І знов весь край радіти буде,. Галина СЕМЕНЮК

І квітом вкриється земля;

Зелену пісню заспівають

Відродженці, хмільні поля!

Та раптом лиха чорні крила

Зняла, розправила війна.

Немов туманом всепокрило,

Настала доля нам тяжка.

Прийшлось лишати те Полісся,

Де виріс я у добрі дні.

Прийшлось прощатись з моїм лісом,

Де мандрував я навесні.

Моє Полісся, квіт пригожий,

Мого натхнення пишний світ!

Забуть ніколи я не зможу

Той час минулих, юних літ!

ЗЕМНЕ ПЕКЛО

Де є те пекло, що карає?

Шукать не треба нам його.

Там, де є зло — ненависть духа,

Там і панує пекла зло.

Як злом натхнеться твоя думка,

Все щастя й радість пропада.

Як душу жаль зачне гнобити,

Надходить лихая пора.

Душа, в’яремлена злобою,

В своїй покуті потопа

І, вже згубивши своє щастя,

В ярмо пекельне попада.

Не є страшні тілесні болі…

Вони проходять із часом.

Бо те життя, земне — коротке,

Минає скорим дивним сном.

А хто свою майбутність в світі

Запевнить хоче назавжди —

Нехай шукає тую правду,

В святій землі, а не у злі.

Бо те добро, що він тут творить,

Небесну радість принесе.

А як не знайдеш свій шлях правди,

В пекельну прірву упаде.

Якщо та думка щира-вірна,

Не зморена в гіркій судьбі

І не затруєна злобою,

Не будеш пекла мать в житті!

Ця думка, що в тобі говорить,

Є творена в твоїй душі.

Створити може щастя-радість…

Або спалити все в огні!

І біль тілесний перетворить,

На муки внутрішні гноби,

Ніякий лік вже не загоїть

Тої пекельної судьби.

Створив Бог світ цей у просторі, —

Ніколи пекла не творив.

Як батько дітям своїм щиро,

Життя земне нам сотворив!

А пекло те, що злом карає,

Є твором людської злоби.

Лиш віра в Бога, Правда суща

Спасе нам душу — назавжди!

СТРАЖДАЄ, ТА В РАЙ НЕ ХОЧЕ

жарт

Іде п’яний і співає — жалісно горлає,

Що йому у цьому світі щастя, бач, немає.

Та підбіг до нього хлопчик: — Чому так ридаєш?

Чи тебе матуся била? За кару страждаєш?

Той зненацька спотикнувся, упав і побився…

 Бачить хлопчика малого… Думає, що вбився.

— Ех, мале ти янголятко, кого ти шукаєш?

Я пожити ще тут хочу, а ти забираєш.

КУРЙОЗНЕ ПИТАННЯ

                             жарт

Запитався раз Івасик: — Скажи мені, тату,

Звідки хлопчики беруться і приходять в хату?

— Що? Ти цього ще не знаєш?.. Маму запитайся,

Нехай вона тобі скаже, звідки ти узявся!

Запитав Іасик маму: — Звідки я узявся?

—Запитайся тата твого — звідки він узявся?

—Та питав я вже і тата… Він щосьзаїкався,

Але врешті я нічого так і не дізнався.

— Ну як так – спитай бабуню. Може, вона скаже…

—І бабуню я питав вже… От що вона каже:

«Дорогесенький мій внучку, лише дід це знає,

Він учений, дуже мудрий… Жаль, його немає…»

Знов задумався Івасик. Кого ще спитати?

—А-а-а, у нас усі незнайки, краще піду спати !

                                                 Австралія

Галина СЕМЕНЮК

       Галина Дмитрівна Семенюк /дівоче прізвище Шокун/ народилася 1 лютого 1929 року в с. Жуховці на Кобринщині. Навчалася в Остромецькій /три польських класи/ і Кобринській школах. По визволенні краю від фашистів скінчила педагогічні курси в Кобрині і працювала вчителькою. Було їй тоді 16 літ. 1948 року продовжила навчання в Берестейському педагогічному технікумі. Здобувши освіту, вчителювала в селах Ниви Березівського, Відомля Кам’янецького, Юсимовичах Кобринського районів. Коли в Юсимовичах закрили школу, стала працювати вихователькою в дитячому садку. Галина Дмитрівна — відмінник народної освіти, ветеран праці.

           Своїм захопленням рідним українським словом завдячує матері Стефанії. Це вона, вчителька української школи в Кобрині, передала доньці любов до народної пісні, захопила творчістю Тараса Шевченка. В сім’ї також жило поетичне слово чоловікового батька, відомого на Поліссі українського поета Степана Семенюка, що також сприяло творчому розвитку Галини Дмитрівни. Вона не тільки сама кохалася в пісенному розмаїтті, але й прагнула зберегти це безцінне багаття народу, передати молодим. Записувала тексти пісень /деякі з них друкувалися в просвітянській газеті «Берестейський Край»/, робила звукові записи їх у власному виконанні.

