РЕЛІГІЯ І МОВА

Як відомо, у деяких колах віруючих точиться дискусія, якою мовою слід правити службу Божу, а душпастирям звертатись до народу. Автору цих рядків разом з депутатом Слов’янської міськради О.О.Возняком довелось розмовляти з єпископом Донецьким і Слов’янським Алінієм про те, що бажано було б з огляду на національний склад місцевого населення використовувати й українську мову в церковній практиці. Владика Аліній різко негативно поставився до нашого прохання, роздратовано перервав дискусію на цю тему.

Проблема, якою мовою мають спілкуватись пастирі з віруючими, людина з Богом, не нова. Наприклад, коли першовчителі слов’янства святі Кирило й Мефодій почали в IХ столітті проповідувати в Моравії Христову віру зрозумілою для чехів мовою, то це викликало лютий опір, гвалт, нападки з боку кліру пронімецької орієнтації (до речі, подібне ми спостерігаємо зараз в Україні з боку священиків промосковської орієнтації). Адепти асиміляції добре розуміли, що запровадження рідної мови в релігійний ужиток стане вирішальним фактором у збереженні етнічної самосвідомості віруючих, незмірно посилить їх опірність щодо чужих впливів.

Як же мовну проблему слід розв’язувати згідно з канонами Святого письма, яке є і має бути основоположним, вихідним для прихильників усіх конфесій, усіх напрямків християнства, інакше кажучи, як сам Всевишній наставляє нас у цьому через своїхпророків, апостолів?

Християнство, як, до речі, і всі інші релігії, стверджує божественну сутність мови, а здатність людей говорити — як Божий дар. Так, на самому початку Біблії, у Книзі Буття сказано, що Бог силою Слова створив світ: « I сказав Бог: «Хай станеться Світло!» I сталося світло… I сказав Бог: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення днів від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками…» I сталося так» (Книга Буття, 13;1.14-15). Створив Всевишній з «пороху земного» першу людину — Адама «за образом Нашим i подобою Нашою» (там само, 2.7) говорящою істотою, відповідальною за свої вчинки. Бог передає їй навіть право називати творення Рук Своїх: «І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме… І назвав Адам імена всій худобі, птаству небесному, і всій польовій звірині» (там само, 2.19, 20).

У цій алегорії надзвичайно глибокий не тільки релігійний, й онтологічний смисл: Бог і Слово — це іпостасі Єдиного, саме через Слово Творець являє Свою Волю, тому Слово стає початком сущого; це й основа розуміння сутності самої людини: тілесна її субстанція — тимчасовість, тлін («ти порох — і до пороху вернешся» (3.19)), духовна — те, що власне робить нас людиною, підносить над матеріальним і увічнює, є божественним началом у нас. І основою духовності є мова, яка єднає нас з іншими душами і з Творцем. Однак людині надане право й користуватись на свій розсуд і на свою відповідальність цим Божим даром.

Божественна сутність Слова підкреслюється і в Новому заповіті. У Євангелії від Іона про це сказано: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог.З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не поставало без нього. У ньому було життя, і життя було — світло людей» (Євангеліє від Іоана, 1.1-4).

Мова кожного народу є не просто засобом спілкування, а й першоосновою духовного буття, розвитку людей. І священна сутність національної мови підтверджена практикою, діями посланників Ісуса Христа. Так, у книзі «Дії святих апостолів» розповідається, що вони «сповнились духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Дії, 2.4). Люди, що слухали вчення Христове з уст його учнів, «дивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою мовою» (Дії, 2.6). Євангеліст називає понад півтора десятка народів, представники яких «дивувались та й казали один до одного: «Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в нійнародились?.. Говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!» (Дії, 2.7-11).

Саме ця повага до рідних мов слухачів була одним з важливих факторів, який забезпечив швидке поширення серед багатьох племен вчення Христового. Ми зараз, опинившись на руїнах, в умовах духовної та економічної катастрофи намагаємось знайти орієнтири в напрямку морально-етнічного, духовного відродження. Наші погляди звернені до релігії. По радіо й телебаченню, на майданах, в аудиторіях і храмах ми чуємо проповідників різних конфесій, у тому числі й різних напрямків християнства. Прислухаймось, чи всі вони шанують святая святих — мову народу, трудом якого живуть, чи йдуть вони дорогою учнів Христа?

