Лідія НІКОЛАЙЧУК

Ніколайчук Лідія Володимирівна родом з нинішньої Хмельницької області України. Народилася 3 червня 1941 року в селі Троєщина Полонського району — древньому подільському краї, поселенням якого понад тисячу років. 1963 року Лідія закінчила Вінницький медичний інститут. За фахом лікар, науковець. Майже 20 років живе у Бересті, нині працює на кафедрі основ медичних знань місцевого державного педагогічного університету.

           Лідія Ніколайчук — професор, академік Української Екологічної Академії наук. Є автором понад 300 наукових праць, більше 40 монографій з фітотерапії, дієтетики, ендокринології.

           Паралельно з науковою Лідія Володимирівна займається літературною творчістю. Свої вірші, новели, повісті, нариси друкує в періодиці від часу студентських літ. 1976 року в Харківському видавництві «Прапор» побачила світ книга новел Л. Ніколайчук під назвою «Квітка з Грибного яру». Останньо її вірші, яких уже написано на добру збірку, публікувала газета «Українець в Білорусі».

НАД РІЧКОЮ /новела/

           Від берегів на став насувається темінь вечора, і за мить лиш посеред річища ще поблискують останні мерехтливі спалахи, відбиті малиновим куполом перехиленого в ніч неба. Прохолодь спинається ледь-ледь примітною смужечкою туману й повзе за течією, поки не причепиться до вербового гілля і не висунеться на берег. Та по берегові не посувається й на крок, бо перегріте серпневим сонцем масивне каміння до пізньої ночі дихає тим поглинутим теплом.

       Сидимо на виповзаних каменюках, немов на конячих спинах, і соваємо босими ногами по теплих боках. Лоскітне тепло дотикається підошов і заспокоює, і тамує біль, притишує невимовний стукіт серця, перетривоженого незвичайною вістиною.

       Тиша, довга, наче вічність, висить і висить незгидливою тінню над нашим усвідомленням і ніяк не переступиться першословом.

       — То справді твій батько? — таки озивається Галька і відвертається, аби не бачити моїх очей.

       Нічого недоброго мені той дядько не зробив, відколи переступив поріг нашої утленької хатини, а й добра в тому не бачу. Баба раді, мовляв, за три дні й комору залатав, і льоха викопав, і дров нарубав, аж до весни вистачить, і двір обгородив латами. Можна подумати, що так оте все й потрібне їй, Марисі. Однаково череди нема, городіть, не городіть. А за обідом баба йому першому ложку подають.

       — Чо'' мовчиш, га, Марисю? — вже співчутливо перепитує Галька, хоча добре знає і чого мовчу, й чого насуплена, й чого їсти не хочеться. — А мати моя казали, ото якби їм такого приймака. Щаслива, кажуть, Зіна. Диви, якого хазяїна вишукала собі, дарма, що лисий.

       Галька лепече ще якісь докази, втлумачує мені про те щастя, але сльози, як боби, лопотять по пелені і геть аж вуха затоплюють, нічого не чую.

       Виплакалась — легше стало і якось віддаленіше згадую дядька Степана, усміхнену не знати чого матір, та почуваюсь так, наче лишилась одна-єдина серед безмежжя світу, і тільки нерозтрачене тепло прадавньої каменюки гріє і гріє мої набігані ноги, та ще на тих ногах щемлять подряпини від кусючої осоки.

Згадала, як позавчора дядько Степан глянув на розчервонілі від подряпин ступні, помацав шерхлими руками, а тоді посадив собі на руки й поніс до повітки. Аж перелякалась, коли він зачерпнув каску окропу з баняка і жбурнів ту воду в

дерев’яні обдерті ночви.

Розбавив криничною водою, вкинув жмут м¢яти, а тоді опустив мої ноги до ночов. Пахуча вода легенько лоскотала подряпини, ступні щеміли, але було тепло й приємно.

