ПРАВДИВЕ ЗДАРИНЄ

II

Моторний стояв неначе окамянілий: він як почув про жеребки, увесь задріжав, немов його пропасниця затрясла. Що було далі, він не знає; навіть не міг розібрати як слід, що фельдфебель і розказував, йому вчувались тілько нарізні слова: «Ослобонять…відпустять додому…»

— Ну, що, якби мені попався такий жеребок!? — думав Моторний, лежачи на ліжку і трохи заспокоївшись. — Та я, здається, нічого більше-б і на сьвіті не хотів… От би мати рада була! А Олена!?… Е-х!… ні, мабуть не нам, безталанним, дожидати такого щастя! І Моторний тяжко-тяжко зітхнув. Постать любої, коханої Оленки промайнула перед ним, як та блискуча сьвітова зірка, обхопила всю його істоту, прикувала до себе всі думки, всі мрії.

Корнієви вмить пригадались усі щасливі хвилини його життя. А з них найщасливійша, найрадіснійша та хвилина, коли він вперше спізнався з Оленою.

Було се влітку, три роки тому назад. Корній вів у степ коней на нічліг, Олена теж; от вони їдуть трохи не поруч. Олена якась незвичайно весела: співає, вигукує та жартуючи з пастухами, весело-превесело регоче. А Корній дивиться на неї і очей не зводить. По його трохи засмученому виду можна було вгадати, що Корнія є щось непевне не серці.

— А давайте наввипередки! — гукнула весело Олена та підобравши жваво поводи, скрикнула раптом на коней, ударила ногами під боки і полетіла як вихор.

Корній погнався за нею, а за ними пустились навздогін і иньші нічліжники.

От-от Корній наганяє Олену, от-от порівняється, та вона як сіпне поводами, як прихилиться, так і вилетить наперед усіх. Коні летять, ледво копитами до землі доторкаються, а вона ще й присвистує та регоче-регоче. Корній теж не відставав, гнався слідком за Оленою. Пробігли так мабуть гін зо двоє, потім стали по троху притихать, а нарешті й зовсім ходою пішли.

— Ну, та й прудкі у тебе, Олено, коні! — обізвавсь Корній, їдучи поруч з Оленою. Вже мій буланий прудкий, та й то не наздогнав.

— Балакай… прудкі!… То ви козаки такі; вам би не на конях їздити, а понадівати плахти та очіпки, та за гребінем сидіти! — сказала Олена, жартливо сьміючись.

— Та ти не дуже то розпускай язика! Гляди, щоб не прикусила! — озвавсь і собі з жартом Корній. — Чого ти визвірилась? Козаки!… Козаки!… Чим же тут винен хоч би й я, що в мене коні не прудкі? Якби ти сказала, що я сам тебе не наздогнав, тоді, правда, стидно було-б.

— Куди тобі, грішнику, кісіль їсти, ти від кваші замурзався! — подражнювала Олена. — Ти не те що дівчини, а й баби не піймаєш!…

— Казав сліпий: побачимо, чи будуть на небі зорі! — відповів Моторний.

Місяць піднявся геть-геть високо на небі і заливав усю землю своїм сріблястим сьвітом.

Корній їхав поруч із Оленою, жартливо змагаючись та якось несьміливо поглядаючи на цікаву дівчину. А Олена теж крадькома позирала на Корнія. Їй здавалось, що якась невідома, таємна сила несамохіть повертає і мимоволі примушує її поглянути на молодого, чорнявого парубка.

Ось їх очи якось ненароком зустрілись і вони обоє спалахнули, засоромившись від такої несподіванки і не знали, що й сказати одно одному.

— А де ж се другі нічліжники? — відразу якось запитала Олена, озираючись назад.

— Та вони, здається, отирнувались там, на «татарській» долині, — відповів Корнiй.

— Гей-гей! А поганяйте сюди! — гукнула Олена.

— Та навіщо вони тобі, ті нічліжники? — сперечався Корнiй. — Хиба неоднаково коням пастись? В маленькому гурті ще краще.

Олена мовчки схопилась до долу і стала путать коней.

— А ти геть, від’їдь трохи далі: бо в мене сивий такий сердитий, що не дасть і спутать, зараз почне з твоїми битись, — озвалась вона до Корнія.

Корній попутав коней, сів на обніжку і ладнався покурити. Одірвав він бумажки, насипав тютюну і тілько що хотів скрутити цигарку, а Олена підкралась потихеньку та штовх його під руку і вибила бумажку й тютюн, та як зарегоче! Корній схопивсь за нею; вона на втікача.

— Ні, не втічеш! — гукнув він. — Се тобі не кіньми! — І в одну мить схопив Олену в оберемок. — А що, утікла батька лисого? — сказав шуткуючи Корній.

— Куди-ж пак розбадьорився! Зрадів… то я так уже не хотіла тікать, щоб не завдавати тобі удруге стиду: а то якби чкуркнула, то хиба позавчора нагнав би!

Памятає Корній добре й те, як він того-ж вечора вперше признався Олені про своє коханнє.

— Знаєш що, — казав він несьміливо ідучи поруч з нею, — я давно вже хотів тобі щось сказати, та не міг ніде зуспіти тебе на самоті.

— Знаю, знаю! Краще й не кажи! — похопливо відповіла Олена. — Всі ви, хлопці, одним миром мазані і всі одно й теж плещете. Вам тілько пойми віри, то ви набалакаєте три мішки гречаної вовни та всі й неповні… Не буть козі та на торзі!

— А свині на підторзі! — добавив Корній. — Так… 

Потім прослав він кобиняк і сів, почавши знову крутити цигарку, а Олена знов стала гукати до нічліжникiв, щоб їхали до них.

— Так ти, Олено, не хочеш і слухати, про віщо я хотів казати тобі? — почав знову Корній, закуривши цигарку.

Олена мовчала. А на душі в неї було і радісно і сумно: їй і цікаво було послухати, що скаже Корній, і боязно відразу признатись, що й вона вже давно кохає нишком Корнія.

— Годі тобі гукати, — іди краще та сядь отут біля мене; як схотять, то й самі попідганяють коней, — озвавсь він, коли Олена гукнула ще раз.

Олену неначе хто за рукав сіпнув: вона якось несамохіть підійшла та й сіла біля Корнія.

— Отак би й давно… а то гедзькається і сама не знає чого! — сказав він якось несьміливо.

— А то що ж ! Вашому брату тілько потитурься, то ви зараз ка-зна-що подумаєте.

— Еге, подумаєте… Та хиба-ж на сьвіті всі люде однакові? Хиба-ж коли Петро, чи там Дмитро, ні Бога не бояться, ні людей не соромляться, то й Левко і Панько такі повинні буть? Зовсім ні: у кожного своя совість! А якби ти, Олено, знала, що в мене на серці, то не казала-б такого. Чи ти повіриш, як побачу я тебе, зо мною щось таке діється, що й сказати не можна: мені якось і радісно і соромно і боязно. Хочу що небудь сказати, признатись, що я тебе люблю, та й речі не підберу, думаю: скажу, а вона на сьміх підніме, порозказує всім і почне глузувати…

Корній балакав зовсім тихо, неначе сам до себе; він навіть і не примітив, що в розмові з Оленою мимохіть признався їй про своє коханнє. А Олена пильно прислухалась до його речі: ловила кожне слово, кожен згук і слова ті дуже вражали її за серце.

— От тобі й раз! Хиба вже я така насьмішкувата, що буду глузувати?… З якої речі!? Таке й видума! — відповіла вона тихо та привітно.

Після тії ночи Корній з Оленою були нерозлучні: щовечора вели вони удвох коней на ніч, щоночи воркували тихо та любо, мов ті голубята…

Далі пригадалось Моторному, як він ходив зимою на досьвітки і як Довбня ставав йому на перешкоді. Корній був не з того кутка, що Олена, а через те Довбня нераз похвалявся провчити «блазня», як ходити до чужих дівчат. Раз він привів цілий табун хлопців і заставши Корнія на досьвітках, хотів попобити його, та вже хлопці вговорили згодитись на те, щоб Моторний купив їм пів відра горілки. З того часу Корнієви став вільний шлях до Олени.

