Василь ДАВИДЧИК (1924 – 1995)

                     * * *

Чую в вітрі ноти

трав, кущів, дерев

i між них кінноти тупіт, гуп і рев.

 Шапки, гриви, коні,

 шаблі, поводи.

 Навіть сиві скроні

 i чуби руді.

Слава чорновусу,

що веде загін.

В сідлах без примусу

скачуть як один.

За кіношні титри

скачуть козаки

крізь шалені вітри,

простір і вiки.

Дід, ще не старенький,

б’є у тулумбас.

От би , козаченьки,

в нашу бучу вас!

Вам, таким завзятим,

взнать би нас коли,

взять і розрубати

всі наші вузли.

* * *

Людського щастя площина

тоненька і тремтлива.

Туди дорога… Де вона?

На рівні, мабуть дива?

Є шлях один. І він також

у площині тій включно.

Коли не мрійники, то хто ж

туди потрапить влучно?

Туди відчиним вхід ще ми

з бадьорим сподіванням

i не зухвальством, не грішми,

              лише своїм коханням.

Василь Гаврилович Давидчик (люди кликали його Гордійович) народився 12 квітня 1924 року в селі Сеньковичі Кобринского повіту (нині Жабинківський район) в селянській родині. Навчався в польській, а пізніше українській початковій школі. Під час війни німці кинули юнака в Березький концтабір, щоб вивезти в Німеччину на примусові роботи. Батькам якось удалося викупити сина. Після війни він закінчив педагогічне училище у Бресті і аж до виходу на пенсію працював директором початкової школи в селі Богуславичі (тепер Залуззя) Жабинківського району. Вибирався депутатом сільської і районної рад, в останні роки очолював районне товариство мисливців та рибалок.

В.Давидчик був людиною широких інтересів і захоплень: різьбив по дереву, малював, грав на музичних інструментах, був організатором художньої самодіяльності, оформляв настінні рукописні газети, різноманітні стенди. А ще —розводив голубів — Божих птахів, у які був щиро закоханий, як і в художнє слово. Гарне слово у пресі сказав у свій час про хобі Василя Гавриловича журналіст, білоруський поет Васіль Сахарчук (газета «Сельская праўда», 19.09.1987р.).

Вірші писав на російській мові і на говірці рідного краю. Друкувався в обласній газеті «Заря», районній «Сельская праўда». Власноручно виготовив дві збірки своїх творів — ліричних етюдів, байок, пісень — «Уйми боль сердца моего» (1990) і «Пошкодуй нас, наша доля» (1992). Не дочекався видання своїх поезій друкарським способом. Помер 10 травня 1995 року. Поховано поета на могилках у селі Сехновичі Жабинківського району.

 ГРIХ

В селі пустому, коло хати,

Сидить чиясь старенька мати,

Сухиї очи витирає,

З войни синочка виглядає.

За тулько літ в бизсонни ночи

Виплакала свої очи.

Удивляются юй люде.

Я юй сказав: «Жди, буде».

Пойду в салдатське одягнуся,

Приду і сином об’явлюся.

Гріх, коли старенька Мати

Мусить тяжко так страдати.

НИ ДУШIТЕ

Приїхали білоруси,

Їм би в дружбі жити.

Свою мову нам примусят.

Куди ж нашу діти?

Наша мова так нам мила!

Будем вік любити.

Мо’ труну вже юй зробили,

Щоб похоронити?

Хай вам буде ваша мова,

Ни душіте нашу.

Просить всіх пирибудова

В дружбі жити завше.

ХТО Я Є?

Прибіг із школи малий Дімка.

Повісив з книжками торбинку,

Дещо трохи пообідав,

Присівши, притуливсь до діда.

— Дідуля милий, хто є я?

Якая нация твоя?

Ти білорус чи українець?

А мо’ поляк, а може німець?

В школи мине часто лают —

По-білоруську я ни знаю.

Учитель дметься, як гарбуз,

Кричит: «Ти дренни бєларус!»

              Задає головомийку

І в журналі ставит двійку.

