ПИШУ ЛИСТА ДО БАТЬКА. Над мостиною світу

                                             Згідно з народним повір’ям,

    слід од падаючої зірки –

    то слід душі людини, яка відлетіла.

Над мостиною світу

Зорепаду немає кінця.

І здається — до річенця

Догортались книжки Заповіту.

Я спізнивсь тобі написати,

Як в житті спізнявся не раз.

У кого мені запитати?

Листоноша хто буде наш?

По всьому пора наспіла

У самого спитати себе.

Голова моя посивіла,

Батьку, начебто у тебе.

Поки нас роз’єднала залога,

Що мовчанням стрічає лиш,

Вже й моя завиднілась дорога

В край, де, батьку, міцно ти спиш.

Є незмінним, на жаль, напрямок,

У якому наш човен пливе.

Не встигає прокинутись ранок —

Огортає серпанком тебе.

А мо’ й там ти спочину не маєш?

Мо’ виною тому я один?

І здається, що ти питаєш:

— Не писав чом до мене, сину?

Мо’ твої пов’язані руки,

А в душі оселився страх?

Може й сам ти забув без спонуки

На батьківську на ниву шлях?

Ні ж бо, душу мою не вкрали,

Як не вкрали й душу твою.

У серпанках вона блукала,

Не знаходячи ниву свою.

Хтось нетруджений ниву нівечить,

Мо’ й знівечив її вже наниць.

Засіває чужим чужаниця

Ті шляхи, що вели до криниць.

Доля домою* нас наділила,

Де рясний над усе зорепад,

Де криваві сліди куропат

Нас приводять на батькову ниву.

* дома – батьківщина.

1988 р.

ПАМ’ЯТЬ

     Вона буває різною в людей.

     Одні пам’ятають, що тоді знижались щорік ціни,

      а моя, на той час дитяча пам’ять,

     зберігла ось таку картину про весну 1953 року —

        рік смерті Сталіна.

Під низькими хмарами,

що низками котилися у світ

за вітром вслід,

курчилась земля.

А вітер закидав то з заходу,

то з півночі.

І вночі ще сіялись крупи

на пошерхлу ріллю.

А декому мо’ й снився рай:

відміна заборони — лиш не спи,

зсипай під зав’язки небесні ті крупи.

Вуста кривилися в подобині усмішки,

i мляво ворушилася рука.

Змикала береги життя ріка —

то шабас правили від сатани громили,

а люди час і пам’ять погубили.

Й у черговий раз

для багатьох із них пробив «декретний» час.

І ми, малеча, дещо розуміли:

за школу більш втокмачвало життя.

Буття ж бо визначає наш світогляд,

хоч поглядом рішалося життя.

Що ждало нас? Які дороги?

Від сатани митці скрашали нам історію,

i річинець побачим скоро ми.

А поки на уроках

нівечили нам розум «мізкуваті» —

навчали нас, як весну пiзнавати:

«Рілля чека на коней із заліза.

Ми цю ріллю засієм коксагизом

на зло й завидки нашим ворогам».

А вдома Богові щодня молилась мати:

«Великий Боже! Вирятуй дітей.

Пробач гріхи людей, що заблудились,

а людожерців, Боже, покарай».

То йшла весна якогось року там,

від «нового» літорахунку

то може тридцять там якась.

Байдуже нам було до радощів,

бо їсти більш хотілось навесні.

І в сні я бачив хліб.

Подобина усмішки рот кривила,

i мляво ворушилася рука —

то в сні вона той хліб-ржанець ловила.

                             1990 р.

    ДЕ МОЄ СЕРЦЕ

Я тепер вже не знаю,

Де домівка моя:

Чи в Поліському краю,

Чи в Карпатському краю

У долинах Стрия.

Я тепер вже не знаю,

Де є доля моя:

Чи в Поліському краю,

Чи в Карпатському краю

У долинах Стрия.

Я тепер вже не знаю

Де є серце моє:

Хто його так розкраяв,

Що мні сил не стає

Об’єднати Карпати

І Полісся моє,

Воду Пинську зілляти

Із водою Стрия.

Струменіла у серці

Щоб одна течія…

Серце лине в Карпати,

Серце ниє, болить.

Мати кличуть до хати,

Батько кличуть до хати,

Де Пина струменить.

Відтепер я не знаю,

Де є серце моє,

Хто його так розкраяв,

Що мні сил не стає

Воду Пинську зілляти

Із водою Стрия,

Щоб струміла у серці

Одна течія.

Моршин 1991 р.

  * * *

Чи бачили ви, як тюльпани вочевидь чорніють

І як листя вмирає, не ставши ще навіть листом?

Якщо ні — запитайте у нас, поки ми ще живії

Й поки носимо в серці надію.

1986 р.

                                  * * *

       — Це був початок літа, а може, кінець весни?..

