ПАННА» ЯНIНА (Оповiдання)

Хтось невідомий розчавив величезне яйце й, висмоктавши білка, — жовтком залив землю. Того-то добірна сукня гаю, що ген-ген випростався за Дніпром, вицвіла й здається такою непривабною, брудно-жовтою. Осінь оголила природу й поклала на неї своє клеймо. Тополі, що сиротливо попритулялися до запльованих тротуарів міста, сумно гойдають віттям. Жовте листя золотить бруд вулиць. Іноді, мов чогось злякавшись, або обурившись, воно раптово здіймається вгору й розлютовано біжить назустріч будинкам, прохожим та захеканим авто. Потім, мабуть, згадавши недоцільність свого льоту, воно стомлене падає на той самий брудний брук.

Я тільки що прийшов із редакції «Більшовика» додому. Поглянувши крізь вікно на непривабну вулицю,чомусь пригадав я другу осінь – осінь 1920 року. В пам’яті встала Ч.К., товариші, «Комуна Чо З», брудненьке, проте ж веселе місто Мінськ, «пайок» хліб з макухою і … панна Яніна.

Коли я це все пригадую, мій мізок фіксує одну подію, що ніби розпаленим залізом випеклась на папірусі моєї пам’яті. 1920 рік.

Мінськ.

На Захаровській вулиці, в центрі міста величезний будинок, довкола нього день і ніч ходять вартові червоноармійці. Над парадними дверима уп’ялися в мур перехрестям два невеликі прапори. Нижче на невеличкій пофарбованій на червоно дошці:

Б. С. С. Р.

                 Чрезвычайная Комиссия по борьбе

                  с контрреволюцией, шпионажем,

                  спекуляцией и преступлениями

по должности при Ревкоме Белоруссии

Щодня о четвертій годині я виходив із Ч.К. разом із уповноваженим мого відділу т.Недбальським і простував до «столовки». Наївшись «кандьору», ми вертались до Ч.К. на вечірню працю, потім о годині о 9-й ішли на «шармака» кудись до кіно, звідти додому в «Комуну Чо З». Життя наше було життям працівників. Кожна хвилина була в нас розрахована. Правда, іноді несподівано налагоджений механізм нашого повсякденного життя псувався і воно вибивалося із тих рамців, що в них намагалися ми життя вставити, але це траплялося рідко, і здебільшого життя було монотонне. Мій співмешканець в кімнаті, а разом з тим і найближче моє начальство, був людина надто вже цікава. По-перше: зі всіх категорій злочинців найбільше не любив він спекулянтів, по-друге, Ч.К. для нього було — все, бо поза інтересами Ч.К. він не жив; по-третє: ненавидів жінок, і коли одного разу завів я про них розмову — він, тоном, якому не можна було перечити, промовив:

— Ех, пацан ти нещасний! Ще молоко на губах не обсохло, а туди ж… «жiнка»… «спiдниця» — перекривлював вiн мене — а ти знаєш, що таке жінка? Тото ж! Мовчав би краще!

 Мене страшенно обурило таке поводження до моєї «особи». Я «помуполномочений», слідчий, виходить, не хто-небудь, а слідчий… а він мені «пацан»? Це назавжди відбило в мене охоту балакати на цю тему з Недбальським. В моїй голові іноді сновитали різні фантастичні думки й здогади щодо Недбальського, але вони не виправдували, як кажуть, критики й ще більше розпалювали мою цікавість.

Згодом, через деякий час став я помічати, що моє начальство щось таки надто вже придивляється до своєї «мордофізії», як воно перед тим висловлювалось. Його завжди розкуйовджені «патли» прибрали тепер форму «польки», а його черевики, хоча й каші просили, але ж щовечора натирались щіткою до «блиску». Незвичайна річ: Недбальський після вечірньої праці почав залишати мене самого в кімнаті все частіше й частіше. Це наводило мене на деякі думки, але його відповідь — «йду по дєлу» мене заспокоювала.

— Ну, що ж, думав я, — у нього справи!

