Iван ЧУМАЧЕНКО (1918 – 1941)

   * * *

Місяць — пройдисвіт зухвалий

     В наше заглянув вікно —

Там на долівці ми спали,

Підмостивши солому й рядно.

Мама молитву читала,

Вкриваючи ласково нас.

Свічка уже догоряла,

А місяць дивився, не гас.    

… І ВІДКРИЄТЬСЯ ДИВО

           Це моя осінь вісімдесят п¢ята. І мені радісно…Боже мій, яким зеленим був я у сорок ! До вісімдесяти п¢яти я усвідомив, що пройшов шлях, подібний тому, що пройшла людина від кам¢яного віку до сучасного технічного прогресу і — на жаль ! – до найбільшої в історії людства війни, до Чорнобиля…

       Так, я пройшов великий шлях, постійно вживаючись у духовну тканину її величності Природи, водночас стаючи вільним і мудрим, стаючи Творцем… І я зрозумів, що мистецтво — це диво, що включає в себе безкінечні метаморфози, але смисл їх не у вигадках, а в розкритті того, що безперервно виникає в житті. Бути людиною свого часу, либонь, найтрудніше, тому що в силу вікової звички нелегко розставатися з минулим…

       Дитиною мені здавалось, що світ, цей величезний зоряний світ, народився разом зі мною. Потім з¢явився страх хлопчини перед бурею братовбивчої громадянської війни, перед смертю, боязнь за долі рідних…

       Дерево мого родоводу було доволі гіллястим: один мій дід писав ікони, другий режисерував і лицедіяв в Київському драматичному театрі, мій дядько служив священиком, нізащо загинув на Соловках. І мама, моя дивна, щиросердна мама, яка навчила мене любити й відчувати природу, її красу і первозданність.

       Моє українське дитинство було важким, та я його люблю… В молоді літа все ставив під сумнів, мало що сприймав на віру, прагнучи впевнитись у всьому на власному досвіді. Тоді ж я полюбив прозору й співучу українську поезію і сам почав писати вірші.

           Зрілість моя — пошук того, чим я володію тепер, в мої вісімдесят п¢ять ! Але мені й досі не дає спокою бажання ще глибше проникнути в суть, смисл, тайну природи, таємницю краси — цих вічних цінностей буття.

            І я щасливий, що в міру сил показав у своїх полотнах улюблені закутки синьоокої Білорусі, а подібної, може, і в усьому світі не знайти.

       І ще я зрозумів: для того, щоб природа по-справжньому відкрилася людині та звірилась їй, показала свою привільну казкову чарівність, доброту і досконалість, потрібно йти їй назустріч з душою чистою, незасміченою дріб¢язковістю буденності. І тоді в найпростішому явищі відкриється високе й прекрасне…                                  

1999 р.

Український поет Іван Чумаченко народився в селі Курмани на Сумщині. Здобувши семирічну освіту, поступив на робфак у Сумах, переутворений згодом на педінститут імені А.Макаренка. Навчався юнак на біологічному факультеті. Після закінчення інституту працював викладачем у педагогічному училищі міста Казалінськ (Казахстан). 1939 року І. Чумаченко одружився із своєю студенткою Марією Коркмасовою, а наступного, 1940 року Івана призвали в армію.

Служив Іван Чумаченко в Бересті, в окремому зенітно-артилерійському дивізіоні. В якому саме — встановити не вдалось, бо не збереглися архіви його військової частини. Відомо тільки, що був командиром гармати. У вільні хвилини писав вірші. Частину їх весною 1941 року відіслав у харківський «Літературний журнал», але прийшли ті вірші до читача лише після війни, через три десятиліття. А сам поет загинув на дорогах відступу неподалік свого рідного краю, в грудні 1941 року.

Єдину збірочку — тридцять віршів, що вийшла друком у київському видавництві «Молодь» 1970 року, складають твори, писані наприкінці тридцятих років. Вони адресовані рідному Посуллю, землякам, відтворюють красу природи казахських степів і таджицьких гір, куди приводили поета туристські стежини. Побував він 1939 року в місцях заслання Тараса Шевченка. Цьому періоду в житті Кобзаря присвячана поема «У степу», що також увійшла в збірочку «Поезії». А вісім віршів у ній мають позначку «1940 р. Брест».