       — Чим же тобі змастити? — запитав дядько Степан і став тицятись з кутка в куток, бо не знав, де й що стоїть.

       А я мовчала, хоча знала, що найкраще змастити гусячим салом.

       — А де б його краплю гусячого сала знайти? — знову спитав дядько Степан.

       — О-о-ндечки, в біленькому слоїчку, — змилостивилась я й показала на поличку, причеплену мотузочками до бантини.

       Дядько підтягнувся на півруки з повного росту і дістав той слоїчок. Обережно, щоб не роз¢ятрити ранки, дядько намастив подряпини, замотав чистенькими хустинами.

       Сон підкотився десь від ніг, оповив легкою невагомістю, й незчулась, як опинилась на ліжку. Лиш і досі тепло не тільки ногам, а й всередині, мов гріє хтось долонями.

       —Ти чо'' усміхаєшся, Марисю? — раптом Галька здивовано.

       —Т-так,— змовчала.

       А ніч уже наповзла на берег і сидить нашорошено в густих пасмах повію. Цвіркуни висвистують-деренчать. Жаба котра спросоння кумкне. А по тому — якась на диво мелодійна тиша. Здається, якби дорослішою була, заспівала б.

       Та пісенька плутається подумки, коли й мугикну щось.

       Знову ж Гальці терпці ламаються:

       — Овва, ото плакала, тепер — співаєш. Чудна ти, Марисю, — й відвертається, мов відмежовуючись від мене, геть уся демонструє чи то зверхність, чи то зневагу.

       Але мені чомусь здається, що Галька неймовірно заздрить, аж до колючок в животі заздрить…

       Ще більш упевнююсь у тому, коли бачу, за якусь мить дівча брикається, мов згедзьоване, втікає в навислу ніч і вже з темряви чую її сичання крізь сльози.

       —Таточко твій он іде, ге-ге, таточко…

       Справді, за мить дядько Степан зупиняється наді мною й стурбовано запитує:

       — Де ти барилася так довго, дитино?

       Мовчу.

       Мовчу, бо чекала якого завгодно питання, лиш не цього ''дитино''.

       Мовчу, бо інакше сльози не втримаються на віях.

       Мовчу…

Бо так питати можна тільки, коли переступаєш поріг хати, прибиваючись двора, а не отут, на камені, де сама постава й принишклість над річкою видають чуття самотності й відчуження.

       Проте щось у мені ламається, трощиться без жалю, без відчуття втрати, і піднімаюсь на ноги, якось вже призвичаєно вкладаю руку в шорстку долоню.

       — Тут так гарно, тату…

       Батько бере мене на руки і повільно йде вздовж річки, пригортаючи до перекошених раньовим шрамом грудей.

       Шарудить по кожному кроці дрібне каміння…

З ліричного циклу

* * *

Я стережу твій сон.

Мені — так легко.

Струмить тепло засмаглих рук.

П¢янка і ніжна тиша спить навкруг,

І серце б¢ється терпко, терпко,

А я схиляюся, цілую у вуста.

Ховаю душу у п¢янкі обійми,

І вже ніхто від мене не відніме,

І слів не викаже відтак,

Що ти — чужий, мені нерідний.

Що ти — вітрець поміж беріз.

Бо я без клятв, утверджень, сліз

Люблю тебе,— безмежно, рідно.

Я стережу твій сон, кохання і печаль,

Твій сміх яскравий, очі волошкові.

І вже душа не матиме спокою

Й не потривожить за минулим жаль.

1995

* * *

           Ти — в раю… Чи може так здається?

       Та коли б і це була лиш мить,

       Я б чекала, доки засміється

       Серце, щоб з тобою говорить.

       Я б чекала теплоти в обіймах

       І палких цілунків на вустах.

       І душа співала би побідно

      Та відходив переміжний страх…

       Все співало б — вкохане, щасливе

       Буяніло думкою живою.

       Лиш би бути, бути лиш з тобою—

       У чуттів шаленій, чистій зливі…

* * *

Серце причаїлося… Зупинився час.