              Чи я такий вже бистолковий?…

Ти на якуй говориш мови?

— Мало грамоти я маю,

Але дещо добре знаю.

І повір: я ни дурак.

Казали мні, що я поляк,

Було, казали, що я руский,

Типер мні кажуть: білоруський.

Я ж говору на мови мами,

На прадідовуй таксамо.

Так з покоління в поколіннє

Бирут свуй сік, своє коріннє.

Так було, так є, так буде,

Так живут всі наши люде.

Учитель твуй нимало знає,

Але коли він совесть має,

Нихай послухає людей

І ни ганит бульш дитей.

Хай ни сирдує і ни дмется

І в нашуй мови розбирется.

Ми ж працьовити, ни погани.

Хай скаже, хто є волиняни.

ШПАК – ПРОПАГАНДИСТ

Як тулько наступає май,

Піснями оживає гай.

Шпаки також на ріднуй мови

Дают концерти в тім гайови,

Радіє наветь каждий лист.

Де взявся Шпак-пропагандист,

Як чужак чи посторонній

Почав каркать по-воронні:

— Стидно мні! Кар-кар, кар-кар!

Таких ни бачив я почвар!

Що од ворони ми не знают!

І рідну мову забувают!

Поваги до таких нима!

Нихай їх видушит чума!

Чума подслухала і сміло

Пропагандиста задушила.

Він молодий був, довго б жив,

Но сам сибе приговорив.

  ШУЛЯК

Шуляк пиримальовався

І ховає дзюбу.

Білим голубом назвався,

Каже: всіх він любит,

Каже, що про всіх він дбає,

Буде в дружби жити,

А кіпцюрами так і грає,

Щоб кого схватити.

ЩАСТЯ БАЧИЛИ МИ МАЛО

Щастя бачили ми мало.

Бюрократув нам хватало.

Товсти всі. Як на подбір,

Сидят собі до сіх пір.

Як побачит господиня

Бур’яна на градці,

Тут же вирве, геть откине.

Чого ж ми ждем, братці?…

 ХОЧЕШ ВIР, ХОЧЕШ НИ ВIР

Старенький дід мине зустрів

І такоє баяв! Каже: хочеш

Вір ни вір

Мні бида малая.

Мні років вусім вже було,

Як я оженився,

Дід ще биз штанів ходив,

А батько ни вродився.

І досталося ж мені

За моє коханнє!

Захотіла моя жінка

Шпаків на сніданнє.

На болото я пошов,

В той день було свято,

Там в сосні було дупло,

В дуплі — шпачинята.

Сунув руку я туди,

Схопив їх у жменю,

Та ни вийняти руки,

Я їх з дуплом в кишеню.

А сосна моя росте,

Росте аж до неба.

Моїм шпаченятам

Того було й треба.

Треба злізти мні хутчій —

Нічка наступає, —

Я рамінника спустив,

Його ни хватає.

Люди кажут мні: “Скачи!”,

А я всьо ни хочу.

Зверху трохи як одріжу,

То внизу приточу.

А коли пришов додому,

Було хоть плач от сміху!

Кажуть, жінку чорт вхопив

Собі на потіху…

Скажеш: гете всьо брехня,

Всьо гете дурноє?!

Ти послухай діпутатув —

Почуєш ще ни тоє!

КУПАЛА, КУПАЛА…

    Пiсня

Купала, Купала! Го!

Дівчина ніч ни спала.

Дівчина ніч ни спала,

Щасте всьо шукала,го,го!

П р и с п і в:

Де ж ти тоє щасте,

Де ж ти тая доля?

Дівчина одинока,

Як бирізка в полю.

Хаят її хлопци,

Гірко плаче мати.

Її полюбили б,

Щоб була богата.

П р и с п і в.

Папороті квітку

Дівчина шукає.

Сама ж тая квітка,

Та того ни знає.

П р и с п i в.

ЗОЗУЛЯ КУКУЄ

Пiсня

В садочку на вишні

Зозуля кукує.

Молода дівчина

З хлопцями жартує.