Нарешті пригадав Корній, як вони було зійдуться з Оленою літом у садку, посідають на травиці під вишенькою і цілу ніченьку просидять удвох обнявшися. Чого-чого вони не перебалакають! Де та й мова бралась!… Здається, якби і чотири ночи злилися в одну, і тоді-б вони не переговорили всього, і тоді-б не намилувались…

Моторний ворочався на ліжку з боку на бік, силоміць заплющив очи, хотів заснути, та тяжкі невпинні мрії метушилися йому в голові неначе комашня, точили його мозок, розстроювали серце. То промайнуть сьвітлим, рожевим плесом, то знову насунуть темні та невеселі, як ніч. Ось пригадалось йому, як виряжали його в москалі, як прощався він із матірю, з ріднею, з Оленою… Як плакав-побивався, дивлячись на щоденні гіркі Оленині та материні сльози. Мати ходила мов нежива, а Олена від плачу навіть зовсім занедужала: змарніла, схудла — сама тінь осталась… Корнієви і тепер вчувається її тихий благаючий голос: «Прощай, мій коханий! Прощай, мій любий Корнію, мій голубе сизий!… Прощай та не забувай мене!… Я буду дожидати тебе, благати милосерного Бога, щоб ти вернувся додому живим та здоровим; бо коли не бути мені за тобою, то або — в черницях, або — в домовині!…»

Та хиба-ж він може забути Олену? Ту Олену, котру він любить більш усього на сьвіті! Ні! Ніколи, ніколи!…

Довго ще ворочався Моторний збоку на бік і нарешті, знесилений уже тяжкими думками та спогадами про минувшину, заснув неспокійним, нервовим сном. Часто він прокидався, сідав у нестямі на ліжку та розглядав навкруг себе, і догадавшись, де він, лягав знову, укутуючись із головою.

І сниться Корнієви, що буцім то він дома, в рідному селі, серед знайомих товаришів та дівчат, гуляє на досьвітках. Олена співає якусь веселу пісню, а він сидить біля неї схилившись на плече і тихо шепоче їй на ухо: «Знаєш, Олено, я сьогодні заслав уже старостів…» Ось мов би то кличуть їх обох до Олени в хату. Батько й мати, поблагословивши їх на чесний шлюб, велять Олені давати старостам рушники. Внесла Олена такі гарні, повишивані та довгі-довгі рушники, аж по землі тягнуться, а Корнієви червоною шовковою хусткою перевязала ліву руку… Дякують старости сватів за ласку, а Олена з Корнієм розчервонілись як маківки, кланяються в ноги батькови та матери, та цілують їх в старі порепані руки.

Ось наче-б то ідуть вони вже додому: вийшли з хати, прощаються. Коли де не взявся Довбня: як вискочить зза угла — зірвав з Корнія хустку, пошматував її на шматочки і потоптав у грязі. Корній як розлютований звір кинувся до розбишаки: хотів помститись за таку образу…

— Я тобі, лобуряко, сього не забуду! — крикнув він

на все горло.

Саме в ту пору унтер Довбня будив свій «звод» іти на «гімнастику», і як раз в ту хвилину підійшов будити Моторного. Не розплющуючи очей Корній ухопив його за рукав і якось несамовито, крізь зуби, скрикнув:

— Памятай же, гадино, я тобі сього не забуду! Сам пропаду, а над тобою помщусь!

Довбня сердито вирвав від Моторного руку, штовхнув його кулаком під бік і грiзно скрикнув:

— Що ти сказився, чи що? На кого ти кричиш, на

кого похваляєшся?!

Корній відразу прочумався.

— Хиба я похваляюся? — дивувався він. — То мені приснилось, що бюся з кимсь, от я й скрикнув.

— Знаю я тебе, штукаря, з твоїми штуками! — промовив гнівно Довбня, поглядаючи скоса на Моторного. — Гляди, щоб я тобі сих штук не повигонив! Ач, який штукарь!..

III

О девятій годині з ранку всі однолітки стояли вже двома рядами на ротньому дворі, нетерпляче дожидаючи, коли позвуть їх виймати жеребки. Ось винесли стіл, потім стільці для офіцерів. Фельдфебель зробив перезву і хто не мав права виймати жеребка, тих осадив назад. Коли трохи згодом прийшов і ротний з офіцерами: поскручували вони білєтики, повкидали в міцний глечик і старанно поперемішували.

— Ну, пiдходь по одному, «марш»! — скомандував

ротний.

Однолітки враз повернулись і затупотіли ногами, поспішаючи до «щасливого» глечика.

Салдатів-глядачів набилося страх скілько. Дехто шуткував, насьміхаючись над «молодіжю», а дехто притаївши духа слідкував, кому попадеться щасливий жеребок. Чимало вже салдатів підходило до глечика виймати тремтячими руками білєтика, але на лихо все «пусті».

— Мимо! — гукав офіцер, розвернувши білєтик.

І не обібрані сліпою долею до гурту «щастя та волі» відходили на бік, похиливши понуро голови. Аж ось вийняв один, розкручують — щасливий. «В запас армії» — читає офіцер. А салдатик стоїть сам не свій: на виду розчервонівся, аж пашить, очи сьвітились щасливою надією, а ноги тремтіли, так і підгиналися.

— Ну, ступай, брат, з Богом, домой… «Кругом»! — скомандував офiцер.

Салдат якось особливо метко обернувся «кругом», ще краще приставив праву ногу до лівої і підтюпцем побіг до казарми.

Нарешті підходить огрядний, чорнявий салдат із чорними густими вусами. По його загорілому, тепер поблідлому виду котиться піт горохом. Груди ходором ходять, серце бється, як не вискочить, а очи так і впились в глечик з білєтиками.

Моторний вийняв білєтик, обережно подав його офіцерови, а сам стоїть і дух притаїв і очей не зводить. Йому здавалось, що страшенно довго розрізують та розкручують його білєтика, а серце ще дужче бється, мов хоче вирватись iз грудей. Нарешті білєтик розвернули.

— «В запас армії» — прочитав голосно офіцер.

Корній спершу неначе остовпів: дивиться на ротного, на салдатів-глядачів, а сам жмакає в руці жеребок і переступає з ноги на ногу.

— Ну, що ж ти задумався: недоволен, чи що? А може ще послужить хочеш? — питає ротний.

Почувши таку річ, Моторний здрігнув, як холодною водою облитий; він ні слова не промовив; кинув об землю картуз, вигукнув якось несамовито, підскочив і не побіг, а полетів до казарми. Глядачі голосно зареготали; офіцери теж усьміхнулись, а Корнія уже й не видко.

— Ну, щастє твоє, гадино! — прошепотів Довбня. – Та я ще над тобою поковерзую…

І знову підходять поволи однолітки до глечика, виймають білєтики, подають ротному і дожидають, як винуватці присуду: чи – сюди, чи – туди.

Багато ще не виймало, а білєтик остався уже тілько один.

— «В запас армії» — викрикнув нарешті офіцер.

От вийшов і останній жеребок –—пятий.

— А-ну, підходь ще хто! — шуткує офіцер.

Один салдатик кинувся до глечика, взяв у руку білєтика, а далі згадав, що «щасливих» уже немає там, кинув його назад у глечик і не то засоромившись, не то образившись, одійшов геть. Останні з досадою повернулись назад і стали розходитись по казармах.

Через хвилину гурт салдатів зовсім порідшав. Офіцери й собі потягли до канцелярії.

    IV

Трохи згодом затрубили на обід, салдати якось жвавійше зашамотались і пустились табунами до столової. А «щасливчики», що витягли одпускних жеребків, обідали сьогодні в казармах, кожен біля свого ліжка: треба-ж було примостити на прощаннє кому земляка, кому товариша, а кому і бувшого начальника. Біля Корнієвого ліжка обідало чотири душі: сам Моторний і три його товариші з сусіднього села. Обід був незвичайний, не такий, як завсіди: обідаючи весело, грімко розмовляли та, поздоровляючи з «виходом на волю», сливе що хвилини випивали по чарці «монопольки».

— Не бійся, радий, що додому йдеш? — питає один Корнія.

— Ще-б не радий! — відповів другий замісь Моторного. — Хоч отого клятого Довбні здихається… А тож він на нього в’ївся, як той собака.

— І за віщо він на тебе так завзявся? — запитали чуть не разом усі товариші.

— О, багато балаки, та нічого й слухати! — весело відповів Корнїй. — Тепер він мені не страшний і за ухом не свербить!… Начхав я на нього, та й годі… От після обіду здам рушницю та амуніцию, а там… нехай хто хоче сокоче, а хто хоче кудкудаче!…

— Ну, коли так, то давайте ще випємо та погладимо дорогу! — обізвався один із товаришів.

Обід тягся дуже довго. Товариші випивали та поздоровляли Моторного з кінцем служби, а Корній і собі на радощах не відставав від них: кожну чарку вихиляв до дна. Нарешті всі вже стали пяненькі, а потім дійшло діло і до пісні.

— Ну, чого ви тут роззіпалися! Що се вам шинок, чи що? — крикнув Довбня увійшовши в казарму. — Ступай казьонні вещі здавать! — обернвся він прямо до Моторного.

— Чи бач, як розташувалися, неначе на бенкеті! Геть відсіля, скотина необразована! — крикнув він на Корнієвих товаришів.