Із діянь апостолів з достатньою ясністю випливає однозначна відповідь: богослужбовою мовою має бути мова того народу, серед якого здійснюються релігійні обряди. У Першому посланні святого Павла до коринфян є й конкретні настанови щодо цього: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить» (14.2). «А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю?» (14.6). «Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, — як пізнати, що кажете? А говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов на світі, — і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені»(14.9-1). «Дякую Богові моєму, — розмовляю я багатьма мовами. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!» (14.18-19).

Як же трапилось так, що деякі наші релігійні наставники, покликані нести людям правду, фактично ігнорують Божу науку, викладену в Святому письмі, активно підтримують асимілятивний (отже богопротивний) процес в Україні, насаджений імперією зла, не визнають за українською мовою права бути літургійною! На превеликий жаль, вкотре доводиться переконуватись в істиності відомої сентенції: «Законы святы, но исполнители — лихие супостаты». До тих , хто вихований у період тотального нищення, паплюження людяного (Божого) в людині, не здатен пробудитися від нав’язаної йому режимом духовної летаргії, звернені слова Духа Святого: «Ви вухом почуєте, та розуміти не будете, дивитися будете оком, але не побачите! Затовстіло бо серце людей цих» (Дії Святих апостолів, 28.26-27).

Дехто з противників впровадження української мови в практику богослужіння виправдовується своєю прихильністю до традиції — мовляв, конфесійною має бути старослов’янська — мова наших предків. Однак у цьому твердженні криється або незнання, або свідома підтасовка: старослов’янська — це мова давніх болгар, занесена вона була на Русь як літургійна разом з прийняттям християнства так само, як латинська, наприклад, у Польшу. Це чужа за походженням і незрозуміла для нашого сучасного прихожанина мова.

  1993 р.

(З книги В.Горбачука «Барви української 

                                   мови», Київ,1997).

Євген НАЗАРЧУК

Відомий на Волині поет Євген Назарчук народився 15 червня 1930 року в урочищі Гори поблизу села Страдечі нинішнього Брестського району. Від шести років жив у свого дідуся Антона Сидоровича Лівая в селі Отоки біля станції Дубиця, де й закінчив перший клас польської початкової школи. Наступного 1937 року в зв’язку з влаштуванням у цій місцевості артполігону батьки Євгена вимушені були покинути рідну Берестейщину й переселитися на Волинь.

Закінчив з відзнакою геологорозвідувальний факультет Львівського політехнічного інституту. Працював у Гомельській, Мінській, Молодечненській та Вітебській областях Білорусі на геодезичних роботах. Від 1958 року — в управлінні головного архітектора м.Луцька, потім головним інженером міськкомунгоспу та понад двадцять останніх літ на посаді начальника техвідділу проектного інституту «Діпроміст».

Вірші Є.Назарчука друкувалися у волинській обласній і республіканській періодиці, в колективній збірці «Пісня і праця». 1991 року в Луцьку вийшла з друку книжечка поезій, здебільшого гумористичних та сатиричних мініатюр, під назвою «Сміхотрон». Автор брав участь у фестивалі «Вишневі усмішки на межі сторіч». Євген Андрійович співпрацює з кіностудією «Волинь», займається художнім перекладом. У 1999 році побачила світ книга віршів чеського поета Йосефа Томанека «Квіти гніву» в перекладі Є.Назарчука.

Пропоновані вірші взяті головним чином із збірки «Сміхотрон».

                         ТIНI

    Я б хотів, щоб наші тіні

Йшли, тримаючись за руки,

Щоб в духмянім свіжім сіні

    Розгубили сум і муки.

Я б хотів, щоб тихий вечір

    Тіні видовжив безмірно.

    Обняла нас ніч за плечі,

 Шепіт вчувши: —Любиш?

     — Вірно!

Я б хотів, щоб світлий ранок

    Кидав промінь у кімнату,

    Ти, виходячи на ганок,

                Прикрашала й тінню хату.

   * * *

Ніжністю росинки,

Холодком сніжинки,

Вогником жаринки

Світлом метеора

Ти сіяла вчора.

Щезли з сонцем роси,

Станули сніжинки,

Вітер позаносив

Попелом жаринки,

Стало все не те,

Бо нема тебе.

  * * *

Дорога біла, білий сніг

І навіть ліс наскрізь біліє,

Туди наш білий шлях проліг,

А з неба біло-білим сіє…

Лечу у білих мрій країну.

