рік після Чорнобиля)

           ПИНСЬК —

           ПОЛIССЯ 

           НАМИСТО

Зустрічаюсь я

З тобою

Святковою

Порою –

дев’ятсот літ

стоїш над Пиною.

Любуєшся

Голубизною

Неба синього,

Ріки молодої.

Серце та очі

Кажу: «Що Ви думали,

Я знаю, знаю:

Як Ви думали,

Так воно буде —

Явиться Пророк,

Згадають тебе люди,

Скажуть: «Слава Орді

Та місту Янову».

Так будуть говорити

Знову та знову»…

Вклонився він мені,

І його рука

Дає мені

Волошку-василька!

Радуються твої.

Хороше ти,

Райдужне місто.

Ти Полісся нашого

Намисто.

Красуйся і далі,

Столице наша,

Місто - намисто.

Радуй нас

Своєю красою,

Як калина весною.

     БУДЬ ЗАВЖДИ

         ЗI МНОЮ

О, рідна мово!

О, ріднеє слово!

Ти піснею в серці

Дзвениш та дзвениш.

Прошу тебе вельми

Любовно, сердечно

Будь завжди зі мною!..

Мене не залиш!..

До тебе звертався

Я в тяжкі хвилини

Зневіри та горя,

Покути та бід…

Усім говорив я,

Як про тебе казав

Мудродобрий, спокійний,

Вже покійний мій дід:

— В поліському слові,

В рідній нашій мові

Щось-то є такеє

Од пісень весни,

Що робить нас добрими,

Мудрими, веселими,

Наспівує тихо

Нам щасливі сни…

  04.09.97 р.

Федір КЛІМЧУК

Відомий білоруський учений-лінгвіст Федір Данилович Клімчук народився 27 лютого 1935 року в селі Симоновичі Дрогичинського району в селянській родині. Навчався в Дрогичинській СШ № 2 та на історичному факультеті Пінського державного вчительського інституту, по закінченні якого працював учителем. Водночас продовжував навчання на заочному відділенні Мінського державного педагогічного інституту імені М.Горького (історичний факультет). 1968 року поступив в аспірантуру Інституту мовознавства імені Якуба Коласа АН БССР. Кандидатську дисертацію захистив у 1973 році. Останні два десятиліття — старший науковий співробітник згаданого Інституту мовознавства. Поле діяльності якнайширше — діалектологія, лінгвогеографія, лексикографія, топонімія, фольклор, етнографія та інші науки. Федір Данилович є автором близько 150 наукових праць. 2001 року йому присуджено Державну премію Республіки Білорусь у галузі гуманітарних і соціальних наук.

           Федір Клімчук очолює західнополіське науково-краєзнавче товариство «Загороддє».

           Пропоновані вірші і проза на рідній поліській говірці написані у молоді роки. За бажанням автора тексти подаються його транскрипцією.

* * *

       Ўжо колькі тысяч год стаіць магіла:

Ў гаршку насення жменю там знайшлі.

М.Багдановіч.

В чяс злэ'йі бу'ры роковэ'йі

Свято'е плы'нне погыба'е,

Алэ' в дэ'брах зымні' ріднэйі

Воно' насі'нне покыда'е.

                               І хай, прыто'птанэ зусі'м,

                               Лыжы'ть вікы' то'е насі'нне,                                              Алэ' в свий чяс свытло'м жывы'м

                               Ёго' кранэ' яснэ промі'нне.

А як кранэ', то й збу'дыть вміг,

І проростэ' насі'нне то'е.

Свято'е плы'нне злу нагрі'х

Воскрэ'снэ, вбы'тэ давныно'ю.

                                           [15.01.1952; 26.03.1956]

ДРЫ'МЛЭ ЛІС

        Не зря я сравнил тебя

С вечнозеленой сосной.

Ли Бо

Сосна – символ вечности

Ты'хо ліс наш стойі'ть          

І ны ворухнэ'цьця.

Му'сыть в ду'мы заглубы'всь,

Так мыні' здае'цьця.

                               В зачаро'ваным сні

                               Мы'слі напрага'е,

                               Як бы та'йну яку

                               Вин ны розгада'е.

Чы то мо'жэ по'сля бу'ры

Ліс опочыва'е?

Шо за та'йны лісовы'йі, 

Хто ж йіх розгада'е.

(Хто тое позна'е).      

 [1.06.1952]

[Пас я коровы' і, сі'вшы, задывы'вся на ліс, шо був шты'ры кіло'мытры од пасовы'ска. В одны'м мі'сьці ліс ны заступа'лы гольхо'вы корчі' і ёго' було' до'брэ выдно'.]

* * *

              Плакала Саша, как лес вырубали...

                                           Н.А.Некрасов

На Збы'шчах гай сосно'вый ріс;

Тінь од ёго' лугы' встыла'ла,

Выршы'ны нэ'ба достава'лы –

Прышлы ж зруба'лы сла'вный ліс.

                   Зруба'лы, ныц ны залышы'лы,

                   Шо лі'пшэ – в світ дэсь повызлы',

                   Рэ'шту спалы'лы, розмылы',

                   І Збы'шча га'ром зачырні'лы.

Так чя'сто взду'майіш собі',

Скы'лько з лыця' зымні' зныка'е

Того', шо сла'вну украшя'е,

І во'лю задасы' журбі'.

[1.08.1955]

* * *    

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди...

Т.Шевченко

Разгадка Бессмертия Души, ее связи со Вселенским Разумом или Богом должна стать основой грядущей цивилизации.              Ю.А.Шилов

Столі'ттюв стяж тому' наза'д,

Як гэ'то мо'жна уявы'ты,

Стоя'в славя'н-браты'в отря'д,

Сыльні'шым во'рогом пудбы'тый.

       Край га'ю-бо'ру якра'з був,

       Ря'дом посё'лок, лугы', по'лэ.

       Отря'д прыста'нок тут здобу'в,

       Бу'дучы зму'чаным дово'лы.

Остановы'лысь там воны',

Хто дэ як зміг росположы'лысь,

А в ка'жного почті' одны'

Думкы всэ в го'ловах ройі'лысь.

       Рі'дныйі стороны' краса'

       Йіх, як ныко'лы, счарова'ла,

       А йійі' у'часть, простота'

       У йіх всю вто'му забыра'ла.

Так, йійі' у'часть, простота'

В солда'т всю вто'му забыра'ла.

А гы'рка ду'мка, пра'вда та

Йім знов cпоко'ю ны дава'ла.

       Гы'ркая ду'мка, пра'вда та

       Ныя'к cпоко'ю ны дава'ла.

       Наро'ду ж рі'дного краса'

       Йім в ті'ло сы'лы пудлыва'ла.

Высёло' со'нычко зныма'лось,

Тума'н пово'лі опада'в,

Бир-гай шумі'в і, як здава'лось,

Таку'ю росповідь дава'в:

       “Эх, хло'пці, хло'пці,

       Хло'пці хоро'шы мойі',

       Опочыва'йтэ, хло'пці,

       Крыпі'тэ сы'лы свойі'.

Якы'йі вы хва'йны, хло'пці,

Якы'й я рад ві'даты вас,

Оно' мыні' шко'да, хло'пці,

До бо'лю мні шко'да вас.

Оно' мыні' шко'да, хло'пці,

До бо'лю мні шко'да вас.

Опочыва'йтэ, хло'пці,

Хай бу'дэ до'брым ваш чяс.

Мно'го я ба'чыв, хло'пці,

За свий довзі'зный вік,

Того' ны поба'чыть, хло'пці,

Ныя'кый чолові'к.