П р и с п і в:

Ку-ку, ку-ку, зозуля кукує

Рідко і частенько,

Хто її почує,

Защимить серденько.

Ни слухала маму,

Ни слухала тата,

Ни хотіла слухать

І рідного брата.

П р и с п і в.

Жартовала нічку,

Жартовала й сьому.

Заболіло серце,

Тяжко йти додому.

П р и с п і в.

Споминала маму,

Споминала тата,

Споминала добрим

Теплим словам брата.

П р и с п і в.

Зозуля кукує

В лісі на бірози,

У дівчини горе,

Ллются гірки сльози.

П р и с п i в.

Шепче їй водиця:

«Твоє горе знаю,

Ти ходи до мене,

Я тибе сховаю».

П р и с п і в.

Дівчину і горе

Річка схоронила,

І ніхто ни знає,

Де її могила.

П р и с п і в.

На плакучуй іви

Зозуля кукує,

З хлопцями дівчина

Вже бульш ни жартує.

П р и с п і в.

НИ СПIТЕ

Я із Полісся й вельме радий,

Що є у нас свої пісні,

Що є у нас свої обряди,

Що є ікони на стині.

Що я люблю поля, лісочки,

Що пахне смачним хлібом, сіном,

Що у дітей з квиток виночки,

Що висілля у час осінній.

Що ще пливут висною криги,

І хор пташиний на зорі,

Над сінокосом плачуть книги —

Їх налякали косарі.

Що вечором гармоня грає,

І над Поліссєм рай пісень

Почуєш — серце замирає,

Що всі жартуют каждий день.

Що прадід муй мні приказав

Любити всьо і шановати;

Щоб всьо я внукам пиридав,

Що з війська йдут сини до хати.

Ни спіте міцно, люди мили,

Щоб гете всьо в нас ни вхопили.

 Володимир КРАЧКО

Володимир Макарович Крачко народився 15 травня 1924 року в селищі Дивин Кобринського повіту Поліського воєводства в хліборобській родині. Навчався в польській повшехній (загальноосвітній) школі в Дивині, де закінчив 7 класів. У вересні 1939 року поступив до першого класу Кобринської гімназії. Але з приходом нової влади перестало існувати саме поняття «гімназія», і хлопець опинився в 5 класі Дивинської російської середньої школи, де провчився два роки. В 1941 році закінчив курси української мови і Кобринське ремісниче училище, здобувши фах фотографа. В роки війни служив особистим фотографом командуючого Біломорським військовим округом, при штабі Військово - Повітряних Сил Червоної Армії. Після демобілізації закінчив вечірню середню школу в Дивині і Горохівський сільськогосподарчий технікум. Працював за фахом головним бухгалтером в різних установах Берестейщини й Волині.

На початку перебудови Володимир Макарович очолив ініціативну групу по створенні Українського громадсько-культурного об’єднання на Кобринщині. В лютому 1990 року на обласній установчій конференції був обраний заступником голови правління цього Товариства.

З дитячих літ В.М.Крачко плекає щире замилування до пісень, традицій і мови свого народу. Зібрав у своєму регіоні і впорядкував збірник українських народних пісень (понад 500), який чекає на видавця. Володимир Макарович — автор кількох полемічних трактатів, статей з історії і етнографії рідної Берестейщини, також поки що неопублікованих.

ПОЛІСЬКІ ТРЕМБІТИ

В НЕДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ НАШЕ ПОЛІССЯ МАЛО СВОЇ СУРМИ (АНАЛОГ КАРПАТСЬКИХ ТРЕМБІТ). НАРОД СУРМИВ, КОЛИ ДОЗРІВАЛА ГРЕЧКА, ВЛАШТОВУВАВ ПЕРЕДОСІННІ ЗМАГАННЯ СУРМАЧІВ. НЕ ЛИШИЛОСЯ ТЕПЕР ВІД ТОГО НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА НІЧОГО. ЧОМУ?