Безконечне небо… Щастя — проміж нас.

    Дихає в долоні, загляда у віч.

В небо, небо, небо піднімає ніч.

    Зоримо у душу — і струмить тепло,

Щастя гріє серце, умива чоло.

Боже! Ти — єдиний освятив цю ніч,

Пісню солов¢їну, щастя віч-у-віч,

Боже! Ти кохання в серце перелив,

Біль, перестороги в щасті утопив.

Я молюся зорям, небу, божествам!

І нікому щастя свого не віддам.

Пронесу, як пісню, збережу цей рай.

Лишень не зрікайся і мене кохай.

Серце причаїлося… Зупинився час.

Безконечне щастя. Щастя — проміж нас.

1996.

Василь БРИЛЬ

Народився 14 грудня 1950 року в сім’ї колгоспників на хуторі Сухий Бір Одрижинської сільради Іванівського району. Закінчив факультет журналістики Білоруського державного університету. Працював завідувачем клубу, вибирався депутатом сільської ради. В 1973 році поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Камського автомобільного заводу, де працював слюсарем-трубовкладальником, інженером з техніки безпеки у будівельно-монтажному управлінні Камгесенергобуду, кореспондентом будівельної газети «Камские зори». З 1978 по 1980 рік жив у Ташкенті, працював у редакціях відомчих газет, спочатку кореспондентом газети«Машиностроитель», потім — редактором газети «Гудок красновосточника». На початку 80-х років минулого століття повернувся в Білорусь. Працював у редакціях газет: «Трактор», «На страже Октября», «Советская Белоруссия», головним редактором часопису ''На рубеже столетий''. Нині — головний редактор часопису «Мир любви» і водночас редактор видавництва «Вєди» («Веды»).

Віршувати почав ще навчаючись у школі, римував то на російській, то на білоруській мовах. На рідній материнській мові взявся творити після знайомства з М.Шеляговичем, котрий очолив на рубежі 80-х і 90-х років рух за відродження так званої поліської мови Західного Полісся. Крім його газети «Збудіння», вірші друкував у «Настаўніцкай газеце», «Советской Белоруссии», районних газетах. Окремі поезії В.Бриля стали піснями і з успіхом виконувались на фестивалях «Єтвизь» (композитори Валентин Перепьолкін і Володимир Іванов). Займався поет художнім перекладом з татарської та німецької мов на російську.

СОТВОРИ СОБI НОВОГО ДУХА !

Сотвори собі новеє серце,

Духа нового сотвори —

І з тобойо ничого ни вчверицця,

Ни помреш, полишук, биз пори.

Ни полонься литвинськими чарами,

Ни марайся їх ідолом ти —

І ни будуть літа твої марними,

І ни спрахне твій розум святий.

Повирнися до рідного, кровного,

До культури їтвєгув-батьків,

До колодяза чистого, повного —

І засвітяцця хата і хлів.

На дворі зном залетають петрики,

І цибатий заклекче бусьок…

Він пічатає новиї метрики.

І той клекот є ліпше за всьо!

ТАМ, ДЕ ЄТВИЗЬ…

Удiльницям феста

«Єтвизь»

Там, де сонце наноч миє Буг,

Там, де церква ззяє униєцька,

Є зимлє, де ше но зном побув,

Де повиньон жити був, здаєцця.

Про її я думаю однуть —

Житки там кусочок, і цималий…

Да туди й пісні мине зовуть,

Чую, там зозулі закували.

То ни просто «ку-ку» я почув,

Гето «Єтвизь» зном загомонила.

Люди, я литів туди на крилах,

Аж помолодів мій мнєтий чуб.

Там спували хвєї в сподничках:

На фальбанках ззєла зірка щєсця…

Я носив би кажну на руках —

Шо за хорошбота в краї єсця!

Я б дививсь на їх бизпиристанку,

Поки сонце в Бугови засне.

