Олександр ГАВРИЛЮК (1911 – 1941)

Відомий український письменник Олександр Гаврилюк народився у селі Заболоття Біло-Підляського повіту Седлецької губернії (тепер Польща). З юних літ під впливом партійної літератури, за прикладом окремих активістів-односельчан захопився національно-визвольним рухом. Був прихильником українського Товариства «Рідна Хата», досить популярного на Підляшші. Але згодом, зазнаючи переслідувань з боку чужої влади, переходить у революційне підпілля, стає членом КПЗБ. За «вивротову» (підривну) діяльність його багаторазово арештовують. Разом з організаторами Новосілківського селянського повстання на Кобринщині (серпень 1933 року) сидів у берестейській тюрмі, двічі — в 1937 і 1939 роках — побував у сумновідомому концтаборі в Березі Картузькій.

Сім’я Гаврилюків, вельми прихильна до нової, «рабоче-крестьянской» влади, восени 1939 року разом з іншими родинами перебралася на правий, радянський берег Західного Бугу, в село Отоки поблизу Бреста. Тут «емігранти» поселилися в колишніх дачних будинках, де раніше проживали офіцери Війська Польського. Правда, незадовги Гаврилюки переїхали на Волинь, у Цуманський район. Олександр ще раніше опинився у Львові. Працював у партійній редакції КПЗУ, брав участь у підготовці Антифашистського конгресу діячів культури (травень 1936 рік). Пізніше, після возз’єднання українських земель, О.Гаврилюк працював у Львівській облпрофраді, в обласному Будинку народної творчості, був уповноваженим московського журналу «Иностранная литература» по західних областях України. У вересні 1940 року молодого літератора прийняли в члени Спілки письменників СРСР. Наступного року в Києві вийшла з друку його перша книжка «Поезії». 22 червня 1941 року, в перший день німецько-совєтської війни, О.Гаврилюк загинув у Львові під час ворожого бомбардування міста.

Вірші, оповідання, нариси, літературні огляди Олександра Гаврилюка позначені духом класової боротьби, непримиренності до різного роду ворогів, які чомусь бачились комуністичним ідеологам повсюди — серед своїх і чужих. Його поема «Пісня з Берези» — зразок революційної літератури, свого роду гімн товаришам-підпільникам. Про перебування у цій поліській в’язниці О.Гаврилюк розповів також у нарисі «Береза» (перші публікації — на польській та англійській мовах), який вже після війни, в 1952 році, був відзначений Державною премією СРСР.

Багато з написаного Гаврилюком було конфісковано поліцією у 30-і роки, ховано автором у різних тайниках і тому вважається втраченим для літератури. Не розшукано досі «Повість про естетику», повістей «Сила», «Савка вчиться революції».

Високо цінував вірші Гаврилюка білоруський поет, також змагар-підпільник Максим Танк. Захоплено відзивалися про життя і творчість західноукраїнського письменника такі його колеги по літературній праці, як О.Корнійчук, Я.Галан, С.Тудор, П.Козланюк. Про О.Гаврилюка написав художньо-документальну повість «Із життя не піду я ніколи» львівський публіцист Тарас Мигаль. Зверталися до літературної спадщини О.Гаврилюка з метою перекладу і білоруські письменники, зокрема Михась Рудковський, який останнім часом жив у Бересті.

Ми ж цінуємо Гаврилюка за те, що не зрікся у час випробувань рідної української мови, мови населення Підляшшя і Полісся, що з честю пройшов покручистими, тернистими стежками життя і не втратив віри у світлий день людськості — день без воєн і соціальних потрясінь.

                     НIМЕ КАМIННЯ

Не журись: за зимою весна,

Виростають квітки з-під снігів…

Ще всміхнеться нам доля ясна

І не буде цих сліз та жалів…

Не журись, ще засвітить зоря,

Прожене тьмяну нічку страшну,

На заржавлених струнах загра

Нам співець ще весну молоду…

І нікого не вваж за мерця!

Оживе-бо життя у крові,

Ще спахнуть пориванням серця

І підіймуться руки тужні…

Упаде це ярмо з наших ший,

Розпадеться залізо саме —

І на поклик наш дужий, гучний

Обізветься й каміння німе!

                                           1929 р.

ПІСНЯ З БЕРЕЗИ

                       (фрагмент з поеми)

Ви, ночами ісходжені села,

вірних друзів сувора громадо,

я проніс свою вірність, мов келех,

над проваллям вагання і зради.

