Володимир ЛЕОНЮК. СЛОВО ПРО БЕРЕСТЕЙЩИНУ

           Відомий дослідник Берестейщини Володимир Леонюк народився 1932 року в селі Критишин, нинішнього Іванівського району, в селянській родині, яка згодом вимерла в Казахстані на засланні. Сам Володимир був вперше репресований у шкільні роки, за два місяці до закінчення десятирічки, за сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі засуджений військовим трибуналом Пинської області на 25 років ув’язнення. Вдруге юнака судили в Києві 1960 року за належність до підпільного товариства, котре за допомогою листівок пропагувало право України на незалежність. Всього В. Леонюк перебував у зневоленні 19 років. Згадуючи ці драматичні часи свого життя, він писав:

           «19 квітня 1952 року як учень десятого класу Іванівської середньої школи я опинився в КДБ обласного тоді центру міста Пинська на становищі звинуваченого в тяжких державних злочинах. Переглядаючи вилучені мої школярські шпаргалки, мій слідчий старший лейтенант О.Плотніков, росіянин, звичайно, з Курської області, учасник багатьох операцій проти українських повстанців на території нашої області, в майбутньому мій особистий кат, поставив мені перше запитання: «Чому в твоїх паперах переважає українська мова?» Я не вагаючись відповів: «Бо сам я також українець». «Що-що?! Українець з Іванівського району? — накинувся на мене слідчий. — Брешеш! І затям собі раз і назавжди: в Іванівському районі і всій Пинській області можуть бути тільки білоруси! Якщо з’являються українці, такі, як ти, то ми їм скоро знаходимо місце!»

           Мені «знайшли місце» у концтаборі на північному Уралі у вугільній шахті. І в кожному концтаборі, де мені доводилося бути, я зустрічався з десятками й сотнями своїх краян – поліщуків, ув’язнених за свій український патріотизм, за співпрацю з українськими повстанцями, за ординарне інакодумство…»

           Звільнившись із сталінських таборів, В.Леонюк 1971 року поселився на Львівщині. Працював трубовкладальником. Підтримував творчі зв’язки з Українським громадсько-культурним об’єднанням Брестської області. Є почесним членом громадського об’єднання «Просвіта» в Брестській області.

               Головна тема досліджень Володимира Леонюка — трагічна доля рідної Берестейщини. В багатьох періодичних виданнях українців світу друкувався його полемічний нарис «Полісся знане і забуте». 1996 року в місті Львові вийшов друком його «Словник Берестейщини» — подвижницька праця українського патріота.

           Пише Володимир Леонюк також художню прозу.

СЛОВО ПРО БЕРЕСТЕЙЩИНУ

                  /уривок з нарису/

        Література й мистецтво Полісся в добу Русі

Мистецтво.Відома схильність українців до мистецтва, до ужиткового зокрема, як вияв високого рівня пізнавальної спроможності, простежується чи не від трипільських предків, примітивне, на перший погляд, мистецтво котрих привертає увагу довершеністю художніх узагальнень. Спочатку на землях України-Русі мистецькі починання розвиваються під потужнім впливом культурних надбань античного світу за посередництвом грецьких колоній на півночі Чорного моря. Результатом цього впливу є зокрема так зване скіфське золото. Потім мистецтво наших земель щиро черпає з надбань християнської культури Середземномор’я, в першу чергу Візантії. На цьому грунті й виростає власне оригінальне мистецтво.

       Від Київської Русі народ наш успадкував разом з високим рівнем розуміння мистецьких вартостей, художнім смаком та постійним попитом на прекрасне поважні мистецькі надбання. Це передовсім монументальні споруди Києва, Чернігова, Галича, Володимира. Це унікальні за довершеністю мозаїки, фрески, ікони, літописні мініятюри, вироби з каменю, з дерева, з металу. Це вироби ткацтва, вишивання, гаптуваннятощо.

       У порівнянні загальнонаціональному мистецький доробок Полісся не виграє яскравами барвами чи гостротою ліній і форм. Проте він не менш самобутній і не менш глибокий у способах осмислення світу людини і природи. Дослідники вичитують на поліських килимах і в поліській вишиванці досконалі з художнього погляду символи минулого.

       Заангажованість поліських традицій національним мистецтвом, зокрема мистецтвом Волині, наявність білоруських аналогій не затерли їх регіональних властивостей.