       Ба'чыв я мно'го, то й зна'ю,

       За'пысь поді'й тых храню'.

       Й про всэ, шо ба'чыв, я ба'ю,

       Й вас, хло'пці, я вэ'льмы цыню'”.

Так ду'мкы-ро'сповыді сла'лысь,

Йіх ліс всэ ба'яв-росклада'в.

Со'нычко вы'жэй всэ зныма'лось,

Тума'н почті' зусі'м опа'в.

Со'нычко вы'жэй всэ зныма'лось,

Тума'н почті' зусі'м опа'в.

Во'йіны враз попрокыда'лысь.

Тут го'лос кня'зя залуна'в:

“Мойі' сябрі' вы дорогы'йі,

Наста'в злый чяс, шо вжэ й каза'ты:

Мы зэ'мню му'сымо рідну'ю

Ля свойі'х во'рогув одда'ты.

       Страшэ'нна сы'лa йіх — нас ма'ло,

       Воны' нас ма'ють вмыть (вміг) змысты'

       Й тыпэ'р, як то ны раз бува'ло,

       Святы'ню на'шу загрыбсты'.

Рі'дна зымня', святы'ня на'ша,

Промо'чаная навылё'т

Крове'ю й по'том прэ'дкув на'шых,

Наш пограбо'ваный наро'д,

       Вы нас, як змо'жытэ, прості'тэ

       Й ны проклына'йтэ вэ'льмы нас.

       Вы ж, хло'пці, хо'чэ хто — ході'тэ,

       Попрэ'буем после'дній раз”.

После'дній раз дружы'на вста'ла,

Оста'тні сы'лы напраглы'.

Вра'жа орда' того' ны жда'ла,

Воны' йійі' пырымоглы'.

[1950 (почя'ток), пырыро'бляно, 09.1964]

ДРУЖБАКЫ'

Когда не можешь сделать жизнь такой

как хочешь, ты попытайся быть

способным хоть на это по мере сил: не

унижай ее...     Константинос Кавафис

І

       Всяк мо'жэ Косьця спомыну'ты свое' дыты'нство, бо було' в гэ'тому дыты'нствы вся'кэ. Нычо'гэ [’плохое’] ны вэ'льмы хо'чыцьця спомына'ты, на то'е воно' й нычо'гэ. Алэ' чя'сом, як пры'дэ навмі'й воно', то гэ'тэ можэ' ста'ты нагу'кыю напосля'. Косьці було' вся'кого спомыну'ты. Дэ'хто ска'жэ, шо ёму' було' ныпошыхова'ло оттого', шо вин слабэ'нькый роды'вся. Мо'жэ й гэ'то пра'вда. А мо'жэ пра'вда й то'е, шо Косьця ны вда'вся духвалі'шым за би'льшу чясьць дытэй, і був такы'й, як гэ'та би'льша чясьць дытэ'й, а з ёго' ко'нчэ хоті'лы, шоб вин і'мынно такы'м був, шоб був духвалі'шым. А чы ны мо'жэ шэ й тако'е бу'ты, шо вин був одны'м с тых духвалі'шых, алэ шось ны понара'вывся, на ёго' насі'лысь. Хто ёго' знае, чыя', кото'ра тут пра'вда. Пэ'вно оно' можу' сказаты то'е, шо з гэ'того всёго' вы'йшло. А вы'йшло то'е, шо вин став, як то'е «га'дкэ качыня'» Андэрсэна. От так і выло'сь, вжэ давно' Косьця загубы'в вся'ку ві'ру в сыбэ'. Ота'к жывэ' на сві'ты, скы'лько бува'е загу'бляно жы'зней, чы'рыз то'е, што чолові'к мав сла'бость дэ в чому', хай мо'жэ в дру'гому чому' вин був хоч тала'нт.

       Полі'ном Косьця ны був, і гэ'то було', му'сыть, чы ны найби'льшыю быдо'ю. Був бы собі' полі'ном, то почті' ныц ны чу'ствувавбы, ны пырыжыва'вбы. А то чого'сь так тя'жко було' одчува'ты, шо свойі'м існова'ннем га'дыш, паску'дыш  світ, шо лю'дюм ро'быш оно' ныпрыя'тнэ.           

  І І

Косьця любова'вся Павлом давно'. Павэл був мо'жэ на якы'х повро'ку старі'шый за Косьцю. Алэ' чы в тым ді'ло, шо старі'шый. Алэ' шо за хло'пэць гэ'той Павэл. Ты подывы'сь, як вин на коні' йі'дэ, ты подывы'сь, як вин гора'ты, чы косы'ты, чы грыбсты' вмі'е, ну як стары'й, ты подывы'сь, якы'й вин одва'жный, прыві'тчый, до любо'го в ха'ту за'йдэ, ны соро'мнячысь, до ка'жного одозвэ'цьця, ты подывы'сь, як вин купа'йіцьця, як пла'вае, бы ры'бына, як норчяка' дае', а подывы'тысь на ёго' само'го, якы'й вин хоро'шый, стри'йный, духва'лый. Про шко'лу я тут ны говору', бо гэ'тэ всэ було' ны за'рэ, а кро'хы в одда'ляну од на'шого чя'су по'ру, тоды' як шко'ла шэ ны зна'чыла того', шо вона' зна'чыть за'рэ.

       Похо'жу характірі'стіку дава'лы доро'слы мно'гым хлопчяка'м. Алэ' гэ'ту характірі'стіку дав Павловы Косьця сам.

       Тыпэ'р Косьця погна'в скоты'ну на нада'ткы зра'нку. “До'бра па'ша, — вдо'ма сказа'лы, — хай пойідя'ть, са'мо до'яцьця, бильш молока' даду'ть”. Нада'ткы булы' за повтора' кыло'мытра од уса'дьбы, на ху'тыры — було' пры хуторну'й сісте'мы. Нара'вывся Косьці гэ'той куто'чок: тут і хорі'шч — корчі' гольхо'вы, й по бырэ'зыны ростэ', й па'ру я'сынюв, і дуб е — і коровы' ліпш найіда'лысь— лі'пша па'ша, — і мэнч запыня'ты трэ'ба — бильш росхо'ду.

       Вжэ було' пуд повдню'. Понайіда'лысь коровы', полажы'лысь. Вжэ була' го'сэнь, да шэ далё'ко од ха'ты, то на ра'нкы ны заганя'лы. За'рэ мо'жна кро'хы й одыйты'. Рышы'в Косьця пырыбі'жты до са'жолкы — вона' була' зра'зу за корчя'мы — ввыйты', да, хоч дэ мі'лко, побро'хаты. Вжэ зорвa'вся бі'жты. Алэ' ра'птом му'сыв остановы'тысь: до са'жолкы пудбыга'в вжэ Павэл.

       Пойты' б, подывы'тыся, як купа'йіцьця Павэл, коб бу'ты нывыді'мкыю. А так пойты' — то му'сыш прызна'тысь, шо ны вмі'йіш пла'ваты, ма'ло того', шо й ны спосо'бный нагучы'тысь. За'рэ Павэл про'сто байду'жый до Косьці, ма'ло зна'е ёго', а то бу'дэ йім ганьбова'ты. Алэ' такы' корті'ло йты. Косьця став покро'хы пудхо'дыты блы'жэй. Ныц, оно' чого'сь во'здуху в гру'дюх становы'лось всэ бильш і бильш. Павэл давно' вжэ купа'вся. Косьця пудыйшо'в так, шоб ба'чыты Павла, і остановы'вся. Павэл поба'чыв Косьцю.

— Эй, — ра'дый закрычя'в вин з воды', — купа'тысь ходы'.