Добре, шо взєв замуж єтвизянку,

Бо інакш я б спалахтів огнем!

Я ЇДУ У ДИРЖИН

Біг так мні положив:

Я їду у Дирижин,

Де гозиро липече,

Єк я їм дорожив.

Там жовтинький писок

Ше й чайки голосок,

Там коси верби-лози

Стелють на бирижок.

Там кумкають жабки,

Там спів биризинки,

Там клуб мій диривлєний

Зламали на триски.

Там без пахнів шпарчій —

Строщили уночі…

Хтось хвайну пилораму

Закинув у корчі.

Ах, серце, ни щими!

Там був колись і млин…

Шо німци ни збомбили,

Райком зате звалив.

Ех, де моя висна!

Де слава Диржина!..

Хліб возять аж з Янова,

А дошку — з Бучина.

Но ниц, моє сило

Зусім ни одцвило:

Ше зводяцця будинки,

Ше буде висьоло!

МНI ГУТВУ* НИ НАЙТИ

    (пiсня)

Мні зном приснились рідниї болота,

З давно пройшовших дитинєчих днів.

Там тисячами сонцюв ззяла лотать,

І я над єйо, би бусьок, литів.

Я оглядав своє вилизне царство

І просто надивитися ни міг —

Од всіх хворобий тут було лікарство,

Бо гонде посилінку мав сам Біг.

Я все литів і ни хотів спускатись –

Я пісню на литу складав-спував

Про те, єк хвайно коло рідний хати

Росойо дзяранчить багун-трава

_______________

*гутва — великий успіх, щастя, також багато качиних яєць, знайдених на болоті.

Про те, єк добре тутики ля серця,

Коли ти навить в світ кудись утік,

В болота рідни памить все ж вирнецця

І ни натолить душу тут за вік.

  Той сон мине зном у Гомшин приносить,

                          Хоть я давно у Минськови застрєг.

По Сарацинови ходю я босий,

Супруново зном стеле давний шлєх.

Я зном диру у Заболотті лика,

Сушу їх і у Вівньово визу,

Чи ше у Горки сінокос покликав,

Чи моложий тампробую на зуб.

    … Ех, болота, поліськи окияни,

Вас посушив спишидло-большовик.

Вите були оно йому погани.

А я до вас, би до батьків, привик.

І зном литю у сні до вас, пахнючи,

Би то у вирий, єк бусьок литю…

Який святий, високий, Божий случай!

Я зном у казци, і я зном дитюк…

  Оно пудріс, я пасвив гонде статок

   І з криком: «Гупр-р-р!» я пудиймав качок.

                      І так радніли сестри, мама з татом:

   Їєць качиних я приніс горщок!

Аджеж, болота лічили, кормили,

Були, би масло до сухий куті.

У снах я зном у тим дитинстви милим.

Оно і в снах вже гутву ни найті.

         АХ, ДЕ ПАСТУШИЙ МIЙ КИЙОК!..

            (етюд)

Ни гараче, ни холодно,

А плащ таки наложуй.

А уночі лізь пуд радно —

Тирпи, брат, госинь Божу!

По синим небови пливе

Вже хмарка-говорушка.

І нажене от-от пролей

Нам госинь-жовтобрушка.

Єк льокотить биризинка!

Єк моложий шипоче!

І по канавци вже винка

Пускати хтося хоче…

Уже остатній щез бусєк —

І рай жабкам-кумкумкам!

Ах, де пастуший мій кийок

І де з дульками сумка!..

Я у столици забаривсь —

Чого ж сило малюю…

Учора син мій простудивсь —

Пив госинь молодую…

ЖИВЕМ НИ ЛЯ ТIЛА

Живем ни ля тіла — ля духа живем.

Но тіло частій частувати все пнемось.

Усе боїмось: нападе на нас немоч —

І духа на задне десь місце заткнем.

Мовлє, ти мовчи ліпш в онучку собі —

Тибе я ни чув і тибе я ни бачив.