Та нарешті чекістська моя натура не витримала. Звичка аналізувати ті чи інші факти підказала мені на цей раз, що Недбальський «бре-бре». Пригадавши, що колись і я був «секом», я вирішив, що чим розплутувати клубок здогадів — краще вислідити, куди це щовечора тягається моє «начальство». Я б не сказав, що «сльожка» мені подобалась, ні, бо по-перше — я міг наткнутися на неприємність, а по-друге, «мордобітіє», теж могло бути, але… Але бажання знати, куди ходить Недбальський, взяло верх над усім, і одного разу не встиг він ще й вийти з подвір’я, де була «Комуна», як я зробився його «тінню». Погублячи його, то майже натикаючись на нього, я й не помітив як перед моїми очима в темряві виріс невеличкий будинок. Недбальський зайшов у двір. Хвилина. Почулося можна, і я на вулиці сам один.

— Що воно за чорт? — спитав я себе.

Думки, мов розворушений мурашник, розбіглись по всіх закутках мого «я». Мені страшенно хотілося підійти під вікно, але небезпека буть «розконспірованим» та товсті фіранки перемогли мої бажання. Перейшовши на другий бік вулиці, я став i думаю — чи йти додому, чи лишитися? Інстинкт відповів «лишитися», і я залишився. Через деякий час клацнула клямка і з чорної пащі воріт виринуло «пальто кльош», а за ним сіра шинеля, в якій я пізнав Недбальського. «Пальто кльош» подало руку «шинелі», а моє здивоване я протестувало проти того, що воно бачило.

— Жінка? З Недбальським?..

Дзвінкий жіночий сміх — це був найкращий мені доказ.

— Ну, почекай же, ти іроде! Нехай я буду останнім «пацаном». Нехай я попадусь в лапи контррозвідці — коли не познайомлюся з нею!..

Саме тоді, коли я бачив перший сон, чиясь холодна рука торкнулась мого носа. Я розплющив очі, хлипнув віями, а мої губи послали «к чортовій мамі» того, хто нарушив спокій прерій мого сна. Але докучлива холодна рука знов причепила мого носа до губи, я знов розплющив очі і на цей раз побачив перед собою своє «начальство».

— Ти вже спиш? — питало воно мене.

— А тобі яке діло, — огризнувся я.

— Ну й сукин же ти син, скажу я тобі. Замість того, щоб стать «во фронт», так ти ще й лаєш мене? Га?

— Слухай! Хоч ти й «начальство», але тобі не шкодить прокататься на «паровом катєре». По-перше: не забувай, що в мене завтра дижурство, по-друге: пригадай «нагрузку»? А по-третє… мені спати хочеться — і зараз не до балачок.

Недбальський, проте, не звертав жодної уваги на мою аргументацію й, засміявшися, додав:

— Ех, якби ти знав, яка в мене баба є, то заспівав би другої… Пальчики оближеш. Такої баби ніде не стрічав … Хороший товар і «обмундированіє» нічого.

Я пильно поглянув на нього, хотів розказати, що я все знаю, але побоявся. Аж до самого ранку Недбальський не давав мені спокою, увесь час оповідав про свою «бабу».

Сквер усміхався різноманітними обличчями — спацирували.

Десь здалека тьохкав, чи краще сказать кахикав, мов хворий на сухоти, двигун електричної станції.

Була неділя. Збоку коло скверу стояв я, Недбальський і «пальто кльош». Ми знайомились.

— Яніна Чапська, моя майбутня дружина, — додав Недбальський під час нашого знайомства.

Я пильно подивився на неї, заглянув у безодню її очей й назвав себе. Моя нова знайома мені чогось не подобалась. Правда, коли б поставити рядом з нею статую Венери Мілоської, то проти Яніни вона здалася б на стару спекулянтку з «євбазу», але в красі Яніни було щось хижацьке, щось таке, чого не можна схопити, і що з першого разу примусило поставитися до неї вороже. Я посидів рядом з ними у сквері, потім попрощався й пішов додому. Ввечері я намагався розкритикувати бабу Недбальського й доказати всю недоцільність його одруження, але нічого не вийшло: я заробив здоровенного «матюка» й втихомирився.