Косьця захыта'в голово'ю, сто'ячы, і ныво'льно осмыхну'вся то'жэ з ра'досьці. “Бач, Павэл такы'й до'брый, — в душі' ду'мав Косьця, — я ду'мав, шо вин оно' спра'вный, а вин і до'брый”. Дэ'хто, на ду'мку Косьці, і мэнч спра'вный за Павла, а чого'сь до ёго' і стра'шно пудыйты', чого'сь вин ганьбу'е мно'ю.

— То чому' ны хоч? — знов повторы'в Павэл.

— В мынэ' там коровы', — одказа'в Косьця, пока'зуючы руко'ю в бик корі'в. Став говоры'ты с Павлом – чого'сь знов ста'ло би'льшаты во'здуху в гру'дюх, алэ' одва'га зусі'м ны пропада'ла. — Коровы' полажы'лысь, за'рэ, мо'жэ, повстаю'ть, — знов говоры'в Косьця.

— То обожды' кро'хы, — наполовы'ну крычя'в, наполовы'ну каза'в Павэл, мы'тьтю вы'скочыв з воды', натягну'в ганавы'ці і став іты' насуды'с Косьці. Косьця тожэ став пудхо'дыты.

— А за'рэ така'я вода' тэ'пла, така'я воды'ця, — каза'в Павэл, — а чы'ста, ны замулы'лы. Мыні' за'рэ ны па'сты й ныц ны робы'ты, до полу'дня, по'сля трэ'ба бу'дэ йты па'сты.

Гэ'тым чя'сом воны' і ста'лы пудхо'дыты до са'жолкы. На бычовныку' сів зра'зу Павэл, ко'ло ё'го сів і Косьця зра'зу ж. Косьця одчува'в сыбэ' с Павлом в гэ'той момэ'нт як ри'мный з ри'мным, і Павэл ёго' за'рэ такы'м лычы'в. Дорогы'й момэ'нт, як ёго' помыта'тымэ Косьця. Алэ' чы ж мо'жна бу'ты ныгы'дныком, чы ж мо'жна од Павла тайі'ты ныпра'вду. Трэ'ба всэ Павловы прызна'тысь, трэ'ба сказа'ты, якы'йі на Косьці стра'шны плямы', якы'й вин ныспосо'бный.

— Я чя'сто ба'чу, як ты скоты'ну го'ныш, а вчо'ра вытэ' лэ'дьшо з Рыго'ровыю скоты'ныю розмыну'лыся, — говоры'в Павэл. — То мо'жэ скупнэ'мось? — спыта'в вин і гэ'тым наблы'зыв Косьцінэ прызна'нне.

       — Павэл... — почя'в Косьця, а да'лэй ны міг, трэ'ба було' пырыдохну'ты. Вин так лё'гко назва'в Павла по ймэ'нню — і гэ'того було' вжэ мно'го, бо як в розгово'ры дэ с кым, с тым, шо в ёго' з йім блы'ськых отношэ'ній ныя'кых ны було', Косьця ма'ло называ'в ёго' по ймэ'нню.

       — Шо...?— здыво'вано спыта'в Павэл і подывы'вся на Косьцю.

       — Я пла'ваты ны вмі'ю, Павэл! — одрі'зав Косьця і бы острупыні'в: шо ж з гэ'того бу'дэ?

       Павэл всэ дывы'вся на Косьцю. Вин мно'го чого' розобра'в. Трэ'ба поможты' хло'пцёвы. Тя'жко бу'дэ, бо хло'пэць вбыв собі' дурны'цю в го'лову. Алэ' ныц. Павэл чув кро'хы, шо про Косьцю ка'жуть, шо той ны до чо'го ны спосо'бный. Ну й напра'сно. Павэл за'рэ ды'выцьця на Косьцю, сыды'ть ра'зом з йім і ба'чыть всэ; вин ны за'шчо ны пові'рыть, шо Косьця такы'й.

       — Дава'й попрэ'буйіш гучы'тысь пла'ваты зо мно'ю, Косьця, я тобі' кро'хы пока'зуватыму, роска'зуватыму; хоч тыпэ'р дава'й почнэ'мо, хоч вза'втра чы посля'. — Россу'длыво говоры'в Павэл. — Мы с тобо'ю дружы'лы б і так. Алэ' ны мо'жэ бу'ты, шоб ты ны нагучы'вся. То бу'дымо гучы'тысь?

       — Бу'дымо..., Павэл. — Косьця гото'в був шо хоч робы'ты, шо б ны сказа'в Павэл... За'рэ в ёго аж пит вы'ступыв. Ёму' бы прыгово'р одмыня'лы, як Павэл прыдлага'в гучы'тысь купа'тысь... А тут, ты дывы'сь, Павэл ві'рыть в Косьціну сы'лу. А чы ны сон гэ'то? Чы ны сны'цьця гэ'тэ Косьці? Павэл назва'в ёго дру'гом! І ныя'кого усло'вія ны поста'выв. Сказа'в, шо дружы'тымэ с Косьцію на'вэть і тоды', як той і ны нагу'чыцьця пла'ваты! Шо за хло'пэць, шо за хло'пэць! І бы пырымыны'вся Павэл. То вин Косьці в’явля'вся бы божыство'м. А за'рэ вин звычя'йный, як і Косьця. Не, Павэл такы'м і оста'вся. Про'сто Косьця бы пудтягну'вся до Павла, пові'рыв в свою' сы'лу, одчу'в в юй ві'ру. Вин ны уныжя'вся пы'рыд Павлом і гэ'тэ Павловы понара'вылось.

       — Ты покупа'йсь за'рэ сам, Павэл, я оно' подывлю'сь, — Косьця знав, шо Павэл лю'быть купа'тысь, а шэ вин за'рэ бы й просы'в Павла, — а вза'втра, як бу'дэ чяс, то й зо мно'ю побаланды'чыш.

       — А ты ны бу'дыш за'рэ?

       — Ай, не.

       — Ох ты, дружба'к. — І Павэл схваты'в Косьцю пуд ру'чкы, прыпудня'в ёго'; Косьця то'жэ тоды' обхваты'в Павла, воны' покоты'лысь на траву', залыва'ючысь смі'хом, і разы'в з дыся'ток пырыковыркну'лысь в обхва'тку то в той бик, то в той.

       —Ох ты дружба'к в мынэ', — каза'в Павэл, як повстава'лы, — ты оно' прыгля'дайсь, а я за'рэ эх і шубо'всьну.

       Павэл вжэ выробля'в вся'кы фо'кусы на воді', спосо'бный плава'к міг бы йім залюбова'тысь. А Косьця сыді'в нв бэ'роговы і дывы'вся на ёго' як на вмі'лого ма'йстра свого' ді'ла, і як на дру'га.

       Кро'хы посля' воны' сыді'лы на бычовныко'вы. Обыё'м трэ'ба було' йты, а росхо'дытысь вжэ й ны хоті'лось. Говоры'лы так про шчо.

На дру'гый дэнь Косьця пас знов на нада'тках. Зра'нку бы то й хму'рылось, выдава'ло на дошч, то Косьцю одгова'рувалы, коб пас ко'ло до'мы, алэ' вин погна'в на нада'ткы. Кро'хы по'сля і тума'н пропа'в, і на нэ'бы вжэ було' бильш сыня'вого чым о'болокэй. А шэ кро'хы, то о'болок то там, то сям проплыва'в. Коровы' га'мталы сочну'ю грудову'ю траву'. Хоро'шый був апіті'т у корі'в. Косьця вы'рызав корушы'ныну, хоті'в зробы'ты боково'го свысьцёла'. Така'я була' хоро'шынька, про'стынька корушы'нынка, ну шо зро'быш — ру'кы, як граблі': в одны'м мі'сьці ны добы'в, ны отста'ла до'брэ кора', ло'пнула кора', як став скру'чуваты. “Ах!” — проговоры'в з ныдово'льства Косьця, пырылама'в свою' робо'ту і откы'нув вбик.

