На гірці короля Данила. У каменеломні і недовго — в Берліні

У Володаві мені не судилось затриматись довше — невільно було знаходитись у 20 км від кордону, і я переїхав до Холма. Там я замешкав при Допомоговім Комітеті, а праця моя полягала в допомозі кухареві Комітету. Правда, часто просили мене й до іншої роботи,пов’язаної з нашою громадою та церквою у Холмі. Приміщення Комітету знаходилось нижче на схилі гірки через дорогу. Одного гарного дня мене покликали поставити новий хрест на гірці короля Данила на місці зруйнованої церкви, що спорудив ще сам король. Своє завдання я виконав з серцем і душею.

Там, на гірці короля Данила, відбулася іще одна важлива, навіть історична подія, про яку я завжди з приємністю пригадую. В осінню неділю цего ж 1940 року сонце осяяло гірку, де красується собор Пресвятої Богородиці – душа холмського люду. Мав початися чин хіротонії славного сина України, професора Івана Огієнка на єпископа в імені Іларіона для Холмсько-Підляської єпархії, заснованої також королем Данилом приблизно 1240 року. Божим провидінням у цей великий день мені були доручені дзвони святого собору. І коли надійшов цей великий момент покладання митрополитом Варшавським і всієї Польщі Блаженнійшим Діонісієм і його єпископами архірейської мітри на голову хіротонізованому Іларіону і вручення йому жезла єпископської влади, то з моїх рук голосно заговорили славні дзвони собору. Їх голос нісся в небеса й розносився по землі Холмсько-Підляській і любого Полісся. Їх почула не тільки Україна, але й уся Вселенна. Я був радий і гордий моєю участю у великих осягненнях нашої Церкви на окраїні Батьківщини — Холмщині і Підляшші. Мої там хвилини були небесним нектаром для моєї осамотнілої душі. То був вогник, що жеврів у мені все моє життя в далекому світі й будив надію на те, що промінняйого колись загляне у віконце поліської хати під стріхою.

У каменеломні і недовго — в Берліні

По ціх знаменних подвихах у нашій Церкві уже наприкінці листопада стало відомо, що молоді, самітні особи можуть їхати на працю до Німеччини. Скористався цією інформацією і я. В бюро праці в Холмі одержав буханку хліба та пляшку мелясу з буряків. За ніч приїхав до збірного табору в Люблині, де стрінув сотні побратимів, які також залишили свою рідну батьківщину. В таборі вранці ми мали вправи, сніданок, далі обід, а при кінці дня вечерю. Вільний час заповнювали розмовами, співом, читанням, могли йти в місто і таке інше.

Одного дня по вправі комендант табору оголосив, що потрібно десять молодих здорових хлопців до спеціальної праці в «райху». Як оказалось пізнійше, була то робота в каменеломні в горах Гарц (Hartz Gebirge). Відпрацювавши там шість місяців, ми самовільно втекли до столиці «райху» — Берліна. Там уже працював на транспорті мій приятель з Чарукова біля Луцька. (Він наприкінці 1939 року, коли замерз наш Буг і випав сніг, приїздив до нас, а мій батько охистив його білим простирадлом і вночі вивів на стежку, що вела через кордон на захід у світ). У Берліні він працював шофером невеличкого грузовика у транспортному підприємстві, де треба було розвантажувати вагони з вугіллям і розвозити його по віллах міста.

В Берліні, як стало відомо, Українського Допомогового Комітету не існувало, а завдання допомоги виконувала установа під назвою «Українська Громада», головою якої був колишній гетьман України Павло Скоропадський. Його дочки в пізнійших роках відвідували табори і допомагали дівчатам, що на своїх рукавах носили ознаки «Ost» ( Схід).

По кількох тижнях нашої, не кращої, як і в каменеломні, праці ми помітили на сусідніх рейках великі й довгі криті ешелони з військовим приладдям — танки, гармати, грузовики. Вони всі котились в одному напрамку — на схід, і це підказувало нам, що наш схід скоро запалає страшним огнем. Наступної суботи по праці ми проїхались по Берліні і стрінули ще деяких наших земляків. Повернулись пізно, до нашого мешкання було вже годі дістатись, і ми пішли спати в наші грузовики, які стояли на своїх пристанищах. Рано в неділю, а було 22 червня 1941 року, збудив нас крик з голосників:передавали, що німецький воякпереступив кордон і помашерував на схід…

З початком війни настало в Берліні велике обмеження в харчах і куриві. Ми вирішили втікати — повернутись на старе місце до каменеломні, там, подумали, нині спокійно та й з харчами легше. Діставшись до гір, ми чекали покарання за втечу, але директор каменеломні заступився за нас, бо ми були в нього добрими працiвниками.

Заробивши трохи марок, я придбав дещо з одежі, бо перепливав ріку Буг в одній сорочці й одних штанах. Німці машерували на схід, а мені надійшов час повернути, знову без дозволу, на моє Полісся. І судилось, що на третій день нашого Різдва Христового (9 січня 1942 року) я був уже вдома.

 Мої роки на батьківщині

Родина мого батька складалася з трьох братів і трьох сестер. Одна моя тітка померла ще в молодому віці. Всі були працьовиті й стан їх господарок був непоганий. Кревні радо мене стрінули і пригощали чим тільки могли. Але довго бути у них мені не пощастило, і моя масляна перервалась. Я наткнувся на нову владу, яка за моє самовілля — втечу з каменеломні — арештувала мене і доставила у Володаву. Там мене залишили на короткий час у міському арешті, щоб зібралося дезертирів більше, для праці в нацистському «райху», а далі трьома возами відвезли нас до залізничної станції, а звідти доставили до Люблина, до того самого збірного табору, що його переходив я у 1940 році. Цей табір уже змінився з вільного на невільничий і був оточений колючою проволокою, за в’язнями пильнували вартові.

Через кілька днів мені все ж вдалося втекти і вечоровим поїздом доїхати до Володави. На моє щастя, Буг ще стояв замерзлий, але лід на ріці вже формувався у криги, кожної хвилини міг рухнути — був початок весни. Подолавши Буг, знову опинився в родинному колі. Довго затримуватись вдома не випадало, і щоб загубити по собі слід, я невдовзі подався до Ковеля, а звідти — до Луцька. Там по знайомству одержав працю і незабаром — місцеві документи (вони допомогли мені через рік переїхати назад під Буг, що я й зробив).

Мої два дядьки займалися теслярством, і я при потребі допомагав їм.

Літом у свята, недільні дні збиралися з приятелями на загородях під старими грушами і читали Тарасового «Кобзаря» — так заспокоювали свої душі. Став нам у пригоді і «Лис Микита» Івана Франка. Деякі уривки повчальної казки пригадуються ще й досі. Ось хоч би такий фрагмент (не певний у точності):

Наше життя — це боротьба є,

Каждий в їй б’ється, як сам знає;

Цей кігтями сильними,

Інший скоками прудкими

Чи й крилами міцними!

Але чим же б’ємося ми?

В нас підмога лиш одна —

                           Це розумна голова!

Нею треба нам крутити,

Ум свій, як бритву, нагострити…

Дата добавления: 2023-10-13