           Не оминули увагу Г.Семенюк минулі часи. Використовуючи власні знання, спогади старожилів, написала й продовжує писати історичні замальовки, шкіци до портретів знаних земляків, з якими так жорстоко розправлялося життя, страшна сталінська епоха.

Галина Семенюк — активна просвітянка. Радо зустріла вона відновлення поліської «Просвіти» на початку 90-х років, постійно цікавиться громадсько-культурним життям українців Берестейщини і всієї Білорусі.

   САДОК НА ПІЩАНІЙ ГІРЦІ

/образок/

       Святковий теплий день початку літа. Мама дає мені рожеву шовкову сукню, пускає прогуляти. Сонечко ще тільки піднялося, виблискує роса.

       Куди піти на прогулянку, щоб не поваляти сукню? Дивлюсь, а від села по дорозі прямує хтось до хуторів у білій сорочці. Та то дід Хведор Коркош, якого за справедливість прозвали у селі Правда. Біжу через картоплю до межі йому назустріч. Дід здалеку свариться: «Не наступай на рядочки, йди борозенькою».

       Виходжу на межу, зустрічаю діда, вітаюся. Прошу дозволу пройти разом з ним огледіти його хутір. Дід погоджується. Повертаємо на південну межу поля. Пшеничка у діда рівненька, як підстрижена. На Юрія дід з короваєм, загорнутим у вишиваний ручник, обходив поле, молився. Підростає гарний уроджай. Та й поле у діда Хведора стелиться рівненько аж до дороги, а от у дядька Дениса Шокуна зеленіє садок на горі. Звідки така піщана гірка, коли навкруги рівне поле? Я питаю у діда Хведора, він, напевно, знає.

— А ти підросла за зиму, порозумнішала, — каже дід Хведір, — от я тобі й розкажу, чому в дядька Дениса за хатою садок на піщаній гірці.

Давно колись, ніхто не пам’ятає коли, козаки вели бій. Чимало їх тут полягло. Після бою поховали козаків, насипали могилу. Село назвали Остромечі. Старі люди казали: «Остромечі — гострі мечі, а сусіднє село Яремичі — то ярі мечі». На захід від козацької могили почали ховати жителі Остромеч своїх померлих родичів. На тих моглицях ховали ще з Жуховців родичів Шокунів, а з Підбер’я — Абрамчуків. За що така честь тим родинам — не знаю. Решта сімей ховали близьких у Яремичах на Горбанці.

Під час першої світової війни згоріли Жуховці. Чоловіки повернули з фронтів на пусті оселі, треба було будувати хати. А тут село стоїть у низькому місці, у мокрі роки весною можна було пригнати човен з Муховця до села. От ми вирішили, що треба навожувати на те жухле місце пісок під хати. А ближче всього його можна було брати на піщаній козацькій могилі. Возили, розкопували верха, а нижче докопалися до черепів та кісток. Хто прикопав черепи, хто так зляканий поїхав, але пісок копати вже подалися за Лущики на шведські могили.

Дорога від Жуховців до Остромеч ішла навпростець. Школа була в Остромечах. Діти боялися проходити коло черепів, обходили полем.

Після 1930 року поляки провели комасацію, тобто замінили довгі наділи хуторями. Козацька могила попала у хутір Якова Шокуна. На вулиці мужики питали Якова, що він буде робити з могилою. Він сказав, що посадить на могилі садок. З сином Денисом закопав глибоко черепи, посадив посередині грушу, а на східному та північному схилах — вишні. От чому той садок на гірці зеленіє. Дорогу провели коло хуторів на границі жуховецьких та остромецьких полів…

Над полями прокотилися хвилі мелодійного дзвону, то там, за Остромечами, дзвонять у Білій церкві, кличуть на Божу службу. Вже виходять з хат селянки, гарно одягнені у вишивані сорочки, з квітами в руках. Бабуся Ганна у білесенькій вишитій сорочці, вишитому фартусі, на нім стежка червоних руж з чорним листям. Я питала у бабусі, чому листя чорне, воно повинно бути зелене. А бабуся каже: «Так треба ».

Прошу бабусю взяти мене з собою до церкви. Бабуся радіє, що я її слухаю, раджуся з нею, вчу молитви; от і погоджується взяти мене, хоч і не близький шлях. Забігаю додому поперед бабусі. Мама дає згоду. Біжу стежиною поперед бабусі. А навколо така краса: зелені поля, блакитне небо, а в ньому пливе гомін церковних дзвонів.

Дата добавления: 2023-10-13