Полiшук i його життя

       Скiльки менi не приходилося читати лiтератури про Полiсся, починаючи вiд шкiльних пiдручникiв i кiнчаючи на репортажах польської   письменницi Ванди Василевської — в усiх майже випадках зустрiчався я з однобокою характеристикою полiського села. Проїжджаючи пароплавом по Прип’ятi, чужий мандрiвник, звичайно, починав писати про цю рiку: Прип’ять дуже повiльна. Пливе мiж болотами й низовинними лiсами. Краєвид полiський — монотонний, подiбно, як душа полiшука. Полiшук, це отяжiлий флегматик, затурканий злиднями iз закаменiлим лицем, на якому годi шукати веселої усмiшки. Його взуття — ликовi постоли, лiтнiй одяг — груба полотняна сорочка i т.д. В такому бiльш-менш дусi написана лiтература про Полiсся. Таку характеристику i низку подiбних давали переважно польськi та росiйськi етнографи. Не обiйшлося тут без «своєрiдних» насвiтлень, без вирiзнень «певних» рисiв характеру полiшука, при чому роблено все це залежно вiд цiлей та iнтересiв даної нацiї, до якої належав автор. З полiшука, отже, творено спецiяльну людську вдачу, яка, мовляв, незалежна вiд сусiдньої свiдомої пiд нацiональним оглядом Волинi. Один хитрий росiянин мене переконував, що пiсня полiшука дуже наближена до рязанських народних пiсень i що спосiб життя полiшукiв нiчим не рiзниться вiд побуту селян в центральнiй Росiї. Поляки в свою чергу наводили «факти» i рiзнi «прикмети», якi, мовляв, ставлять полiшука дуже близько до польської нацiї. Виловлювано в полiських селах деякi старовиннi коляди i щедрiвки з домiшкою польських слiв, що збереглися тут ще з часiв Берестейської Унiї i вiдповiдно до цього творено концепцiю, що, мовляв, мешканцi Полiсся, це — «полешуци-поляци». Чужа рука й чужий мозок робив усе, щоб видумати «наукову» теорiйку, яка допомогла б їм вiдмежувати полiшука вiд решти українського народу. Твердження, що полiшук великий флегматик, не завжди сходиться з правдою. Щось таке можуть твердити тi, що не знають або знають тiльки поверховно Полiсся. Мало ще проїхатися цiєю землею i здалека, крiзь льорнетку, оглядати полiськi села, треба довше пожити в тих селах, зжитися з полiшуком, пiзнати його побут, його пiсню й душу. Треба бути українцем, щоб докладно вивчити й зрозумiти душу полiшука. I тодi б вiдкрилася цiлком iнша картина.

       Чим довше були б ви мiж полiшуками, мусiли б ствердити, що полiський селянин, чи селянка, чи дiвчина, це в загальному цiкаві, повнi життєвого ритму, людськi вдачi. Ритм цей виявляється скрiзь: в працi, в танцi й пiснi. Полiська пiсня здебiльшого з розтяжною буйною мелодiєю. Але суть не в мелодiї, суть саме у виконаннi. Полiшук усiєю своєю душею любить пiсню. Iдучи в поле або на луку, вiн завжди спiває. Полiська жiнка, сидячи на «потесi» (прядiлка), у великий пiст виспiвує пiсню про житiє святого Олексiя. Коли ж весняне сонце загляне у вiкно, полiська дiвчина спiває пiсню: «Вiл бушує, весну чує, дiвка плаче замiж хоче…». Ясне весняне сонце, теплий вiтрець над болотнистими рiвнинами, пробудження природи, регiт жаб i клекотiння бузька – все це радiсними переливами проникає до душi полiшука. Полiська дiвчина знає, що весна приносить не тiльки тваринам радiсть, але нiжно хвилює дiвоче серце, побуджує до мрiї i кохання. Але далi: «…Не плач, дiвко, замiж вийдеш. Як добре буде — наживешся, а як погано — наплачешся…». Про злиднi й тверде життя полiська жiнка нiколи не забуває. Вона знає, що кiнець дiвування принесе для неї турботи i тяжку працю. Тому то побутова пiсня полiшука повна глибокого життєвого змiсту, де поруч кукання зозулi, спiву соловейка виступають такi чинники, як сирiтство, недобра мачуха, найми у пана тощо.