 * * *

Ненажерливий «Хронос» встиг проковтнути тридцять день з тої хвилі, як я познайомився з Яніною Чапською. Вже два тижні як мене наказом по Ч.К.Б. «в віду перегруженності работой» переведено до III відділу військовим слідчим. Одного дня моє нове «начальство» поклало перед мої очі ордера: «З правом обиска і арешта всех граждан, проживающих по Подгорной уліце в домє №38, кв.7» і, взявши мене за шиворот, промовило:

— Слухай! Ти, здається, парень спритний. А це серйозна операція. Візьми з собою «оперативників» та з десяток червоноармійців. Не будь гавою. Від успіху залежить багато.

Я насмішкувато взяв «під козирьок», вхопив ордера, і … за годину червоноармійці, тісним колом оточивши будинок, стояли біля кожних дверей, в кожнім місці, що здавалось мені небезпечним. Я піднявся з оперативниками на другий поверх, намуляв в пітьмі на дверях «7» і нервово стукнув ручкою мавзера в двері.

Почулося: «Хто?»…

«Іменем права».

За дверима знайомий чийсь голос шепотів:

— Не пускай!

Я затарабанив у двері…

Через хвилю, в помешканні, мої очі вдруге заглянули в безодню очей Яніни.

Обік неї стояла стара якась пані. Вона ніяково поглядала то на мене, то на моїх товаришів, а в її погляді було стільки зненависті, що обличчя здалось червоно-жовтим.

Панна Яніна теж зблідла. Її вуста ледве спромоглися промовити привітання й запитати: «Що це все означає?».

Замість відповіді моя рука полізла до папки й передала їй ордера. Перечитавши кілька разів папірця, Яніна з якоюсь гидкою посмішкою повернула мені ордера.

— Ну що ж? Починайте, — промовила вона, і я почав.

В роботу пішли спочатку шуфлядки в столі з різним паперовим «хламом», за ними ікони й портрети, а потім я взявся за книжки.

Особливу увагу я звернув на божественні книжки, бо практика навчила мене, що серед найсвятішого тексту іноді ховають найгрішніші речі.

Одного разу в біблії й торі в одного спекулянта я найшов чимало «Катеринок» та декілька каратів брильянтів, що були заховані в презервативі.

Отже, найголовнішу увагу я звернув на божественні книжки і таки не помилився. Через деякий час із-за шкіряної політурки старовинного молитовника визирнуло два невеличкі папірці. Побачивши їх у мене руках, Яніна зблідла й ніби шарпнулась у мій бік. Але мавзер, що його так ласкала в той мент рука, і присутність моїх товаришів, обдала льодом панну Яніну та примусила її гарячковість упасти з точки кипіння — до О градусів по Реомюру. Я посмішкувато наблизився до неї, розгорнув папірця й промовив:

— Панно Яніно! Може, вам прочитати? — і, не

дочекавшися відповіді, почав читать:

П.О.В.

Відділ розвідки при штабі 12-ої

познанської дивізії №

 Панні Яніні Чапській.

Польська організація військова пропонує вам якими б то не було засобами дістати дислокацію червоних частин 16 армії. Потрібно конче завербувати в кожній окремій частині своїх людей. Кошти на витрати одержите від ксьондза пана Коржинєвського. Всі звіти про працю пропонується вам надсилати через уповноваженого ПОВ VΙІ групи міста Мінського до нас двічі на місяць.

                                                       Секретар П.О.В. С.Гемпель.

       А потiм:

Рапортичка

До III групи ПОВ м.Мiнського.

Цим подаю до вашого відому, що справу з дислокацією червоних частин налагоджено. Завербовано своїх людей. Звіт про працю буде подано пізніше, а також відчит на витрачені гроші на організацію сітки шпіонажу буде подано пізніше. Повідомляю, що переслані мені кошти — я одержала від пана ксьондза своєчасно.

                                                              З пошаною Яніна Чапська.

Читаючи, я фіксував вираз на обличчі в пані Яніни. Воно ставало то червоно-зелене, то біле, як сніг, а її хижацькі синювато-чорні очі палали ненавистю.

— Це ваш молитовник, панно Яніно? — запитав я її, скінчивши читати папера.

Ледве чутний шепіт — «мій» — був її відповіддю.

— А та стара пані — ваш кур’єр?

Мовчання панувало в кімнаті.

— — —

Коли я ввійшов до кабінету Недбальського, він сидів за столом і уважно перегортав якусь справу. Він навіть не помітив, як я наблизився до нього.

— Ти заснув, чи що? Здоров!

