ЗА КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ПІНЩИНИ

       Полісся — країна лісів, болот, поперерізувана річками й озерами. Країна бідна й неродюча, затишна від зовнішнього ворога.

       Характер країни висунув своє й на вдачі поліщука, якого на Пінщині звуть — пінчуком. Консервативний, повільний, лагідний, сумовитий. Любить свою землю й не проміняє її на золоті гори.

       Поліщук — споконвічний українець, а донедавна — єдиий мешканець Полісся. Він зберіг старі звичаї, віру, мову. Тут, на Поліссі, збереглися чудові зразки старого українського народнього мистецтва. Це мистецтво, як дух народу, живе при поліщукові з часів сивої давнини.

       Пінщина — це складова частина Полісся. В минулому (в ХVІІ ст.) пінський повіт займав поріччя Прип’яти (Прип’ятське Полісся) аж до Мозир на сході і майже все волинське Полісся.

       Всі води з Пінщини через Прип’ять вливаються в Дніпро. Річки тісно зв’язують Пінщину з Волинню та Києвом. Це відогравало ролю й у минулому цієї землі. До половини ХІІ ст. т.зв. Турово-Пінська Земля була придатком до Києвського великокняжого престолу, як сильне удільне князівство. І хоч пізніше Пінщині доводилося переживати різну долю в Литовсько-Руській Державі, в Литовському Князівстві, під польським, а в кінці московським пануванням, і хоч це панування спинило й знищило культурний розвиток цієї землі, усе ж обличчя країни й душі населення не змінило й не викривило. Навпаки, пінчуки завжди брали живу участь у культурному й державному житті України. Гальшка з Гулевичів Лозчина з Полісся уфундувала й щедрими матеріяльними допомогами запевнила розвиток славному київському Братству. Серед митрополітів київських, що мають великі заслуги для культурного й релігійного життя України, були такі представники Пінщини, як Гедеон князь Четвертинський, Варлаам Ясинський, Іосиф Нелюбич-Тукальський — вчитель гетьмана Дорошенка, «останнього козака України».

           В національному зриві за Хмельницького Пінщина виступила чинно, а шляхта пінська, тоді ще українська, хоч частинно покатоличена вже, під проводом Єльського і Бжеського, заприсягла вірність Хмельницькому, і великий гетьман належно доцінював важну для України Пінську Землю. Він вислав сюди визначного козака, пізнішого генерального писаря, Івана Грушу, щоб повідомив про «ласку гетьмана ку всему повіту» і відновив «злуку з Військом Запорожським».

       У газетній статті, за браком місця, не можемо перечислити всієї української шляхти Пінщини, що пізніше спольщилася або зрусифікувалася. Пригадаємо тільки, що у військовій частині, якою командував полковник Костянтин Виговський, брат гетьмана того ж імені, був у 1658 році «сотник полку Пінського і Турівського», шляхтич, «пан Костюшко з Серник» із місцевого православного роду, з якого сто літ пізніше вийшов відомий польський національний герой. Можна тут згадати також Фльоріяна Гедройца і Кміту Павла, що активно виступали проти унії, яку запроваджували поляки на Поліссі, що видривали населення від «віри стародавньої руської» та «лядські новинки заводити почали». Не тільки українці-поліщуки боронилися проти ворожих зазіхань, але й деякі з поляків також солідаризувалися з ними. Так, наприклад, Ян Щасний Гербурт, поляк-римокатолик, писав у 1613 році: «Коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, то це річ неможлива і це зовсім так, якби їм хотілося, щоб тут було море коло Самбора, а Бескид щоб був коло Данцігу».

       Сьогодні можемо бути спокійні: Українці Полісся в своїй масі лишилися незмінені. […]

(«Пінська Газета», 30 липня 1942 р., ч.4). 

МУХА Й МИШКА  (Байка)

                       Попалась мишка в лапку дротяну.

                       Круть-верть, туди-сюди:

                   Ой лишенько, вже виходу нема з біди !