       По провiднiй недiлi, коли полiське село з лементом i погрозами вижене геть-геть зиму, вiдтодi, аж до осени не замовкають надворi пiснi. Дiвчата збираються з парубками на вулицi i спiвають веснянки. Найпопулярнiшою на Полiссi є веснянка про Богородицю, яка зачинається словами: «Трiйце, Пресвятая Богородице…». Найчастiше дiвчата спiвають окремо. Коли перестануть, заступають їх хлопцi. I так щовечора, аж до осени. Любо вийти весняним вечором надвiр в полiському селi. Пiсня, смiхи дiвчат, жарти парубкiв сповнюють село. Коли вийдете в поле, почуєте вiдгук такого ж спiву, таке ж кипуче життя i з iнших, сусiднiх сiл. Вчувшись у полiську пiсню, вжившись у побут полiського села, стають нiсенiтницею твердження, що, мовляв, Полiсся населюють неукраїнцi.

       В 1939 р. большевики прилучили бiльшу половину полiських земель, а в тому й Пiнщину, до совєтської Бiлорусi. Акт цей треба вважати, як дальший етап полiтики, що змагає викорiнити все українське на Полiссi. Хоч цi землi й прилучено до БССР, проте мета большевикiв на цьому вiдтинку знана й українцям i бiлорусам: бiлоруси знають, що большевики не тому вiдмежували Полiсся вiд України, щоб проводити тут бiлорусифiкацiйну роботу, навпаки, очевидним є, що Москва саме найменш свiдоме пiд нацiональним оглядом Полiсся вибрала собi за русофiльський бастiон, з якого зможе потiм безпосередньо з одного боку натискати на українську Волинь, а з другого на бiлоруськi пiвнiчно-захiднi землi. Але про те буду писати пiзнiше. Тим разом хочу вiдмiтити, що навiть червоноармiйцi, що проїздили по селах Пiнщини, дивувалися, чому саме цю країну включено до БССР. Вони були приготованi на те, що зустрiнуться тут з бiлоруським населенням, тим часом полiшук говорив виключно по-українському.

       Досить пройтися по селах в околицi Пiни, Прип'ятi, Струмiня, Яселди, Стиру, щоб переконатися, що полiське село говорить майже лiтературною українською мовою. Полiшук вам нiколи не скаже «сєна», а тiльки «сiно», не скаже «кот», а тiльки «кiт», не скаже «конь», «касiць», «єхаць» i т.д., а тiльки «кiнь», «косити», «їхати», тощо. Пройдiть, прошу, всю Пiнщину, Кобринщину, Берестейщину i ви не почуєте нi одної бiлоруської пiснi, натомiсть навiть дiти на Полiссi знають такi пiснi, як : «Ой на горi там женцi жнуть», «Тече рiчка невеличка», «Ой не ходи, Грицю» i багато iнших пiсень. Є на Полiссi села, переважно мiж недоступними болотами й лiсами, де по сьогоднiшнiй день спiвають думу про Морозенка, думу про Байду, пiсню про Кармелюка й iнші. Завдяки цьому географiчному положенню, села цi уцiлiли вiд натиску чужої культури, тому й там, крiм старовиннoї української пiснi, збереглися також козацькi звичаї й деякi мовнi архаїзми. Наприклад, в околицi центру Лемешевичi ще й тепер м'яча називають «опукою». В селах Конюхи, Повховi, Калавуровичi та iнших старі жiнки i чоловiки не будуть вам проказувати молитви слов'янською мовою, а тiльки по-українськи. В усiй Пiнщинi полiшук пiдперезується крайкою або широким червоним вовняним поясом з буйними двома китицями, що живо нагадують пояси запорiзьких козакiв.