Косьця пудня'в го'лову і ны здывова'вся: пы'рыд йім стоя'в Павэл. Косьця то'жэ встав (до гэ'того вин сыді'в).

— Здоро'в, Косьця! — ра'дый, шо дожда'вся, шо той ёго' заме'тів, опы'тувався Павэл.

— Здоро'в…, Павэл. Ты гэ'так ра'но.

Хло'пці поты'снулы оды'н одному' ру'кы, ны зра'зу йіх выпуска'ючы; і дывы'лысь оды'н одному' в го'чы. По'сля сі'лы.

— Я лэ'дьшо впросы'в ді'да, шоб попа'с мыні' коровы'. Согласы'вся мыні' попа'сты до полу'дня. За'рэ, коб твойі' коровы' полажы'лысь, то пошлы' б. Алэ хай хо'дять, хай найіда'юцьця, шэ вспі'йімо, шэ до'вго до полу'дня, — говоры'в Павэл, а по'сля пожартова'в: “А ты дай ка'жнуй коро'вы по кості', гры'зтымуть і ныку'ды ны пи'йдуть”, — і оба'два засмыя'лысь.

Косьця показа'в Павловы всі достопрыміча'тільны куто'чкы на нада'тках: дэ до'брэ коровы' па'сты альбы' колы', дэ йідя'ть оно' з росо'ю, дэ мно'го малы'нэй жывэ', дэ заты'шно од ві'тру, дэ вин ко'лысь бу'дку робы'в, да спалы'лы, дэ ого'нь палы'в, дэ лы'сова нора' була', дэ мо'жна було' б го'йдалку зробы'ты, дэ якы'йі козлякы' росту'ть, дэ навысні' ка'ччы і кны'жжы е'йця нахо'дять, дэ, як роска'зують, в ту'ю, Мыкола'ёвську, во'йну був забы'тый солда'т, дэ булы' чмілі' (гныздо' чміля'чэ),

полюбова'лысь ду'бом. Павэл то'жэ роска'зував про місьця' ко'ло свэ'йі ха'ты, роска'зував, дэ вин був, шо ба'чыв, шо робы'в. Говоры'лы, колы' кому' па'сты, колы' кото'рый свобо'дный, колы' мо'жна було' б ра'зом в грыбы' чы в корі'нне на ко'шыкы сходы'ты, чы про'сто ба'чытысь.

— Ны зна'ю, як в мынэ' выйдэ, — каза'в Косьця, як вжэ йшлы до са'жолкы, — в мынэ', Павэл, чого'сь ныц до'брэ ны получя'йіцьця.

— Ныпра'вда! — бы то кро'хы й з злом одказа'в Павэл, ёму' ны нара'вылось, шо Косьця губы'в ві'ру в свою' сы'лу.

Водa' прыласка'ла хлопя'т. Вона' й Косьці прыба'выла ві'ры в свою' сы'лу. До'брэ, шо Косьця був лё'кшый за Павла, а Павэл був духвалі'шый: Павэл міг пуддэ'ржуваты Коссьцю на воді'. Повозы'вся Павэл с Косьцію поря'дком, Чуть ны злы'вся, алэ' ны знав, на кого' злы'тысь. Нарэ'шты… Косьця дыржы'цьця на воді', ны йдэ на дно і… поплі'в.

— Павлік! Плыву'! — вы'гукнув Косьця. — Напра'вду плыву'! Эх!

— Ну, плывы'.

Павэл став ко'ло бэ'рога, в воді', і дывывсь за Косьцію. Той разы'в кы'лька пудплыва'в, то становы'вся. Нарэ'шты цыма'ло проплі'в, на'вэть повырну'вся, і доплі'в до Па'вла. Остановы'вся ко'ло Павла, обхваты'в ёго' в поясны'ці, прыпудня'в ёго'.

— Ох і дружба'к ты в мынэ', Павлік, ну й дружба'к.

— А ты ны давы' так ё'мко, — нэ'бысь одгова'рувався Павэл, дово'льный і за сыбэ', і за Косьцю.

Тоды' Косьця ёго' й шэ прыпудня'в, шэ й подыржя'в, коб но'гы ны достава'лы зымні', дэ й сы'ла нашла'сь. По'сля Павэл то'жэ обхваты'в Косьцю і воны' гэ'так покруну'лысь на воді'. По'сля полыжя'лы на бэ'роговы, погрі'лысь на со'нцы; по'сля шэ покупа'лысь, попла'валы. Збі'галы поопыня'лы Косьціны коровы', шэ покупа'лысь і пуд полу'дэнь розыйшлы'сь.

З гэ'того в Косьці й почяло'сь, да ны ты'лько в купа'нні, в пла'ванні, а й у всёму'. Всэ став осва'юваты Косьця, пырыста'в бу'ты ны до чо'го ныспосо'бный, наоборо'т, за'вшы добыва'вся свого'. І отношэ'ніе другы'х до Косьці змыны'лось.     

ІІІ

Ді'ло було' вжэ чы'рыз рик. Косьця давнова'то ны ба'чыв Павла. І от раз чу'е такы'й розгово'р, шо в того' то й того' то захворі'в ё'мко хло'пэць, той, шо й до йіх дэ'колы прыхо'дыв, вжэ нывыдо'мо, шо й бу'дэ. “А шко'да, — каза'лы, — такы'й годя'шчый хло'пэць був”. Косьця аж збылі'в, аж хо'лод сту'кнув в ру'кы й но'гы. “Оё'й, Павлік, Павлік…” А як пуба'чыты зарэ ёго', як пойты'!? Мо'жэ шо й помі'г бы. За'рэ Косьця аж зу'бы стына'е, коб сліз ны пусты'ты, і трэ'ба хава'ты всэ в собі', бо смыя'тымуцьця. І ны пи'йдыш до са'мого вэ'чора: за'рэ трэ'ба розбыва'ты сі'но, а по'сля грыбсты', чы мо'жэ трэ'ба коровы' па'стэ шэ бу'дэ.

Вжэ зусі'м споночі'ло, як Косьця освободы'вся, шоб сходы'ты до Павла. Ны йшов, а лыті'в вин. Вжэ на дворі' ха'ты Павловых батькы'в судосы'вся с Павловыю ма'тырыю.

— То як Павэл? — спыта'в вин йійі'.

— Ох, Косьцічка, — лэ'дь шо здэ'ржувала слё'зы вона', — нывыдо'мо, шо з мойі'м Павылком бу'дэ; алэ' до'брэ, шо ты прышо'в, вин тыбэ' ны раз спомына'в, так хоті'в, шоб тыбэ' пуба'чыты, мо'жэ вин кро'хы поспокойні'шае. Ня'кось зра'нку бы то кро'хы й ліпш, а вжэ оповдні', то м'ісьця нынахо'дыть. Гэ'тых дьві но'чы гочы'ма ны сту'лювалы, гэ'тыйі но'чы то вжэ ду'малы, шо ныц ны бу'дэ з ёго'.

