Мусiв би зробити?

* * *

Темнота — наш перший ворог,

З котрим мусим воювати.

Добра книжка — то є порох,

А читальня — то гармата.

А тому, селяне, майте

Наладовану гармату.

Скрiзь читальнi вiдкривайте,

Темнотi лихiй на страту.     

Без освiти ми, як в норах

Без опiки мишенята.

Темнота — наш перший ворог,

З котрим треба воювати.

Володимир  КИТАЄВСЬКИЙ (1896 – 1940)

       Український поет Володимир Китаєвський народився 3 червня (по старому стилю) 1896 року на хуторi поблизу села Стовпи Кобринського повiту, тепер Жабинкiвський район Брестської областi. Здобувши початкову освiту, продовжив навчання в росiйськiй гiмназiї Брест - Литовська (за свiдченням дочки поета Галини Орловської). 1915 року Володимира призвали в росiйську армiю i вiдправили на вiйну. Воював вiн i в громадянську. Був поранений. Пiсля лiкування повернувся до батькiв, якi перебували у Херсонськiй губернiї. Через деякий час Китаєвськi вирушили на Полiсся, але вже без батька, який помер на чужинi.

    По приїздi в Тевлi селяни обрали Володимира вiйтом гмiни. Допомагав землякам, захищав їх iнтереси в польських iнстанцiях, домагався вiдкриття української школи. До того ж писав вiршi на українськiй мовi, читав їх землякам. Звичайно, це не сподобалось окупацiйним властям, i вони при першiй нагодi розжалували вiйта українця. Став працювати на залiзницi дроговим (колiйовим майстром). 1939 року селяни обрали його головою сiльради. Правда, пробув вiн на тiй посадi недовго: Китаєвського не могла влаштувати полiтика нових господарiв, які запровадили терор проти мiсцевого населення. Скiнчивши мiсячнi курси, Володимир працював учителем школи в селi Свищi. Через рiк його звiльняють: хтось донiс, що за Польщi обирався вiйтом.

    В.Китаєвський пiдтримував жвавi контакти з дiячами «Просвiти» в Кобринi, з iншими українськими громадськими органiзацiями. В кiнцi сорокового року захворiв — застудився пiд час велосипедних поїздок у Кобринь. Через два тижнi, в новорiчну нiч, поета не стало.

    Вiршi Володимира Китаєвського друкувались у львiвському часописi «Вiкна» (1929 – 1930 рр.) У поезiях цього перiоду («Мiсто», «Безробiтнi», «Тартак» та iншi) простежується щире спiвчуття автора до пригнобленого люду, холод у ставленнi до мiста, де селянин, особливо той, що залишився без землi та оселi, вимушений був продавати свої робочi руки, заливати свою недолю в шинку оковитою. У вiршах «Наростання», «Жнива» вiдчутнi революцiйнi мотиви, очiкування бурi, яка оновить свiт. Писав Володимир Китаєвський i лiричнi вiршi, поезії релiгiйної тематики (“Сегодня страстная суббота”) на росiйськiй мовi. У час вiйни рукописи вiршiв Китаєвського його дружина Уляна (Юля) закопала в землю, сховавши у вiдро, i таким чином частина їх уцiлiла. Нинi врятована творча спадщина поета зберiгається в Києвi, в Центральному державному архiвi - музеї лiтератури й мистецтва України (фонд 117).

   Iсторичну роль Володимира Китаєвського для Полiсся високо оцiнив дослiдник нашого краю Володимир Леонюк:

           «В.Китаєвський, син убогого полiського села, людина нелегкої долi, участник Першої свiтової вiйни, ця людина, взявшись на дозвiллi за перо, звернулася без вагань до рiдної української мови, усвiдомила себе українцем, повернулася лицем до свого поневоленого народу та його лихої, трактованої по-своєму долi. I хоча нацiональне самовизначення є нормою кожної свiдомої людини, протедля темного, збайдужiлого до власних проблем Полiсся нацiональний i мовний вибiр В.Китаєвського є своєрiдним подвигом. Саме в цьому планi поет, на мою думку, заслуговує вiд свiдомих нащадкiв на об΄єктивну згадку».

  I Полiсся пам΄ятає Китаєвського за щире спiвчуття й розумiння людей працi – вiд коси й серпа, за потребу волi, душевну розкутiсть, за вiрнiсть українськiй мовi i православнiй вiрi своїх предкiв.