       Бiлоруський народний танець «лявонiха», який є поширений в усiх закутинах бiлоруської землi, — полiшук його цiлком не знає. Натомiсть полiський парубок потрапить не гiрше вибивати обцасами козачка вiд надднiпрянця або галичанина. Навiть сам вигляд полiшука, його поведiнка говорять про те, що вiн нiхто iнший, як тiльки українець. Чорнобриву дiвчину, карi Шевченкiвськi очi, широкоплечого парубка зустрiнете ви в кожному селi. В недiлю вистачить поглянути на дiвчат, як вони йдуть до церкви. У вишиваних сорочках. З «пацьорками» (сережки) на грудях, з вплетеними у волосся рiзнокольоровими стрiчками — вони живо нагадують галичанок. Те ж саме i з парубками. Майже кожний з них має вишиту сорочку, вишитого комiрця i червону китайку.

       Полiшук милується в своїй традицiї, в старих обичаях i нерадо пiддається новим впливам i течiям, бо знає, що вони можуть вiдiрвати його вiд всього того, що вiн дiстав в спадщину вiд своїх предкiв. Полiшук у назагал є цiкавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з недовір'ям. Вiн радо буде вас розпитувати: — хто ви, звiдкiль, куди, чого, але коли ви поспитаєте, як вiн називається i де його хата, не дасть вам належної вiдповiдi. Полiшук любить свою хату, але нерадо бачить в сусiдствi прибулих чужих людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як вiн вiдразу буде поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебiльша полiшук не спроможний дати вам вiдповiдь, коли ви його поспитаєте, хто вiн по-нацiональностi. Вiдповiсть вам рiзко: раз вам скаже «руський», другим разом «тутешнiй», третiм разом «православний» або «малорос». Але, коли той «руський» та ще й «православний» почне до нього говорити по-росiйськи, полiшук вiдразу вiдчуває, що перед ним стоїть чужа людина. Недарма в селi Мiсятичах, 25 км вiд Пiнська, одного екс-матроса царської воєнної фльоти, що намагався в селi говорити по-росiйськи, односельчани прозвали «приставом». Звання це екс-матрос уважав для себе за найгiршу зневагу, чого, зрештою, було свiдоме село. Чужу мову полiшук завжди порiвнює з рiзного роду жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, якi крiм лиха бiльше нiчого йому не давали. В глухих полiських селах, на появу польського полiциста на вулицi, полiшуки похапцем христилися i ховалися в хатах, шепчучи молитви проти всякого нещастя.

       Хоч полiшук нацiонально несвiдомий, проте його українська душа проявляється скрiзь i завжди в його життi. Для пiдтвердження цiєї думки, хочу навести один факт.

       В 1905 роцi 200 бiлоруських родин започаткували 50 км на пiвденний схiд вiд Пiнська село Колодне. Хоч вiд цього часу минуло вже 40 рокiв, село Колодне лишилося по сьогоднiшнiй день вiдокремленим бiлоруським нацiональним осередком. Бiлоруси з Колодного всi православнi, так само, як i селяни з околичних українських сiл. Здавалося б , що релiгiя мусiла б єднати напливовцiв з автохтонами, але виявилося щось цiлком протилежне. Нi одна дiвчина з Колодного не вийшла замiж до iншого села, так само нi один парубок з сусiднiх сiл не шукав собi жiнки в Колодному. Українська молодь не йшла туди на забави, тi в свою чергу шукали розваги тiльки в своєму селi. Бiлоруси з Колодного виявили нацiональну напругу, що їх зберегло вiд злиття з мiсцевим населенням. Щоб ще бiльш себе забезпечити вiд денацiоналiзацiї, вони побудували власну церкву i спровадили свого священика. Проте нiколи не доходило до непорозумiння мiж бiлорусами й довкiльними сусiдами. Вiдчувалася взаємна толеранцiя, добрий тон, але тiльки як чужий до чужого.

