Дмитро ФАЛЬКIВСЬКИЙ (1898 – 1934)

Відомий український поет Дмитро Никанорович Фальківський (справжнє ім’я Левчук Дмитро Никифорович) народився 22 жовтня (3 листопада) 1898 року в селі Великі Лепеси Кобринського повіту. Навчався в Кобринському реальному училищі, Брест-Литовській гімназії. У роки німецької окупації Полісся знаходився в рядах підпільників-партизан. 1918 року після закінчення курсів українознавства (проходили в будинках на території Брестської фортеці) працював недовго вчителем в українській школі рідного села, організованій вояками полку імені Т.Шевченка «Запорозька Січ», котрий був створений із інтернованих у Польщі бійців Українського війська. В 1920 році залучений місцевими більшовиками і червоноармійцями до співпраці в «політбюро» (ревкомі) Кобринського повіту. Після «чуда над Віслою» пішов з червоноармійцями. Служив у ЧК Білорусі (1920 — 1923 роки).

Захворівши на сухоти, Левчук комісувався і переїхав до Києва. Одружився з сибірячкою Лілією Золотавіною і мешкав у скромному будиночку по вулиці Караваєвській неподалік од Університету. Пізніше отримав квартиру в будинку по вулиці Леніна. Працював відповідальним секретарем у редакції журналу «Кіно» (1927 — 1933). Писав вірші (почав віршувати ще навчаючись у Брест-Литовській російській гімназії), нариси, кіносценарії, відгуки на фільми, перекладав іншомовних поетів, зокрема білоруського Язепа Пущу.

Дебютував як поет на сторінках київських видань «Більшовик», «Глобус», «Червоний Шлях» та інших. Ліричний герой перших віршів, поем «Чекіст», «Краском», «Селькор», «Іоган», «Тов.Гнат», «Чабан» безкомпромісний, безоглядний боєць революції, стихійний бунтар. Та швидко приходить переосмислення свого життя та історії народних змагань, а відтак розкриття трагедії народу в час громадянської війни. Фальківський звертається думкою і почуттям до рідного Полісся, до земляків — дорогих, незабутніх людей, які на ті часи опинилися під владою Польщі. В Києві в різних видавництвах вийшли окремими книжками поема «Чабан» (1925), збірки поезій «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931). І в кожному з цих видань присутні рідні поліські мотиви.

«Загально підкреслюють заслугу Фальківського, що він увів у нашу літературу Полісся, — писав в 1936 році про творчість нашого поета Олег Ольжич, також поет і літературний критик. — Хоч перший він, звичайно, не був, але, зв’язаний ясними юнацькими споминами з рідною околицею, він зумів вкласти в свої поезії про Полісся справжню болісну тугу, наблизити його читачам». І далі: «… зіткненням із здоровою національною стихією він (поет) набрав свіжих сил. У своїй збірці «На пожарищі», що її складають вірші здебільшого писані 1927р., він виступає як сильний, мабуть, найкращий український баталіст».

Фальківський співпрацював з літературними згуртуваннями «Гарт», «Плуг», «Ланка» («Марс»), «Вапліте», дружив з відомими згодом українськими письменниками. Миколі Бажану, з яким працював у журналі «Кіно», присвятив вірш «Прийти. І сівши на ослоні…» Володимир Сосюра, згадуючи своїх побратимів у своїй поемі «Розстріляне безсмертя», серед інших називає ім’я Д.Фальківського.

В листопаді 1934 року Фальківського разом з літераторами — Косинкою, Влизьком, Буревієм, Р.Шевченком, братами Крушельницькими та іншими — всього 37 чоловік — було безпідставно звинувачено в організації замаху на першого секретаря ЦК КПУ Постишева. В середині грудня виїзна сесія вiйськової колегії Верховного суду СРСР винесла безапеляційне рішення: розстріл. Вирок виконано 16 грудня того ж судного 1934 року. Прах Фалькiвського — очевидно, в братських похованнях на Лук’янiвських могилках м.Києва. Реабілітовано поета в грудні 1957 року.

