Помер письменник 1944 року у Варшаві.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неродзинський вивів війта за сад і стиснувши руку, ніби попросив, ніби наказав йому:

— Гляди-ж, зроби… Віддячу, — все життя згадуватимеш…

Коли Гуцало упірнув у гіллястому лісовинні, поміщик, притуливши руку до лоба, вдивлявся в синю безплямну далину. І зірвалося з вуст:

— Хоч би тобі одна хмаринка… як на злість…

З-за лісу хлюпнуло гарячим повітрям, покотило з-під ніг самітній листок осики, прогнало. Це вітер сухий, підгорілий.

А з двору широкого неугавні голоси.

______________

Орфографію видання подаємо без змін.

Борис ОЛЬХІВСЬКИЙ /1908 — 1944/

Український журналіст і письменник-есеїст Борис Ольхівський народився 1908 року на Поліссі / де саме — поки що з’ясувати не вдалося; існує версія, що в селі Мотикали Берестейського повіту/. Від 1931 року жив у Варшаві, де співредагував український літературний часопис «Ми», довкола якого єднались прихильники УНР: Б.-І.Антонич, Г.Лазаревський, П.Зайцев, І.Чернява, Н.Лівицька-Холодна та інші. Борис Ольхівський був також співредактором «Бібліотеки українського державника», редактором «Трибуни молодих» у журналі «Тризуб», що видавався в Парижі.

Ольхівський — автор книги статей, есеїв, рецензій «Вільний нарід» /1937/. В своїх творах обстоював українські корені рідного краю, полемізував з польськими авторами з питань української історії, в тому числі історії Полісся. Своєму краю, сусіднім регіонам — Підляшшю й Холмщині присвячені такі твори, як «Вітер у нетрях» /1935 р./, «На північних землях», «Холм» /1940 р./, «Полісся і Волинь» /1942 р./ та інші. Для Б.Ольхівського властиві реалізм, щирість патріотичних почуттів, закоріненість у Полісся.

    ВІТЕР У НЕТРЯХ (З подорожнього нотатника) уривок

           Оповідав молодий хлопець:

       Ішов він раз у вечорі вулицею села.

       А назустріч влада.

       Питається влада: «Куди йдеш?»

       Хлопець каже: «До дому».

       А влада на те: «До дому, псякрев!»

       Вдарила хлопця по лиці, аж кровю заюшився, і пішла собі спокійно далі.

Де ж тут узятися княжим мужам? Іншими словами: в якій мірі в царині людського духа обов’язує й діє закон причиновости?

       Чи на всі сто відсотків?

Проте, цікаво в такому разі, чому пісня про Бондарівну кружляла по Поліссі від давніх часів.*

       Невжеж образ української Люкреції говорив щось страдникам довготерпеливим, що ковтали й ковтають поличники з мрією хамською, гадючою: віддам колись.

       Невжеж поганьблені хлопи, сини ґвалтованих матерей мали й мають якісь маленькі проблески чести? Натяки на честь?

В одному із своїх есеїв згадує др. Липа про «княжу мову Полісся».

Не знаю, що подумав би доктор Липа, коли б,висівши десь на глухій поліській станції, побачив миршавих, обдертих людей в личаках, людей, що з-під лоба принижено й перелякано дивляться на приїзджих панів. І що сказав би доктор Липа, якби у відповідь на його запитання по українському, ці люди забалакали

________________

* Свідчить про той факт, що поліські варіянти пісні про Бондарівну (напр. надрукований у «Матеріалахъ по этнографіи Гродненской губ». Е. Романова) визначаються чистим північно-українським діялєктом, в їх мові не залишилося ніяких слідів їх походження з інших українських земель. Були, отже, добре «перетравлені» на Поліссі, а на це треба часу.

б огидливим московсько-польським жарґоном.*

Напевне подумав би: «Ні, не може в ухах цих людей бреніти якийсь відгомін твердого кроку княжих дружин».

       А проте, хоч як воно дивно, в декотрих поліських піснях, навіть у любовній ліриці є щось з ритму «Слова о Полку»…

       У глухому, загубленому селі Волавлі Дорогицького повіту мандрівникові вдалося записати кілька пісень.

       Співала їх стара баба з поморщеним, немов печене яблуко, лицем. Бабі було за вісімдесять років. Беззубий рот викидав незрозумілі вже, далекі княжі слова…

       Навколо стояли діти й внуки… Син був в «картузі» й брудній, захисного кольору «солдатській» сорочці. Найменший хлопець мав на голові «роґативку». Вчився він у «повшехній школі» і вчив іншу «сучасну», не далеку й рідну княжу мову.

       Баба сиділа на ослоні, під хатою й дивилася мертвими, білими очима на бліде поліське сонце. Бабі треба було дати чарку горілки. Вона випила, перехрестилася, виплескала рештки на землю…

       Син схилився до баби й закричав в вухо:

— Господін просять, щоб якусь стару пісню заспівати!..

Пісні, що їх співала баба, записані мандрівником. Ледве, чи хто-небудь з українських етнографів про них знає.

                                  Тепер же нас, моя мила

                                  Злиї язики не розмовлять,

                                  Бийниї вітри не розвіють,

 Дрібни дощі не розоллють.

Злим язикам пуд міч пасти,

Пуд міч пасти та й пропасти,

       Дрібним дощам на Дунай плисти,

  На Дунай плисти — поплавати,

Бийним вітрам в горах лєще

     Нам, молоденьким жити — бути

Од молодости до старости.

