Володимир МУРАШКЕВИЧ (1926 – 1998)

Володимир Степанович Мурашкевич народився 7 квітня 1926 року на Волині, в селі Залісоччя поблизу міста Олика, в селянській родині. Закінчивши Олицьку семирічку, поступив у Рівенський сільськогосподарський технікум. Але навчанню перешкодила війна. В березні 1944 року Володимир був мобілізований у ряди Червоної армії. Брав участь у бойових діях за визволення Європи від фашистських загарбників. Після війни поступив у Павурську фельдшерську школу на Волині. 1949 року був заарештований ( за зв’язок з Українською повстанською армією, яка, як відомо, продовжувала діяти підпільно) і засуджений. Покарання відбував у Казахстані і на Півночі, у Воркуті. Після звільнення в 1956 році повернувся в рідні краї. Одружившись з рівною по долі дівчиною Вірою Бобко, поселився у Кобрині, влаштувався на працю в будівельній організації і водночас навчався у вечірній школі. Багато займався самоосвітою, дедалі розвиваючи свій поетичний дар, професійні здібності. Володимира призначили бригадиром комплексної будівельної бригади, поза чергою молодому подружжю виділили квартиру.

1963 року Володимира запросили в літоб’єднання при кобринській районній газеті «Камуністычная праца». Вимушений був писати вірші – гуморески, байки, лірику — на російській мові (твори українською, звісно, до друку не приймалися). Пізніше вірші на українській мові публікував у волинській пресі, в газетах «Берестейський Край», «Українець Білорусі». Разом з дружиною Вірою Василівною відновлював наприкінці 80 — на початку 90 років ХХ століття «Просвіту» в Кобрині, брав активну участь у роботі обласного товариства «Просвіта Берестейщини».

Помер Володимир Мурашкевич після тяжкої хвороби 22 травня 1998 року. Поховано поета на Кобринських могилках, над річкою Мухавець, оспіваною у багатьох його поезіях. На розстань з просвітянином і поетом його друзі, колеги злагодили на комп’ютері невеличкий зшиток його віршів під назвою «Помолися вслід нам, Україно». Просвітяни підготовили до друку першу поетичну збірку В.Мурашкевича. Частину творчої спадщини його передано на зберігання в Україну, в Центральний літературно-мистецький архів, в

надії, що творчий доробок поета з часом буде вивчено і видано. Не може ж незалежна Україна забути свого вірного сина, котрий боровся за її волю, жив її надіями і, навіть знаходячись у ГУЛАГу, невідступно вірив у її воскресіння:

… Воскресне воля

I ти, знедолена свята,

Мій любий краю, Україно,

Моя, як сонця світ єдина,

Воскреснеш! Праведная, нам

З кайданів вирвешся невинна

На радість, нене неоцінна,

Безвольним дочкам і синам.

БЕЗ ВОРОТТЯ

Не вернути тих днів,

Котрі час погасив,

Ні ночей, котрі тінню майнули…

Перекрочена грань

Всіх задум, сподівань,

Що не сповнились, в жалі минули.

Хоч і дальше мені

Квітне цвіт навесні

І співа соловей серед ночі,

І ще гнутись – не гнусь,

Тільки серце чомусь

Вже підспівувать пташці не хоче.

І вже більш по ночах

Не приходить у снах

Зороока із змієм-косою

І з обличчям весни,

З струнким станом сосни

Й до зорі не жартує зі мною.

Не сміється вона,

Як грайлива струна,

І косою вкруг шиї не грає,

Не змахне їх з плечей,

Не прильне до грудей,

Мов полине у море безкрає.

А як був би я рад,

Щоб вернуть все назад,

Як і збіглі літа молодії,

І понову піти

І по новій путі

Під новії задуми й надії.

Я б радів, коли б знов

Серед піль і дібров

Пастушком — через плечі в торбині —

Нести хліба шматок,

В руки взявши ціпок,

На моїй, на святій Україні.

Там, де юність моя

В ритм пісень солов’я

Босоніж обідранцем промчала,

Де в вінку з волошок,

Як і я, пастушок,

Оля пісню журливу співала.

А я слухав її,

Лежачи у траві,

Утопивши зір в небо безкрає,

І здавалось мені,

Що по нім в вишині

Гурт білесих баранців блукає.

Згодом спів затихав,

І я з неба злітав,

Знов на землю думками своїми

Й знов свої корови

Через греблі, рови

Гнали мовчки, ідучи за ними.

Так за роком рік мчав

Все на захід, за став,

Над яким у старесенькій хаті

Я родивсь навесні

І дитині, мені,

Усміхалась, співаючи, мати.

