ЩОБ БУЛА ПОВНА ЯСНІСТЬ…

                         есе

Закінчилась багатолітня, кривава світова війна. Відбулися перевороти, перекроєно кордони, на мапі Європи з¢явились нові держави. Спритнійші і сильнійші захопили собі більшу скибу. На якийсь час настав період миру. Наша територія разом зо всім населенням опинулася у складі Польської держави.

Повернувшись з біженства, ковтнувши мирного повітря, наші полішуки захотіли орати землю, сіяти, збирати вроджай, будуватись, народжувати й виховувати діток. Як завжди буває в таких випадках, усього того виявилось мало. Бракувало освіти, культури. Люди потягнулися до знань, однак щоб ту тягу реалізувати, потрібні були провідники. Культурно-освітню працю серед автохтонного українського православного населення / воно в основному проживало в селах і складало більшу частину населення сучасного Кам¢янецького району Брестської області / очолило Товариство «Просвіта».

В 1920 — 1922 роках стихійно почали відкриватися національні школи з викладанням рідної мови, тим більше, що конституція Польщі 1921 року гарантувала діяльність таких шкіл. Але через два роки, як це не дивно, були зроблені перші заходи для їх закриття. Підставою була відсутність механізму виконання цієї доброї конституційної норми, а попросту — закону. 1924 року нарешті вступає в дію закон «Про мови». Згідно з ним національні школи можна було відкривати в місцевостях, де малось 25 процентів населення тої чи іншої меншини. Для відкриття школи необхідно було зібрати деклярації, підписані батьками і затверджені війтом гміни.

Почалася енергічна організаційна праця, скерована на відкриття шкіл з русинською /так значилось в польських документах/, тобто українською мовою викладання. На Кам¢янеччині збір підписів успішно проходив у селах Гулевичі, Бушмичі, Кунаховичі, Березівка, Копили, Омеленець, Старий Двір, Полиновка, Олешковичі, Підлясє, Шостакове, Миколаєве, Жиличі, Сюлки, Радість. Одначе недовго грала мажорна музика. В тому ж таки 1926 році влади, налякані зростаючою кількістю українських шкіл, почали чергові закриття вже діючих шкіл, забороняли відкриття нових. Наступного року в бувшому Брестському повіті школи з русинською, тобто українською мовою викладання залишилися тільки в Тришині, Пугачеві, Рясні, Клейниках.

Щоб була повна ясність, треба сказати, що польські документи свідчать про наступне. В повітах Поліського воєводства /сучасна Брестська область/ — Брестському, Кобринському, Дрогичинському, Пинському, Столинському люди подавали деклярації за відкриття шкіл з українською мовою викладання. Такі ж деклярації, але за відкриття шкіл з білоруською мовою викладання, подавалися лише в Пружанському і Косівському — Поліському повітах. Це архівні факти. Але нейметься фальсифікаторам. Так, у книзі «Памяць» Кам¢янецького району є такі слова на стор. 155:

«У ніводнай школе беларуская мова як вучэбны прадмет не выкладалася». А чому, питається, вона повинна була викладатись, коли наші люди її не знали і не бажали знати, а подавали деклярації за відкриття українських шкіл.

В 1933 році закон «Про мови» повністю втратив свою силу. Єдиною і повноправною стає польська мова. А інші відтак трактувалися як зайвина. Таким чином закріпляла свої позиції полонізація. Освіта українського населення на державному рівні стала історією, забуттям. І з цим люди вимушені були миритись. До пори, звісно.

У такій ситуації освітньо-культурну місію перейняла на себе «Просвіта». Вона займалась не тільки школами, але й відкриттям бібліотек-читалень, при яких діяли хорові, драматичні, танцювальні гуртки. Та не подобалося все це польській владі. Вона як могла перешкоджала «Просвіті» : то не давала дозволу на проведення вистав, концертів, то об¢являла свої дозволи недійсними…

Ось на такому тлі і в таких обставинах почалася громадська діяльність члена «Просвіти» Григора Омелянюка. Молодий чоловік з головою окунувся в освітньо-культурну працю. Після закінчення місячних просвітянських курсів у Бересті він повертається в рідне село Лускали і разом зі своїми побратимами-просвітянами Тимошем Малюховичем, Іллею Карпуком /його дочка Марія, по чоловікові Будкевич багато років працювала вчителькою, тепер на пенсії/, Романом Сиренком, Антоном Курнецем організовує бібліотеку-читальню, яка стає культурним осередком і для молоді навколишніх сіл. Відкриваються гуртки:хоровий, танцювальний, художній. До речі, такі бібліотеки-читальні з гуртками при них відкрилися тоді в селах Деменічах, Углянах, Вовковичах, Бордьовці. Молодь у Лускалах посилено готовилась до виступів перед населенням, але виступити не вдалось. Знайшовся служака, комендант поліції Мизер, який заборонив програму на українській мові.