Моторний встав мерщій і почав збирати амуніцию. А коли вийшов на двір, то товариші його, однолітки, стояли уже виранджировані в ряди, а біля них тупцявся унтер Довбня.

— Ич, прибіг! Не займайте його… він панич! За ним ще посланця треба посилати! Бабій іродів… до їжі або до гульні первий, а до служби останній! — визвірився Довбня на Моторного. — Ну, показуй лиш твою амуніцию. О! Пояс не виглянцьований, бляха не почищена… Ех, ти нечепура!…

Моторний мовчить.

— Показуй рушницю… А! Та в тебе й рушниця заржавіла! Невчергу на роботу! Воду носить на кухню! — з запалом закричав Довбня.

— Де ж вона заржавіла? — озвався Моторний. — То я вчора був на варті та дощиком побризкало, а сьогодні ще не встиг почистити.

— Мовчать! — перебив його Довбня. — Як ти сьмієш у фрунті розговорювать? З ким се ти балакаєш: з братом, чи з сватом?.. Марш на роботу!..

— За що він надо мною знущається? — думав Корній, тремтячи увесь як від лихоманки. — Не піду! — вирвалось у нього з запалом із рота. — Не присікуйтесь даремно, у мене рушниця не гірша, чим у других!        —Так ось як! — ревнув несамовито Довбня. — Днювальний, взять його в холодну!

— Не піду і в холодну! — крикнув збентежений Корній. — Нізащо йти…

Дали знать фельдфеблю. Прийшов він з двома салдатами; взяли Моторного під руки і повели в холодну.

Довбня своїми витівками довів Корнія до того, що він не тямив, де він і що робить; та ще до того й випита за обідом горілка затуманила йому трохи памороки і додавала бадьорости.

— Ну, і в холодній посижу, а все-ж таки не послухав: хоч подратував наостанці прокляту Довбню, — думав Моторний, сидячи в темній буцигарні. — Аж на душі легше стало…

V

Вечером о десятій годині фельдфебель прийшов до ротного з вечірнім «рапортом»: — Ваше високоблагородіє, по роті все обстоїть благополушно, на вечірній перезві люде були всі, під арештом — один… — заторохтів він у один голос скоромовкою.

— Хто під арештом? — питає командир.

— Рядовий Корній Моторний, ваше високоблагородіє.

— За віщо?

— Зводний Довбня посилав його на роботу, а він не послухав і не пішов.

— Що? Що? — перебив командир і не давши фельдфеблеви переказати в-друге, запитав: — Се той, що сьогодні витяг жеребка?

— Так, тошно, ваше високоблагородіє.

— Що ж він пяний, чи що?

— Ні, не те, щоб пяний, а так, трохи випивши… Та ще він не хотів і під арешт іти, та я приказав двом салдатам взять його та живосилом одвести.

— Ич, скотина! — гримнув командир сціпивши зуби. — Не випускать його до мого приказу!… А тепер ступай собі…

Фельдфебель метко обернувся, цокнув закаблук об закаблук і пішов геть.

— Та не забудь сказати писарям, коли не готовий ще білєт Моторному, то нехай і не пишуть поки-що! — гукнув наздогінці командир.

На другий день зустрів ротний на вченні субальтерн-офіцера, і тілько вспів поздоровитись, відразу запитав його:

— Чи ви знаєте рядового з першого зводу — Моторного?

— Знаю, знаю: добрячий салдат; славний би з нього фельдфебель був, та жаль, що додому йде! — відповів той не знаючи, про віщо командир веде річ.

— Та ні, я, бачите, не про те питаю, який він; чи ви нічого не помічали за ним?

— Ні, нічого; він завжді був справний і слухняний. Про нього можна сказати, що в порівнаню з иньшими салдатами він прямо таки «інтелігент». Я часто заставав його в свобідну годину за книжкою. Та й взагалі, що не спитай, завше одвітить обмірковано, «озмислено».

— А знаєте, що я вам скажу! – перебив командир. – Я прийшов до такого виводу-висновку, що отакі «озмислені інтелігенти», як Моторний, для війська — одна розпуста! Вони і слухняні і по службі справні, але на них присяга не має того впливу, що на просту, неосьвічену людину. А хто винен? — освіта! Загорілися з нею! Самохіть підкопують державні прінціпи… Правда, новоявлені інтелігенти по можливости виповняють усе, чого домагається дисципліна, але як вони виповняють — се иньша річ…

Офiцер слухав та дивувався, поглядаючи на командира: з якої речі він завiв таку балачку. А командир не вгамувався, говорив своє.

— Дисципліна, як вам звісно, вимагає, щоб кожне приказаннє взагалі виповнювалось безперечно, «сліпо», не обмірковуючи, чи такому-б йому слід бути, чи ні; а отакі новопросьвічені «мислителі», як Моторний, кожне приказаннє обміряють, чи як там кажуть вони — на все дивляться критично. А звісно, такі події заразливо впливають і на иньших салдатів і підтинають дисципліну під корінь… От наприклад: учора зводний Довбня посилав Моторного за якусь провинність на роботу, а той уперся і не пішов; тоді Довбня приказав йому йти під арешт, а він і туди не пішов… Так деж тут дисципліна?!

— А може в них із Довбнею так собі, свійські суперечки; не повинно бути, щоб Моторний пішов проти служби! — промовив офіцер.

— Які там можуть бути суперечки у підвладного з начальником? Де се видано? Та хоч би й могли бути, то я знаю Довбню гаразд: він, можна сказати, простак. Куди йому до суперечок! — заступався командир.

— А по мойому від таких, по виду простаків-йолопів, швидче можна сподіватись несправедливих нападів та зайвих незрозумілих суперечок! —одстоював своє офіцер. — А могло бути ще й так, що Моторний, взявши жеребка, по свойму розумів, що він уже вільний, що той жеребок відкидає від нього підвладу.

— Е, ні! Що не кажіть, а я Бог зна як поспорю, що коли не повернуть назад оглоблі отій «мужицькій просьвіті», а й на далі зоставлять так, та поповнятимуть військо більшістю осьвічених салдатів — дисципліна шкереберть полетить! Та й не одна військова дисципліна, а треба брати глибше!… — з запалом промовив командир, якось особливо притиснувши голосом на слові «глибше».

— Еге, так от я дам вам офіцияльне предписаніє, — почав він знову закуривши цигаро, а ви, будьте ласкаві, зніміть допрос; я удамся з рапортом до полкового командира, щоб віддав його під суд.

— А хиба ви не можете покарати його своїм правом, дисциплінарно? — озвався якось несьміливо офіцер.

— Ні, ні, не хочу ! Я прямо таки «з прінціпа» се діло підніму… Хай мугирі не дуже то задирають носа, не лізуть туди, куди голова не влізе!…       

Трохи згодом командир попрощався з офіцером і пішов собі геть.

— Дивує мене ротний та й дуже! –—міркував собі офіцер, ідучи до дому. — Знаю-ж я його давно; чоловік був, як чоловік; на все дивився, хоч не так, як слід, все-ж таки трохи «по людськи», а останніми часами зовсім перемінився. Якимись дикими «прінціпами» набив собi голову; слухаєш — прямо аж острах бере. З його слів виходить, що осьвіта, культура, економічний добробит, над якими працюють тисячі вчених і міліони осьвічених людей, — то все пустяки, даремна праця!… Що все діло можна справити швидко і просто: треба лиш поділити всю державу на зводи, приставити до кожного звода по Довбні – і ніякої тобі просьвіти та культури не треба… Все піде само, як по маслу: живи щасливий люд та благоденствуй!… Нічого таки сказать, славні «сьогочасні прінціпи»!… Азия, та й годі!

Того-ж таки дня після обіда випустили Моторного зпід арешту і повели до канцелярії.

— Отсе вже так і знаю, що буде «наганяй»! — думав Корній ідучи до канцелярії. – От надала мені лиха година зачепити отого бузувіра — не послухатись; краще-б я три рази сходив на роботу, ніж тепер іти на «розпіканку»… Е, що з воза впало, те пропало! Що збулось, того не вернеш! Дай Боже мені швидче на волю вирватись, тоді я на все начхаю. Нехай вдовольняються наостанці.

Корній думав, що на нього нагримають, посадять ще на кілька суток під арешт, та й ділу край, а вийшло зовсім не так.

Як побачив Моторний, що з нього знімають допрос, записуючи на бумагу, так і охолов увесь, побілів як крейда, і слова не промовить. Він тепер тілько зрозумів, що його переступкови надавало великої ваги, що хатні суперечки з Довбнею перенесено на службові відносини «начальника з підвладним».