Косьця зайшо'в у ха'ту. Павэл лыжя'в на дырывя'нных кро'ватюх, вста'вывшы го'чы в стэ'лю. Вин тя'жко і чя'сто ды'хав. Ліцо' ёго' аж палахті'ло од жары', й Косьцю бы опалы'ло огне'м, як вин пудыйшо'в до Павла. На окні', коло кровы'т, горів ґазнычо'к. Косьця взяв ослы'нчыка, поста'выв ёго' тыхэ'нько кo'ло кровы'т, сам сів. Павэл ны спав.

— Павэл…, Павлік…, — проговоры'в Косьця зда'вляным го'лосом, боячы'сь, шо, як ё'мко ска'жэ, то коб чого' ны наробы'ты.

Зза'ду стоя'ла Пaвлова ма'ты. Остальны'йі булы' поо'ддаль.

— Павлік…, ты ё'мко хво'рый, Павлік…, — да'лэй говоры'в вжэ смылі'й Косьця.

Павэл повырну'в го'лову до Косьці, на ліцо'вы появы'лася в ёго' хоч кро'хы скры'вляна, алэ' усмі'шка. Одночя'сно Павэл пода'в Косьці ру'ку, вы'йнявшы йійі' с-пуд о'дывкы. Косьця одчу'в ми'цный по'тыск Павловыйі рукы', вона' була гаря'ча і здры'гувала. Косьціныйі рукы' Павэл так і ны выпуска'в.

— Ко-осьця…, — бы кы'рыз сы'лу проговоры'в Павэл, — от до'брэ, шо ты прышо'в.

Дру'гу ру'ку Косьця положы'в Павловы на лоб. Лоб був гаря'чый і сухы'й. Рукы' Косьця ны прыйма'в.

— Я так ё'мко зaхворі'в, Косьця. І ны засну'ты ныя'к. От до'брэ, шо ты прышо'в.

Косьця почу'ствував, шо рука' од Павлового ло'ба кро'хы мокрі'е — гэ'то ж трэ'ба, коб лё'кшало Павловы.

— Ты посыды' ко'ло мэ'нэ, Косьцік, — просы'в Павэл, — а я кро'хы посплю'. Мыні' за'рэ спа'ты так хо'чыцьця і я такы'й зму'чаный.

— Спы, Павлік, спы, я до'вго ко'ло тэ'бэ посыджу'. Я одра'зу ны вспів прыты', як пові'дав, шо ты хво'рый, мы шэ сі'но грыблы'.

Павэл вжэ спав.

— Ті'тко, вытэ' йді'тэ поспі'тэ, я за'рэ ко'ло Павла посыджу', оно' хай ого'нь горы'ть, — сказа'в Косьця Павловуй ма'тыры.

— Посыды', сыно'к, посыды'; Павэл всэ спомына'в тыбэ' гэ'ты дні, вжэ хоті'лы за тобо'ю посыла'ты; А я гэ'ты дьві но'чы го'ком ны сту'лювала. Ого'нь поста'в сюды' блы'жэй, го'ндэ ручны'к, вода' го'ндэ ко'ло пры'пычного окна'. А я пойду' дробы'ну прыкоркну'. — Ма'ты пудыйшла' блы'жэй до хво'рого. — Гэ'то ж му'сыть засну'в. Павлік, чы ты спыш? Спыть моя' дыты'на. Ну альбы засну'в. І пит вы'ступыв, мо'жэ полё'кшае ёму'. А то гэ'тых два дні то й ны спав і як в огні' горі'в. То посыды' дробы'нку, Косьцічок.

Косьця пудсу'нув шонайблы'жэй ого'нь і сыді'в. Лоб в Павла знов став сухы'м, дыха'нне було' ныодноста'йнэ, гу'бы, й ліцо', й жы'лкы на шы'йі чя'сто ня'кось стра'шно здры'гувалы, сёромно' бы ёго' хто в гэ'тэ врэ'мне ё'мко быв чы на'вэть вырыва'в кава'лкы мня'са — таку'ю му'ку одбыва'ло ліцо'. Павэл блы'снув гочы'ма. Косьця обо'е свойі' ру'кы долоня'мы прыложы'в до Павлового ло'ба, бы стара'ючысь пырыда'ты Павловы чясьць свого' здоро'в’я. Павэл засну'в знов. Органі'зм хло'пця боро'вся. Дыха'нне хло'пця становы'лось шо раз то бильш односта'йным. Почя'в выступа'ты пит. Косьця з любо'в’ю дывы'вся на гэ'ты дрі'бны крапылькы', боя'всь йіх вытыра'ты. Алэ' шэ чы'рыз яку'ю мыню'тыну Павэл про'сто облы'вся по'том. Косьця взяв ручныка', обтэ'р ёго'. Алэ' ху'тко Павэл був мо'крый знов. А то ліцо' знов ста'ло сухы'м, знов ста'ло ёго' палы'ты. В Косьці бы па'морозь пройшла' по сэ'рцы — зляка'вся Косьця, став буды'ты Павла. Павэл прочну'вся, залу'пав гочы'ма — ліцо' ёго' було' ё'мко скры'влянэ, выдно', шо тырпі'в му'кы.

— Павэл, як тобі'? — і Косьця знов прыложы'в свойі' долоні' до Павлового лба.

— Ты ба'чыш, як мыні', Косьця; алэ' до'брэ, шо мынэ' збуды'в, зра'зу, як оно' я засну'в, то мыні' ста'ло до'брэ, до'брэ, а то мынэ' ста'ло ні'шо рва'ты-розрыва'ты, коб ты ны збуды'в, то вжэ мо'жэ мынэ' й зусі'м розорва'ло б — і в Павла вы'ступылы слё'зы. За'рэ я засну', бо спа'ты хо'чыцьця, до'брэ, шо хоч спа'ты хо'чыцьця, а ты мынэ' знов збу'дыш.

— Засыпа'й, Павлік, збуджу', — завіря'в Косьця.

Павэл знов засну'в.

Ма'ты до'вго ны вспа'лась, прышла' пові'даты, як там Павлік. Той вжэ спав.

— Вытэ', ті'тко, йді'тэ спі'тэ; Павэл тоды', як засну'в, то й спыть, — змуты'в Косьця, шоб заспоко'йіты Павлову ма'тыра. Гэ'тэ ёму', здае'цьця, вдало'сь.

— Ну то йды, дыты'но, вжэ додо'му, Павлік мо'жэ вжэ спа'тымэ, — сказа'ла вона' Косьці, чу'ствуючы, шо вин зато'мыцьця, ны сп’ю'чы.

— О не, ті'тко, я шэ посыджу'.

— Ну то посыды'.

І Косьця знов остав'ся оды'н с Павлом. Разы'в скы'лько Косьця буды'в Павла і, кро'хы розволюха'вшысь, Павэл знов засына'в. Разы'в скы'лька встава'ла й пудхо'дыла ма'ты, алэ' ка'жон раз вона' попада'ла, як Павэл спав. Пудхо'дыв дэ'хто й з другы'х чле'нув сымні'. Нарэ'шты вжэ ны хоті'лось і ны трэ'ба було' буды'ты Косьці Павла: вин зусі'м норма'льно спав, ды'хав односта'йно, ліцо' пока'зувало, шо ёму' полё'кшало. Косьця сам вткнув го'лову в Павлову по'душку і кро'хы прыкоркну'в. Схваты'вшысь, вин знов подывы'вся на Павла. Буды'ты Павла ны трэ'ба й ны мо'жна було', про'сто шко'да було' буды'ты: так до'брэ, про'сто сма'чно вин спав.