Недбальський нервово здригнув, підвів голову й незадоволено крізь зуби відповів:

— А, це ти? — Здоров. Якого чорта ти плутаєшся й заважаєш працювати?..

— Слухай, Недбальський. Ти не теє, бо …

— Що-бо? — спитав він.

— А те, що я можу тебе заарештувати як підозрілого в шпіонажі…

— Ти? Мене? Ну й брехати ж навчився, сука…

— Що? Я брешу? На ж ось, дивись!

І з цими словами поліз я до папки, витяг ордера, потім рапортичку «панни» Яніни й поклав перед його носом.

Він перечитував рапортичку певне вже двадцятий раз. Потім його сірі з сталевим відтінком очі зупинились на мені, а губи тривожно прошептали:

— Це правда?

— Чудак же ти Недбальський! Невже ж ти думаєш, що я ламаю якусь кумедію, чи що?

Тоді його рука нервово схопила шапку, а потім полізла до шуфлядки в столі й витягла звідти револьвера. Я догадався, що він хоче робити.

— Не турбуйся, Недбальський, вона вже в нас.

— У нас?!

— Так! У нас, — відповів я.

Недбальський якось разом присів, стулився, хитаючись підійшов до крісла. Я стояв посеред кабінету й мовчав. Було ніяково. Мені жалко було Недбальського. Ті сльози, що тремтіли росою на його віях, та кам’яний вираз його обличчя були свідками його внутрішньої борні.

— Дмитро, — звернувся він по хвилі до мене, — ти не смійся, що я пустив кислиці. Ого! Недбальський не баба. Недбальський ще не те бачив. І будь я останній «мерзавець», коли не зустрінуся з нею ще раз. Але то буде зустріч… — він не договорив.

Я пильно поглянув на нього. Його очі в цей мент суворо дивилися кудись у далечінь, а в тембрі його голосу чутно було сталеву ноту погрози й запевнення в тім, що він своїх слів не кидає на вітер. Потім стиснув він мені руку й, посміхнувшись, додав:

— А ти ж… не будь сорокою. Дякую за повідомлення. Вдруге буду розумніший. Бувай здоров. Бач, скільки справ лежить — і він показав рукою на стіл. — Ну, валяй, — бо робота не жде.

Мовчки вийшов я з його кабінету.

— — —

Через два тижні в кабінеті предчека, на столі, в папці з написом «к докладу», «секретно», лежав рапорт.

             Предчека Бєлорусії

                                                  Уполномоченного V І І отдєленія

                                                        …Александра Нєдбальского

      РАПОРТ.

 Сім довожу до Вашого сведенія, что приговор по дєлу 28 сотрудніков П.О.В. обвіняємих в шпіонаже сегодня в трі часа ночі прівєдєн мною в ісполнєніє.

                                                               Уполномоченний А.Нєдбальскій…

До рапорту було приклеєно список засуджених до розстрілу. Супроти кожного прізвища засуджених стояв хрест. Одне прізвище було чомусь зовсім закреслено. Лише добре придивившись, можна було прочитати «Яніна Чапська»…

Олександр ЛЕЙТЕС (1899 – 1976)

Відомий у свій час, а нині дещо призабутий критик, літературознавець Олександр Михайлович Лейтес народився 3 (15) грудня 1899 року в місті Брест-Литовськ Гродненської губернії в родині інтелегентів. Про початкову освіту, юність його відомостей не маємо. З довідкової літератури дізнаємось, що «в дні військового комунізму брав участь у революційному русі. Під час непу перейшов на літературну й журналістську роботу». 1922 року закінчив Харківський інститут народної освіти. Очевидно, в студентські роки захопився поезією і зміг на власні кошти видати у Києві невеличку збірку віршів обсягом 24 сторінки і тиражем 500 примірників під назвою «Очей твоїх». Відшукати її в бібліотеках України не вдалося, кажуть, один примірник книжечки зберігається в Державній бібліотеці Росії в Москві, колишній «Ленінці». Тоді ж, ще будучи студентом, Лейтес впорядкував і відредагував збірник літературних текстів для читців-декламаторів «Жовтень» (Харків, 1921р.) А початки Лейтеса — літературного критика знаходимо в харківському часописі «Зори грядущего» (№1, 1922 р.), де публікувалися його статті «Достоєвський у світлі революції» та « Панліризм в українській поезії», а також у виданій окремо брошурі «Поезія як анахронізм». Назва її явно парадоксальна можливо, було то теоретичне обгрунтування власного відходу від поетичної творчості.