Київ, Москва та Почаїв,

мабуть, віднині згадають,

Гродно і Мінськ не утаять,

   що над Берестям і Пинськом

Деколи це ще буває —

звуки трембіти лунають.

А. Гринюк

Карпатські трембіти — добре відомі народні інструменти. Особливо на Україні. Чимало натхненних рядків поезії, пісень їм присвячено, та ще й досі присвячується. Звістки ж про поліські трембіти знаходимо тільки в працях етнографічного характеру, іто вони, ці звістки, дуже скупі та рідкісні. Ось переді мною унікальна стаття Георгія Стоянова (неначе болгарина за походженням), зміщена в часописі «Природа і люді», №5 за 1915 рік, що видавався у Санкт-Петербурзi. Її заголовок «Полесскія сурьмы». Щоб не втратити з неї ні одної риски, ні одного слова, подаю оцей опис повністю на мові оригіналу.

« Полесье ранней осенью. Перед вами расстилается бесконечная равнина: болота, луга и пески, прерываемые местами ольховыми и березовыми рощами и крупными массивами соснового леса. Дорога идет под гору. Низина, ее окутал со всех сторон и повис над вами густой белый туман из болотных испарений. Дальше все та же болотистая равнина… Сыро, неуютно и как-то по - полесски уныло: чувствуется всюду безысходность и тоска. Вечереет.

Вдруг где-то в стороне раздается оригинальный звук… Ту-ту-у-у, ту-у-у… То же повторяется и сзади туманной дали и еще где-то справа. Звуки однообразные, унылые несутся по равнине и тают. Тоскливые и протяжные, они удивительно гармонируют с природой Полесья и навеваемым ею настроением.

—Диду!… Что это? — спрашиваете вы старика

ямщика.

—А это трубы, сурьмы…

—Какие трубы?…

—А это народ трубит, когда гречка созреет. Разве не

знаете? Вот сейчас покажу их вам.

           И действительно, в первой же деревне вы видите парня, держащего двумя руками что-то вроде короткой жерди и извлекающего из своего странного инструмента эти протяжные и унылые звуки. И тут узнаете интересные вещи: ежегодно, после Ильина дня и вплоть до Покрова, с наступлением сумерек полешуки трубят в своеобразный музыкальный инструмент – сурьму.

Сурьма — длинная, до сажени деревянная труба, сделанная из ольхового или осинового дерева. Чтобы труба была хороша, дерево, предназначаемое для нее, должно быть срублено в воскресный день, при первом ударе

церковного колокола. Две выдолбленные половины этого дерева плотно связываются во многих местах новым лыком. Небольшие трещины все же, конечно, остаются, и поэтому трубу перед игрой каждый раз поливают водой.

На свежего человека сурьма производит странное впечатление, так как подчас раза в полтора бывает выше держащего ее «артиста». Непривычный человек не сумеет играть на такой трубе, и дуть в нее нужно умеючи, с большой силой. Отдельные же трубачи ухитряються даже «сурмить» несложные мелодии. Сами крестьяне не могут объяснить смысла обычая, но говорят все же: это переданный от отцов и дедов обычай играть при наступлении осени. О происхождении этого обычая ничего не известно. Среди местной интеллигенции распространена версия, что громкой игрой на этих трубах население пугало многочисленных здесь некогда волков; и теперь во время облав на хищников полещуки для участия в роли загонщиков являются со своими громадными трубами.

Но это неверное объяснение; весьма возможно, что как пережиток старины кое-где этот обычай стал получать временами и практическое применение. Но для волков не стали бы заводить неуклюжие саженные трубы, неудобные для переноски. Невольно напрашивается разгадка, что неспроста играют в конце лета и в начале осени; нет ли тут связи с древним народным обычаем — Проводы лета?

Время игры на сурьме захватывает и период осеннего равноденствия еще здесь, в туманном и сыром Полесье, должен был резко чувствоваться человеком и казаться ему наступлением каких-то темных, враждебных сил или порождением злых духов. И не потому ли не для умилостивления грозных боготворимых сил природы так уныло игорько играл на своей «сурьме» древний Полещук, взывая к милосердию богов, прося их вернуть свет и тепло или желая отпугнуть наступающую силу, несущую холод и мрак?»