Де воно все оте,

Моє рідне й святе,

Може, в мандри далекі пустилось…

Чом воно, мов на зло,

Наче цвіт відцвіло,

Чом відснилось, назавжди відснилось…

Хоч, як чайка, кигич,

Чи хоч плач, наче сич,

А чи небо зови на підмогу,

Лиш вернути все те,

Молоде, золоте,

Не під силу і Господу Богу.

14.05.1989 р.

ВОДА

Стукнув дощик мені у вікно,

Злегка вітер торкнувся гілля —

І чому-то минуле давно

Прилетіло до мене здаля.

… Цілий тиждень, немов би зі зла,

Дощ січе і не видно кінця,

Вже і в кості вода запливла.

Кругом ліс й ні села, ні сельця.

Тільки дощ, мов найнявшись, пере,

Вже іржою вкривсь мій міномет,

Все промокло й огонь не бере,

А навкруг гарнізонів пікет.

Невідступна гнітуча нуда.

Ні росинки у роті нема.

Тільки ліс, і вода, і вода,

І чекати на чудо дарма,

Щоб прорвати оточення круг

Озвірілих од крові солдат.

Лиш по жмені набоїв на круг,

Трохи мін, вельми мало гранат.

Ранком бій спалахнув огнем знов —

Йшла в атаку шалена орда,

І лилась червоніюча кров,

І лилась далі з неба вода.

                                                  14.03.1994 р.

ГОРИНЬ

Горинь, Горинь — річка невеличка,

Тонуть в травах буйних береги.

Мов з коси дівчини впала стрічка,

Коли слідом гнались вороги.

Де Ставок, де Йванова долина

кам’янистим днищем залягла,

там колись повстанча Україна

Синьо-жовтим кольором цвіла.

Йшли повстанці з лісу, з-за Горині,

Ройові вели свої рої,

А їм вслід по Йвановій долині

Заливались співом солов’ї.

Сміх і гамір, радісні усмішки —

Наче свято входило в село,

Й навкруги неначе ані трішки

Ні війни, ні горя не було.

Хоч не в ногу сотня йшла завзята,

Та з підсвистом спів летів селом,

А дівчата, кралі — не дівчата,

Зустрічали з хлібом й молоком.

Біля хат кружляли вечорниці,

Коли сонце втомлене лягло,

І неслись дотепи й небилиці,

Жартом-сміхом повнилось село.

Та життя на місці не вертілось,

Нас жбурляло в води і огні,

І все менш і менш нас становилось,

І все тихше чулися пісні…

Пролетіли роки, мов лелеки,

По просторах диких і чужих,

А все сняться ті давним-далекі

Вечорниці і дівочий сміх.

Та коли б це в снах там не бувати,

А хто клич за волю кинув знов,

Я б не став ні думать, ні гадати,

А тим шляхом заново б пішов.

І Ставок, і Йванова долина

Знов своїм минулим ожили,

І такою стала б Україна,

За яку ми голови несли.

Бо роки, що мовби впали з неба,

Метеором блиснувши в огні,

Їм, на жаль, є в лікарях потреба,

Як була нам зброя на війні.

                                                          28.02.1991 р.

СОСНА КРАЙ СЕЛА

Зима білою вкрила габою

Все, куди її сила сягла,

Лиш темніє, сповита журбою,

Одинока сосна край села.

Наче дівчина хлопця стрічати

Вкрадки вийшла на мить за село

І осталась самотня стояти,

Поки снігом навкруг замело.

Гнівно вітер над нею глузує,

Розриває зеленую шаль,

А вона мовби того не чує,

Задивилась в засніжену даль.

А вона мовби того не чує

Що вся в силі морозних оков,

Що живе серце ледь-ледь воркує,

І в льодину змерзається кров.

Та її не лякають морози,

Ні вітри, ні засніжена лють.

Лише падають голки, мов сльози,

На промерзлу зболілую грудь.

Так бува проти нас часом доля

Розбишацьку війну поведе,

Й чоловік, мов сосна та край поля,

Не піддасться, стерпить й не впаде.

                                                              04.12.1977 р.

ХЛІБ З УКРАЇНИ

Мені сьогодні пощастило

Окраєць хліба уплести,

Який дівчата любо - мило

Зуміли нам приподнести.

Він був не з нашої пекарні

І не із нашої муки,

Та і дівчата, такі гарні,

Від котрих мліють парубки.

Був хліб з Украйни — паляниця

Рум’яна, пишна, запашна,

Коли і в сні така присниться,

То будеш ситим і від сна.

Була в ній і краса калини,

І пахощі квітучих лук,

І теплінь сонця України,

І України серця стук.

___________________

Хліб — коровай, піднесений дівчатами з Товариства «Україна» м.Києва на святкуванні 180-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка в селі Кустовичі Кобринського району на Берестейщині.