І так весь день — крізь білий пух,

Крізь непроглядну сніжну піну,

Через рої білявих мух.

 ДО ЗАПИТАННЯ

Вікно поштамту: — Ні, нема.

Або класично давнє: — Пищуть…

Щасливець поруч лист трима,

Неначе пестить найніжнішу…

Я оптиміст. Терпляче жду,

Нема сьогодні — буде завтра.

Теж ощасливленим піду —

Звістки нас гріють, наче ватра.

Вони несуть тепло долонь,

Відлуння щастя, ніжну втіху,

У них горить сердець вогонь

І вкраплені жаринки сміху.

Листок, мережений добром,

Любовно складений в конвертик,

Стає містком, де йти обом

Шляхом і щирим, і відвертим.

НА ПРОХIДНIЙ

Пливе потік людей зі зміни

Через веселу прохідну,

А я шукаю постать Ніни,

Жду нетерпляче очі Ніни,

Її одну, її одну.

Ідуть русяві і чорняві

Через “шовкову” прохідну,

А я не бачу вас, смагляві,

Я в особистій, мила, справі,

Бо жду тебе, тебе одну.

О, вже пройшло дівчат багато

Крізь комбінату прохідну.

Коли ж моє настане свято?

Коли ж моє настане свято?

Діждусь її. Її одну.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ОСЕНI

 Осінь завітала, прохолоду внесла,

     Райдугою грала — барвами воскресла.

 І неначе літом сіяла дощами,

Хідники накрито темними плащами.

Всюди між дорослих, правди ніде діти,

  Райдуга весела — в барвних шатах діти.

 І яка різниця, що на них одіто —

На засмаглих лицях грає сміхом літо.

НА ПОЛIССI ЛЮБО…

Як на Волині не кохати?

І як Волині не любити?

Любові можуть всіх навчити

Оселі любі нам: Любитів,

Люботин, Любче, Любохини,

Любомль, ще й Любешів та Люблинець…

За Бугом –—землі Любельщизни,

Сябрам у Любань — Люб’язь наш гінець.

ДИМЛЯТЬ ТУМАНАМИ ЛУГИ

Димлять туманами луги,

Дими зливаються з туманом.

В серпанку річки береги,

Відбиті плесом, мов екраном.

І тиша… Тиша скрізь така,

Що і осика не тремтить, —

Не сколихне і волоска:

Все по-осінньому мовчить.

Вітри ще будуть — буйні, хижі,

Із віття листя обкрадуть…

Іду у тихій дивовижі:

Тумани сплять, дими живуть.

 ЯК ПIШОВ Я ПО ГРИБИ…

Як пішов я по гриби

Раз в осінню днину,

Там, де в лісі три дуби,

Я зустрінув дівчину.

Закортіло по гриби,

Хоч би по опеньки,

Сам не свій — що хоч роби —

Дівчина ж гарненька.

Йшли до лісу молодиці

І я взяв корзину.

Всі шукали зелениці,

А я… ту дівчину.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ ТРАНСПОРТ

Дизель!

Це — не обкомівська машина —

Тіснота, душно, скупо місць…

Джентельменить іноді мужчина,

А дехто (в гущі) тюльку їсть.

Дизель!

Повзе повільно, маса люду.

(Хтось проводжа, хтось зустріча).

Хоч метено, а досить бруду,

Повітря всім не вистача.

Дизель!

Ось жінка — клунками обклалась,

Й маля тут — робить перший крок,

Там юнка — в вуса закохалась,

Спить бомж, відбувши свіжий строк.

Дизель!

Пливе між луками й лісами,

Поміж осель і людських доль,

Де шлях, ще топтаний дідами,

Де кожна річ нам грає роль.

АЛЬТЕРНАТИВА

Яким хочу бачить депутата?

Не родичем у царстві блату,

А юридично компетентним,

Активним — не індеферентним.

Щоб знав, що є життя важке,

Не перчив людям: «То таке…»

Плекав народне, пісню красну,

Являв, де треба, думку власну,

Людей вмів слухати терпляче,

Душа боліла, як хто плаче,

І знав, що діє аморально,

Як мчить на гульки персональним…

Щоб совість не приймала пільги

І не тремтів листочком вільхи

Перед начальством за людей,

За мову, рух, творців ідей.