Скілько не допитувався офіцер, як у Моторного з Довбнею було діло, чому він не послухався, — нічога не міг добитись. Корній одно і теж казав, що Кирило Петрович гострять на нього зуби ще з дому і завжді даремно присікуються. А за віщо Довбня гострив зуби та присікувався — про те ні слова. Він якось не то соромився, не то боявся виявляти, що закоханий у Олену і що до неї-ж підлипав і його теперішній начальник Довбня, та ухопивши доброго облизня, через те став йому й лютим ворогом.

— За віщо-ж на тебе Довбня зуби гострить? —

запитав офіцер, переказуючи словами Моторного.

— Не знаю, ваше благородіє: ми з Кирилом Петровичем із одного села, то може коли і посварились, а тепер вони зробившись начальником, віддячують.

— А ти знаєш, що буває за те, як не послухаєш начальника?

— Так точно, знаю.

— А чому-ж ти не послухав, не пішов на роботу?

— Бо Кирило Петрович даремно присікались і так дошкулили мені, що я зовсім запаморочився, не знав, що й роблю! — відповів тремтячим голосом Корній.

Після допросу Корнія відвели знову до буцигарні.

        VI

Через тиждень на вигоні біля казарми Н… рота виставлена була в повнім зборі, а перед нею стояв оточений салдатами з рушницями худий, поблідлий Корній. Очи у його глибоко позападали, руки позвисали, неначе на мотузочках попривязувані і сам він якось зігнувся, неначе понижчав.

Прийшов командир; скомандували на «краул» і молодий офіцер почав читати приказ по роті:

«Рядовий довіреної мені роти, Корній Моторний, за непослушність свойому безпосередному начальникови, зводному унтер офіцерови Довбні, при виповненю сим останнім службових обовязків, приговорен полковим судом до оддачі в дисциплінарний баталіон, на два з половиною роки, з записом до ряду штрафованих і з наслідком зменшення деяких прав і привілей, наданих службою; я від того наказую: рядового Моторного передати повітовому воєнному начальникови для відсилки його «етапним порядком» до нового місця служби».

По перечитанню приказа рота взяла «къ ноге» і командир обернувся до Корнія з промовою:

— Тобі розказувано і ти певно знаєш, що кожний начальник є підвладному замісь батька; він повинен бути строгим і правдивим. Не попускаючи переступати закона, начальник завше повинен допомагати підвладному чим зможе: і порадою і обороною… Так от виповняючи надані законом мені права і обовязки, я хочу де в чім тобі запорадити. Перш усього скажу — служив ти у мене не так то добре: пішов проти закону, за те й понесеш призначену законом кару: але та служба, що була тут, не може і в десятій части зрівнятись із тією, куди ти підеш. Перестерігаю, що коли ти і там не будеш слухатись, не виповняти-меш як слід усі накази, то відтіль не вернешся вже людиною, а випустять тебе нікуди нездатним старцем… Май на оці, що в дисциплінарному баталіоні найменший переступок не зоставляється без відповідної кари. Опізнишся встати в призначену годину — випорють різками; не встигнеш зробити, що тобі скажуть, теж покоштуєш різки; не віддаси кому чести — і тут з тобою різка не розминеться. А коли начальство признає тебе непоправним, то одвідаєш того, що тобі уві сні не снилось… Ну, словом, там із тобою панькатись не будуть: згадуватимеш ти «дисциплінарний» баталіон до нових віників… Претенсий та жалоб там не істнує, що не зроблять із тобою — один Бог знатиме… А тепер бувай здоров, бажаю тобі всього кращого!…

Корнія кидало то в жар, то в холод; він навіть і сам не знав, що з ним діється. Йому здавалось, що він стоїть не на вигоні, а на тім сьвіті, у пеклі, оточений навкруг нечистими з рогачами та вилами в руках. А самий найстарший сатана підійшов до нього і вичитує йому всі гріхи, та регоче-регоче, аж за живіт хапається. Він навіть почуває, як від нього так і тхне смердячою жарюкою… Нарешті Корній страшенно розчервонівся, губи якось нервово дріжали, а очи горіли палким, несамовитим огнем і сам він тремтів та тіпався, неначе від лихоманки…

Командир своєю промовою удавався в подробиці не через те, щоб порадити чи запомогти безвинному страдникови, а навмисне, щоб усій роті нагнати холоду і як мога підпирати дисципліну, пригнобити дух «волі» і натхнути духа «покірливости»…

       VII

На дворі була вже пізня осінь. Сонечко то вигляне зза чорної хмари сипнувши золотим проміннєм по змарнілій землі, то знову заховається, неначе за високі зубчасті гори, і недавнє ласкаво-привітливе сяйво миттю зміняється на сумну, непроглядну темряву. Вітер якось невимовно сумно стогне-голосить, неначе бідна вдова співає жалібну колисанку, гойдаючи сироту-сина, свою єдину розвагу, єдину надію.

Не дивлячись на таку негідь, мешканці села Козачого їхали і йшли табунами у повітове місто на ярмарок. Необхідні потреби примушували бідноту не звертати уваги на негідь; кожному треба було скористуватись ярмарком: кому купити, а кому продати. Та й взагалі, що таке бідноті негідь? Хиба вона їй страшна? Хиба-ж бідна голота не живе цілий вік оповита життєвою «негідю» та «лихоліттєм»?… І ніколи-ж вона не лякається. А навпаки, голублячи зрадливу надію на якусь кращу будуччину, з лицарською відвагою шукає собі виходу з темного зачарованого кола і, вибившись із останніх сил, без ніякого страху умирає посеред стежки, лишаючи своїм дітям та онукам протоптати її до краю…

По великому стовповому шляху, обкопаному з боків рівчаками, плуганились вози з мішками хліба та з попривязуваною ззаду скотиною: кіньми, волами, коровами, телятами і иньш. У кого-ж не було своєї скотини, той просив сусіду взяти мішечок жита чи пшениці, а сам чвалав пішки.

Побік шляху, вибираючи де менша грязь, ішли тихою ходою дві жіночі постаті. Обидві одягнені в стареньку одежу і позакутувані старими, важкими платками. Відразу трудно було вгадати, що воно за люде, але придивившись гарненько, можна було лиш примітити, що одна з них була молода, червоновида, з великими, карими, аж надто виразними очима, а друга — старенька, худа, з глибокими ямками біля очей і великими зморшками по виду.

— А придивись, Олено, що воно за гурт? Здається, москалі йдуть, чи що! — озвалась стара жінка до молодої. — Глянь! Цілий табун!

— Та ні, де там ті москалі, то мабуть люде вертаються з заробіток, бо зовсім не похожі на москалів: усі в таких кумедних, довгих свитках… Ох, моя матінко, се арештантів із города гонять! — сказала дівчина, коли вони підійшли ближче до гурту. Стара і собі стала придивлятись. І дійсно, назустріч жінкам ішла ціла валка арештантів.

— Ой, сердешні, бідні люде!… Дивіться, тітко, он деякі і в ланцюгах є!

Арештанти сливе порівнялися з жінками. В одну мить молода дівка поблідла як стіна і неначе остовпіла.

— Дивіться, тітко, що се, хай Бог милує, мені здається неначе Корній іде з ними! –—ледво прошептала дівчина.

Стара глянула та як крикне не своїм голосом:

— Корнію!!! Синочку!!! Чого ти тут?… Що з тобою?… — І якось несамовито, з усеї сили кинулась до нього.

Але вартовий грубо одіпхнув її назад суворо крикнувши:

— Геть, дурна баба! Разі нє знаш, што до арештантов падхадіть нельзя!? Кажу, говорю тобі: геть! Не то — приклада попробуєш!…

Стара зойкнула не своїм голосом і як підкошена билина повалилась на землю, нестямно репетуючи на все поле:

— Рятуйте, людочки, хто в Бога вірує! Рятуйте!… Арештант!… Корнію! Корнію!… Ох…ох…ох!!!… — Кілько раз піднімалась вона на ноги, силкуючись бігти за Корнієм, але що раз захитається, захитається і повалиться в грязь, як мокрий пласт. А молода як побачила Корнія, так і закамяніла і з місця не поворухнулась: ні крикнула, ні писнула, навіть і не заплакала; тілько вид її страшенно-болізно скривився і вона жадібно, дико дивилась у той бік, куди пішов Корній з арештантами. Але чи бачила вона що — трудно вгадати…

Корній мимоволі зупинився на хвилину, але вартовий стусонув його «прикладом», скрикнувши грізно:

— Ступай, ступай, архаровець проклятий! Ач, нюні розпустив! Тож плаче… Хиба разі ти чоловік? Звірюка!