А теє, шо прищик ускочив на лбі,

То гето простуда. Ну, вітьор, ни йначий.

А гето є знак, що шось робим ни так,

Що ми розбурєїмо духа і душу.

І от вже вона усихає на сушу.

А ми її зном — у кулак, у кулак.

Браток, схаминися, побудь крохи сам!

І викинь тривоги про їжу і жінку!

Да душу послухай, успомни Христа,

Шо вмер і ожив, шоб ти мав хоть шкуринку.

То й тіло по-гиньчому зном заживе.

І ти ни заплачиш, шо щося ни маїш.

Бо їжийо жирно ти Духа мараїш.

Бо тіло є Храм. Голова — Храмув Верх!

           НАПОВНЄЙ СВОЄ

         СЕРЦЕ ВЛАДИКИЙО

Брату, рідний по духу, по віри,

Де б ни був, де б ни їздив би ти,

Ни вдувай в своє серце сибіри,

Пилу в мозки собі ни мити.

Абиєковость хужий за стужи —

Споминай про своїх одномаш.

Наше Брацтво все гужий і гужий —

Скільки дужих пошло пустопаш!

Ни траси позалітюшни рєдна —

Пил притєгує чорне і зле,

Тільки Атми* святая сиредина

Хай николи в тобі ни засне!

_______________

*Атма — Душа.

А щоб Біг боронив твою хату.

Щиро зичу оно одного:

Наповнєйся Владикийо, брату,

Присвятейо виєво Його!

               НИРОДІННЄ ХРИСТА

                  (етюд)

Якая хвайнота липече за гокном:

Мильйони білих котинєт обнєли хвоїну!

Но сиплицця з нибес шось біле зном і зном,

І я,мні здецця,бачу сон про давню давнину.

Я бачу Сухий Бір, бирезовий гайок,

І дуб ля тей биризинки, і келька хвоїнок,

І хату, де родивсь, де перший раз любив:

Тре мама в горщикови мак,

 бо взавтра день святий.     

Той день, коли Iсус на світ наш появивсь

І засіяло скрізь усе, витаючи Христа…

Якая хвайнота липече, подивись,

Мильйони білих снижинєт

на Земню Біг послав…

       ТИ ПОМИТАЇШ РУДСЬКИЙ ЛІС?. .

Ти помитаїш Рудський ліс,

Той, де лисички ми збирали,

Де нас на карточку здиймали,

Край гозира, сирід биріз?

Ти помитаїш свій каприз,

Єк ти до хати ни хотіла,

Бо так була природа мила,

Бо лохачинку місяць гриз…

Ти помитаїш Рудський ліс,

Де ми з тобо, з дочко гуляли,

Ше єк Чорнобиля ни знали,

Ше єк спускали сік з биріз?..

О, пудкажи мні, Рудський ліс,

Де ти з дочкойо, з карточками…

Про вас но бачу сни ночами.

Куди вас, мили, Біг заніс…

О, поможи мні, Рудський ліс!..

ЛЬОКОТЄТЬ ЛИСТОЧКИ ЛИПИ…

Льокотєть листочки липи,

Липнуть, лащацця до личка…

Гето юнь, шо серце випик,

Єк була ше молодичка.

Так і ти товді хилився

До мине, єк лист зильоний,

Соничком на тіло лився

Гимпит* твій такий шальоний…

А типер ти би скрутився,

Єк дитюк у нас родився.

Став зусім другий якийся.

Ах, мій юнь, де ти сказився?

Я, би липа в зиму, гину,

Али зном носю дитину.

Може, в гинчую годину

Я хоть з дітьми одпочину?

________________

                   *Гимпит — темперамент, жар.

Льокотєть листочки липи,

Липнуть, лащацця до тіла…

Нащо, юнь, мине ти випик?

Я б любити ше хотіла…

  КОЛИ НИМА СВЯТОГО

Дата добавления: 2023-10-13