       Тепер для аналогiї хочу навести другий факт. В 1928 роцi, внаслiдок репресiй польської адмiнiстрацiї в Галичинi, група галицьких селян поселилася в околицi великого села Городної, 55 км на пiвденний схiд вiд Пiнська. I хоч прибулi галичани були греко-католиками, почали вони швидко зливатися з мiсцевим православним населенням. Дiвчата й хлопцi з перших тижнiв свого прибуття почали сходитися з мiсцевою молоддю на вечорницях, на забавах тощо. Рiзниця релiгiйна не стала тут на перешкодi, й галичанки почали мaсово виходити замiж за полiшукiв, так само полiськi дiвчата почали виходити замiж за галичан. Нацiональна окремiшнiсть, яка мала своє мiсце з селом Колодним, тут не знайшла собi нiякого грунту. Коли в 1932 роцi навiстила галичан пожежа, околичнi селяни почали звозити туди сiно, картоплю, зерно тощо. Бажання допомогти погорiльцям охопило навiть деякi села, й нерiдко добре серце вело полiшука 30 кiлометрiв, щоб виявити свою помiч потерпiлим братам. Такi моменти i ряд iнших, подiбних, найкраще говорять: хто є полiшук i де шукати його нацiональної душi й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовности полiшука, i кожний чесний етнограф чи соцiолог, полiтик чи журналiст, що побував в цiй країнi, мусiв би погодитися з фактом, що полiшук в своїй глибині душi є українець i його земля — частиною України.

Іван ДМУХАЙЛО

       Відомий художник, заслужений діяч мистецтв Республіки Білорусь Іван Семенович Дмухайло народився 10/23/ вересня 1914 року в селі Топчино Єкатеринославської губернії, тепер Дніпропетровська область. 1939 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після Перемоги жив і працював у Бересті /14 літ/, де почався його творчий шлях, потім — у Городні. Нині проживає у Мінську. Іван Семенович — визначний майстер ліричного пейзажу й натюрморту. Його роботи знаходяться в Національному художньому музеї Білорусі, Музеї сучасного образотворчого мистецтва в Мінську, художніх музеях Москви і Санкт-Петербурга, а також у музеях і приватних колекціях рідної України та багатьох країн світу.

           Вірші були другою пасією художника. Писати їх почав ще навчаючись в училищі, але друкувати не поспішав. Згодом образотворче мистецтво стало єдиним захопленням, а поезія лишилася на листках записників, у пам¢яті. Та все ж не пропускає Іван Семенович нагоди під час різних імпрез на його честь почитати свої ліричні рядки. Окремі з віршів І. Дмухайла вирішили включити в нашу Збірку.

                                                           СОН

Степ, як тихе море, обступив довкола,

                Тільки шепче колос, промовляє кволо.

                 Я іду. Під сонцем ниви золотяться,

Пробудилось серце, а сни далі сняться.

Чую між колоссям тихо спів лунає,

Наче струни кобзи хтось перебирає.

Роздивляюсь серцем і знаходжу диво —

То дівча з колосся визира поштиво.

Як її побачив, зразу закохався, —

Цілий вік нізащо б з нею не розстався.

А вона до мене ніжно прихилилась…

Ну яке то щастя, що мені приснилось.

Від цілунків ніжних квіти затремтіли,

Знов завмерло серце, а сни відлетіли.

 ПІСЛЯ БОЮ

Земля вбирала повні краплі,

Вишневі квіти напились,

Із гір в долини вельми квапно

Струмки, стрибаючи, лились.

Весняний вечір — свідок бою

В сльозах в гущавині тремтів.

Солдати, втомлені стрільбою,

Як вишні, снили в самоті.

              ДО МУЗИ

Як вечірній зорі,

Яка золотом сяє із неба,

Так мені на землі

Засвітити пером, капнуть

Золотом треба!

Загуди, сколихнись,

Подаруй мені музику слова,

Для пісень молодих

Дай огню мені, Музо змислова.

  ХМАРКА

Хмарка плине. Вітер дише,

    Хмарку-странницю колише

    І нашіптує пісень

    Усю нічку, цілий день.

     Скрізь по світі побуває.

     Сонце хмарку зогріває.

     Місяць — човник золотий

     Допоможе шлях знайти.

     А як схочеться спочити,

     Хмарка падає на квіти.

     Відіспавшись, — подивись! —

     Знов зривається увись.

     І ніколи не вмира

        Мила хмарка.

     Їй — ура!

Дата добавления: 2023-10-13