І побрів сердешний Корній, прибитий лютим горем, з великою незагоєною раною в серці, проклинаючи увесь сьвіт і ту годину, що він родився. І довго-довго, аж поки видно було, озирався він що хвилини назад, утираючи рукавом гіркі, гарячі сльози…

Сонечко немов навмисно виглянуло з-за чорної хмари, промайнуло по шляху сьвітлим плесом і осьвітило гурт людей, що зібрався круг лежачої в грязі на-пів живої жінки. Потім догнало воно гурт арештантів, обдало їх грайливим проміннєм і немов поцілувавши Корнія останнім поцілунком матери, в мить щезло геть-геть далеко за морем…

Насунула чорна хмара, запорощав густий, дрібненький дощ, і знову все навкруг оповилось густою, непроглядною темрявою…

       («Літературно–науковий вісник»,

                    кн. ХІ, листопад 1901 р.)

Анонім кто були наші найдавнійші діди і якая їх була доля до унії ? *

Сторона, де живут тепер Пиньчуки, Миньчукі, Витобці, Могілєвці, зоветця Білой Русью; в гетуй стороні з вельми давних часув жів народ Словянскій, рудний з народами,коториї давній жіли і тепер жівуть в полудньових і всхудніх русськіх краях. Народ той вперш звався Кривичами, альбо кривицькими Словянами: так, були колись Кривичі Смолєньскії,— вони жіли недалеко коло міста Смолєнська; а то єщє були Кривичі Полоцькиї, — от гети Кривичі були нашіми прадідами. Не можємо тепер довідатися, чі великій кусок землі займовали Кривичі Полоцькиї; можємо тулько сказати, же теперєшняя Витебьская, Могильовская губєрнії, маленькій кавалочок Пськовскеї і Смолєньскеї, значна часть Миньскеї губернії з Пиньском, Мозиром і Туровом, кавалок Виленьскеї, до річкі Дзітви і добрий кавалок Гродненьской з містамі Волковиском і Берєстєм — були тимі мійсьцями, де жив Білорусській народ. Де ж були границі Білоруссії? Нема способу показати теє, як потрєба; знаємо, жє Вилєньская, Смолєньская і Пськовьская губернії отділяли Білую Русь от Русі полудньово-всхудней; а з заходу, коло Білоруссії, жіли Літвіни, о которих досць будемо говоріти посля.

Такій-то досць-значний кавалок землі займовали наші

______________

*Друкується згідно з оригіналом, українською транскрипцією.

діди-Кривичі Полоцькиї. Мова у їх було русськая, подобная до теперєшнеї нашєї мужіцькеї, міли вони своїх князюв, і як всі Словяне в тую пору і вони — діди наші жіли в поганьстві, не знаючі Бога істинного. Князі Полоцькиї-Білорусськиї були вельмі отважниї, воєвали з сосідними своїми браттями Словянами.

Князь Кийовській, Владимір, отобрав Полоцьк од князюв Полоцькіх,забив Полоцького князя, а його дочку взяв собі за жунку; Полоцьк і завоєванную Білоруссію отдав синові от теї жункі, княжни Полоцькеї. Той князь Владимір покінув поганьство, приняв Православную віру, жів по Закону Хрістову, і за теє став Святим; вун вельмі старався о тум, щоб научіти весь народ Словяньскій Хрістової віри.

Охрестивші свою Кийовськую Русь, князь Владимір почав наворачівати з поганьства до Православної віри і Білорусській народ; прі дітех гетого князя вся Білая Русь охрєсталася в віру Православную.

Споминались - мо вже, що Літвіни жіли з заходу од Бєлоруссії. Літва була в тих мійсцях, де тепер часть Вилєньскеї губернії, часть Гродненьскеї до рєкі Немна і вся Ковеньская губернія. Літвіни міли свою мову, свою поганьскую віру, своїх князюв, которих звали кунігасамі. Тиї кунігаси вельмі рано почали пановати в Литві, як вельможниї неогранічьонниї пани; сами заслужониї Літвіни ждалі од їх ласкі; князі Літовськиї, коли хотіли, давали їм землю, а в послугу давали людей, коториї повінни були працьовати на своїх панув, обробляти їм землю. Тая панщина не була спершу тяжка надто. Простий народ літовській, хоць не був зовсім бідний, а все ж найбульш жів в густих лісах і пущах. Літвіни вирубали собі лісу, очищали мійсце і строїли там свої хати; в тих хатах було всьо літовське господарство. Дивниї вельми були хати літовські: строїлися вони круглимі, піч стояла на самой серєдині, а навколо печі стояли лавкі; на тих лавках господині клали кухонне начіннє; господарі клалися зимою на тих лавках спати. В хаті на сажєнь, а часом і меньш, од стіни городили з жердок плот, меж тим плотом і стіною було мійсце для господарського добитку: сюди загоняли волув, корув, свиней, овечєк. І всьо гето жіло под однею стріхою з господарями.

Літовськиї князі, чі кунігаси, зпочатку часто сварилися, вайовали оден з другім і вигоняли оден другого; з теї причіни вони не зачіпали своїх сусідув. Літовській народ жів собі в пущах, орав землю своїми сохами з дерєвляними сошніками, сіяв жіто і жів собі тихо; кто мів охвоту, ходів на польованнє в ліс на ружного звіря, ходив з піками чі з сокірамі. А коли Кийовскиї князі почали нападати на Літву, грабити єйо, брати з бідних Литовцюв податкі ликами, наветь і віниками, тогди князі Літовськиї і всі Літвіни стали боронитися, набравшіся одвагі, пошли і сами пустошіти сусідниї словяньскиї землі. Найгуршей доставалось Білоруссам, бо тиї найбліжей жіли коло Літви. Літовськиї князі завойовали і забрали под себе білорусськії міста: Миньск, Туров, Вовковиск, Берєсть, Витебськ і Полоцьк, до самого Смоленьска і Пськова. В тиї часи Літовське паньство стало вельми муцьнеє, а Літвіни вельми зробилися страшними для своїх сусідів. Паньство Літовське було вельми обшірне, бо з теї пори вся Білая Русь подпала под власть Літовського князя. Все ж, як давній, так і под властью гетого князя од нашіх прадідув- Білоруссов Літвіни переймовали і звичаї і самую мову. Под панованнєм Літовськіх князюв Літвіни жіли з Білоруссамі в велікій згоді. Давній Білорусськиї князі набирали Літвінув до свого вуйска і разом з їми ходили войовати з Кийовскіми князями; а посля так само Літовськиї князі цілоє своє вуйско міли з Білоруссов. З часом Літвіни, коториї жіли найбліжей коло Білоруссії, зовсім стратили свою мову і почали говоріти по-білорусському.

Разом зо звичаями і мовою от Словян-Білоруссов почала переходити до Літви і віра Православная. Священнікі православниї пріїзжали з давних часув до Літви і щіро працьовали, коб научіти Літвінув Святой віри, і то певно, же тую приймовало мнуго Літвінув і панув Літовськіх. Да все ж сами князі Літовськії з давних часув женилися з православнимі княжнамі русськімі, приймали сами Православную віру і не міли ниякой потрєби перешкожати вірі Православнуй, коб вона бульш і бульш вкорєнялась в їх паньстві. Отож бачімо, же Білая Русь як сама визнавала Православную, так в тую ж віру наворочала і Літвінув. Питаємо тепер, скуль жє посля в нашой стороні Білорусськой зьявилися і косцьоли і рімськая віра і польская мова?

Отож так теє сталося. Далій на заход од Літви жіли Полякі і було ціле паньство Польскеє, котороє, як і Білая Русь, належіть до одного великого Словяньского роду. Полякі вельми дбали, всіми способами старалися, як Літву, так і Русськії землі звязати з собою в одно паньство, або королєвство. Як там ни старалися Літвіни вимкнути з того неводу, що закинула на їх Польща, — їм не удалось тоє зробити. Польща звязала такі з собою і Літву і Русськиї землі в одне королєвство. Однак же Літва і Білоруссія, згединаючісь с Польщєю, не повинни були утратити ни рудней віри, ни своїх прав, ни своєї мови.

Діялося першє поєднання Літви з Польщєю в панованнє Літовського князя Ягелли, колі сами Полякі обрали єго королєм. А вже ж і тогди Літвіни і Русській народ не хотіли занадто тісного полончєння з Польщєю; і хоть згодилися міти разом з Польщєю одного короля, однак з такіми варунками, що в Літві повинен бути свуй Сенат, осубний князь, народом повинни управляти не польськиї, а крайовиї чіновникі, то єсть: Літовськиї в Літві, а Білорусськиї в Білой Русі. Король Польській не повинен був роздавати літовськіх і білорусськіх земель польськой шляхти. Була умова наветь і о тум, же Полякі не мають права жіти на літовсько-русськіх землях. Король і пани польськиї, однак же, не вельми дбали о дотріманнє всіх тих варункув; їм хотілось тулько, коб якнайбульш звязати Літву і Білую Русь з Польщею, а варункі – як там собі хочуть!