І Богом дана її доля,

І гомін збіжжям вкритих нив,

І воля, вистраждана воля,

І сміх діток, і ніжний спів.

І смак дозрілої суниці,

В садах занурене село, —

Все-все було в тій паляниці,

Все рідне серцю в ній було.

Таких ніякії пекарні

Ніде у світі не печуть

І хліб такі дівчата гарні

Ніде вам більш не піднесуть.

І в добрую і злу годину

Для нас, за межами бурлак,

Являти буде Україну

Його краса і його смак.

 20.03.1994 р.

                          З ТОБОЮ

Живи, розцвітай, Україно,

Відвічну красу бережи

Та зрідка хоч блудному сину,

Будь ласка, всміхнись з-за межі.

З тобою і в радості й горі

Зболілеє серце моє,

В Чорнобилі й на Чорному морі,

І в волі, що з мертвих встає.

Для тебе терниста дорога

Крізь довгі віки пролягла.

І чим ти так скривдила Бога,

Що довго так в путах була?

З тобою і в радості й горі

Зболілеє серце моє,

Лиш згадка про тюрми й табори

Ночами заснуть не дає.

Я вірю, промчать урагани,

І в сяйво сповитій тиші

Загоїш відвічнії рани

Соборності тіла й душі.

З тобою і в радості й горі

Зболілеє серце моє.

Я чую: тобі в зелен борі

Зозуля століття кує.

А я остаюсь в цьому краї,

В недолі приспаному злом,

Немов журавель, що без стаї,

З пораненим в бурю крилом.

З тобою і в радості й горі

Зболілеє серце моє.

Закрили лиш межі-розори

Від мене обличчя твоє.

24.04.1992 р.

БIЛОРУСЬ

Білорусь, ти моя друга мати.

Я не мачуху бачу в тобі

І не в силах, щоб осторонь стати,

Коли ти потопаєш в журбі.

Білорусь, я назавжди з тобою –

В сяйві сонця й коли гуде грім,

Усім серцем моїм і душою

Українця під небом твоїм.

Я з тобою і в щасті, і в горі,

Одну й ту ж п’ю я чашу до дна.

В Україні й тебе – одні зорі,

Одне сонце і доля одна.

Одні радощі з нею і болі,

Одні друзі й одні вороги.

Ви пліч-о-пліч йшли разом до волі,

Додаючи друг другу снаги.

І здавалось, що жити і жити,

Коли вижила воля із ран,

Та діток свому рідному вчити,

Що воскресло з неволі кайдан.

Та знайшлися лихі яничари,

Збожевілі в чужому чаду,

Твою волю поклали на нари,

Неокріпшу, святу, молоду.

Я оплакую гірко ту днину,

Давши волю в печалі сльозам,

І молюсь, аби слідом Вкраїну

Не звели на Голгофу катам.

Білорусь, ти моя друга мати,

Сином в пояс схиляюсь тобі.

Нехай Богом останусь проклятий,

Відступивши від тебе в журбі.

16.05.1995 р.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Христос воскрес! –- шепоче доля.

Воістину! — твердять уста.

Христос воскрес! Воскресне воля

І ти, знедолена свята,

Мій любий краю, Україно,

Моя, як сонця світ єдина,

Воскреснеш! Праведная нам

З кайданів вирвешся невинна        

На радість, нене неоцінна,

Безвольним дочкам і синам.

 1953 р. Воркута

      ВЕСНА НАД КОБРИНОМ

Весна над Кобрином витає,

В пташинім гамі голосна.

Берізка явора питає,

Немов сама того не знає,

Немов сама того не знає,

Що то весна, що вже весна.

Голубка кубельце звиває

Й над ним воркує день при дні,

І свого голуба питає,

Немов сама того не знає,

Немов сама того не знає,

Чи будуть дітоньки, чи ні.

Муховець лід з себе скидає,

Збудившись з зимового сна,

У берегів своїх питає,

Немов би сам того не знає,

Немов би сам того не знає,

Чи то весна, чи вже весна.

Юнак дівчину пригортає

В садочку в темній тишині.

              —Чи віддасись мені? — питає,

Немов би сам того не знає,

Немов би сам того не знає,

Що вона йому скаже: ні!

Жебрак долоню простягає,

А в ній — його і стид, і біль.

Він ні у кого не питає,

Бо сам про це прекрасно знає,

Бо сам про це прекрасно знає,

Хто до того його довів.

 22.03.1998 р.

         ВЕСЕЛИЙ ТИЖДЕНЬ

У суботу Катерина

В око впала для Мартина.

У неділю запізнались,

В понеділок розписались.

У вівторок день і ніч

Розпивали могорич.

В середу підлоги мили,

А в четвер вже миски били.