Чимало з написаного поетом втрачено під час війни. Про це свідчить вдова І.Чумаченка, яка в 70—80–і роки жила в Махачкалі (Дагестан) і листувалася з музеєм Брестської фортеці, редакцією громадсько-політичних передач Брестської студії Білоруського телебачення. У своїх спогадах Марія Миколаївна повідомляла, що, закінчивши в 1941 році педучилище, вона збиралась їхати у Бересть до чоловіка. Відіслала вже сюди рукописи віршів, примірники газет та журналів з надрукованими творами Івана Чумаченка. Сама ж виїхати не встигла — почалася війна. А багаж той, напевно, так і не дійшов тоді до адресата.

1970 року з окремими віршами поета з його уцілілої збірочки, в перекладі на російську мову, познайомив своїх читачів молодіжний часопис «Юность» (№11). На білоруську мову поезії І.Чумаченка перекладали М.Рудковський, М.Прокопович, А.Каско.

В 1985 році було створено Сумське обласне відділення Спілки письменників України. Тоді ж у ряди літераторів прийняли посмертно й Івана Чумаченка, воїна та поета, який споглядав колись наше тривожне тоді берестейське небо і творив у зелених буйних травах Прибужжя натхненні гімни красі і мужності.

 З циклу «Зелене Посулля»

С У Л А

Все ти снишся…

  (О.Прокоф’єв)

             Спів про тебе, вільну та квітчасту,

      У моєму серці не затих, —

       Снишся ти так солодко, так часто

       Вся в вінках із лілій золотих.

       У твоїй, настоєній на квітах,

       Теплій, ізціляючій воді

Розквітали весни мого цвіту,

Виростали сили молоді.

Ти — моє квіткове, рідне слово,

Я люблю незміряно тебе!

Тільки чи побачу коли знову

Я твоє бездоння голубе!

І чи знов зустріну над тобою

Дівчину, як молодість, ясну

З золотою довгою косою,

Схожу на заквітчену весну!..

Ні, лиш сниться солодко та часто                           Будеш, мабуть, з нею, річко, ти —

Голуба, глибока і квітчаста,

Вся в вінках із лілій золотих.

 1940 р. Брест

   * * *

Спалила осінь листя вишняку

І рознесла золу його по полю,

І гнуться, плачуть молоді тополі

                  Од вітру буйного на темному шляху.

І в мить оту нараз упав додолу

Із вишні плід під крону гомінку…

Заплакав я, бо стало жаль до болю                               Природу змучену в розірванім вінку.

                  Та враз побачив: в землю під травою

                  Упав той плід холодний, та живий —

                  І скрикнув я: — Він проросте ж весною!..

 Тоді прозрiв: на все природа звична.

                   В згасанні всякому лежить огонь новий…                                 

Немає смерті — суть буяння вічне!

 1940 р. Брест

* * *

Скільки рік в краю моєму лине

Голубих, глибоких, осяйних

По полях безмежних, по долинах,

Серед гір незвіданих, крутих.

Води в них студені та погожі, —

Я, не напиваючись, їх п’ю,

Бо, здається, всі ті ріки схожі

На Сулу заквітчану мою,

У якій я взяв пісні натхненні

В золотії, молоді літа,

І дівочі коси, дуже темні,

Вечорами часто заплітав…

Носить вітер в небі біля Бугу

Листя спломенілого золу,

А мені здається, що то з лугу

Листопад заходить у Сулу.

І чомусь тим привидам корюся —

Взявши віру в серце, що знайду,

Я іду шукать свою Марусю

Ненаглядну, щиру, молоду.

І ось-ось, здається, я побачу

Ледь відкриті груди і плече,

І ось-ось вона мені гарячим

Поцілунком щоку обпече…

Глянь, іде, ледь мріє з-за озерця

Вся в квітках коханая моя…

Швидко прийде… З вірою у серці

Засинаю в травах тихих я. 

                                        1940 р. Брест

ЗЕЛЕНЕ ПОСУЛЛЯ

  О мій краю зелений — пишноцвітне Посулля,

Мою юність в цім краї одкувала зозуля.

Серед саду - розмаю, що батьки посадили,

Мої крила зростали, набиралися сили.

Моє щастя і пісня з тобою, мій краю, —

Я люблю тебе щиро, твою славу співаю.

Світлу славу, мов річка, яку звемо Сулою,

З голубою, мов небо, і хмільною водою,

Спивши вранці якої, грали Ігоря коні,

Ідучи до Каяли, до великого Дону;

  Над якою ізрання журний плач Ярославни

  До коханого линув, до полків його славних.