Варто, однак, дивоватися, як велике значєннє і силу міла Православная віра в Літві і Білоруссії, бо наветь некоториї і з Полякув, сівши на господавство в літовських і русськіх сторонах, приймали Православіє.А русська мова не тулько пановала в звичайних розмовах, а і в книжках, і всякіх судових бумагах; королі Польськиї писали для Літви і Білоруссії закони по-білорусську.

Король Польській Жигмунт Август, остатній з роду Ягелли, зовсім згединив Літву і Білоруссію з Польщею на давніє часи. Теє остатнє поєднаннє діялося на сеймі в Любліні. І хоть літовськії і русськиї посли, присланиї на той сейм, не бачачі добра для свого краю од поєднання з Польщєю, поднявші ногі, утекли з сейма не оглядаючісь, не попрощавшісь наветь з королєм. Однак Полякі на теє не зважали, взяли і напісали сами, же Літва і Русськії землі мусять подлєгати Польскому королєві і сенатові /тим часом, спершу Літвіни міли свуй осубний сенат/. До сенату польского міли право вступати тиї тулько Літвіни і Русськиї, коториї приняли рімськую віру і говоріли по-польську; написали полякі на тим же сеймі, жє закони з гетеї пори повинни бути одни як для Польщі, так і для Літви і Русськіх земель; / а спершу Літва і Білорусь міли своє осубне право ⁄. З того часу много панув польськіх почало переїзжати в русські і літовські сторони, так жє много панув білоруссько-літовськіх, коб заняти крісло в польськом сенаті, одрікалися од руднеї віри і руднеї мови; почали будовати косцьоли на русськіх і літовськіх землях; рімсько-католіцкеє духовеньство стало працьовати, коб всіх Літвінув і Білоруссув зробити католіками. Началися вельми тяжкії часи для Літовськіх і Білорусськіх земель. Королі Польськії войовалі з Московськіми царями, і кажная такая война мусила конечне спуштошіти Літву і Білую Русь. Народ православний і його духовеньство з часу на час бідніли; духовєньство не міло способу едуковатися, не міло за що дітей своїх в науку оддавати. На біду в Польщі і Літві завелася віра лютераньськая, а Полякі приляли до себе ієзуїтув, щоб вони прогнали з Польщі лютераньскеє учєніє і навернули православний білорусській народ на рімськую віру. Ієзуїти зараз заложіли свої шкулкі для біднеї шляхти літовськеї і русськей, а для панув магнатув і великії школи; приймовали до такіх шкул всіх, а найбульш набирали православних і учіли їх дармо. Православниї Русськиї і Літовці, побувші в тих шкулах, найчастій забували свою рудную віру і мову, з літвінув і Русськіх православних робилися католікамі, поляками. Щоб якхутчій і вконець ополячіти всіх Літвінув і Русськіх, ієзуїти видумали так званую, добрє знакомую Унію. Некоториї Білорусскиї біскупи, без відома народа поїхали до Папи в Рим і там присягнули йому за всю Літву і Білорусь, що будуть йому послушни, хоть того народ православний не думав і не хотів. Собрались посля тиї біскупи і друге духовеньство на собор в Берєсті і там открито сгединилися в вірі з католікамі; теє сгединеннє названо Унією. Щоб навернути на Унію народ православний, стали йому казати, же Унія не змінить його православнеї віри, же як до Унії вун віровав і молився, так буде віровати і молитися і прийнявші Унію. Ружниця вся в тим, жє йому тепер треба буде во всім слухатися Рімського Папи і кажноє його слово виполняти як слово Самого Хріста Бога. Однак жє так тулько говоріли, а робіли зовсім іначій. Потроху стали зминять православнеє набожєньство, в святих церквах стали касовати царськії двері, а заводити органи, звоночкі, лавкі / як би чьоловікови тяжко простояти якіх дві – три години на службі Божуй в церкви ⁄. Стали одправляти мші чітаниї, якіх вперш никто з православних не знав; народ почали учіти польськіх пацєров, а вперш вун говорив їх на словяньську; молився так: Отчє наш, вєрую во єдіного Бога Отца, Богородіце Дєво радуйся, а не Ойчє наш, вєжє в Бога Ойца, Здровась Марія; почали учіти народ хрєститися цілою рукою, а не трємя пальцями, як було вперш. Вмовляли народови православному, жє Унія не змінить ниць його віри, а тим часом перемініли його віру в Сина Божія і Духа Святого; вун до Унії вірів, як научіли нас Апостоли, жє Дух Святий ісходить од Бога Отца, а в Унії прибавили: і от Сина. До Унії народ віровав, жє оден Хрістос голова всіх Хрістиян, самий найбульшій начальник над всімі хрістиянами, Сам над всімі панує, як батько над дітми, без всякіх намістникув; в Унії стали учіти, жє хрістияне мають ниби двух такіх начальникув: одного – Хріста, которий жіве на небі, которого ми тепер не бачімо, а другого начальника – папу Рімського, которий ниби заступає мійсцє Іісуса Хріста; тогди, як Хрістові не потрєба нияких намісникув, і чоловік грішний не може бути Єго намістником, бо всі священникі і біскупи не намістникі Хрістови, а Єго слугі.

Чуло сердцє нашого народа, жє Унія щось не добреє; а для того, хоть йому і старалися вговоріти, жє вона не змінить його православной віри, – вун не хотів приймати Унії. Унію приймали тулько тиї, которим недорогая була рудная Православная віра. З теї причини Унія вельми була слабенька зпочатку. Трєба було дати йой сили; от і почали королі польськиї дозволяти католікам одбирати Цєркви од православних, старалися згубити всіх православних свящєнникув. Доходило до того, жє у православних не було де і не було кому хрєстити, ховати умерлих, вінчати. Опріч того, жіттє православних зробилося страх як тяжке. Не дай Божє нам потерпіти того, що перетерпіли наші діди і батьки за віру Православную.

       Такая-то була доля нашой Білоруссії, як вона звязалася перш з Літвою, посля з Польщєю.

    Розмова на цмєнтарі старости янка з братчіком хведосєм

Хвєдось. Що доброго у вас чутно, Янко?

Янко. Тоє, що і всюди: школи закладають. Щє літюсь хлопцьов с чьотирнадцять всю зиму до ксьондза ходило учитися. Уміють троха і по церковному і по Русському; і раховати троха уміють. Муй серєдній син вже уміє наветь дьяковати троха, Апостола в церкви просив у дьяка чітати.

Хведось. Дай-то Боже, коб було гожє ! З великого розуму люде найбульш шаліють; а наш мужік аби-но виучівся чітати і писати — вун, бач, розумнійший од їх; вжє йому мужік не брат, мужіцкій хліб вжє йому не смачний, просто хоть в рекрути отдавай хлопця? Бачили вже ми тую науку?

Янко. Ех, дівний ти, небоже! Нивже ж то наука псує чьоловіка? Наука на роспусту не учіть; завжди злий приклад учіть на роспусту, а не наука. Ми сами завшє псуємо своїх дітей: посварітця мати на дитину, або набий його за що-небудь, а воно йде на скаргу до батька. Батько ж хочє дитину приласкати та й каже, гладячі його по головці «дурная, синку, мама, дурная: набила дитинку мого, набила; дулю єй, дулю!» Дитина щє і пацєра не уміє, а вже хвигу матери показує, — от тобі і жди од його пошанованья. Або ще як стануть мати з батьком битися, попившися, стануть лаятися так, жє сором слухати; як же тут дитина роспусти з малєнькосці не научітця.

Хведось . Але, воно то правда, часом тоє буває межи людьми.

       Янко. Отож-то бач! А в школах, напротив, учать всєго доброго; я б і сам, коб нє літа мої, пошов би в науку, і тепер завжди завидую учєному. Глядиш часом чьоловєк на світ Божій — на місяць ясний і на зорі, на звіря і на пташєк всєлякіх, на траву, квиткі ружниї, глядиш, кажу, дивишся і ничого не тямиш. Єсть там у баб нашіх ружни забобони, — то чі ж бабам вірити? Чуєш не раз, чьоловік, як розумниї люде говорять о яких ся там заморскіх землях і людях, — а хто ж його знає, як воно там направді. Можє і тоє, що люде розказують, такиї бабські забобони. Ну, а як чітати умієш, — в книжку якую заглянув — і відаєш: де, що і як на світи дієтця. Велик-Боже! Помог би учітися, коб не літа мої недужії.

 Хведось. Ось тобі маєш, схотілося кобилі оцту і давай оцту! Ні, мій голубе, кажі ти з своїми ксьондзами хоть не знати що, я одно кажу: мужикови знати соху, борону, косу і друге що в господарстві, і годи з його. Ото його хліб, ото його доля! А наука і книжкі на що йому здалися? Дадуть вони йому хліб? А то не його доля бути ассєсором, дьяком або ксьондзом.