Так кінчається стаття Г.Стоянова. Звичайно, на початку XX століття вже iншим був світогляд поліщука, іншими, більш практичними були аспекти і мотиви цієї давної традиції гри на сурмі, але про них пізніше. Спершу хочу передати стан своєї душі від того, що напротязі довгого часу не знаходив аніяких споминів про цей порівняно недавно існуючий тут, на Поліссі, звичай. Хоч би тобі якась згадка старожилів у газетах, часописах, книгах. Анічого! Дивувала і бентежила мене ця обставина, і я не знаходив відповіді на питання: чому? Чому нагло замовкли на Поліссі ці сурми? Чому не цікавиться ними етнографія?

Але, як з’ясувалося, поліськими трембітами наука все ж цікавилась. Лише недавно довідався, що цими оригінальними інструментами захопився був на початку своєї наукової кар’єри наш земляк, молодий на ті часи (70-і роки минулого століття) учений Федір Клімчук. У своїй праці «О полесском варианте одной карпатско-полесской изопрагмы», зміщеній у книзі «Карпатский Зборник» (Москва, 1976), він пише:

«На наш погляд, великої уваги заслуговує відносне розповсюдження одної карпатсько-поліської ізопрагми (лінії відповідності на мапі Європи) із сфери народного мистецтва – карпатська трембіта та поліський її варіант — сурма. Ці солідні дерев’яні труби з глибокої давнини мали дуже велике розповсюдження у деяких народів світу. Більше всього звісток про «поліські трембіти» відшукали ми в селі Симоновичі, відлеглому на 10 км на північ від міста Дрогичина (сільрада Вульківська), де цей музичний інструмент мав широке розповсюдження до кінця 20-х років ХХ століття».

Ф.Клімчук також підтверджує, що перші звуки поліської трембіти лунали власне на свято Іллі як розголос про початок осені. В цей день наладжувались змагання в умінні мистецької гри на цій трубі не тільки поміж поодинокими виконавцями того чи іншого села, але й поміж «кінцями» сіл, як і поміж сусідніми селами. З цього приводу в кожному селі до свята Іллі готовили завчасно одну-дві сурми, не кажучи вже про старі, тогорічні. Змагання проводили таким способом: гру починали парубки, не молодші 18 років, тобто повнолітні. Переможці на таких змаганнях користувались великою повагою односельчан, мешканців сусідніх сіл, цілої округи. В поодинокі роки звитяжцями змагань гри на поліській трембіті були такі люди, як Н.З.Пігас, І.Я.Клімук, Д.Д.Олексійчик, В.Я.Пігас, М.Ф.Брич, А.І.Губаревич. Змагання сурмачів проводились також у селах Вулька Симоновицька, Лосниці, Білинь Лосницький, Осовляни, а деколи в селах Окропне, Готове, Сутки та інших.

Гра на аналогічних сурмах у свій час була аж ніяк не рідкість, чарівно звучав цей інструмент на всій території українськомовної Пинщини та Берестейщини — на півдні Березівського, в Іванівському, Пинському, Слонімському і навіть частково в Лунінецькому районах, не кажучи вже про Кобринщину, Домачівщину, Жабинковщину, Каменеччину та частково Пружанщину (весь правий бік річки Ясельди).

