Пеньки я корчував на рідній ниві,

Тягнувсь за коренем у теплу глиб,

Леміш різьбив, мережив хвилі скиб,

І груди хвилювались. Там глузливі

Моргнули в росах оченята льону,

Шепнуло просо шепотом осик,

Робив за двох, радів з дітьми мужик

 І разом пив терпку сльозу солону.

Тепер Чумацьким шляхом сію спів,

Дратуючи сухих практичних діячів:

«Слова, мовляв, високі, але марні».

Не будяком зійду посеред нив,

Не змиє руні хвища бур і злив

Чи порохом укриюсь в антикварні?

Микола ЄВСЕВСЬКИЙ

Микола Євсевський народився 1928 року в Пінську, в родині священика. Навчався в місцевій польській школі, самотужки освоював музичну грамоту — вчився грі на скрипці. У війну сім’я опинилась на Заході, в Німеччині. На той час припадають різнобічні захоплення юнака. Він займався спортом, брав участь у культурному житті української громади — співав у хорі, виступав як актор. Був адміністратором театру, де його дядько працював режисером.

           1951 року переїхав до Австралії. Тут продовжив свою сценічну діяльність –—виступав в інтернаціональних концертах, поступив до оперної школи. З найбільшою охотою і захопленням виконував партії Мефістофеля з опери «Фауст», Карася з опери «Запорожець за Дунаєм». Через десять років оселився в столичному місті Сіднеї, де сповна посвятив себе українському мистецтву. Місцева преса відзначала великий успіх української сценічної групи з Миколою Євсевським у складі. Окрім українських, соліст Євсевський прекрасно виконував італійські пісні; всього мав у своєму репертуарі понад 300 вокальних творів. На австралійській сцені виступав 30 років.

           Не оминули цього життєрадісного, енергійного і талановитого чоловіка і захоплення поетичною творчістю, декламаторське мистецтво. Свої вірші М.Євсевський друкує в часописі українців Австралії «Вільна Думка», у свій час публікував їх і «Берестейський Край».

           В Австралії пана Миколу знають як філантропа української преси цієї країни, жертводавця на культурно-мистецькі потреби українців Полісся, зокрема на видання газети «Берестейський Край».

                     МОЄ ПОЛІССЯ

Де глянеш — ліс, луги зелені,

Шовкові трави, білий цвіт.

Чудовий спів луна пташиний,

Ще сонний-ранній будить світ.

Це край мій, ріднеє Полісся!

Не раз пригадую я дні

Минулих літ, ще не забутих, —

Їх споминаю в тихім сні.

Як сходить сонце над лісами!

Криштальний промінь в щілині

Прорветься — в блиску запалає,

Немов в чарівному огні.

Зі сну він будить ліс і поле,

Квітками барвлену траву…

Тумани вітер розганяє

І сушить ранішню росу.

Запіє півень десь в городі;

Остання зірка погаса.

Крізь вікна плине до господи

Яскрава сонячна краса.

І кожний день новий вітає,

І господиня не дріма —

Дітей годує й виряджає,

До школи їм уже пора.

А в тих лісах!.. Великих, диких,

Я часто ними мандрував,

Блукаючи аж до світанку,

Пригоди-щастя там шукав.

Як заставала ніч у лісі,

Притулку мусив я шукать,

В лісній прогалині, у полі,

Десь у снопах до сну лягать.

Як завивав десь вовк голодний,

Сова у хащах десь гула

І щось по полі там ганяло, —

Вся завмирала враз душа!

І квакання тих жаб в болоті, —

Здавалось, ліс весь оживав.

А я, утомою сповитий,

В снопах собі спокійно спав.

І не журився я тим лихом;

Не брав мене там жодний страх!..

Немов у хаті своїй рідній,

Я почувався у лісах.

Я так любив наш ліс поліський,

В якому часто я бував,

Де радість дивно-превелику,

У час мандрівок зазнавав.

А як надходила зима вже,

Осіннім вітром загуло.

Спадало листя, завмирало,

Вкладалося на сон село!..

Все покривалося снігами;

Мінявся раптом увесь край.

Ставало тихо — ані гаму —

Немов зійшов на землю рай!

Поглянеш в даль — усе біліє,

Сніжинка з неба проліта…

І хоч морозом повіває, —

Радіє з того вся душа.

І не жаліє, що не видко

Ні трав шовкових, ні роси;

Лише надія — як та птиця —

Летить назустріч до весни!

А як вже сонце знов пригріє

І стануть танути сніги,

Вона заллє усі долини,

І змиє всі сліди зими.

І луг, і поле повінь вкриє…

Неначе морем все заллє!

А як відійде і осяде, —

Зелений світ знов оживе!

Дата добавления: 2023-10-13