! А то я тебе підніму! — гримнув унтер. — Ач, повертається, мов пяна баба… Хто твій найближчий начальник?

— Ви, — прошептоів Армяков.

—Хто ж то «ви»? — запитав Довбня пискливим голоском, перекривляючи Армякова. — А як слід одказувати по воєнному?

 — Найближчим начальником зволите буть ви, господин зводній унтер-цер, Кирило Петрович Довбня.

— То-то!… Ти, здається, так «мужиком» і додому вернешся, — сказав докірливо Довбня. — Сідай…

Саме в сю хвилину відчинилися двері і в столову не вбіг, а трохи не влетів задихавшись середього зросту красивий салдат Корній Моторний і хотів сісти на ослоні.

— Стій, стій! — крикнув Довбня.

Моторний круто повернувся і став перед ним на витяжку.

— Де се ви зволили прогулюватись, Корнію Івановичу? — обізвавсь унтер зрадливим солодким голоском, приплющивши трохи одно око. — А я й не примітив, що ви одсутствуєте… Чи не на досьвітки часом бігали? Ви, бач, до сього діла митець!

— Я в чоботарні був, Кириле Петровичу, чобіт лагодив.

— Знаю я тебе, іроде! Ач, який роботящий! Чоботи лагодив!.. — гримнув по начальницьки Довбня. — Ну, а дисципліну знаєш? — раптом запитав він Моторного.

— Знаю, – одповів Корній.

— А в чім вона состоїть?

— Воїнська дисципліна состоїть в строгому і точному соблюденію правил, предписаних воєнними законами, а через те вона обовязує: точно і безпрекословно виповняти приказання начальства, строго соблюдати чинопочитаннє…

 — А ти як виповняєш приказання начальства? — перебив його Довбня. — Чув, що приказано збіратись на «словесність» в сім часів, а сам шляєшся там чорти-батька зна де!…

Довбня вийняв з кишені здоровенний срібний годиник, подивився і клацнувши на всю кімнату, сховав його знову в кишеню.

— Добре знаєш ти дисципліну, — почав знову насьмішкувато Довбня. — Ти певно знаєш і те, що там далі в дисципліні сказано: сохранять у команді порядок і не оставлять проступків і упущеній подчиненних без взискання?..

— Знаю, — сьміливо одповів Моторний.

— Так отже коли знаєш, так постій вечерок «смирно», щоб не тілько знав, а й виповняв те, що знаєш!

Моторний стояв не одмовивши ні слова; його жваве червоне лице горіло, аж пашіло, очи блищали якимсь несамовитим вогнем, а чорні густі вуси ходили ходором. Здається, якби воля, то він би живцем з’їв оту проклятущу «Довбешку». Корній знав добре, що Довбня присікується до нього даремно: віддячує йому ще за домашнє. Вони-ж земляки з одного села і як були ще дома, так залицялися до однії дівчини, котра Корнія покохала, а з Довбні насьміялась…

Страшенно довгим здався Моторному сей вечір. Здається, невелика вага простояти вечір «смирно», а постоїш годину-другу, то й сьвіт тобі почне крутитись і метелики в очах замигтять.

Нарешті годинник продеренчав десять. «Словесність» скінчена, i Довбня виходячи з столової, згорда скомандував: «Розійдись, оправсь та становись на повірку!»

— Ну, не вікувати-ж нам у москалях: буде колись і на моїй вулиці празник! — думав Моторний, ідучи на повірку.

Скінчивши «перекличку», фельдфебель вийшов посеред «фронту», скомандував «смирно» і сказав: «Завтра, о десятій годині з ранку, всім одноліткам зібратись до ротньої канцелярії».

— На що ж се вони кличуть? — шептались між собою «однолітки».

— Завтра будете виймать жеребків, — розповідав далі фельдфебель. –—В нашу роту прислано з полку пять таких жеребків, що хто витягне його, то того відпустять до дому.

«Однолітки» слухали і дивовижно поглядали на фельдфебля. «Ні, неправда сьому, — думалось їм, — хиба-ж є такі жеребки, по котрих відпускали-б додому? Адже-ж жеребки тілько на те, щоб у москалі брать…»

— На скілько-ж відпустять: на місяць, чи на два? — запитав хтось із гурту.

— Кажу вам: зовсім ослобонять, відпустять додому на всігди… Ну, а тепер розійдись, та не кричать! Лягай спать, бо завтра рано підніму! — відрубно вигукнув фельдфебель, обертаючись до всього гурту, неначе до однієї людини.

Дата добавления: 2023-10-13