Ознаймы'вшы Павлову ма'тыра, шо йдэ, сказа'вшы, шо вза'втра ввэ'чыры знов пры'дэ, Косьця пошо'в. Зайшо'вшы додо'му, а вжэ було' пы'рыд ра'нком, Косьця по-пуд двырмы' пролі'з в клу'ню, бо чого'сь була' замкнё'на, забра'вся на сто'рону (на сі'но) од стыны', дэ шэ було ны'зько сі'но — там Косьця чя'сто влі'то спав — і засну'в; свойі'м вза'втра ска'жэ, шо звэ'чора тут ліг, а то нывыдо'мо, шо ёму' за то'е ска'жуть, шо ла'зыв ці'лу ныч, то найлі'пш, шоб ны ві'далы.

Вра'но, як встав, то ма'ты оно пожуры'ла, шо быз вычэ'ры ліг.

— Я вжэ зна'ла, шо ты пи'йдыш в клу'ню, алэ' ны схоті'ла тыбэ' йты буды'ты, бо, ду'маю, мно'го було' робо'ты, то втомы'всь, — доба'выла вона'.

Того' дня знов було' робо'ты: і грыбі'ння шэ було', і снопы' ла'дылы.

Повычэ'равшы, Косьця сказа'в, шо пи'йдэ спа'ты в клу'ню, на сі'но, бо в ха'ты на'дто ду'шно, то до'вго ны заснэ'ш.

Косьця попудпыра'в в клу'ні двэ'ры гра'блышчамы, бы то ні'як було' йіх зачыны'ты, залі'з на сто'рону (дэ сі'но), зробы'в собі' гныздо', з мыню'тыну полыжя'в, по'сля зліз с стороны', на па'льчыках вы'йшов с клу'ні, шэ кро'хы пройшо'в на па'льчыках, а по'сля почті' быго'м (вбэ'гы).

Павэл, як зайшо'в Косьця, то ны спав, Косьцю ждав вин. Косьці далы' ослы'нчыка, поста'вылы ґазнычка' ко'ло кровы'т і оста'вылы хло'пцюв самы'х, пы'рыд гэ'тым ознаймы'вшы Косьці дэ'шо про Павловэ здоро'в’е, а са'мэ гла'внэ, шо Павловы вжэ мно'го ліпш, шо за'рэ воны' мно'го спокойні'шы.

—Ты зна'йіш, Косьця, шо мыні' сны'лось, як я после'дній раз вчо'ра пры тобі' засну'в… Ты нагны'сь кро'хы, Косьця, а то я й говору' ня'кось ты'хо, і головы' ны зду'жаю пудня'ты.

Косьця нахылы'вся, опэ'ршысь ло'ктямы об Павлову пості'ль, і пудсу'нув кро'хы блы'жэй ослы'нчыка, шо сыді'в на ёму'.

— А як я тыпэ'р пудхо'дыв до пры'пыча, коб воды' напы'тысь, там кыпячо'на в чыгу'нчыку стоя'ла. Зліз з кровы'т і ныя'к ны зду'жаю вста'ты, зусі'м обызсы'лыв, осла'б. То пудсу'нув кро'хы осло'на, і, дэ'ржачысь за осло'на, дойшо'в до стола', — ха-ха, зусі'м як мала'я дыты'на гу'чыцьця ходы'ты.

Ра'зом с Косьцію в оды'н такт засмыя'лысь.

— Ты поду'жчайіш, Павлік, бу'ты ны мо'жэ, шоб ты ны поду'жчав, бу'дыш такы'й, як і впырі'дж був, ты вжэ вэ'длук вчора'шного дня ё'мко окрэ'п, — говоры'в вжэ Косьця, і так говоры'в, шо ёму' вжэ тоды' ныя'к ны мо'жна було' ны ві'рыты.

— То гэ'так я ко'ло осло'на, ко'ло стола', ко'ло ла'вкы, по'сля взя'вся за кля'мку в двэ'рух і дойшо'в до пры'пычка, зняв на'крывку, очырпну'в воды', напы'вся. По'сля ма'ты зайшла', поба'чыла, як я ходжу'. Гэ'так і знов до кровы'т я дойшо'в. — Да'лэй роска'зував Павэл.

— Алэ' ты за'рэ бы зусі'м здоро'вый, оно' шо ё'мко слабы'й, а вчо'ра якы'й ты був. Ты ж такы'й духва'лый, Павэл, хворо'ба ны змо'жэ тыбэ' повалы'ты.

— Якы'й там я духва'лый, такы'й, як і гы'нчы, — опра'вдувався Павэл, алэ' завіре'ніе Косьці, шо вин зусі'м вы'дужае, шо в ёго' ны альбы' яко'е здоро'в’е, ёго' вэ'льмы вспоко'йіло: Косьця ж, як Павэл помыта'е, — за'вшы шо-нэ'будь ска'жэ толко'во.

— От і ны вэ'льмы такы'й, як гы'нчы, помыта'йіш, як ты мынэ' пла'ваты гучы'в.

— То шо вжэ я там тако'е зробы'в, шо гучы'в, шо ты вжэ ны раз мыні' про гэ'тэ торо'чыв… Алэ' я тобі' ны росказа'в, шо мыні' сны'лось.

— Ну, роска'зуй.

— Як оно' я засну'в вжэ после'дній раз , як ты шэ сыді'в. Здае'цьця, мы с тобо'ю в туй са'муй са'жолцы, дэ то купа'лысь, я стою' ко'ло бэ'рога в воді', в но'гы шэ кро'хы пудпі'кае чого'сь, а ты плывэ'ш… О, помыта'йіш, як ты шэ'но нагучы'вся пла'ваты...

— Ну.

— … да пудплі'в до мынэ', да схваты'в мынэ', пудня'в, такы'й дуж ты став тоды'.

— Ну вжэ й дуж там, а мо'жэ й пра'вда.

— То гэ'так і прысны'лось, бы ты пудплі'в до мынэ',

схваты'в, пудня'в i всэ дыржя'в, до'вго дыржя'в, в мынэ' і в но'гы пырыста'ло пычы', а по'сля вжэ я сам поплі'в, поплі'в по воді' і … пырыста'ло сны'тысь.

— Ну й прысны'лось тобі'… Тобі' вдэнь ску'чно,

Павлік?

— А хто ёго' зна'е, чы ску'чно, чы не.

— Я б до тыбэ' прыхо'дыв бы і вдэнь, а то врэ'мня за'рэ аныя'к ныма'. Вза'втра знов, му'сыть, оно' ввэ'чыры прыду'.

Д'овго шэ гомоні'лы хлопці. Додо'му Косьця вырну'вся в то'е врэ'мне, шо й вчо'ра.

Павэл довгова'то шэ лыжя'в, алэ' вы'дужав настоя'шчо. Про дохторі' тоды' ны було' чого' й говоры'ты. По-пэ'ршэ, пырыборо'в хворо'бу органі'зм. По-дру'гэ, чы ны прыба'выла Павловы сы'лы боро'тысь с хворо'быю дру'жба, як ко'лысь дала' вона' сы'лы Косьці, шоб той вы'бывся в лю'дэ.

                                                        [12 — 14.09.1964]

Павло КЛИМУК

Павло Климук народився 3 липня 1936 року в селі Селець Кобринського повіту (тепер району) в селянській родині. Здобувши на батьківщині середню освіту, навчався на Україні, у Львівському медичному інституті. По закінченні його працював у місті Малорита завідуючим аптекою. Тепер Павло Петрович проживає у місті Новогрудок Гродненської області. Не пориває зв’язків з рідною стороною; підтримує стосунки з берестейською «Просвітою», членом якої є від часу її відновлення.

Вірші П.Климука друкувалися в просвітянській газеті «Берестейський Край». Своєю поезією, а вона справді поетична, пісенна,Павло здобув визнання серед шанувальників художнього слова. А звернутися до нього поета спонукало, як він сам визнає, велике бажання хоч щось зробити для відродження української національної самосвідомості берестейських поліщуків — наших земляків.