Іван Сіп (І.А. Халіфман), знайомий Фальківському київський журналіст (йому поет присвятив вірш «Осінь»), в 60-і роки (тоді жив у Москві і вже був відомим російським письменником) чинив старання, щоб видати поезії Фальківського хоч би на білоруській мові. Звертався до влад і відомих білоруських поетів, але підтримки не знайшов. Лише в 1969 році, до 70-ліття поета, вийшла книга творів Фальківського і спогадів про нього під назвою «Ранені дні». Вийшла в українському видавництві в м.Пряшів (Словаччина). Книга в поодиноких екземплярах дісталась тоді в Кобринь і Бересть. Через 20 років трапила на Полісся вже більша партія наступної книжки поезій Фальківського, що вийшла в Києві. Після цього в Лепесах завдяки старанням просвітян Кобриня, Малорити, Берестя з’явилася вулиця імені Дмитра Фальківського, побудовано пам’ятник поету (відкриття відбулося в ювілейний, 1998 - й рік).

Своєрідним, животворним пам’ятником співцеві Полісся є народна пісня «Очерет мені був за колиску», слова якої створив сам Дмитро Левчук (Фальківський). Створив у Києві, віддалік від рідної сторони, яку ніколи не забував і до якої завжди линув зраненою душею.

               З циклу «Полiсся»

* * *

Очерет мені був за колиску;

В болотах я родився і зріс.

Я люблю свою хату поліську…

Я люблю свій зажурений ліс…

Що там тропіки,

      що там пампаси? —

Загляніть-но у пущу до нас!..

Я оддав би за неї одразу

Ι Тібет,

        i Урал,

                      i Кавказ…

А поліське похмуре болото? —

Пів-Полісся вода залила…

Тільки де-не-де хутір самотній,

Тільки де-не-де клаптик села.

Хоч у злиднях живемо,

                                            у бруді,

Та привілля яке повесні,

Коли виставиш вітрові груди

І летиш,

                     i летиш на човні.

А вода і хлюпоче, і плаче,

Захлинається в лютій злобі.

Ну, скажіть, в кого серце гаряче,

Як весну повесні не любить?

……………………………………………………..

І укриють безкраї простори

Білокурі чайки і човни…

Тільки слухай, як води говорять

В буйнім заспіві свята весни

Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,

Як нестримана повідь гуде:

Зайвий рух —

                              i за обрій заскочиш;

Зайвий рух —

                   i навік пропадеш.

………………………………………………………..

А коли зарегоче негода —

О, тоді не кепкуй із води…

Як для неї, чортяки, не вгодиш —

Ох, зазнаєш же, брате, біди.

І втікаєш тоді якомога,

Щоб скоріше на берег з човном,

Бо ні віра в могутнього бога,

Ні чорти не поможуть все’дно.

Попокрутить тебе,

                           поповертить,

Зажене, де й Макар не бував:

Не одного закрутить до смерті,

Не одна пропаде голова.

Проковтнуть сивоусі тумани

В свою пащу тебе і човна.

І ніколи…

              ніколи….

                               не встанеш

У болоті із глейкого дна.

………………………………………………………

А на ранок, як сонце прогляне,

Як затихнуть горласті вітри, —

Тільки хвилі гудуть неустанно

Й ряботинням болото ятрить.

Та на березі ходить, блукає

Півсела, заглядаючи в синь.

— Ну, а може, таки приблукає

На човні чоловік або син.

А пізніше:

             плачі, голосіння…

А пізніше: жалоба в селі.

Не один… не один на колінях

Лає бога святого без слів.

……………………………………………………..

Так гартує природа до бою

Нас із самих малесеньких літ.

Ми зрослись, побратались з водою

І живемо, як вміємо жить.

І не дивно, що любимо змалку

Буйну воду і буйні пісні…

Наше серце —

                   це серце рибалки.

А життя наше —

                        книга борні…

 * * *

Плакала стріха зранку.

І ще скрипів журавель…

Саме тоді на ганку

Ниткою з білих кудель

Прялася мамина туга,

Мамина — не чия-небудь,

А син — не пляшку, не другу

Випив, зібравшися в путь.

       Мама підійде до сина;

Руки старечі зведе:

— Єдина моя дитина!

Щастя моє молоде!..

Потім у клунок загляне:

— Ніби, здається, усе…

— Хто ж там за маму стане?

—Їстоньки хто принесе?..