Знаю голос суворий, жорстокий,

знаю радощі громадянина,

але хочу в ту ніч одиноку

бути батьком, і милим, і сином.

Ніч глибока, Береза глибока,

а я серцем до тебе спішуся.

Чи ти чуєш ці спізнені кроки?

Це дитя твоє рідне, матусю.

Десь ти є там, старенька і сива,

оніміла у лютому болю.

Що ж, ясну, бач, таку і вродливу

син твій вибрав і висватав долю:

вибрав долю — палаци багаті,

вибрав долю — розкоші, вигоди,

як на старість викохує матір

заздрим людям на заздрість і подив.

…Хто ж це викрав твій скарб найдорожчий,

звів у світ твою рідну дитину

і ножем твоє серце полоще

з того часу, як викрали сина?

Чи сама гультяя ти зростила,

що покинув невтішную матір

і у скелі життєві щосили

власне тіло поніс розбивати?

Прощавай, моя матінко сива,

добре знаєш, любима, сама ти

материнства часів твоїх диво:

уродити й для світу віддати.

Прощавай! І в прощанні мойому

більш любові, і пристрасті, й шани,

як в синків, що тримаються дому,

а трусливістю землю поганять.

1937 р.

ПІД СЕЛЯНСЬКУ СТРІХУ

   ( Уривок з нарису «Пани i паничi над «Кобзарем»)

Міцкевич, — великий польський поет, один з найбільших велетнів світової літератури, – мріяв, як про свій авторський ідеал, щоб його твори зайшли «під хлопську стріху». Вже відсвяткували багато річниць його смерті. Польща, здобувши свою незалежність, урядово пропагує Міцкевича у школах, але він під хлопську стріху не зайшов і досі, там його не читають і не помітно навіть, щоб він наблизився до тої стріхи.

Російський поет Некрасов тужив за прийдешнім часом, коли російський мужик «з базару принесе» класиків російської літератури, а не різну макулатуру вроді дурних казок та сонників. І також не дочекався цього. Сталось це аж тепер, коли цей мужик, скинувши з себе ярмо царату, перестав бути мужиком, став будівничим країни трудящих і зміг визволитись з темноти й неписьменності та сягнути на вищий рівень життя і культури.

Тим часом Шевченкова творчість пішла в найширші трудящі маси, можна сказати, відразу, й то в той час, коли не лише бунтарські Шевченкові вірші, але й кожне українське друковане слово було заборонене, переслідуване й нищене царатом. Сільські дівчата, котрі, може, не читали ні одної книжки, декламували Шевченкові поеми, старі селяни жили, мов зачаровані, дивним «Кобзарем», що якось дістався до їх рук. Ще далеко перед світовою війною проїжджі чужинці висловлювали свій подив з цієї небувалої популярності поета в широких народних масах, такого пієтизму до його творчості. Славетний французький вчений Елізе Реклю стверджував, що Шевченкова могила мала без порівняння більше число уклінних відвідувачів, ніж могила найпопулярнішого французького поета Вольтера, помимо того, що Франція тоді стократно перевищувала гноблену Україну культурою й розвитком читальництва.

Мусить бути якась глибока причина цьому прекрасному явищу нечуваної популярності поета між народом. Мусило хіба бути щось у його творчості таке, чого бракувало у творчості Міцкевича, Вольтера, Пушкіна, Гете. Дехто в ревно національному запалі зуміє вигукнути, що причиною цьому — найбільша з усіх Шевченкова геніальність. Це не буде вірно. Геніальності не можна важити на кілограми, і згаданим письменникам все можна закинути, але не недостачу геніальності. Причина є у чомусь іншому.

Не входячи у біологічні підстави мистецтва, можемо сказати сміливо, що мистецтво — це є здібність відтворити свої почування так, щоб викликати їх у другому. Очевидно, що поет відтворює й може відтворити лише свої почування. Що відтворив у своїх писаннях геніальний Пушкін? Настрої молодої російської буржуазії: проявились у його творах любов до жінки, любов до природи й мистецтва, роздумування про абстрактні філософічні питання – почування матеріально забезпечених і духовно непереслідуваних класів. А що тій буржуазії було затісно у напівфеодальній державній формі царя Миколи Палкіна, то й на творчості Пушкіна відзначився цей принадний порив незадоволення й трохи бунтливості .