Натомість його цілком захоплює робота організатора й дослідника. О.Лейтес організував перший Всеукраїнський союз (спілку)        

письменників і був його відповідальним секретарем. Згодом стає членом інших письменницьких об’єднань — «Гарт» і «Вапліте» (Вільна академія пролетарської літератури). Українською та російською мовами виходять у світ його книги «Жовтень і західня література» (1924 р.), «Ренесанс української літератури. Факти і перспективи» (1925 р.), «Путі письменницькі» (1926 р.), «Силуети Заходу» (1928 р.), двотомна бібліографічна й літературна антологія «Десять років української літератури» (1928 р., в співавторстві з М.Яшеком), яка була удостоєна премії імені І.Франка.

Як подає Г.Зленко у статті «Цей «невідомий» Олександр Лейтес» (газета «Друг читача», 13.04.1989 р.), в харківський період критик «багато друкується в періодиці, оперативно відгукуючись на нові твори Тичини, Головка, Сосюри, В.Поліщука та багатьох інших сучасних йому письменників». Не пройшов мимо уваги О.Лейтеса поетичний дебют нашого земляка Дмитра Фальківського (Левчука). Рецензія на його збірку «Обрії» була опублікована у рік її виходу в харківському журналі «Вапліте» (№2 за 1927 рік). Цей матеріал подаємо у нашій збірці.

На межі 20-х і 30-х років ХХ століття О.Лейтес переїздить з Харкова у Москву, і цією зміною місця проживання, напевно, уникнув політичних репресій, хвиля яких захлиснула тоді Україну. Письменник продовжував працювати в столичних редакціях, аналізувати вітчизняний і зарубіжний літературні процеси, писати фундаментальні праці з історії всесвітньої літератури. Він досліджував творчість Дж.Байрона, П.-Ж.Беранже, О’Генрі, С.Цвейга, Л.Фейхтвангера, А.Барбюса та інших іншомовних літераторів. Не перестає цікавитись літературним життям України. З передмовами О.Лейтеса виходять у Москві російські переклади вибраних творів Г.Косинки, Г.Епіка, роману В.Гжицького «Чорне озеро», «Повісті про комуну» К.Гордієнка…

В останні роки літературознавець захопився проблемами художнього перекладу. Він опублікував працю «Художественный перевод как явление мировой литературы» (1955 р.), програму навчального курсу «Вступ до загальної теорії художнього перекладу» (1964 р.), виступив на Всесоюзному симпозіумі майстрів художнього перекладу весною 1966 року.

Помер О.М.Лейтес 3 травня 1976 року в Москві.

Як відзначають науковці, ім’я Олександра Лейтеса в совєтській Україні було «затушоване», практично випало з літературного процесу. Тепер постає питання повернення кращого з доробку критика й літературознавця, «в працях якого широта наукових інтересів поєднується із свіжістю естетичних оцінок і емоційною забарвленістю стилю». (Довідник «Літературна Харківщина», Харків, 1996).

 СЕРЕД КНИЖОК Д.Фалькiвський. «Обрії» В-во «Маса» 1927 р.

Фальківський поет з явним і постійним автобіографічним ухилом. Це значно звужує обрії його тем, хоч зовсім не звужує кола його читачів. Справа в тому, що особисті переживання Фальківського, емоційно-протестанське сприйняття непінського оточення, досить типові. До того ще й автобіографічна лірика загалом має в собі найбільш безпосередности та щирости, тим самим сильніше впливаючи на читацькі кола.