Знову мамині очі

Ронять на землю сльозу:

— Виростеш… Виплачеш очі,

Прийдуть чужі й повезуть…

Прялася мамина жура:

Мамина — не чия-небудь, —

А з синових уст понуро:

— Благослови на війну, в путь!..

* * *

Зійшлись обоє на багнетах:

Старий-старий і молодий;

В одного: — Сину! — з-під кашкета…

В другого: — Батьку, одійди!..

Зійшлись і стали на хвилину,

Схрестили погляди на мить, —

Кашкет мовчить і жде на сина,

А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя —

Не біль, не втома — дикий сказ:

— Хоч би вже швидше!..Хоч би швидше!..

Хоч би за раз!..

І довго ждали б два багнети

(В очах кривавий перелив),

Та хтось іззаду з кулемета

Обох скосив…

 ОСIНЬ

       I. Сiповi

На клаптики

Незграбні

             i нерівні

Покраяно дощенту небо все,

То за вітрами хмари мчать на північ,

Мов караван сполоханих гусей.

І гнуться дерева в якомусь божевіллі,

Покірні волі збуджених стихій,

Щоб перше золото, прибите цвіллю,

Жбурнуть землі, як дар осінній свій.

А потім пройде дощ…

                                  Укриє пилом,

І полетить воно в затишшя низини,

І там, безвільне, немічне й безсиле,

Лежатиме і ждатиме весни.

……………………………………………………………….

Я не сумую…

                  Ні… Хай б’є у вікна

Краплястий дощ і шамотять вітри, —

Давно вже знаю я, що жить не вік нам,

Та не люблю осінньої пори.

І кожен раз,

                 коли прокинусь вранці

І гляну на берез безлистий ряд,—

Пригадую чомусь я новобранців,

Що з фронту

                  не повернуться назад.

Мов лист берез, укриють їхні кості

Чужі піски чужих полів і лук,

І тільки вітер, залетівши в гості,

Над ними проспіва про біль розлук.

Та що їм до пісень,

                             до сліз матусі,

До туги сіл,

                до нарікання міст:

У золотій осінній завірюсі

Спадає лист…

                     Ридає лист…

Чи ж не тому в ці дні похмурі й сонні

Під рип осик,

                      під гайвороння крик

Так хочеться мені,

                            щоб під віконням

Розцвів ізнов потоптаний квітник,

Так хочеться,

                    щоб у передгроззя грізні,

Коли дзвенить і грається луна,

Мої докори й нарікання пізні

Весіннє сонце випило до дна.

……………………………………………………………….                              Я не сумую…

                    Ні…

                             Хай б’є у вікна

Зів’яле листя й падає з дощем, —

Та все ж кумедно:

                            знать, що жить не вік нам,

І думати —

               «хоч би деньок іще».

І так в думках про завтра і сьогодні

Мінливий шлях пройти за кроком крок,

Аж поки не прошамкає проходню

Життя,

         немов напідпитку дячок…

1929

* * *

Пройшли сумніви і вагання,

Пройшли, як сон, як сивий дим,

Як перший запал молодий,

Як тінь забутого кохання.

Ах, день один… один лиш день

Серед борів своїх пожити…

О, скільки міг би я створити

Легенд нових, нових пісень!..

Та знаю я, що вже ніколи

В своє Полісся не прийду,

Не вдарю пісню молоду

Об синь гаїв, болот і поля.

Не жди ж, мій батеньку, мене

І ти, від злиднів жовта мати:

У чаднім місті кострубато

Спалю життя своє сумне.

І вже ніколи мої ноги

Не вмиють роси осоки,

І упаде мій спів стрункий

На перехрещені дороги…

Мені тут сумно, сумно так…

На скронях — ніби мох на соснах.

І сниться хата, в хаті кросна,

І лід роздертий в болотах.

…Весна… Болото розлилося,

І, певне, батько мій в човні

Гайса… і шле привіт мені

Своїм розчубленим волоссям.

Мабуть, не раз пожалкував,

Що син підручним більш не буде…

Змете не раз сльозу на груди

Його порепана рука.

І скаже, глянувши на воду:

— Ото б удвох вловили рибки! —

А мати дивиться крізь шибку

І жде….

         i жде синка з походу…

А хто ж, матусенько моя,

Тепер цівки для тебе суче

Під посвист веретен співучий,

Під тихі шуми у гаях?..