Не те з Шевченком. Він вийшов з іншого середовища, з іншого світу, вийшов з самої глибини народної мартирології й до смерті своєї був мучений за те, що не хотів зрадити своїх братів-кріпаків та піти на послуги панам. Тепер на Радянській Україні з Шевченкового життя створено фільм. Але, хотячи показати тодішню епоху, трудно вигадати кращий сценарій, кращий зміст до фільму, як ця правдива біографія. Кожний фрагмент його життя є жахливим образком пекла гноблених мас, несправедливості, огидного суспільного ладу. Лише пригадати це життя: спершу мале, з білим від сонця чубиком, хлоп’я — Тарасик, котрого виснажена, перемучена диким кріпацьким ладом мати носить зі собою на панський лан відробляти панщину. Мати не видержує земного пекла й гине. Тарасик — голодний сирота. Мачуха. Довкола страшні картини знущань над людьми. Це не день, і не місяць, і не рік. Ні, це вічність. Так і повинно бути. Так встановлено від бога, щоб здегенеровані поміщики зі своїми посіпаками витворювали над людьми все, що їм підкаже їх озвіріла, зідіотіла фантазія. Над тим усім, десь у блакитному українському небі, — справедливий бог Саваоф.

Тарас росте. Вже він не опущена сирота-дитина. Але він підростає лише на те, щоб відчути своє нещастя: він — кріпак. Його, як людини, нема. Є лише тіло, відібране власній волі, тіло, з котрим, що схоче, вчинить садист-поміщик. І який це мусив бути талант, коли не занапастив навіть у тих, здавалось би, всевбиваючих обставинах, який мусив бути порив, щоб не заглухнув навіть тут!

Тарас рветься до освіти і улюбленого малярства. Доривається на науку хоч до якогось п’яного дяка. Але поміщик відриває його до себе за послугача до покоїв, а коли раз застав, як Тарас малював у його неприсутність, наказує жорстоко скатувати Тараса різками на стайні за те, що палить свічку. Молодий талант, великий дух, що пізніше струсоне народом і світом, що буде провідною звіздою для майбутніх століть, тепер відданий безвідповідально на забаганки звичайного тупого садиста-поміщика. Але щоб краще використати свою «власність», Тараса, поміщик таки віддає його в науку, спершу до Вільно, Варшави, а пізніше й до Петербурга. Хоче мати свого «надвірного» маляра.

У Петербурзі молодий художник збуджує велике зацікавлення у російських митців: два з них — славетний маляр Брюллов та знаний поет Жуковський — за великі гроші викуплять Тараса від поміщика, щоб дати волю молодому художникові й поетові. Тарас вирвався з рабства. Перед ним — здавалось би – нарешті відкрилось ясне, усміхнене життя.

Пропонують йому писати по-російськи, писати для панів. Очевидно, він міг заплющити очі на те, що бачив, вживатись у нове, панське життя і його відтворювати. Історія навіть знає такі факти зради свого класу. Але це не Шевченко, ні! Його серце завелике, щоб зрадити, завелике, щоб, вибившись з життєвого пекла, збудувати собі тепле, шкурницьке існування, не переймаючись, що мільйони його братів-кріпаків зносять надалі те саме пекло. І його творчість виривається піснями бунту нечуваної сили, віддзеркалюючи в собі все пекло кріпацького ладу.

Влада гнобителів з найбільшим поміщиком – царем — на чолі, у страху перед революційними творами Шевченка, засилає його на далеку, чужинну пустелю, щоб знищити його бездушною муштрою миколаївської солдатески. Заборонено йому писати й рисувати.

Так проходить цілих десять важких років. Але його слово вже пішло в люд. Він виходить з неволі вже лише на те, щоб умерти небавом.

Таке це життя, саме немов величава поема, і ми читаємо його, наче складову частину «Кобзаря». Дивне, неймовірне у своїй простоті життя, що в ньому немає ані іскорки так званого особистого, а кожний його фрагмент є лише згущеною частиною великої трагедії мільйонних гноблених мас. Тож чи диво, що Шевченкова творчість виявилась такою близькою тим масам, як і його життя?

Історик Костомаров має рацію, говорячи, що «Шевченкова пісня була просто народною піснею, котра мусила вилитися з народної душі у тому періоді історії. Шевченко сказав те, що сказав би кожний кріпак, коли б зумів висловити те, що накипіло в його душі. Народ, український закріпачений народ, наче чекав на творця з-поміж себе. І коли Шевченко заговорив, народ одноголосно підхопив цю мову, як свою власну».

Шевченко перелив у слова почування закріпощеного народу і тим зробив ті почування самому народові ще конкретнішими й виясненими. У тому секрет його нечуваної популярності.                                         

  1936 р.

Дата добавления: 2023-10-13