СОНЯЧНI ДЗВОНИ

Пiд дахом блакитним, прозорим

     звукiв мiльйони —

Гуляють в безмежнiм просторi

      сонячнi дзвони.

Пiд гiмни веснянi лагiднi

         легко на серцi —

      I слухав би, слухав чарiвнi

милi концерти.

      Мариться: вже справдi на свiтi

                                  слiз, кривди нема,

      Усi задоволенi, ситi,

                                  нiхто не зiтха.

     Мариться: порожнi в΄язницi,

                      стихли прокльони,

    Лише дзвонить весна – чарiвниця

                      в сонячнi дзвони.

    В цих згуках зшматоване серце

                        вiд ран ожива.

БАТЬКIВЩИНА

Згадайте, згадайте минуле, селяне,

Було то давненько — тринадцять, май΄, лiт,

Як рiднi оселi свої оставляли,

Свiй власний пожиток та й рушили в свiт.

Ішли ми зi смутком в далеку Росiю,

Здавалось, навiки cвiй край залишив…

А нашi оселi свiчками горiли…

Гармати ревiли — бiй страшний кипiв.

Думки в нас роїлись: то кара Господня,

Нам тяжкої долi, мабуть, не знести,

Спiткає нас болiсть, спiткає голодна,

На ланах далеких прийдеться вмерти…

Та ось незабаром назад повернули

На тi пожарища нам рiдних хаток,

Де лишень кропива свiй лист розвинула

І смутно вiтала той наш поворот.

Та праця, охота, любов i старання,

Як той переможець, всмiхнулися нам,

Ми знов збудувались i маєм убрання,

Худобинку маєм уже по дворах.

Хоч скрутно нам жити, ми все переможем,

Бо любим Полiсся та й мову свою,

Ми душу i тiло за край свiй положим

Чи в працi… науцi… Чи, може, в бою?

Здалека, здалека ми всi повернули,

Хоч там десь далеко ми всi обжились,

Та серце нудьгою чогось огорнуло,

Шептало нам тихо: вертайсь, не барись…

Бач — ждуть тебе з смутком рiднесенькi лани,

Лiса вiковiчнi, зеленi гаї…

Бач — тут твої лiта дитячi зостали

І все твоє щастя, любов взагалi!..

Кохайте ж, любiте ви, добрi селяне,

Це миле Полiсся та й мову свою.

Працюйте, учiтесь… Ума набирайтесь,

Хай промiнь освiти засяє в краю!..

* * *

Я за плугом ходжу, панське поле орю,

Нога в ногу коней поганяю.

Тут стоїть лановий, мов туман степовий,

Та на мене скоса поглядає.

В головi моїй думка другую жене,

Я хотiв би тi думки списати,

Записать на папiр та зложить iз них твiр —

Лановий, може, буде кричати.

Помаленьку стою, папiроску роблю,

Всi кишенi до дна вивертаю.

Нахожу олівець та малий папiрець

І на плузi писать починаю.

—Товаришу, ти що, — обiзвався сусiд,

—Уже, певно, знайшов якусь тему?

Не пиши — будеш мати обiд…

—Я пишу робiтничу поему.

Я в нiй буду писать про старий панський лад,

Про знущання над нами при працi,

Про важкi податки, що виснажують нас,

І про долю цю нашу собачу.

Як почув лановий — слуга панський старий

Та як крикне: «Чекай-но, собако,

Тебе завтра возьмуть i в тюрму завезуть,

Ти людей нам бунтуєш, лайдаку!»

Я не слухав його, що умiв — написав

Та сховав папiрець до кишенi.

Конi рушили враз, засвистiла земля,

Я схватив чепiги в свої жменi.

Коли сонце зайшло, повертав я домiв.

Було темно, собаки брехали.

Полiцаї прийшли, мої вiршi знайшли

І мене теж з собою забрали.                   

   Ж Н И В А

За серпи, за серпи, за серпи!

Вже поспiла давно царина

Та й жовтiє, як восок вона…

Пора жать та в’язать у снопи.

Вже пора, вже пора, вже пора

Коси нам та серпи наточить,

Вийти всiм, як один, в одну мить,

Працювать, щоб текло iз чола…

Подивись — ось зерно, ось зерно,

Як вода, iз колосся тече.