— Бовдуре, цю дату слід було викарбувати у своєму, м’ягко кажучи, пустотливому серці з докладністю до місяця, дня, години, ба навіть хвилини.

Я ж бо тоді вперше тебе запримітила…

Юхновичі 2001 р.

             ГАМАНЕЦЬ

Ти мені його подарувала на день народження.

Гаманець.Шкіряний,з тисненням.Файний такий гаманець.

І написала на ньому: О.К. 1969.

З одного боку, мені було вельми приємно,

А з іншого… я подумав, чи це не є натяк

На те, що мій гаманець на той час був непривабливим

У всіх відношеннях — гаманець вчорашнього студента?..

Боже, яка приземленість, яка недарувальна відсутність уяви!

На жаль, я зрозумів це згодом, відколи став виймати його

Із нагрудної кишені. Так, саме тої, що ближче серця.

Не для того, щоби покласти чи взяти звідтам гроші,

А щоби прочитати: О.К. 1969.

                                                      Юхновичі 2001 р.

МАВКА

«Тополину» мою зупинку

Тополиний сніг заміта.

Поверніться, хоча б на хвилинку,

Молодії мої літа.

Не повернетесь, ні, я знаю,

Золотії мої роки,

Тільки в серці я вас тримаю

Та вертаюсь до вас подумки.

На мою «Тополину» зупинку

Я іду, поспішаю сам,

Щоб тебе, незабудку-мавку,

Зайвий раз ще зустріти там.

Ах! З весною моя веснянка

Відлетіла, перецвіла…

Жаль — кохана не стала коханкою;

Жаль, що мавкою ти була.

Не вщуха коловерть тополина,

Замітає твої сліди.

На прощання всміхнись, королівно,

Як всміхалася лише ти.

                          Юхновичі 2001 р.

ПАМ’ЯТІ БЕЗІМЕННИХ ГЕРОЇВ

Не знають батько й матінка,

Де синова могила.

Хіба розкаже про синка

Стара верба похила…

Вона край шляху в далеч-світ,

Мов ненька, зупинилась,

В скорботі чорній, віковій,

Що долею судилась.

Я не дістався до села,

Один ось помираю.

Вже зуби хижо вискаля

НКВС’а зграя.

Позаду ліс й боївка там,

Але вони далеко.

А тут над ланом все літа

Напуджений лелека.

В останній раз на нього глянь

Й на зморену вербицю,

Що вийшла з лісу до села

Чи із села до лісу.

Відлуння пострілів вляглось,

У лісі причаїлось.

Набоїв більш нема. Одна

Граната залишилась.

Ось і наблизилася мить,

Яку обрав свідомо.

В напрузі тиша ледь дзевенить,

Щоб вибухнути знову.

         с.Юхновичі, грудень 1997 р.

     * * *

Я товщу часу пручаюсь пробити,

Щоб не збрехати в сорок з гаком літ.

У віччу чорно, і чоло геть в млості…

А мо’ я не родився ще на світ?

Чи, може, світ не народивсь мені?

А мо’ той світ одні лиш камені?

І ми живем в камінному віку?

А може в сні?

І моци більш не вистачає мні,

Щоб утриматися в поставі чоловіка?..

Я дерево без гілок і без віть,

Й на стовбурі — відбиток лихоліть.

Я дерево з посіченим корінням.

Збавіння мні не буде навіть «там»,

Бо я не в землю ляжу, —

На каміння.

 м.Пінськ

   Антон ЦВИД

Народився 20 червня 1939 року в селі Світязь Любомльського повіту Волинського воєводства. По закінченні Львівського державного університету імені І.Франка (1966) працював газетярем на Житомирщині, редактором Брестської обласної студії Білоруського телебачення. На громадських засадах готував випуски українських газет «Голос Берестейщини» та «Берестейський Край».

Літературою захопився ще в шкільні роки. Ліричні етюди, новели, гуморески А.Цвида друкувалися в університетській газеті «За радянську науку», в районних газетах, обласній «Радянська Житомирщина», київських періодичних виданнях «Молодь України», «Робітнича газета». Перший вірш «Сни Світязя» був опублікований 13 березня 1965 року в любомльській районці.

У Бересті захопився краєзнавством. Відкривав для себе і читачів обласних газет постаті земляків родом з Полісся — воїнів, письменників, освітників, зокрема А.Филиповича, Т.Костюшка, Ю.Крашевського, І.Кулаковського, О.Стороженка, І.Хмеля, Ф.Одрача, В.Китаєвського, С.Семенюка, І.Чумаченка, О.Лапського та інших. Нарис про співця Полісся Д.Фальківського вміщено в книзібілоруською мовою «Прысуд адменены» (Брест, 1993). В Бересті 1999 року вийшла збірка віршів А.Цвида «Сторінки хвиль».                      .

ТЯЖІННЯ ПОЛІССЯ

Дата добавления: 2023-10-13