       На Поліссі нема монументальних споруд з часів Київської Русі. Збереглася з часів Галицько-Волинської лише Кам’янецька Вежа, пам’ятка волинської оборонної архітектури. Вежа досі височіє в Кам’янці, наче символ незабутого минулого. Найдавніші споруди і пам’ятки мистецтва давнього Берестя по-чужинецькому зруйновано царською вояччиною під час будівництва фортеці.

Церковна архітектура, дерев’яна, позначена зростанням національної самобутності. З одночасним органічним поглибленням мистецької традиції Києва в українському мистецтві ХІV—ХVІ ст. відбувається засвоєння відродженєвих впливів, що йдуть з Європи і відповідають новому рівневі суспільно-мистецької свідомості.

Щораз більше відповідають народному уявленню про довершеність церковні споруди, особливо сільські, дерев’яні. Наприклад, одна з найстарших церков Полісся Микитинська церква /1430 р./ в с. Здітів, Жабинківський район. Хоча Микитинська церква багато разів перебудовувалася, вона не втратила стрункості і легкості форм. Приблизно тоді ж зведений латинський костел у с. Чернавчиці, Берестейський район, є зразком оборонної, замкової архітектури, це наче окупаційна фортеця на чужій території, завжди готова прихистити загарбників.

           На портретах та іконах м’якшає й урізноманітнюється колір. На шкоду канонічним умовностям реалістичнішає рисунок, наближається до живого типажу, зростає індивідуалізація образів.

       Відомі імена поліських малярів ХVІ ст. — Новоша та Новошич у Пинську й Андрій у Бересті.

       Своїми церквами та іконами Полісся може пишатися. Передовсім це ікона «Богоматір Одигітрія Смоленська» з ХVІ ст., виявлена в с. Дубенець, Столинський район. Це також і ікона «Богоматір Одигітрія Єрусалимська» ХVІ ст. з Пинська. У згаданих іконах ще проступають староруські малярські впливи. Та вже в іконах з Малорити «Пробудження» /1648 р. /, «Покрова» /1649 р./ та «Успіння» /1650 р./ знайшли вияв найновіші малярські уявлення, сугучні бурхливим подіям. До цієї ж категорії ікон треба віднести й «Параскеву з житієм» /1659 р./ з с. Бездіж, Дорогичинський район.

       Нові трактування старих тем в дусі відродження мають місце в різьбах на дереві пинянина Ананії /ХVст./, автора різьбленої ікони «Премудрість созда себі храм. Празники», зберігається в Рос. Музеї в Санкт-Петербурзі /1/.

Література. Творчість літературна, письменство отже, з усіх видів пізнання світу чи не найістотніше причинилася до духовного самоусвідомлення, виживання й, нарешті, відродження нашого народу.

У Турові знайдено Турівське євангеліє, чи не єдину рукописну книгу з ХІ ст. Щоправда, дарчі написи рукою князя К.І.Острозького від 1508 і 1513 рр. дають привід зачисляти Турівське євангеліє до пам’яток волинських.

       З Поліссям пов’язана монументальна фігура письменника-єпископаКирила Турівського /рік нар. невідомий — пом. 1182 р./, автора численних слів, повчань, послань. К. Турівський — «…найславніша особа, яку взагалі дала давній руській історії Турово-Пинська земля» /М. Грушевський/.

Деякі місця Галицько-Волинського літопису з мовою головно про події в Пинську й Бересті вважаються за цитати з пинсько-берестейського літописання /2/. У поліських фрагментах літопису звертає на себе увагу патріотична позиція їх авторів, виражена в об’єктивній оцінці об’єднавчої політики князів Данила і Василька: «… і була радість велика в городі Пинську» — з приводу перемог волинського війська над литовцями і ятвягами.

       Один з авторів поліських вставок Галицько-Волинського літопису міг бути пинський князь Демид Володимирович /рік нар. невід. помер 1325/. Княжич Демид виховувався при дворі Володимира Васильковича, волинського князя-любомудра і книголюба, де отримав хорошу освіту. Там-таки у Володимирі /Волинському/ княжич постригся під ім’ям Давида. З Галицько-Волинської держави доля закидає освіченого князя-ченця до Новгорода на Волхові, де він незабаром висвячується на єпископа новгородського. У передмові до «Псковського апостола», переписаного, як уважається, єпископом Давидом, міститься просторацитата зі «Слова о полку Ігоревім». Цитата служить підставою для спокусливої думки, що автором славетної поеми був саме єпископ Давид, у миру князь Демид Володимирович з Пинська /3/.