 Янко. Ну, то й що, жє ассєсором не буде, то вжє трєба йому остатися дурньом? А чім жє гуршій тепер мужік од ассєсора, як не тим, жє против його дурєнь? А, наприклад, тепер Государ дав нам «Положєня», де пишєтця, як маємо з давнійшім паном раховатися; або дасць щє серєдник чі ассєсор распоряжєньє якоє. Се умієш чітати, сам згадаєш тоє всьо, дойдєш чістей правди; не будеш на цілий світ нарікати, жє нема на ньом справедлівості. Будеш знати своє право і свою повинность, нихто тебе скривдити не посміє. Ось тобі і бєз ассєсорства мужікови трєба учітися! А се мужік до наукі буде охвотний, се добрє і грунтовне виучітця, його зробять і ассесором, часом наветь бульш, як ассесором: єсть немало прикладов, жє простий мужік чрєз науку виходить в люде. У нас з простих мужікув бувають часом учітеліми чі інспєкторами в гімназії. Діти простих мужіков кончають часом школи першімі, найлєпшімі учєнями і достають в награду золотиї медалі. Так само і куждєн з нашіх хлопцьов, аби но був способний і мів охвоту, можє пойти в гімназію, посля до висшого наукового закладу, що називаетця «університет», а оттоля нарешті можно вийті чі учітелєм або інспектором гімназії, чі якім чіновніком, в кожном разі чьоловіком учьоним, нєлядащім, на користь собі й людям. Дьякі, наприклад, мало чім од нас рузнятця, а поглєди, їх діти через науку виходять ксьондзамі, дзеканамі і наветь біскупами бувають!

Хведось. Ну, нехай собі, нехай! Кідай работу, кідай господарство, кідайте всі; бєрітесь за книжки, кладіте гроші на школу — мало щє, мусіть, виложіли? Учітесь і жівіте щасліво! То-то певне зажівете королями бєз господарства, з одними книжками? Ні, братко, зжіли свуй вік наші батькі щастліво, ліпш як ми; господарі з їх були не лядащії і без теї наукі; обойдемося і ми без єй!

 Янко. Ото ж бо неправда! Насамперш, в науку дітей посилами — в господарстві не шкодить ниц: в школах учать тулько в осені і в зиму, коли в господарстві нема ниякеї роботи на полю. Не вельми много коштоватимуть нам і самиї школи. А до того ж трєба памятати, жє дармо, без праці, або без грошєй на світи ничога не достанєш. Ну, і давній, як і тепер, по місцях і межі мужікамі били люде грамотниї; уміли вони і соху-борону наріхтовати і книжку розумну-яку прочітати, уміли і господарством управляти і в цєркви дьяковати. Стариї баби або люде завистниї називали їх чаровниками, однак Буг їх благословляв, громада, добри люде шановали. А, наприклад, Німці тиї і в полє ходять с книжками, хлопець воли поводить, батько оре і разом чітає, положівші книжку на плузі. От як! І знають вони з книжок много чого доброго: як скотину од помору, збож од кротув ратовати; як ниву ліпш зорати, в яку пору що ліпш посіяти — господари вони хоть куди!

Хведось. Ну, Німець! Німець щє з колискі охвотний до наукі: такій вже вун удався заморскій. А наш мужік що?

Янко. Говоріш ти, як старая баба. Німці такиї ж самиї люде, як і ми; бач-жє і наші хлопці немало такі мають охвоти до наукі, аби-но школи були, а батькі пускали в школу. /…/

Хведось. Ну, то що ж буде, як полізуть всі в пани? Хто ж в мужіках останетця?

Янко. От і знов за своє. Хто мужіком, каже, буде, як всі стануть учітися; ниби то мужікови коньчє трєба бути дурньом? Трєба тепер не однім панам учітися; здастця наука і мужікови всякому. Або ж ти сам не рад будеш, коли твуй син вийде в люде, зробитця учоним, розумним і тебе не покіне, шановати не перестане; / дурєнь оно або чоловік зопсутий батька не шанує / нарешті, хоть і в мужіках вун останетця, і то одно много значіть, єжелі вун виучітця в школі пацєра, як налєжіть, і книжку яку розумну прочітати, і тобі щє самому сказати якую історію святу, розумну, що в книжках пишутця. Трєба щє, наприклад, рахунок тобі якій зробити, — грамотний хлопець зробить тобі жіво, хутко і рєгулярно, як і сам писар іншій часом не потрапить. Чі ж не радость тогди тобі буде. скажі сам, подумай? Неправда?

Хведось. Можє й правда! Ну, а як жє нашім дітям ліпш учітись: по-польску чі по-русську: Пани всьо говорять, жє по-польску трєба коньчє учітися?

 Янко . Не слухай — мало що говорять! Сам ти бачіш, жє Русськая грамота потрібнійша, як польська. В цєркви у нас насамперш мша і друге набожєнство отпраляєтця по-русську. Євангєлію чітають по-русську, так що каждий грамотний можє розуміти, не то що в костьолі. Затим, в судах, в нашєй власной канцєлярії, у серєдніка і всюди всі бумагі пишутця у нас по-русську. А й ми самі запевне зовсім нє ляхі: ми самі по собі народ особний — Бєлорусси! Русська мова і русська грамота нам завшє потрібнійша, як польска.

Хведось. Так, так! Правда?

Янко . Ну, а тепер сам подумай знов, неправду люде кажуть, жє трєба учітися?

Хведось. Нема що казати, — правду говорать !

Янко. Отож-то бач! Наука завжди і для всіх користь має: і для ксьондза, і для дьяка, і для мужіка. Казав вжє і єщє раз кажу, жє наука тепер мужікови, як і каждому другому, коньчє і вельми наветь потрібна. Благослови ж, Божє, того, хто за разум взявся!

_____________

Примітка редактора. Пропоновані оповідки анонімних авторів із книги під назвою «Разсказы на белорусском наречии», виданої 1863 року у Вільні, передруковуємо з науково-літературного альманаха «ХІХ стагоддзе», Число 2, Мінськ, 2000. У коментарях до цього перевидання підкреслюється політична заангажованість авторів оповідок, їх релігійна нетолерантність, що вони поділяють принципи самодержав’я і вперто скеровують читача на сприйняття його шовіністичних ідей як єдино правильних. Між тим не звертається уваги на мову окремих оповідок, яка мало чим різниться від сучасної літературної української мови, а ще більш подібна до наших поліських говірок української мови. Виходить, автори цих оповідок були вихідцями з Полісся або Підляшшя. Викликає подив і те, що вони, мовлячи зовсім не білоруським діалектом, вважають себе білорусами. Правда, мову свою називають усе ж не білоруською, а руською. І це якось можна зрозуміти: першою назвою України була назва Русь, то й мова руська не що інше, як мова українська. От тільки не знали того шановні автори з ХІХ століття…

Щось подібне неважко спостерігати й тепер: людина з Полісся на чистій українській мові заявляє, що вона білорус і знати нічого не хоче про інше його трактування.

Від часу публікації «Разсказов…» минуло майже півтора століття. Скільки ж пройде ще часу, поки усвідомимо, що ми з діда-прадіда українці?

СТАРИЙ ГОСПОДАР/анонім/

РУСІНСКИ ЛЕМЕНТАР/вибрані тексти/

* * *

Як будеш письменний, пильнуй і не одступай од письма. Бо ти од його одступиш на п’ядень, а воно од тебе на сажень.

* * *

   Перше читаннє

КОТОК

 А-а, котино,                                 Поймав собі мишку,

 Засни, мала детино,                                Да жиє в затишку.

 Ой на кота воркота,                                Котику сіренький,

 На детину дримота.                                Котику білесенький,

 Коток буде ворковати,         Котику волохатий,

 Детиночка буде спати.               Не ходи по хати,      

 А-а, коточок,                                           Не буди детяти.

 Захавався в куточок.                  

     * * *

Хто рано встає, тому Бог дає.

Чуже переступи, та не займи.

Хліб їж, а правду ріж.

Правда не тоне в воді, не згорить в огні.

Не учися розуму до старості, але до смерті.

* * *

– Гриць, ходи молотити.

– Голова болить.

– Так ходим їсти.

– А где ж моя велика ложка?

* * *

Од серця до Бога на простку дорога.

    Добре брацтво красній за богацтво.

* * *

Колись давно об’єжджав князь свою землю, щоб побачити, чи все скрусь по правді робитса. В одним селі побачив вун хлопца, котрий вельми добре в школі вчився, та і сказав йому: — «учись, хлопче, — паном будеш». І правду князь сказав, бо хто розумний, учоний і справедливий, то чи вун мужик, чи циган, чи шляхтич — то буде паном. А хто дурний, не учоний і грубіян, то чи мужик, чи циган, чи шляхтич, то буде хамом.

