Там, де панував спокій…. Микола ТЕЛИЧКО

А тепер, як і обіцяв, докрануся пам’яттю іще до недолі славного колись поліського села. З травня 1943-го до травня 1944 року я часто бував у ще незнищених Харсах. Там жила близька мені своїм серцем молода людина, яку я хотів якскоріше стрінути. На превеликий жаль, з тяжезним тягарем на серці я знайшов у понурій землянці у великих муках майже вмираючу мою дорогу Настусю. Нам судилося в цім бункері на віки розпрощатись; я подався знов у далекий світ, а моя Настуся в скорому відлетіла в інший, далеко і високо в небеса… Боже, чому?

Розповідали наші старожили, що село Харси, доки не побудували залізниці та биті дороги (шоси), мало переправу через ріку Буг. Цей шлях звали у нас гостинцем, хіба тому, що по ньому колись проїзджали гості з Русі-України чи з землі Ляхів—Польщі і тут перед своєю переправою гостювали. Береги Бугу тут були лагідні й цим доступні для переправ. А щоб не залишитись без Божої помочі, то по обох сторонах ріки були колись побудовані наші церкви. По західній стороні Бугу, в селі Довгоброди на Підляшші церква в 1938 р., як і сотні наших церков на Холмщині, в ганебний спосіб була розтягнена руками нашого західного сусіда. А на східнім березі в Харсах при кінці серпня 1943 р. було ще урочисто відправлено храмове свято цієї церкви, що у нас звали «Спаса», та посвятили овочі…

І ще там на горизонті берега можна було помітити цікавий об’єкт — на рівній поверхні грунту піднісся довгокруглої геометричної форми холм, вигляд якого нагадував насипану козацьку могилу. Це хіба пам’ятка переплавів Бугу козаками.

Береги Бугу в Харсах, як і колись, так і ранньої весни сорок четвертого року були вигідні для переплав підпільних формацій. Одного пізнього вечора у квітні того ж року я несподівано наткнувся на великий гурт ізраїльтян, яких совєтські партизани провадили на перехід у Польшу. І саме існування цього незаконного пункту переправи стало німцям нагодою, щоб знищити село Харси з його невинним населенням. І то в такий ганебний бандитський спосіб!…

Знову в далекий світ

Небагато часу залишилось мені бути вдома. Вже стало чути гарматні постріли з фронту, а охорона мадярськими формаціями залізниці з Берестя до Томашівки (перед війною до Холма) палила тимчасово ними замешкані «будки», які були побудовані при переїздах колії. Я ще зміг зустрінути моїх друзів (не ціх з лісу), і один з них постановив іти разом зі мною у далекий світ. Моя тітка жила зі сторони лугу-Бугу, і вона вже увечорі на шляху поблагословляла мене в далеку, невідому дорогу на чужину. На Бугу був плаваючий пішохідний міст, і вартові його освітили нас ракетами…  

Австралія.

__________________

 Правопис автора збережено.

Микола ТЕЛИЧКО

Відомий на Берестейщині і в Білорусі поет Микола Григорович Теличко народився 20 лютого 1923 року на хуторі Олексіївщина Козелецького району Чернігівської області в родині військового лікаря. Середню освіту здобував у школах різних міст і республік, куди переїздила сім’я. Війну юнак зустрів у м.Броди Львівської області. Відходячи на схід, частина, в якій служив батько, а разом з нею і його родина потрапили в оточення. Вийшовши з нього, Микола дістався до Північного Кавказу. Копав траншеї, згодом був зарахований до складу стрілецького полку. Закінчив військове училище і з 1943 року перебував на фронті. Був двічі поранений. Кавалер багатьох бойових нагород. Війну закінчив у званні капітана (нині — підполковник у відставці).

Від 1947 року М.Теличко проживає на Берестейщині. Закінчив Берестейський педінститут і Московський заочний педінститут. Працював учителем у школах Кобриня, Берестя, завідував відділом народної освіти Кобринського райвиконкому, був директором спецшколи у Кобрині. Удостоєний звання «Відмінник народної освіти».

Віршувати почав ще до війни, навчаючись у школі. Перші поетичні спроби Миколи Григоровича друкувалися у сталінградських газетах (у м. Сталінград, тепер Волгоград, тоді перебувала сім’я).

На Берестейщині Миколу Теличка досі знали як російськомовного поета, автора поетичних збірок «Добрый ливень» (Мінськ, 1963), «Дерево в бору» (Мінськ, 1971), «Вещий свет» (Мінськ, 1980), «Соль на касках» (Мінськ,1994) и «Следы времен» (Бересть, 1994). На українській рідній мові поет пише віддавна, публікував свої вірші у періодичних виданнях у Києві, на Чернігівщині, Волині, в газеті «Берестейський Край». Підготував до видання три книги поезій на українській мові.

З ПРИКОРДОННЯ. ПIСНЯ ДОЛИНА

Обіймає ранку пелена

тихе поле і зелене жито.

З прикордоння пісня долина

через все поліське наше літо.

Днина миру майже гоїть знов

вічний сумнів, як було раніше…

І тому в душі живе любов,

заповняє всі таємні ніші.

Вірю: вас, сородичі мої,

стрінуть без ворожості сусіди.

Може, ще спитають: — Ви чиї? —

там, де зникнуть наші краєвиди.

Не покрочу з вами за кордон,

хоч дороги не по мапі знаю.

Одступали різними за Дон,

наступали в землі по Дунаю.

Підкоряли бій та командир

наші дії, рух і відпочинки.

Вже, на щастя, підкоряє мир

почуття і наміри, і вчинки.

Ще і те, що рідна далина

скрізь блакиттю обіймає жито,

що до серця пісня долина

через все поліське наше літо.

    ЛИСТОПАД

Підкорившись часу, наче ігу,

в тузі ліс, як вік наприкінці.

Листопад, однак, складає книгу —

Дата добавления: 2023-10-13