І зозулею в мріях до Дунаю летіла

  Сама мила, щоб рани обмить в князя на тілі…

О, не висохне слава, бо вона невмируща,

 Як природа одвічна, ясноока, квітуща.

  Будуть славить ту славу і природа, і люди,

  Поки твориться пісня, поки світ таким буде —

  Знають Ігоря дальні, горді, сильні нащадки,

  Які звикли до волі, а про рабство – ні гадки.

Та не раз іще коней у Сулі напувати,

І не раз доведеться меч у руки їм брати.

  Гей, хто край такий знає, як Посулля зелене,

  Де шумують каштани і хвилюються клени;

  Де вода кришталева у глибоких криницях,

  Де гойдається морем буйнохвильна пшениця;

  Де ліси, наче хмари, а сади синьокрилі

Од плодів свої віти до землі нахилили?

Там хвилююче, ніжне і глибоке кохання,

  Краси-вроди й цвітіння, сил кипучих буяння.

Їх не висохне слава, бо вона невмируща,

Як природа одвічна, ясноюна, квітуща…

Ні, ніде нема краю, як зелене Посулля —

Щастя всім навіки прокувала зозуля!

1940 р. Брест

О С I Н Ь

Тиха осінь в зорянім намисті

На воротах проситься у двір.

Золотими фарбами на листі

Пише незакінчений свій твір.

І тривожно дивиться природа,

Як згасає ніжно її врода.

Тільки я йду осінь зустрічать,

Одчиню дубовії ворота.

Хай на листі стигне, як печать,

Темна і холодна позолота,

Хай воно посохне, опаде —

Буде май і листя молоде!

Може, в душу вселиться мені

Осені і холод, і мовчання, —

Не здригнусь, бо знаю: буть весні,

Буть цвітінню і пісень буянню…

А чим довше цвіту ми не бачим,

Тим стає дивнішим він і кращим…

1940 р. Брест

Д Р У З I

Де ви, друзі? Радощі й тривоги

З ким і як ви ділите, орли?

Чи ясні, чи славні вас дороги

У життя бурхливе розвели?

Чи коханих ви ще не забули,

Чи у вашій пам’яті цвітуть

Весни ті, що тепло промайнули,

І ріка, і сквер, та інститут?

Я пройшов простори степовії,

Бачив дальні гори і моря,

Та найкращі спогади і мрії

Все про Псел в душі моїй горять.

Як же, як без радощів та суму,

Милі друзі, не згадать мені

Місто незначне, та гарне — Суми

І луги за містом запашні.

Коли там в нас відростали крила,

Там труду нас вчили і пісень,

Там ми вперше дівчину любили

Золоту, як кращий весен день.

За тим містом все майбутнє наше,

Все, що доля кожному дала.

Ми до нього довго будем завше

Прикладатись, як до джерела.

Друзі, часто згадую про вас я.

Йде кіннота ввечері у Львів,

Може, на чолі там Заєць Вася:

Він давно полки у мріях вів.

Я спрямую зір у брестське небо,

Де летять строями літаки, —

Проводжаю, кличу їх до себе:

Може, там Доценко чи Швидкий?

І йдучи у тиші по границі,

По містах і селах осяйних,

        Все вдивляюсь всім прохожим в лиця —

Може, стріну друзів серед них.

Так про вас я мрію, вас шукаю

По морях, у небі й на землі,

На просторах сонячного краю,

Уночі у прикордонній млі…

Де ви, друзі? Може, не зустріну

В цей спокійний, світлозорий час:

Вік малий, щоб нашу Батьківщину

Обійти, розшукуючи вас.

Та я знаю: зміним вірш на прозу

І до гурту зійдемося ми,

Як впадуть війни суворі грози,

Як ворожi вдарять в нас громи.

І тоді ми разом пригадаєм

Псел глибокий, вільний, голубий…

Інститут і дівчину під гаєм…

І за них ми підемо у бій!

1940 р. Брест

З циклу «На чатах сонця»

     * * *

Ти мене служити проводжала, —

Осипалось листя на лозі…

                  Тільки чому ж море суму й жалю

У єдиній вилилось сльозі?

І любов, що ми водили в лузі,

І розлуки ранньої печаль —

Все у мокрій плямочці на блузі

Заховала миттю ти під шаль.