  ХАТА

Наша хата нова і хороша. Зробив єї батько килька літ тому. Я того не припомню, бо тогді був єще маленький, але старша сестра Мариська всенько добре памятає. Як звозили дерево колодами. Червонюсєньку цеглу, вапно, песок, глину. Навперш цеглою подмуровали, потом клали дерево в стіни, подлогу, столю, посля зробили накравлю, пошивали соломою, муровали піч, вивели комин, двери з гемблованих досок, окна, оконници. Вельми мні шкода. Що я не бачив, бо коб я тогді тому добре придививса а помагав, теє подньос, інше подав, то тепер певно відав, як хати ставляти.

Як одчиниш двері, то зараз за порогом сіни на вскрусь, з сіней на праву руку двери до светлици, а за тими други до комурки. На ліву руку двери до істьопки. В сінях стоїть драбина на гору. Светлица в нашой хаті видна і чиста, коло стін стоїть вшеляке домашнє начиннє. Два лужки, три лави, перед німи стул — коло лужок кухвер мальований на белізну, коло дверей шафа, а над єю полиця, а над столом до стени примоцована інша. На полицях ружна посудина, горшки, миски, ножі, талерки, ложки, склянки і два хороше мальовани кубочки. В кутку коло груби метла і лопата, крохи подаль кочерга, ночовки, дойниця, дежа, цебер і два черпаки. Все чисто вимите, витерте, хата заметьона, стіни вибельони, а на ніх розвішони образи і малюнки.

БАЙКА

Кунь стояв при жолобі і доєдав овес; прилєтає воробей, садитса на жолоб і каже: муй ти конику — голубчику, вельми я голодний, — сніг всюдею, нигде поживитиса, а в тебе гетульки овса, дай — нехай і я крохи поклюю. Кунь йому на теє: овшем, їж здоров, буде з мене і з тебе.

Дождали літа, мухи стали страшно докучати коньови. Нещасний оганявса кулько сили і мочи, але ради не маш, скусали аж до крові. Побачив теє воробей, влетів в стайню і давай ганятиса за овадами і мухами; тиї переполошив, тамтиї побив і коня оборонив.

 В одного пана був собака, з тих, що іх пуделями зовуть, такий з покручоною шерстиною, як на овечці. Пан його научив, що дасть йому рано в зуби кошик, положить там гроши, а собака іде до пекара по булки. Раз пан недоличивса одної булки, на другий день знов нема одної. Пошов пан за собакою наглядати, аж як вийшов той з пекарні, не іде просто до дому, але звернув в іншу улицю,забіг под сходи, где лежав чужий собака, вельми худий; поставив кошик і одну булку оддав тому хворому собаци. Пан, побачивши теє, неоказвавса і не перешкоджав. А собака носив булки недужому, аж той поздоровів.

_______________

Русинський лементар /буквар/, що побачив світ 1907 року, був віддрукований латинкою. Тут подаємо українською транскрипцією. Пригадується, коли повстало ятвязьке «Полісся», то лідери його ухопилися за Русинський лементар як за зразок окремої поліської мови. Але варто вчитатися в ці тексти, щоб зрозуміти: мова букваря — українська.

Заради правди й бунту

Виросли поезія і я

З недопотоптаного грунту.

                   Остап Лапський.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  

Пінськ.                                                               Малюнок Н. Орди.

Федір ДУДКО /1885—1962/

Дудко Федір—український письменник і журналіст. Народився 5 травня 1885 року в с.Шабалинів, тепер Коропського району Чернігівської області, Україна. Навчався у Глухівській та Новгород-Сіверській гімназіях. Вищу освіту здобував у Москві. Журналістську діяльність почав 1907 року в Києві. З 1922 року жив у Львові, працював у бібліотеці Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

           Саме у Львові Ф.Дудко відбувся як літератор. Тут він написав трилогію «В заграві»—про страшні події революції і громадянської війни в Україні. Окремими виданнями вийшли у Львові збірки оповідань Ф.Дудка «Краса життя», «Глум», «Дівчата відчайдушних днів», історичні романи «Великий гетьман» про Івана Мазепу і «Прірва».

           Під час війни письменник приїхав до Берестя, де в червні 1942 року очолив редакцію газети «Наше Слово». Зумів піднести зміст видання до досить пристойного рівня. На сторінках газети він прагне охопити все: дає санітарні поради, робить огляди наукових досягнень, пише театральні рецензії… Але найбільш цікавою в «Нашому Слові» була «Газетка малого школярика», в якій друкувалися дитячі вірші, байки, загадки, зразки інших видів народної творчості. На жаль, вийшло всього п’ять випусків газети в газеті.

       Ф. Дудко є автором багатьох нарисів з історії Берестейщини, які й досі не втратили свого наукового значення. Водночас з липня по листопад 1942 року був головним редактором і «Пінської Газети», в котрій надруковано його повість «Заметіль» і декілька статей під псевдонімами «Одуд», «Д».

           В березні 1943 року гестапо заарештувало Ф.Дудка за зв’язок з повстанцями, і він п’ять місяців відсидів у берестейській в’язниці. 1944 року вимушений був емігрувати. Помер Федір Дудко 1 березня 1962 року в Нью-Йорку (США).

ХТО МИ ?      Малий фельєтон

       Є така польська анекдотка:

       Сидить злодій на судовій лаві та й плачеться перед судом:

       —Згляньтеся надо мною, бідним, панове судді, я—сиротина. Ні батька, ні матки нема в мене… Нікого нема…

       —Он кламі, високий сондзе!—раптом виривається голос із публіки. —Муві, же маткі нєма. Кажди чловєк на свєцє мусі матке мєць. Навет поліцай матке ма !

       Така польська анекдотка.

       Чому в цю анекдотку поліцай попав — знати не знаємо. Але що кожна людина має матку — це знаємо з певністю. Навіть поліцай має матку.

       Ми б тільки додали до цієї анекдотки, що мало того, що кожен матку має. Кожен, крім того, знає ще, хто він і якого роду. Спитайте, наприклад, француза, хто він — відразу відкаже: француз. Спитайте китайця, поляка, болгарина, фіна — усі знають, хто вони, усі мають національне обличчя, національне ім’я, національні прикмети, національну гордість і честь.

       Навіть птах знає, хто він. Усяка птиця є птах, але дивіться-но, чомусь індик горнеться до індиків, горобець до горобців, гуска до гуски, курка до курки. Кожна порода ходить окремо, кожна порода тримається своїх.

       Не має тільки назви й не знає, хто вона — одна тільки істота на світі: це — поліщук. Подивіться-но, що під рубрикою «національність» написано в пашпортах у поліщуків: тутейший, місцевий, білорусин, краєвий, тутешняк і різне таке, від чого навіть коні сміються. А тим часом усі поліщуки говорять одною мовою, якою ще мати з колиски навчала говорити — українською мовою.

       Отже, турок говорить по-турецьки й тому в пашпорті в нього написано: «турок». А наш поліщук по-українськи говорить, а в пашпорті має написане: «місцевий».

       Грек по-грецьки говорить і має «грека» в пашпорті, а наш поліщук ні одного слова по-білоруськи не вміє, а в пашпорті має написане: білорусин.

       Там якийсь косоокий по-китайськи шваргоче й тому китайцем прописаний у документі, а наш поліщук з діда-прадіда по-українськи говорить, з діда-прадіда тримається своєї віри, своєї хати, своєї української землі, а заглянеш до нього в пашпорт, там стоїть: тутейший.

       Тьху ти, до лихої матері, та й годі !

       Та ж мале курча дурне й те знає, що коли закокоче квочка, то воно біжить до неї, а не до гуски чи до індички, бо знає свою курячу породу. А наш поліщук — говори чи не говори до нього по-українськи, сам не знає, хто він. Чи ж дурніший він таки направду від того нещасного курчати ?

       Чи може таке страшне вже те слово: «Україна»? Усі чужинці на світі знають про нас, як про українців, і називають нас українцями, тільки ми самі чомусь чи боїмося, чи стидаємося, чи — дідько його знає, чому — не хочемо признатися до того свого українства !

           Гей, люди, люди ! А чи ж не казав нам наш Шевченко Тарас, щоб ми «свого не цурались»?!

       «Бо хто матір забуває, — сказав Шевченко, — того Бог карає».

       Отож із усього цього одно виходить:

—Усі матку мають. Навіть курча чи горобеня. Тільки ми, поліщуки, матки не маємо. Ні матки, ні назви, ні роду. Ні племені.

       Одно тільки ми маємо: прилатану нам здавна жидами та сусідом із Варшави назву:

       Дурний поліщук.

       Ну що ж, — коли хто хоче далі триматися цієї назви — просимо дуже.

(«Наше Слово», 1943, ч.7).

Дата добавления: 2023-10-13