А ось Углянській бібліотеці-читальні повезло більш. На Богоявлення в місцевій школі просвітяни поставили спектакль «Ой, не ходи, Грицю», а наступного дня — «Сирітку Хасю». Вистави пройшли, як кажуть, при повному аншлазі. Великою громадою прибула молодь з навкільних сіл, переправились через річку Лісну хлопці й дівчата з Новицьковичів і Шишової. Успіх постановщиків був великий.

Та й тут, висвітлюючи події, не стримались фальсифікатори. Бувший редактор районної газети «Навіны Камянеччыны» /раніше вона називалась «Ленінець»/ Володимир Єфімович у книзі «Памяць» Кам¢янецького району пише: «Гурткі Таварыства беларускай школы працавалі плённа у тых населеных пунктах, дзе была найбольшая актыўнасць камуністаў і камсамольцаў”. Той же Єфімович, посилаючись на Олександра Кузька, стверджує, що в неділю або в релігійні свята молодь часто організовувала вечірки, на яких ставилися п¢єси білоруських авторів. А це неправда. То не ТБШ /«Товариство білоруської школи»/, а «Просвіта» діяла. Жоден документ не підтверджує діяльність на обшарі Кам¢янеччини ТБШ. А щодо ролі комуністів і комсомольців, то вони справді використовували діяльність українських організацій «Сельроб», «Просвіта», щоб пролізти в них і під їх прикриттям проводити свою деструктивну роботу. Таким чином, В. Єфімович перевернув і тим самим сфальсифікував усе те, що відбувалося в культурному житті села Угляни в той час, у 20-ті роки ХХ століття.

Але повернімося до Омелянюка. В 1927 році за недозволене проведення зборів молоді Григір був заарештований і два місяці сидів у Брестській тюрмі. Наруга польської поліції не остудила його юнацького запалу. Він продовжує громадську працю. 1928 року навчається ще на одних курсах — кооперативних, після закінчення яких організовує кооперативну лавку /крамницю/ «Селянська праця» в селі Військая. Діяла вона чотири роки і врешті не витримала конкуренції, закрилась.

В 1939 році на наші землі прийшла Червона армія. Нова влада спочатку толерантно ставилася до українства. Лускальська молодь показала підготовлені колись концертні програми. Відкрились школи з викладанням української мови в селах Кощеники, Ратайчичи, Перковичи, Дем¢яничи, Шостакове, Тростяниця, Селяховичи, Олешковичи, Свищеве та інших.

1940 року Григір Омелянюк закінчує вчительські курси і з того часу назавжди пов¢язує своє життя з освітньою працею. В 1940 — 1941 навчальному році вчителює в селі Кощеники, з 1944-го, після приходу Червоної армії, працює в селі Церковники /тепер Заречани/, потім шість літ навчав дітей у Свищевому. Весь час до 1950 року /в тому році тодішній міністр внутрішніх справ Білорусі Цанава кончатково заборонив викладання української мови/ Омелянюк навчав дітей української мови. Посібники для навчання приходили йому зі Львова. Тридцятирічне своє вчительство закінчив у селі Тростяниця. Пан Григір спочатку жив там же. А в останні роки переїхав до дітей у Бересть.

Люди старшого покоління добре пам¢ятають свого вчителя, наставника Григорія Вікторовича — ретельну, обов¢язкову, порядну людину, знавця свого краю, просвітянина. Впевнений, що і в пам¢яті нових поколінь житиме світлий образ сіяча доброго, розумного, вічного на ниві рідної культури Г.В.Омелянюка, інших просвітян Кам¢янеччини. Крім цього подвижника, архівні документи зберегли нам імена вчителя Олексія Карпука, священика Малоїльнянської Свято-Покровської церкви отця Георгія Садовського.

10—12 лютого 2002 року.

ДЖЕРЕЛА: газета «Наше життя» за 1926 р., газета «Навіны Камянеччыны» за 1988 р., газета «Голос Берестейщини», спомин М. Будкевич, матеріали Державного архіву Брестської області: Ф.-59, ОП.- 8, с.217; Ф.-59, ОП.-2, с.934; Ф.-1, ОП.-9, с.-223—224.

_________________

Правопис автора збережено.  

Дата добавления: 2023-10-13