Значить, є в душі твоїй тривоги,

                  Видно, буть сльозам, як не вернусь;

Та було помітно, що в дорогу

Проводжать хотіла ти чомусь.

Не дізнавшись, виїхав я з дому…

Та розгадка зроду не мине:

У шинелі сірій і шоломі

Ти хотіла бачити мене.

Щоб сказать: у братній Білорусі

Через Пінські болота і ліс

                  Мій коханий, ніжний, ще безвусий

Для народу визволення ніс…

Ти героєм мріяла узріти, —

А, признатися, і я того хотів,

Але видно — не для мене квіти:

Я приїхав — не було панів.

Тільки нам ще нічого схилятись:

Буть походам! Будуть ще громи,

                  За Вітчизну всім нам ще змагатись!

Можем стать героями і ми!

1940 р. Брест

К Р О В  Г Е Р О Я

В осінній день в карпатському саду                           Під срібний плескіт синього озерця

               Од ран важких, глибоких, прямо в серце,

Упав він під берізку молоду.

                  В ту ж мить помер, але мені здається

Завжди, коли тим садом я іду,

Що він живе і серце його б’ється

У трав і квітів вічному роду…

Дано героям двічі жить на світі:

                  В змаганнях вперше, вдруге — в слави квіті,

                  Де він упав, горять червоні рожі! —

То кров його щасливих днів тепло,

Що творить соки живні та погожі,

Із вольної землі в квітки перелило. 

 1940 р. Брест

  Іван ЮЩУК

Іван Лукашович Ющук народився 1922 року в селі Приборове Берестейського повіту Поліського воєводства. Закінчив семирічну народну школу в селі Томашовка, навчався в Українській гімназії м. Луцька. Коли почалася друга світова війна, подався за Буг — до села докотилася чутка, що там створюється українське військо. Але все це виявилось чиєюсь мрією, і юнак, опинившись на окупованій території, вимушений був деякий час тяжко працювати для чужинців на каторжній роботі. 1941 року він тікає додому на Полісся і переховується в рідних. Одного разу гітлерівці схопили його і кинули в берестейську в’язницю. Після втечі знову подався за Буг. Перебував у Судетах /Чехія/, де працював у приватного господаря. Звідти наприкінці війни подався в розташування військ західного альянсу на території Баварії. Працював при солдатській кухні в американській військовій зоні.

           1949 року Іван Ющук переїхав до Австралії, де живе й понині. Працював у будівельній фірмі. На початку 90-х років декілька разів відвідував рідне село, знайомився з діяльністю українських громадсько-культурних товариств на Берестейщині. Для просвітянського часопису «Берестейський край» написав спомини про своє життя, які напротязі 1998 — 1999 років друкувалися в цьому виданні. Іван Лукашович — щирий меценат української преси рідного йому Полісся.

ТАКА МОЯ ДОЛЯ. Радянська влада на Поліссі

З розвалом царської Російської імперії на її бувших територіях пройшли великі зміни. Наша батьківщина не була в силі вдержати свою самостійність. Договором уже іншої, червоної Росії з новоповсталою Польщею в Ризі нашу Україну було розірвано по річці Збруч на східню й західню. Та все ж таки роки принадлежності Берестейського Полісся до Української держави не були марними. По селах і містах Берестейщини, як і в сусідньому Підляшші й на Холмщині, почали засновуватись осередки Просвіти, при яких зроджувались читальні, мистецькі гуртки, хори… Почали відкриватись і українські школи. Та по недовгім часі нашого народнього збудження наш далекозорий «старший брат» з Москви став нам «допомагати». Через довге панування над нами царської еліти Полісся зробилося сприятливим тереном для засіву вже червоних ідей, що напливали до нас нашою українською мовою з радянської України. Та ще й сіткою комуністичної партії Західньої України було застелене наше Полісся (про компартію Західньої Білорусі я не чув, а прочитав тепер у Австралії. Така К.П.З.Б. була хіба на територіях, заселених білорусами). І не було дивом, коли в вересні 1939 р. польські поневолювачі втікали перед наступом фашистської Німеччини на схід, а зі сходу сунулась до нас «доблесна» червона армія, і при в’їздах до сіл будувались імпозантні вітальні брами. Не залишилося осторонь і моє село Приборове. Вітальну браму удекоровалитранспорантами, і мені, колишньому учневі української гімназії в Луцьку, було доручено оформити її українською мовою ( про зміст поклопотилися наші бувші вже на той час члени К.П.З.Б.).