Сонце сушить його i пече…

Ой, женцi, соромно, соромно!

Чого ждете ви ще i чого?

Озовiться, женцi, косарi,

Що йдете на жнива, злидарi,

На ввесь свiт голосно, голосно!

Що йдете убирать царину

Тiсним строєм, в щеренгу, як мур!

Що до працi гудок вже загув

I зове всю сiм'ю, всю сім’ю.

Всю сiм΄ю… Ой, велика вона —

Разом всi хутко кiнчим жнива,

Скосим все i зiжнем до снопа —

Вже поспіла давно царина…

За серпи, за серпи, за серпи!

Перемога до кращого жде,

Ось гудок безупинно гуде,

Бо вже жнуть, убирають снопи!

                                         1929 р

М I С Т О

Iз цегли, з залiза й бетонної крицi

високi, високi стоять кам΄яницi,

              як велетнi в землю вросли.

Стоять вони гордо мiцними рядами,

Прорiзанi рiвно уряд вулицями,

              а вулицi в площi зiйшлись.

Залiзниці збiглись iз цiлого свiта

i дивляться хмуро на мiсто велике,

                    неначе на диво яке.

Тут, мабуть, не всiм так живеться весело,

i в мiстi теж злиднi такi, як по селах,

               i горе давлюче, важке.

Тут люди кружляють, як тії комахи,

снуються голоднi, питаються працi,

              зарiбку на хлiба шматок.

А другi, обмазанi й потом залитi,

Всi сили збавляють на черева ситих

               і шлють їм прокляття i зойк…

Бо в розкошах пишних пани бенкетують,

робiтники в працi й без працi бідують,

                      та в серцi їх гнiв не вгаса…

А мiсто хвилює, хвилює, як море,

хоч видно красу там, та видно i горе,

              бо в мiстi фальшива краса !         

                            1930 р.

З А В О Д

Он, далеко, на овидi,

видно в ясний тихий день, —

мов великий чорний пень, —

щось таке на краєвидi.

Краєвид той обгортає

димом чорним, наче нiч.

Там якась велика пiч,

мов пекельниця палає.

Часом в тихому повiтрi

роздається вiдтiля

гомiн велетня - чмеля

на усi чотири вiтри.

Гей, не раз мене манило

те гудiння в далечiнь,

де вздвигався в небо дим

на важких загуслих крилах, —

І до вечора вiд рана

думав, марив я не раз,

як двiрську скотину пас

на широких панських ланах:

I кому це там потреба

все угору, вгору гнати,

стовп полум’я розкладати —

вгору, вгору аж до неба?

I кому той чорний дим

на важких навислих крилах?

…Гей, не раз мене манило

в полум’яну далечiнь.

                                                       1929 р.

  К О Ч Е Г А Р

Пiд кремезними котлами

В топках палахтить вогонь,

Вiн ярить палкий прокльон,

Лиже холод язиками…

З пiддувала пада жужель.

Гей, гуде вогонь, гуде!

Кочегара, знай, зове,

Щоб давав до топки вугiль…

Кочегар не спить, працює:

Гаком печі відчиня —

Бухає зтіль полум’я,

Виє, виє і лютує…

Кочегар вугілля грузить,

До плечей халат прилип,

З лоба ллється чорний піт,

В голові шумить і кружить…

Хмарою і з вугля порох

В легні лізе і давить,

В кочегарці тій стоїть

І лягає в ніс і горло…

Нема часу кочегару

З легнiв порох вiдплювать —

Йому треба працювать,

Щоб в котлах пiдняти пару.

Шуфлю вiн не випускає

Із своїх мозольних рук,

І горить невпинний рух,

Наче втоми він не знає.

1929 р.

                П Е Р Ш И Й С Н I Г

Перший сніг нині впав, легенький, пушистий,

на горбки, на балки, на майдани.

Лебединний той кольор, м’який кольор сріблястий

так блискоче і сяє зірками.

I всміхається сонце від самого ранку,

вільне з вільних по небу гуля.

Наче ті діяманти, наче крильця у чайки,

блискотить, блискотить вся земля.

Скільки дум, скільки мрій в цих чудових снігах!

Ой, скажи, скажи, серце, мені,

що спокійно пливе по блискучих ланах

так неспішно у даль, далечінь?

                                          1929 р.

    Т А Р Т А К

Дата добавления: 2023-10-13