Щоб шанував народну справу,

Сиву історію і Славу,

Співців і виконавців дум,

Та не давав своє на глум,

Щоб міг навчатися чужого

(Найліпше Доброго, не Злого),

Вмів поборотися за діло

I виступав у пресі сміло.

Щоб сам ходив попід Законом,

Не став при владі пустодзвоном,

Скрізь думка обганяла руки,

Знав милосердя, як науки.

ДIВОЧЕ ПРОХАННЯ

Не спали батько, брат і мати,

Собаки не давали спати —

Ходили хлопці коло хати,

Бо в хаті дівка… Як прогнати?

Знайшла слова, що саме впору,

Їм ніжно так порадила дівчина:

— Прошу вас, хлопці, йдіть із двору,

Хай горло у собак перепочине.

 МЕМУАРИСТ

Згадав, як пас козу,

Як на корову тяв лозу,

Як пес ганяв отари,

І видав: Ме-е! Му-у! Арр-и!

ПЕРЕРВА

Запитала мати доню:

Що очиці терла:

—Ти кінчила плакать, Соню?

—Ні. Була пелелва.

                                  ТIСТО

                 Заглядав малий у діжку,

                 Як мати місила:

                 — Мамо, мамо, кого боксом

                 Ти у діжці била?

                        ПРАВДОЛЮБ

                 — Що ти робиш, синку, в класі?—

                 Батько запитав у Васі.

                 І почув із вуст синка:

                 — Я? Чекаю там дзвінка…

            КРАПКА В СПИСКУ

          В один престижний інститут

          Не по велінню долі

          Вступав достойний шалапут

          Без знань, набутих в школі.

                 Екзаменатор придививсь —

                 Є крапочка у списку!

                 «Знання» у того вмить знайшлись,

                 Хоч не розкрив він писку.

МИ МАМИНI ВЕСЬ ВIК

                               А як там на екзамені

                               Здає моє дитя?

                               У дітях — мрії мамині

                               І все її життя.

                               І як дитя навчається?

                               І як працює вже?

                               Надвоє серце крається…

                               Себе не береже.

                               А як живуть? Чи любляться?

                               Як діти? Чоловік?

                               А дітки їдуть, губляться…

                               Ми мамині весь вік.

                         ДИВНО

                   Дивуватися не перестану,

                   Сором за курей наших, корів —

                   Продають за гривні “яйка” і “смятану”,

                   Що привезли з Бреста від сябрів.

                   З Польші пруть пластик-тандиту

                   Для панів сучасних, бідних мас.

                   А чому не шле по світу

                   З Луцька рідний наш завод пластмас?

                   Із Ляпляндії везуть редиску,

                   Пор, петрушку, перець, помідори…

                   Агрофірми, киньте власне в миску,

                   Ваші ж чорноземи неозорі!

                   І родзинки в нас тепер “султанські”—

                   Із Туреччини на ринку цей товар.

                   Мандарини “Сонце” мароканські…

                   Власним і чужим ділкам навар.

                   Маємо іспанські апельсини,

                   Відчуваєм з-за бугра турботу,

                   Взуто нас в заморські мокасини,

                   Для пиття нам шлють “блю воту”.

                   Ввозять в край з Панами, Еквадору, —

                   Там у них, заморських, все росте.

                   Маєм економіку ми хвору

                   Чи в макітрі визріло пусте?

                   Бо не знаю, як це зрозуміти:

                   Роботящі ходять без робити досі.

                   Ті багаті, хто не вмів робити…

                   Як жили діди без «Маггі» й «Досі»?

ПОЛIССЯ

                        Мідностовбурні сосни

                        На осонні блищать…

                        Вітер струнами кросен

                        Учить пісню співать.

            П р и с п і в:

                               О, Полісся, Полісся,

                               Краю мій чарівний,

                               Тихі плеса, узлісся,

                               Жах і попіл війни…

                               Хоч пройшли вже роки, —

                               Дивним ретро гордишся,

                               У пошані віки…

                        Сині стріли — канали,

                        Шлюзи — білий бетон…

                        І де багна пропали —

                        Голубіючий льон.

                   П р и с п і в

                               Тут відкриті і чесні

                        Щирі душі людей,

                        Вірять: мудре воскресне,

                        Збереже ліс дітей.

                                               (Зі збірки «Пісні друзів»)

Дата добавления: 2023-10-13