Мабуть, ніхто, матусю мила…

Бо сина вже нема… нема…

І туга біла, як зима,

Спадає на полотна білі…

Скажи: чи й досі ще рука

Твоя нитки тонкі виводить

І чи в очах ще й досі води

Злились у посмішку струмка?..

А пам’ятаєш, як колись?..

Було, мороз у вікна клепле,

А в нас у хаті тепло, тепло

І співи смутком повились…

       А ти, зігнувшись коло печі,

Сидиш на лаві і прядеш,

І смолоскип пасмо руде

Поклав тобі на щуплі плечі…

Дзюрчить, співа веретено,

Немов істота невмируща,

Йому вторить одвічна пуща

За манюпусіньким вікном.

Або голодний вовк понуро

Під самі вікна заскавчить…

І встане батько мій, на мить

Суворі брови зниже хмуро,

Візьме рушницю на подвір’ї,

Кудись у далечінь пальне…

І стріл розсиплеться,

                                  як пір’я,

І вовчий сміх на мить засне.

Лише на мить, бо за хвилину,

Немов придушені плачі,

Назустріч зорям уночі

Виття вовків ще дужче лине.

Бувало й так, що цілу ніч,

Коли туман гаї обгорне,

З рушниці батько в безвість чорну

Світив весь час крихкі вогні.

Тоді ти в хаті світ гасила

І поглядала на Христа,

І з кожним пострілом уста

Свої до уст моїх тулила.

А луни нам несли з гаїв

Рушниці батьківської кашель,

І буйно билось серце наше

Під плач поранених вовків.

І так тремтіли ми до ранку,

Аж поки ніч не догорить,

Аж поки заспані бори

Загомонять до нас на ганку.

Скажи: чи ж можу я забуть

Твої зелень-зелені очі

І цокот веретен сорочий,

Туманів сиву каламуть?

Скажи: чи ж можу я забути

Ті ночі, жахом перевиті, —

Що так вросли, мов корінь жита,

У мозок мій, у кров, у груди?

І, може, через те, що зріс я

Під завивання, плач вовків

Отам, де гай чоло вклонив, —

Я став співцем свого Полісся…

І жаль такий до сліз,

                                  до болю,

Що більш додому не прийду,

Не вдарю пісню молоду

Об синь гаїв, болот і поля…

Тепер я зовсім вже не той,

Яким мене ти, мамо, знала:

Забув про постоли і сало,

Вдягнувши «джимі» і пальто…

Та не забув тебе, і пущу

І батька зморщене чоло,

І до хатини за селом

Мене все тягне дужче й дужче.

Ха-ха! Який я став смішний.

Ото б тобі тепер побачить,

Як син твій, харцизяк ледачий,

Складає віршики весні.

І силоміць в поети суне:

— Так, знай, мов, наших чабанів! —

Навчився бренькати пісні

І рвати порвані вже струни.

І жаль такий, до болю жаль,

Що більш додому не прийду,

Не вдарю пісню молоду,

Щоб аж сміялась синя даль…

………………………………………………………

Не жди ж, мій батеньку, мене

І ти, від злиднів жовта мати:

В далекім місті кострубато

Згорить життя моє сумне.

* * *

          Н.Ушинськiй

Комусь дано діла творить великі,

Що ниткою простягнуться в віки,

А з мене досить,

                        що не був дволикий,

Що серця не міняв на мідяки;

А з мене досить,

                         що маленькі вчинки

І пориви свої, й діла дрібні

Я не приносив продавать на ринки,

Мов той крамар в базарні дні.

І хоч тепер уже лягла утома

І борозни прорізали чоло —

Я все ж радий,

                      що кожну кому

В своїх піснях я напоїв теплом;

Я все ж радий,

                      що вмів співати просто,

Благославляючи людей і кожну мить,

Що моє серце,

                     виснажене доста,

Учили прагнути,

                           горіти

                                        i любить.

Тому не заздрю я нічому і нікому,

Хай іншим їх незрівняні діла…

А з мене досить

                        вміти вкласти в кому

Хоч би одну краплиночку тепла.

Ірпінь, 1929

Дата добавления: 2023-10-13