Те ж приміром можна сказати й про Дивин та Малориту. Автор цих рядків, родом із Дивина, пам’ятає двох таких гравців на поліській сурмі. Власне маю на увазі Аркаловича Андрія Олександровича, вуличне прізвисько Сапатюк, нині покійного, та Свідуновича Івана Сафроновича, по-вуличному Купчик. Останній живе в Дивині, коли-не-коли зустрічаюсь із ним на великім кобринськім базарі. Заводив я з ним розмову і про наші сурми та сурмачів. І хоч пройшли немалі роки, чоловік пам’ятає поліські трембiти, але чомусь називає їх у здрібнілій формі дудками, ніби щось на зразок російської свірелі. Я заперечив йому, бо ж сам, своїми очима бачив у його ж руках, у руках його вчителя Аркаловича не дудку, а отаку справжню, більше аршина в довжину, дуду. Мала вона на кінці патрубок з лик, скручених міцно в спіраль, лійкоподібної форми. Лика були прошиті суворою ниткою, щоб не розкручувались та добре тримались на кінці труби. Іван Сафронович погодився з моїми уточненнями і сказав: «Аркалович був старший за мене роками, він і допоміг мені спорудити оту дуду та ще й навчав грати на ній. От я і дудив по вечорах та ще коли люди на полях — гречку жнуть. Та дудив я тільки один мiсяць, може з гаком…»

Я ж знаю такого трубача, який трубив на сурмі не тільки тоді, як гречку жнуть, але й у час, коли її молотять, мелють і навіть як сушать в хаті, як їдять млинці з тої самої гречки. Причім трубив не місяць, не два, а цілих 10-15 літ. Розповім про це детальніше. Коли в Дивині по війні організували колгосп «Нове життя», то зразу закупили садженці фруктових дерев і посадили сад. Там, де тепер середня школа. А щоб молоді деревця, а згодом і фрукти не крали, найняли сторожа Момліка Артема Калістратовича. Він же, з хворою ногою, щоб менше ходити в колгоспнім саду, спорудив шалаш і виготовив трубу. І коли вечором чи вночі дехто, особливо з молодих, загляне в сад,сторож і трубне зненацька декілька разів — і злодія як не було. Нині сад той занепав. Момлік, як і Аркалович, давно повмирали. Одні звуки їх труб, здається, й понині живі, гудуть над притишеним Дивином…

А повертаючись до призначення гри на сурмі за часів Польщі, хотів би сказати ще таке своє міркування. На мій погляд, красивий звичай цей, традицiя в’язались з приватницьким землекористуванням. У людей тоді землі було дуже мало, в декого, як казали, тільки та була власна, що за нігтями, і міряли її не гектарами — моргами, а держаками од ложки. І от таке становище вимушало декого йти на порушення, ставати на прю із власним сумлінням.

Візьму для прикладу мого батька — Макара Андрійовича. Землі в нього було аж-но 0,35 гектара. На цьому клапті картоплі він міг посадити, щоб вистарчало на зиму. Жита міг заробити, пасучи стадо чужих, жидівських корів — 50—60 голів. А просо, гречку, ячмінь, не кажучи вже про городину, де сіяти? От і приходилось шукати на громадському грунті, на пасовиську, в лісі, на сінокосі луговинку і розкопувати її лопатою та робити грядочку під просо. Добутий тяжкими зусиллями клаптик землі, негласно «орендований» у громади та ще й у влади (необлікована і необкладена податком земля), складав для селянина неабияку вартість.

На «цілині» просо росте добре рік-два, а потім шукай другу латку. Біда була тільки в тому, що, як доспівала гречка та й просо (сіють їх в один час, після Миколи), журавлі перед відльотом чи на шляху відльоту у вирій нападали на ті лісові нивки і, як казали, «пили» просо, знищували урожай. От і доводилося грати на сурмі, звук якої, дуже подібний до журавлиного курликання, і таким чином віднаджувати тих птахів од проса. Це була неофіційна мотивація, а офіційна — охорона гречаного поля. Гречка, на противагу просу, може родити не на цілині, а на орнім масиві, і тоді гра на поліській трембіті — просто як традиція чи ритуал.

Як тільки ліквідували власницьке землекористування, землю — всю! — відібрали у громади, про одинокі клаптики-нивки на узліссях і левадах уже й не було мови, а значить, гра на сурмі в час доспівання гречки (читай проса) втратила давнішню актуальність. І замовкли трембіти над Поліссям, відійшли у минуле разом з поколінням, яке вміло цінувати й поважати традиції предків…

                                         Січень 1998, серпень 2001р.

Дата добавления: 2023-10-13