— «Ех, і роззява ж з тебе, бачу я, ну-ну ! —   

    Кричить до мишки муха:

— Всі кажуть, що велика ти гризуха —

То ж дріт тепер гризи».

З очей у мишки впало дві сльози

                      На докір цей,

А муха, сміючись, крильцями задзвеніла,

                  Під стелю полетіла

І раптом лапками загрузла в клей.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Воно так завжди у житті буває:

Хто із чужої насміхається біди,

         Той завсіди

В тяжку біду сам попадає.

«Наше Слово», 1942, № 33.

                   АВТО Й ДРАБИНЯК                    (Байка)

Сміялось авто із селянського драбиняка:

       — «Ну й віз ! Ну, і карета, ха-ха-ха !

То ж навіть на ставку он качки,

Вже не кажу, що хлопці рачки,

        Тебе переженуть !»

       Аж раптом — круть,

І авто догори ногами

Перевернулося в долину під горбами.

     — Ку-ку!.. Ку-ку!.. —

                   Кує зозулька у ліску:

                 — Я всім люблю поворожити,

      Кому й як довго в світи жити.

Отож вже авто — інвалід і не покотиться ніяк,

А літ із тридцять ще послужить людям драбиняк.

Усякому своя від Бога

Призначена в житті дорога,

Але щасливо й довго той на світі буде жити,

Хто свою працю скромно звик робити.

      («Наше Слово», 1942, № 33).

Степан МАКІВКА /1889 — 1966/

Степан Адамович Маківка — український письменник і громадський діяч — народився 11 листопада 1889 року в селі Коденець Володавського повіту Люблінської губернії /тепер Польща/. Закінчив Бєльську вчительську семінарію. 1915 року його було мобілізовано до російської армії. В 1921 — 1927 роках С.Маківка посол /депутат/ польського Сейму від блоку національних меншин. Степан Адамович — один з організаторів української прокомуністичної партії «Сельроб», редактор газети «Нове Життя», що видавалася у Холмі. Маківка фактично керував «Сельробом» на території Поліського воєводства. Мабуть, не було села на Берестейщині, яке він не відвідав для зустрічі з партактивом або для проведення мітингів. За революційну діяльність роками перебував в ув’язненні. Під час війни Степан Маківка учасник підпільної антифашистської організації «Народна гвардія» імені Івана Франка, що діяла на Львівщині. Після визволення Степан Адамович працював у системі народної освіти, на керівній радянській роботі, журналістом. Помер письменник 25 січня 1966 року у Львові.

           С. Маківка є автором збірок оповідань та нарисів «В наші дні» /1927/, «Виборчий порадник» /1928/, книги спогадів «Нескорені креси» /1954/, в яких торкається й поліських тем. Перу письменника-публіциста належать також книги «Народна гвардія імені Івана Франка» /1959/, «Це було темної ночі» /1963/, «На крутих поворотах» /1964/, «Тривожні дороги» /1967/. Окремі твори Степана Маківки перекладено російською мовою.

В АВТОБУСІ

       Стогне й пихкотить автобус, біжачи вперед. Як м’ячики підскакують пасажири на пружинних лавках. За автобусом на мокрій, багнистій шосі залишаються змієвидні сліди колес.

       Більшість пасажирів дрімле… Тільки двох товстопузих панків кряхтить та лає на чім світ стоїть дорогу, уряд, порядки.

       На лайку викликають їх шосові баюри, потрясаючи панську утробу, так не призвичаєну до поліської їзди.

       Але лайка обридає їм, тим більше, що дорога від того не кращає, і вони помаленьку розпочинають між собою розмову.

       —Звідки пан буде? — питається один.

       —З Волині.

       —Маєток маєте?

       —На жаль, ні. Державну службу повню. Як то кажуть, місцеве населення на польскость навертаю. А ви?

       —Я також на варті… Полісся в руках держу і «тутешню» національність народжую.

       —Значить, на однім полі працюємо. А як там у вас на Волині?

       —Для заграниці кажемо, що все гаразд, а на ділі стара пісня.

       —Як так?!