БАТЬКІВЩИНІ

Як тільки сон затьмарить очі,

Яскраво бачу я тоді

В Поліссі батькову хатинку,

До школи вузеньку стежинку,

Латаць весняний по воді.

А в рівчаку вода швидкує,

Нестримна, в Муховець струмує.

Весняний теплий вітерець

Мандрує в полі і над лугом

Та вербам коси розплітає

І тільки ввечері стихає,

Ночами в лісі спочиває.

Жили там наші хуторяни,

Поміж Сельцем і Лукашами,

Земельку щиро обробляли,

Добросусідство шанували,

Один другому помагали,

Неначе браття, між собою

Ділились радістю, бідою.

Землиця щедро їм родила;

Було в них хліба і до хліба,

В рові, ставках ловилась риба,

А ліс грибами був багатий,

Недаром назву «грибинськиї»

Місцевість тая зберігала,

Грибним смакоттєм чарувала…

Яке барвисте різнотрав’я

На лузі літом розцвітало!..

А що ж тепер зробилось з краєм?

Луги на степ перетворились,

Холодний вітер-суховій

Родючу землю в ліс зганяє,

Пилюка зелень покриває,

Ставків зариблених немає.

Нема квітучих хуторів,

Ні солов’їних Лукашів.

Лише однюсінька тополя —

Сирітка бідна серед поля —

Від Лукашів буйно-зелених

Зосталась смерті дожидати,

Маланки з чорних хмар збирати,

Зрадливим людям докоряти

Від ім’я матінки-природи,

Що так знівечена, розп’ята

Сліпим людським невдячним родом.

Роки в чужині пролітають,

Вже незабаром і кінець…

А я щоденно споминаю

Заліссє, Бистрицю, Селець,

Природу Кобринського краю, —

В Поліссі кращої немає.

Лиш одного в людей прошу:

Верніть землі моїй ласкавій

Її природжену красу.

СПIВУЧА ЗЕМЛЯ

Куди б не поїхав і де б я не був,

Все з Кобринським краєм розмову веду.

Прославлена буде земля ця в віках,

Поетів немало зростила вона!

Де Муховця-річки струмок невеличкий

Блукає в чарівних поліських краях,

Живе там одвічно народ український,

Сама там співає співуча земля!

До рідного краю Фальківський вертає,

Мов чайка весняна, з в’язниць небуття,

Розстріляна пісня… Вона не вмирає,

Їй рідна земля зберігає життя.

В село Хабовичі поезія кличе,

Де Хміля Івана родинна земля,

Де він народився, кохання залишив,

Весь вік сумував по знайомих гаях.

Нам кобринські землі в чужинах наснились:

Яремичі, Тевлі, комусь — Лепеси…

Поетів славетних були там оселі

Між річок, гаїв чарівної краси.

Куди не поїду, куди не піду,

Все з Кобринським краєм розмову веду.

Земля моя рідна, піснями квітній!

Поетів даруй Україні своїй!

ПАМ’ЯТІ ПОЕТА-ЗЕМЛЯКА

Дарма забагли пісню вбити

Криваві сталінські кати:

Пісні живуть і будуть жити,

Бо ще живуть поліщуки.

Бо плаче ліс і стогне нива,

Що оспівав Дмитро Левчук,

І до яких всім серцем лине

Поет Фальківський — поліщук.

Народ вшанує свого сина —

Поета рідної землі,

Бо ще не вмерла Україна

На Берестейщині моїй!

НЕ УКРАЇНЕЦЬ ТИ, О НI!

Не українець ти! О, ні!

Бо збудував собі палаци

За кошт ограблення людей,

За кошт украденої праці.

Не українець ти! О, ні!

Бо мрієш тільки про корито,

Щоби наїстись тих помий,

Що їх тобі за зраду влито.

Не українець ти! О, ні!

Бо топчеш брата українця

І кров його живую п’єш

Бандитським рекетом злочинця.

Не українець ти! О, ні!

Бо як потрапив у чужину,

То мову рідну не зберіг,

Забув і Матір-Україну.

Не українець ти! О, ні!

Бо мрії предків не плекаєш,

Коли забув минуле все,

То ти й майбутнього не маєш.

Не українець ти! О, ні!

Бо чужакам довірив душу.

Кохання те імпер’єю зла

Твою країну вщент задушить.

Не українець ти! О, ні!

Бо став природу мордувати.

Забув, безглуздий, про одне:

Природа — рідна твоя мати.

Не українець ти! О, ні!

Бо п’єш горілку донестями

І мрії всі твої про те,

Щоб хтось тобі чарчину ставив.

Не українець ти! О, ні!

Бо занедбав своїм здоров’ям,

Цигарку смалиш, мов дикун,

Життя калічиш поколінням.

Не українець ти! О, ні!

Як тяжко тоє відчувати!

Я мрію лиш, щоб кожен міг

В країні українцем стати!

            Є ЩЕ НЕСКОРЕНА

                   ПІСНЯ ПОЛІССЯ

Конає остання імперія в світі,

Втопаючи в морі людської криві,

А наш поліщук, наче жаба в болоті,

Сам хоче ускочити в пельку змії.

Чотириста років нас прагнули зжерти

То царські сатрапи, то польські пани,

То гітлер кривавий,то сталін проклятий,

Що землю полiську роздер на шматки.

Людей з’яничарено, мова в кайданах,

Нещадні тортури завдано землі.

Лише з нами пісня, що в серці зосталась,

Вона невмируча, не вбити її.

Нехай скаженіють прислуги імперські,

Та твердо ми віримо, що все одно

Ніколи Полісся не стане чужинським,

Пісень українських співає воно.

Лунай, наша пісня, над полем, над лісом

І білому світу всьому розкажи,

Що є ще нескорена пісня Полісся,

Що є ще народ на Поліссі живий.

Єднайтеся, люди, навколо Просвіти

І мову шануйте свою кожен день,

Щоб рідним навіки зосталось Полісся,

Співайте його українських пісень!

1996 р.

 МАЛОРИТЧАНКА

Пахучість акацій медових

Пливе над містечком моїм,

Дівочі розпущені коси

На руки спадають менi.

П р и с п і в:

Малоритчанка — дівчина-веснянка —

Очей непогасний огонь,

Малоритчанка, малоритчанка —

Кохання намріяний сон.

До мене той сон залітає

По ясних весняних ночах,

Палаючим серцем кохаю,

Цілую дівочі уста.

П р и с п і в.

Шепчу я коханій дівчині

Від щирого серця слова,

І пісня замріяна лине —

Любов буде вічно жива.

П р и с п і в.

Тебе, моя ластівко мила,

Я кличу в твоє майбуття,

Що ти незрадливо любила

Своє українське життя.

П р и с п i в.

КРЕДО

Славним лицарям вiдродження

берестейської «Просвіти» присвячую.

Коли згадаю мрії предків,

Святі Шевченкові слова,

Борню Хмельницького, Мазепи,

Безсмертних лицарів УПА,

Думки, мов хмари, напливають

В життя швидкуюче моє;

Відтак байдуже спочивати

Мені минуле не дає.

Я бачу, як поліський етнос

Нещадно тне державний люд

(Ще за його ганебний вчинок

              Прийде історії присуд!),

Він став і пісню викрадати,

Що береже життя моє,

Тому байдуже спочивати

Мені сучасність не дає.