В п’ятницю плювались в очі,

А в суботу серед ночі,

Не діждавшись навіть днини,

Втік Мартин від Катерини.

 11.04.1961 р.

             МАТЕРИНСЬКА МОВА

Ти моя материнськая мова,

Чарівніша за спів солов’я.

Ти моє невмирущеє слово,

Ти і гордість, і радість моя.

Як же тебе мені не кохати

Й не радіти з того почуття,

Що дала тебе рідная мати,

Як путівку в буремне життя.

На тобі я і плачу й сміюся,

На тобі я і сню мої сни

І бува, хоч не часто, молюся,

І хрещусь од проказ сатани.

На тобі я плекаю надію,

На тобі я співаю пісні,

Сподіваюсь, і каюсь, і мрію

У щасливі і горесні дні.

На тобі я кріплю свою душу,

На тобі серце стукотом зве

І розвагою гіркого суму

В душі віра на краще живе.

А тебе вже було осудили,

Як Христа, на Голгофу вели,

Та в корінні твоїм тайні сили

Від розп’яття тебе вберегли.

А тепер вже тебе не здолати,

Коли ти мовби встала із мар,

Переживши загарбників клятих

І знущання своїх яничар.

08.05.1994 р.

МИ БЕРЕСТЕЙЦI

Ми берестейці з прадіда і діда,

Сини і дочки рідної землі,

У нас до рабства з прадавен огида –

Святої волі вічні ковалі.

У нас одна із прадавен твердиня,

Це Київ наш, оспіваний в піснях,

Скорботних душ і помислів святиня

Була і буде в прийдешніх віках.

У нас свої традиції і мова,

У нас своя культура і пісні,

Ми спадкоємці славних предків слова

І їх святої за своє борні.

У нас пшениць свої злотаві гони,

Над ними синь розлита в небесах,

Й хоч по землі повзуть нові кордони,

Не в силі їм пройти нам по серцях.

Ми берестейці й горді з цього слова,

Сини землі, славетної в віках,

Не даймо, щоб заглухла наша мова

І вмерла рідна пісня на устах.

                                            21.03.1998 р.

ЗМIСТ

Видніє у лісі могила,

Маленький горбочок землі.

Кого вона там приютила

Від житла людського вдалі?

Ніхто її не доглядає,

Ніхто вже до неї не йде,

І час скоро землю зрівняє,

І слід назавжди пропаде.

Березовий хрест покривився,

Протрухнявши, поряд приліг,

Неначе, сердешний, втомився,

І більше встояти не міг.

Над нею берізоньки білі

І вільхи між ними собі,

Схилившись над тим, хто в могилі,

Щось шепчуть в печалі-журбі.

І так усі ночі і днини

Вдалі і від міст, і від сіл.

Вони по лісах України

Чтуть тишу забутих могил.

Вкраїно, лежать в них, що впали

За тебе в повстанчих рядах

Супроти чужинців навали

В тяжких і нерівних боях.

Упали у розквіті сили,

Як падає з дерева лист…

Могили, повстанчі могили,

Такий ваш історії зміст.

Ті хлопці всі раді би жити,

Кохати, співати пісні.

Пішли, щоб свій край боронити

В його горем битії дні…

Минає за дниною днина,

Давно присмиріли кати.

Чого ж ти мовчиш, Україно,

Постав їм хоч нові хрести.

Постав, не поставиш!

Хрестами

Позначила б рани свої…

  ЯК ТРЕБА

На те, що я умру коли-то,

Не мудро падати в відчай,

Що вкинуть в чорнеє корито

І скажуть: «З миром почивай».

          І що свяченою водою

Окропить піп і покадить.

І хрест, напевно, надо мною

Рука чия-то водрузить.

Що, як усі, хто жив, я буду

Лежати в матінці-землі

До того праведного суду,

Якщо він буде взагалі.

          Ну, а як буде, то дорога

Позве на нього нас усіх:

І тих, хто ділом славив Бога,

І тих, кому був гріх не гріх.

Та всі ми грішні, і я тоже,

Життям спокусливим земним,

Прости мені, великий Боже,

Великодушієм своїм.

Прости, кого я там не стріну,

Чужі там будуть і свої,

І ті, хто впав за Україну,

І ті, хто розпинав її.

Там всіх пізнаю, роздивлюся,

Як в люстрі чистої води,

Впаду пред Тебе й помолюся,

Цілуючи Твої сліди.

Скажу: прости усі провини,

Каратись, каячись, не дай.

Одних катюгів України

На віки вічні покарай.

Мене, скажу, карай як треба,

Вели як хрест твій гнів нести,

Карай судом землі і неба,

Чим хоч, але їх не прости!

13.05.1994 р.

Дата добавления: 2023-10-13