З приходом радянської влади до нас почали прибувати вчителі білоруської школи. То було неабияка дивина, адже село наше було суціль українським, на 350 мешканців його налічувалось тільки три особи білоруської народності — подружнього характеру. І в нашому тут нещасті заміни польської мови на білоруську стали в обороні нашої рідної мови — хто б ви думали? — бувші члени К.П.З.У., а не білоруси! Велика кількість їх повернулася з польських в’язниць. Наводнилось ними і моє рідне село, що було надзвичайною клітиною червоного гнiзда.

Одного осіннього ранку 1939 року нас групка школярів їхала поїздом разом з нашими представниками цего КПЗУ. Вони сказали нам, що їдуть до комісара освіти в Бересті, щобдомогтися відкликання білоруських учителів і заміни їх українськими. І — треба віддати йому належне — комісар прохання делегатів виконав, і в короткому часі прибули до нас i околиць українські вчителі. (Трохи пізніше, в 1943 році, я мав нагоду запізнати директора нашої школи на прізвище Лозовий (iм’я не пам’ятаю). Він походив з Полтавщини, а мова його — як спів солов’я — пригадується мені й до сьогодні. Мав приємність кілька разів рибачити з ним в наших притоках Бугу та його бужиськах. На превеликий жаль, як мені стало відомо пізнійше, цей син українського народу, що допомагав нам краще пізнавати рідну мову, був разом з дружиною знищений західним шакалом. Їх двома маленькими доньками заопікувались наші сердечні селяни. Оця коротенька згадка про Лозового хай буде шаною одному з невинних, а наша земля Поліська нехай буде йому легкою всігди).

Був іще один неймовірно цікавий момент мого життя в ці часи. Раннього 1940 року, повертаючись поїздом з Берестя додому, в такому ж, як і колись, купе, стрінув я невеликого на зріст, пригорбленого громадянина, якого довелось бачити ранійше на плакатах, розвішених на стінах будинків і плотах. Це був товаріщ Семен Городнічук з сусіднього села Комарівки. Він глянув на мене ( пізнав по батькові) і запитав: «Чи ти будеш син Лукаша?» Я відповів: так. Він розповів, що в числі восьми вибраних депутатів їздив до Москви просити Сталіна за злуку західньої Білорусі зі східньою совєтською і що він підписав цю угоду. Так що він мав щастя бачитись і говорити з самим Сталіним. (Його мова — інтернаціональний коктейль — суміш рідної української мови і слів російських, польських, білоруських). Він було майже не виходив з польської в’язниці, а, відсидівши останній термін, розпочинав слідуючий. Він пригадав про свою колишню співпрацю з моїм батьком (це ще перед тим, як наша Просвіта почала «червоніти»). На його думку, мій батько зійшов з правдивої дороги і йому шкода мого батька, якого не стало, а тепер — і мене. Він заявив мені, що може заопікуватись мною і виведе мене в люди. Я нічого йому не відповів на це; правди казати не міг, бо я уже пішов по батьковій дорозі, а неправду говорити не вмів.

Прощаюсь з моїм Поліссям

В той час я почав відчувати, що моє село стає мені тісним і чужим. Далеко в думках линув у вільний світ, а мріями потішав себе, що одного дня, з Божою поміччю, стану вільним поміж вільними. Бо що може бути людині дорожче від волі? Одного разу почув цікаву мені вістку: на заході має заснуватись українське військо. А світ горить, і нам готуватись до бою. Така новина дала мені поштовх до дій, і наприкінці літа 1940 року я перескочив «границю на замку» — переплив нашу річку Буг.

Німецька погранична сторожа відвезла мене до квартири своєї розвідки. По п’ятиденному допиті я одержав від гітлерівців пропозицію повернути назад у Союз. Про суть моєї місії не згадувано. Обіцяли золоті гори. Я сидів проти трьох пикатих нацистів, що втупили в мене три пари страшних очей. Їх разючі кокарди з людськими черепами та зламаними хрестами на рукавах елегантних мундирів нагнали на мене дещо страху. Але я не скапітулював, а з гордістю відрапортував: хочу бути вояком української армії! Я мав уже повних 18 років і міг сам собою правити. Вони з криком викинули мене зі свого штабу і сказали йти до Українського Допомогового Комітету, там же, у Володаві. А інформації про армію нашу ні від перших, ні від других не одержав.

Дата добавления: 2023-10-13