       —Та дуже просто: що не зробили,— все не так.

       —А багато робите?

       —Все, що тільки потрібно для нас.

       —А саме?

       —Упорядкували в’язниці і заселили їх вщерть. Та що там вщерть — заповнили, як бочку оселедцями.

       Політичну розвідку поставили так, що й сами не завсіди пізнаємо своїх людей.

       Гріш притяг нам на услуги панів, підпанків. Частина попів, попадянок нас любять, а бувши атамани вірно служать.

       Поліцію до порядку привели. Вони у нас, як лялька. Одіта і взута гарно. Знається на ріжних протоколах, ревізіях; навіть в побоях тямить.

       А вже разом з агентами «дефензиви» так всяку політичну «крамолу» рознюхає, хоч би її навіть і не було.

       Ну а там вже діло, як по маслі…

       По всіх урядах порядок взірцевий. На всіх дверях вивіски. По всіх кімнатах праця.

       —А як швидко полагоджуваються справи?

       —Як які. Ближчи до нас негайно, а решта мусить під сукном випокутуватися.

       Машинки українськи маємо.

       Але, річ відома, на них не пишемо: то нам не на руку.

       По всіх селах школи. Рахуються вони польсько-українськими, а на ділі польськи. Стане там хтось турбуватись про українське шкільництво… Нам потрібне польське, і від того не відступимо ані кроку.

       А то, що люде домагаються, для нас плевяка не варто. На деклярації маємо контр-деклярації.

       Брак їх, то повертаємо до перероблення. Коли того брак, то спільне прохання розбиваємо на окреми прохання і з поворотом.

       А то тягнеться безконечно.

       Земелькою вічно тішимо, а дулю під ніс завсіди тичемо.

       —Чи політикують волиняки?

       —А так. Для припинення політики, здається, на Волині і Муссоліні нічого би не вдіяв.

       Політиканство шириться, як зараза.

       Спершу хотіли України. А тепер розбилися на партії. Одні кажуть –давай Україну, а други — селянсько-робітничу Україну.

       —І котрих більше?

       —Останніх тьма-тьмущая.

       Ніякі репресії не помагають; ростуть, як гриби…

       —А чи нами там задоволені? Задоволення їх назву їхнім прислів’ям : «Пани крешуть, а селяни лоби чешуть».

       А як при зустрічи поводяться? Коли йому чогось треба, то зовсім добрий чоловік; кланяється по нашому, намагається говорити, не вміють тільки говорити «слуга уніжони» та «цілую руці та нозі».

       Коли ж нема йому в нас потреби, то не помічає вас, пошепоче з сусідом. Але що він там каже, то кат його зна. Як рівно не трудно відгадати гавкання їхніх псів на нас.

       В цім шопоті та гавканні криється щось таємного, для нас незрозумілого. А у вас як?

       —Те ж само лихо. Хиба могу додати, що я ще маю клопоту цілу голову з українством.

       Ви ж хиба знаєте. Що нашим завданням є — не допустити на Поліссі свідомости, що населення там українське. То для нас загибель. Тоді українців в Польщі було б стільки, як і нас. Думали ми довго, як вийти з прикрого становища, нарешті вирішили утворити окрему націю, «тутешню».

       З початку діло йшло гладко: при всіх переписях писалося, коли не «поляк», то «тутешній».

       А як вже дуже хто впирався, то писалося «білорус».

       Тепер діло інакше: всі поліщуки. Як би від сна прокинулися. Що йому не говори, як не тлумач, а він на свойому стоїть: я українець, а не який будь зайда. Домагається читалень, просвіт, а ріжних гуртків, сель-робів завелося так багато, що для сліжки за головарами і шпицлів не вистарчає.

       —Бачу, — перервав панок з Волині, — що однакова справа, як у вас, так і в нас. Приходиться трудно… Що то буде далій?

       —Вони знають, а не ми, — відповів панок з Полісся.

       В ту пору автобус став.

«Нове Життя» (Холм), 1926. — № 50.

Дата добавления: 2023-10-13