       Зі сторінок Галицько-Волинського літопису повстає ще кілька цікавих постатей митців, зокрема образ гордого співця-поета Митуси, котрий відмовився слухняно розважати своєю творчістю князя Данила Галицького, за що зазнав несправедливої кари.

       Незважаючи на руйнівні наслідки татарських спустошень та литовського панування на Поліссі, літературна традиція не переривалася. Іноді вона, щоправда, животіла у вигляді сухої офіційної документації. Писарі з Пинська і Берестя успішно обслуговують місцеві потреби — писарюють у канцеляріях Наримунтовичів і Кейстута. З неменшим успіхом працюють вони і в великокнязівських канцеляріях Ягайла, Витовта, Свидригайла, Сигизмунда, про це довідуємося з рясних західнополіських українізмів у мові грамот названих князів. Деякі з цих грамот слушно включено до реєстру україномовних пам’яток і видано в Києві. Окремих освічених берестейців, В.Войну, Ф.Потія, В. Коптя, наприклад, бачимо потім писарями в польських королів.

       Як цінна пам’ятка українського письменства ХV ст. значиться «Четія Мінея», переписана 1489 р. в Кам’янці на Берестейщині. Українська частина Четії засвідчує всі сучасні властивості української мови і в цьому стосунку має всеукраїнське значення. У Четії зафіксовано термін Храбор, Хоробр /муж/ щодо людей богатирської постави, продовжувачів традицій київських богатирів Михайлика, Кирила Кожум’яки, Іллі Мурина. «А коли котрий храбор добрая діла вділаєт…». Існує думка, що назва Храбор /храбр/ поширена була по всій Україні-Русі щодо людей хоробрих і мужніх, натомість слово богатир — тюркського походження.

       Українську адаптацію Псалтирі Ф.Скорини створив 1543 р. пинський чернець-переписувач Партен /Парфен/. У джерелах ХVІ ст. згадується ще один пинський чернець Митрофан, автор якоїсь «Історії Русі», яка загинула разом з автором під час татарського нападу в 1540 р. на Пинськ.

На ретельне вивчення і публікацію заслуговують Шерешівські євангелія з другої половини ХVІ ст., Пружанський район, українські пам’ятки як мови, літератури, так і образотворчого мистецтва.[…]

Літературне життя значно пожвавилося в період конфесійної полеміки між прибічниками традиційного православного визнання і прибічниками войовничого католицизму. Полемічна література одержала з Полісся представників обох партій: це, з одного боку, І.Потій, з другого, Л.Карпович і А.Филипович. Продовженням полемічної літератури є «Казання руське», створене доброю українською мовою на Берестейщині наприкінці ХVІ ст. в католицькому або протестанському середовищі як пародія на православне казання.

       Період від берестянина А.Филиповича до берестянина О.Стороженка, представника нового українського письменства на Поліссі, можна заповнити лише фольклорними шедеврами, записаними з уст поліщуків в ХІХ — ХХ ст.

Серед пісенних записів Полісся трапляються твори літературного походження, як-от: балада «Далеко слихати», авторство балади приписується Олені Копть, українській поетесі ХVІ ст., походженням пов’язаної, на мій погляд, з Поліссям; поема «Я Гриць, козак з-за Дунаю» та вірш «Була Польща, була Польща та й стала Росія». Названі твори мають високу літературну вартість. Фольклорний ренесанс в історії українського письменства припадає на найглухіші літературно періоди.

       По гарячих слідах подій створюються численні пісні, балади, врешті думи. У новітньому епосі українського народу — в думах оспівано змагання за волю, опоетизовано рідну землю — край ясних зір і тихих вод, проклято турецько-татарських ясирників та польсько-литовських дук-феодалів.

       У найдавніших піснях Берестейщини згадуються князі, бояри, литва /литовці/, татари, турки, ляхи. Тричі записано пісню про народного героя України Морозенка. У поліських народних піснях носієм народних уявлень про лицарство, патріотизм, побратимську та сімейну вірність виступає незмінно козак, козаченько. У народних піснях Полісся образ рідного краю, образ батьківщини має одну-єдину іпостась — Україна, Українонька /4/:

Дата добавления: 2023-10-13