Колись прокинемось, земляче,

Мій берестейський поліщук,

Від сну свідомості і скажем,

Що українці всі ми тут,

Що пам’ять будем зберігати

І шанувати все своє;

І все ж байдуже спочивати

Мені майбутнє не дає.

В’ячеслав ПАНКОВЕЦЬ

Народився я 1 січня 1939 року в селі Юхновичі теперішнього Іванівського району Брестської області у селянській родині. Після закінчення середньої школи в сусідньому селі Бродниця працював у системі кооперативної торговлі — завідував сільмагом. У 1961 — 1966 роках навчався у Мінському інституті іноземних мов. З дипломом викладача французької та німецької мов був скерований на працю у щойно відкритий тоді Брестський інженерно-будівничий інститут. По трьох роках повернувся в Мінськ, у свій інститут, де якийсь час викладав французьку мову. З 1975 року працюю у Пінську — викладаю французьку мову в середній школі.

Української мови на побутовому рівні навчився у сім’ї та своїх односельчан і земляків, котрі ще й досі твердо її тримаються. Мушу навести цікаве спостереження з того часу, коли вперше пішов у школу. Школа була білоруська, тому мене дуже здивувала мова, на якій там почалося навчання. Однак про себе вирішив, що саме в тому і полягає процес навчання, коли ти у школі розмовляєш інакше, ніж вдома. А оскільки вчителем була жінка і білоруськумову я вперше почув від неї, то в мене чомусь закріпився стереотип, що це жіноча мова. А ще була інша мова, на якій розмовляло і матюкалось начальство, коли приїздило загоняти в колгосп батька, — це чоловіча мова. Трохи згодом, десь у третьому класі, довідався, що ця мова називається російською.

В такий спосіб прийшов до запитання: то як же зветься мова, на якій розмовляєм ми вдома і на якій розмовляють наші односельці? Було дуже прикро, вивчаючи інші мови та історію, ніде не почути нічого на своїй мові, ні про нашу місцевість, начебто ми просто не існуєм у світі. І так було,допоки не взяв у шкільній бібліотеці почитати «Вечори…» Миколи Васильовича Гоголя. І хоча вони були написані по-російськи, проте сам дух «Вечорів…» і особливо ті місця в книзі, де Гоголь вдається до української лексики, допомогли мені самоідентифікуватися національно. Відтоді уже знав, що, коли мати співає «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…», то українська пісня. А навчання у Мінському ін’язі не залишило в моєму визначенні жодного сумніву.

Шукати стежин до рідних витоків починав разом із Шеляговичем у його «Поліссі». Проте дуже хутко зрозумів, що його шлях веде у тупик, і перейшов до Українського громадсько-культурного об’єднання, яке очолював Микола Козловський і з яким був до кінця існування товариства. Нині є членом «Просвіти» на Берестейщині. Друкувався в газетах «Голос Берестейщини», «Берестейський Край», «Вільна Думка» (Австралія).

В.Панковець.

* * *

Ось і проскочили літа,

Бо п’ятдесят вже з гаком.

— Мені здається, сину, ти

В колисці щойно плакав,—

Так каже мати іноді,

Коли життя торкнешся.

— Живеш-пливеш, як по воді,

Прожив – не оглянешся.

І дума думу доганя,

Мов хвилі, безупину.

Та все несе мене вона

У батькову хатину.

На батьківщині мо’ лише

Позбудусь я знемоги.

Та не стрічає батько вже

Мене коло порога.

Недовгим шлях судивсь тобі

До цвинтаря у полі

Й не легший з тих, що Бог дає

Нам у земній юдолі.

   * * *

      Пам’яті Дмитра

          Фальківського

Моє Полісся, чим ти стало?

Нема в колодязях води.

Джерела всі позаростали,

Що підживляли їх завжди.

До небокраю — суходоли,

І вже не той поліський ліс.

Я там іду, де стало поле,

Що було вигоном колись.

Проте я полю не радію:

Багатшим з нього я не став,

Як й той, хто поле те засіяв

На тлі булого хороства.

Бо вже нема того туману,

Коли ж і є, то лиш обман.

Не твердить драч без перепину:

Багатство там, де є туман.

Нема Фальківських очеретів,

І шелест їх назавжди вщух.

Піщана там нуртує повінь,

І човен дідуся потрух.

Я лиш виношую надію,

Що буде снитися мені:

Внизу муріг довкіл рясніє,

А я лечу в щасливім сні

Над сіножаттю. Янгол наче

Вернувся з грішної землі

Туди, де жде весна дитяча

І на болоті журавлі.

       с.Юхновичі 01.01.98 р.

ПIНСЬКА МАДОННА

Кожен раз ідучи

повз ті мури похмурі,

гадав,

що ховають вони.

А ось зараз знімілий стою

i дивлюсь на Мадонну,

що сяє в промінні,

все ж збагнути не можу:

чи то сонця вона робота,

чи зродилася образом

музики Баха.                     

 1988 р.

СОН

Де ви, коні мого дитинства?

Відтепер я вас бачу вві сні.

Сняться поле, старий дідинець,

На дідинці — я на коні.

Я тебе там напасвав, косю,

Де під вечір скриплять драчі,

Де в високих, струнких березах

Загубився туман уночі.

Пил дідинця туманом прибито,

Що у хащах лози розстає.

М’ягко в порох ступають копита,

Понад лісом сонце встає.

І гойдає мене дорога,

Мружить очі сон-чародій,

Що намріяв коня гнідого

На дідинці моїх надій.

1988 р.

  РЕКВІЄМ

Поле, яким ти буваєш?

Вродливим і бідним,

Зеленим, синеньким,

Буваєш і сірим.

А зараз ти, поле, зчорніло.

Над полем,

Що зветься Красним,

Зудіння і скіглення чую –То символ епохи віщує.

Той чорний посланець,

Що жалю не має,

Килимом смертельним

Його опинає,

Чорне те поле,

Що звалося Красним…

Тебе хто ополе,

Нещаснеє поле?

На чорному полі,

Що Красним прозвали,

Я бачу дитя синьооке,       русяве,

Й біжу я до нього

І кричу що є сили:

— Рятуйте мні сина!!!

Залиште мні сина!!!

А бігчи не можу,

Й той крик безголосий…

Хто сили забрав мої, Боже?

1987 р.

          НА ЗАМIЖКУ КРАЙ ПОЛЯ

                                                      Присвячується О.Камінській

Я ще подумки там,

Де буяла весна,

Шепотіла тополя

На заміжку край поля.

І збагнути не міг,

Хоча серце вже чуло,

Що той день весняний

Мні кохання віщує.

Оглядаюсь назад,

А признатись не хочеться поки,

Що замлилися часом видоки,

Крім одного:

На заміжку край поля

Ти стоїш під тополею…

Я збагнути не можу ще й зара,

Од чого таким ярким безконця

Мені видався день той весняний, —

Чи від сонця,

Чи від усмішки твеї, кохана.

До себе прислухаюсь

І признатись не хочу,

Що серце не так вже стукоче,

Поки не згадаю

Той заміжок край поля

І тебе під тополею

Того дня навесні,

Де яскраво, до болю

Усміхнулась мені

Моя зрадлива доля.

1989 р.

 МИТЬ

Як тебе зупинити, мить?

У кого мні пораду шукати?

На зупинці вже поїзд стоїть…

Мо’ білет на нього порвати?

У тебе у вочах відчай,

Набігає сльоза на вії.

Любая, вибачай,

Зупинити я час не вмію.

Зве востаннє мене поїзд мій,

Оселя у душі тривогу.

Дай мні руку свою скорій,

Дай тепла твого у дорогу.

1989 р.

Дата добавления: 2023-10-13