Поет однієї струни, до того ще, як він сам підкреслює, «струни журливої», Фальківський любить підкреслювати свою щирість і нею оперує, як одним із головних козирних тузів своєї творчости. «Хай мінор зате щирий мінор» — пише він в своєму програмовому вірші. В цій поезії з вичерпуючою безпосередністю ставить він перед своєю лірикою ділему: мажор чи мінор? — і вирішує їх на користь останньому. Така постановка питання ( а навколо неї у нас досить часто виникають дискусії) здається нам надто спрощеною і хибною. Художники та критики, для яких не існує проблема світла та тіни, а одно лише голе метафізичне « світ чи тінь» — стоять на хибному шляхові. В наші часи, коли радянська держава учиться будувати комунізм і за допомогою некомуністичних рук, коли поряд з паростями соціялізму є ще багато стовбурів домостроївського побуту, — соціяльне замовлення особливо вимагає від пролетарського художника, разом з правдивою цілевою установкою, і вмілого розподілу світу та тіни, а не одноманітної мазні та голої агіточности, до якої й зводиться не діалектична антитеза: мажор чи мінор?

Але проте Фальківського можна звільнити од цих закидів, бо питання мажора і мінора він трактує в суто-автобіографічному плані. Свій тимчасовий особистий настрій він не узагальнює. Загалом для нього «ще цвітуть весняним маєм — твоє… моє… усі серця», загалом «простяглася надія до зор». І коли сьогодні в його поезії «акордить журлива струна: — все мінор», то це він далі пояснює особистими мотивами (хвороба і інвалідність et cet) та психологічною неможливістю зжитися з непівським оточенням.

Ці настрої Фальківський висловлює з деяким запізненням, так років через два після того, як писав Сосюра:

…Але я б ногана знову взяв

 І стріляв би в кожні жирні очі,

        В кожну шляпку і манто стріляв.

                                                              («Місто»)

Фальківський пише знову

          …Тільки иноді знов у Чека  

             Послужить заманеться мені:

             Не тому, що там добре служить

                       (Я люблю заколисаний Степ),

         А тому що радий від душі

         Розстрілять ненажерливий неп.

                           ( ст. 35)

Художні прийоми Фальківського такі-ж одноманітні як і його мотиви. Він дає перевагу сумному речитативу трьохстропного анапеста (його укоханий розмір) і порівнюючи рідко переходить на барабанне звучання чотирьохстопного ямба. Сумна співучість вірша ще більш підкреслюється багаторазовими лексичними повторами, що переходять у пісенні рефрени ( нахил до пісні проходить через всю книжку «Обрії»). Епітети у Фальківського цілком відповідають його сумним ритмам. Життя у нього «кляте, одиноке, злиденне, сумне». В деяких місцях це починає звучати майже так, як у Нікітiна: «Жизнь не веселая, жизнь одинокая», — напр.:

Ех, життя ж ти злиденне, життя одиноке,

Прокляну я тебе у піснях!

                        (ст. 12)

Багато з його метафор під загрозою сугубої надсоновщини. Для порівнань та образів Фальківський користується готовими газетними штампами: «Ми стояли сміло va sanguc», «не роблю з віршів кар’єр», «червінці і валюта девіз», «нанажерливий неп», «ви затихли, як миші в норі», «жив та був капітал», «зажене, де й Макар не бував».

Все це зсувається до надсонівського «Да погибнет Ваал». Правда, ще тяжко вирішить, маючи перед собою книжку «дебют», чи вживає поет ці газетні штамповані образи, як специфічні «прийоми», чи вони вириваються у нього шляхом щирої поетичної образотворчости. В останньому випадкові ми повинні попередити про всю небезпеку від цієї звички для дальшого літературного шляху поета. До того-ж Фальківському иноді заважають літературні ремінісценції із Єсеніна. Такою ремінісценцією підказані деякі строфи із циклу «Полісся» — «Тепер я зовсім вже не той»… і «Ха-ха, який я став смішний».

Всі ці підкреслені хиби не зменшують досягнень, які ми зустрічаємо в «Обріях» Фальківського. Весь цикл «Полісся» зроблено непогано. Добре сприймається лірика: «Одшуміло літо» (ст.15), «Ну що-ж, здоров’єси, мій день похмурий» (ст.8), «Тай піду-ж я за місто в село» (ст.9), «Голубіють ранки» (ст.11), «Рука стиска розпечену рушницю». У всіх цих віршах є почуття міри в образах та музична гармонія в ритмі.

Найкраще зроблений, на наш погляд, вірш «Нас тільки сотня з батальону». Батальну картину подано оригінально. Динаміка мерців! Полю, засіяному мертвими кістками, що звичайно приймається статично, поет надав руху:                               

А перед ними, як раніше,

В передніх лавах на чолі —

Труп воєнкома чорним пише

На закривавленому тлі.

І спали сині метеори

І блиснув місяць на ріці…

На схід далекий, аж до моря,

Пливуть розстріляні мерці…

      На цих образах бачимо, що талант Фальківського не стабілізується, а росте. Це дає нам право наприкінці дати цілком позитивну оцінку його першій книжці. Поет в періоді зросту. Але й по хворобах зросту ми бачимо, що його поетичний талант безсумнівний. Про нього можна сказати, як кажуть французи «Іl a les qualites de ses delauts». Навіть в його хворобах ми відчуваємо його досягнення. Звичайно, його сьогоднішні хиби — ухили до шаблону, до примітиву, до одноманітности, — для другої квижки були-б непоправними хибами, але для першої книжки, для «випробування голоса», ця установка на неприховану щирість, коштом лексичної обробки, цілком умісна і виправдана. Через це ми маємо надію, що в дальшому «обрії» тем Фальківського поширяться, його палітра збагатиться і глибоко захоплююча щирість ліричного голоса «Обрію» буде далеко не єдиною рисою, що визначатиме літературне обличчя Фальківського.

(«Вапліте», №2, 1927 р.)

Микола МИХАЄВИЧ

Український письменник Микола Андрійович Михаєвич народився 26 квітня / 9 травня/ 1906 року в селі Овзичі (місцева назва Гузичі) Кобринського повіту, тепер Іванівського району Берестейської області. В роки І світової війни сім’я Михаєвичів перебувала в біженстві у Росії, Калузькій губернії. Там майбутній письменник продовжував шкільне навчання, деякий час працював у радгоспі на цукровому заводі. Військову службу проходив на прикордонній заставі. Армійські будні згодом стануть темою його оповідань і повістей. Після армії знаходився на редакційній роботі в м. Ростов над Доном. 1931 року Микола Андрійович екстерном закінчив Краснодарський педагогічний інститут.

           Перші художні твори М. Михаєвича з’явилися друком у літературному додатку до харківської газети «Наймит» у 1929 році. Молодий письменник брав участь у створенні літературної групи «Трактор», був членом літературної організації «Плуг», Всеросійського об’єднання пролетарських письменників, літературного об’єднання Червоної армії і флоту / ЛОЧАФ/. В Ростові над Доном опубліковано його повість «Перекоп«» /1931/ і збірку віршів «Антени» /1932/. Того ж 1932 року у видавництві «Молодий більшовик» /Харків–Одеса/ з’явилася ще одна повість М. Михаєвича — «Станичні заграви».

           30-і, 40-і й 50-і роки в житті письменника мало висвітлені в біобібліографічних виданнях. Сказано лише, що з 1932 року він перебував на господарській роботі. В першій половині 60-х років М. Михаєвич працював головним редактором Харківського обласного видавництва. Його було прийнято в члени Спілки письменників України.

           За інформацією із Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, з подальших видань письменника були повісті «Тайна одного цветка» /1956/, «Поміж вовками» /1957/, роман «В таежных глубинах» /1960/, «Рассказы старого пограничника» /1963/. Не обійшов М. Михаєвич у своїй творчості і рідного Полісся, яке в 1919 році опинилося під владою Польщі. Воно присутнє в уривках з поеми «Білорусь», біографічної повісті, які друкувалися 1929 року в літдодатку до газети «Наймит». Події 20–30 років ХХ ст. на Берестейщині відтворено в повістях «Вогні в Поліссі» /Москва — Ростов над Доном, 1931р./ і «Тайна одного цветка» /Харків, 1956 р./. Згадано в них незабутні дитячі роки, рідні милі Гузичі, рідних братів… Як поема, так і повісті написані з більшовицьких, класових позицій. І хоч автор у передмові до повісті «Вогні в Поліссі» зазначає, що все це він бачив і пережив /виявляється, сім’я Михаєвичів повернулася з біженства/, та ідейна спрямованість вироблялась і антипанські акценти розставлялися вже під впливом совєтської войовничої пропаганди. У згаданій поемі Полісся трактується як куточок Білорусі, хоч на той час не було воно ще прилучене з волі Сталіна до Б. С. С. Р.

Дата добавления: 2023-10-13