__________________

       * По московському навчилися поліські селяни в часі «біженства» в 1915-19 рр. Дехто з них «орґанічно» не може заговорити по українському до людини одягненої «по панську», хоч у себе в родині вживають тільки української мови.                                                         

Другу пісню співала баба, схопивши голову в руки й хитаючися в такт. Співала вона якось спазматично, харчала, так ніби захлескувалася словами й древнім ритмом забутої пісні:

                                 Чого ночи боєтися:

                                  Госпуд Біг надо мною,

                                  Сивий кунь пудо мною,

                                  Гострий міч пуд полою.

                                  Се добре судосимо,

                                  То Бога попросимо

                                  А се злеє судосимо,*)

                                 То куньми рознесемо,

                                  Мечєми розсічемо.

…………………………………………………………………

Плутаються думки: Звідки цей здоровий «княжий» оптимізм? Звідки ці старезні слова, цей владний військовий

ритм? Звідки ці мечі? Яке відношення мають до мечів обдерті люди в личаках?..

                                 …Се злеє судосимо,

                                     То куньми рознесемо,

                                      Мечєми розсічемо…

       Святослав Доленґа писав в своїх есеях про «світлу, мужню й наївну епоху» княжої Русі. Про «бундючну і яскраву»

Русь. Про Русь, що від неї віє Римом!..

       Мандрівник, що сидів і слухав під шум поліських сосон слова старої поліської пісні, думав про це-ж. Перед ним вставав цілий край, яким довелося йому оце мандрувати… Край княжих веж, край диких пущ, край старого кременя, обробленого незнаними предками, край болотяної історії древньої й принадної, немов казка про зачароване королівство.

        І мандрівник думав:

        — Чому, ще й сьогодні, в темних, з гострими,

заломчастими дахами, поліських церковцях, найбільшою пошаною «вихованих» економами плєбеїв оточені, цілком

подібні до образів на козацьких корогвах, образи Михаїла

__________________

*) «се судосимо» — якщо стрінемо. Староукраїнське слово «судосити» подибуємо в галицько-волинському літописі — «князь удоси владику».

Архангела в блискучому панцирі, гострому шоломі з вогняним у правиці мечем?

       Аджеж, вони, ці Поліщуки «несвідомі», темні. І ніхто їм не читав з Шевченка:

                                   …Не бійтесь, братіє. За нас

І душі праведних, і сила.

                                   Архистратига Михаїла

                                   Вже недалеко кари час!

…………………………………………………………………

Ці уривки, записані на клаптиках паперу автором, що йшов у велику мандрівку й ковтав історичний вітер забутого Полісся, уривки ці є тільки вступом до непередуманої ще до кінця концепції нової України, що гостро встане колись на румовищах мальовничої історії…

… … … … … … … … … … … … … … … … … … … … ...

Тимчасом в очах автора, що пише про «княже Полісся» звичайний образ поліської сучасности. Він бачить хату, загублену серед піскової пустелі. Кілька самітних сосон, хирлявих і покривлених, ростуть на піску. На піску росте ще рідке волосіння сухої, рудавої трави. На піску росте також поліський вітер, що намітає жовті гори й жовтою заметіллю борсається на безгомінних просторах. Піски, піски… Інколи величезні кремово-білі, жовті простори, гарячі, розпалені вдень і мертво-холодні вночі… Піски неплідні, неродючі, що тільки іноді їжаться кущинами жовтого різихідника з рибячою лускою замісць листя. Колись ці піски були увязнені між цупкими покорченими коріннями сосон. Але тепер лісів все менше й піски стають вільними, вітер несе їх в далечінь на поля та сіножаті, що стають пустелями.

       Так ось в очах автора — поліська хата серед пісків. Далі, де-інде болота, далі ліси, озера й ріки. Але тут піски.

       Хата стоїть у пісках. Пісок брязчить в шибках вікон, пісок засипає шпари цямриння; повно піску на даху, на долівці в середині хати, пісок проривається крізь комин до печі, хрустить під зубами в хлібі, уста хапають пісок замісць повітря й важко ступати ногам в піщаних заметах, що виростають з вітрами, немов химерні снігові завії.

       В хаті живе поліський дядько. Це його дідизна. Він живе сам із змореною, жовтою й вихудлою бабою, з купою дітей, годованих лише картоплею, з рудою конякою, в якої провалюються боки. Діти бігають напівголі з набухлими животами, немов діти дикунських племен.

       З пісків встає сонце й сідає знов за піщаним обрієм. Сонце встає й розхиляється день мужицького поту й мужицького лиха, дихає поривно руда, виснажена коняка, жовта баба розпалює вогонь зібраним хмиззям і готує картопляну юшку…

       Дядько сидить на піщаній дідизні й звідци не рушиться. Це його земля, його власна земля, випещена й виорана руками його батьків. Дядько сіє лубен, розкидує гній, врізається вузькими клинами в піщану пустелю. Рядами виростають посаджені дбайливою мужицькою рукою охоронні ялинки. Баба плете з лози огорожу й дядько вбиває кіл за колом, переплітаючи межі своїх володінь.

—Ні, він не віддасть своєї землі нікому. Він не віддасть її ні вітрам, ні піскам, ні сонцеві, що палить і ятрить клаптики виораного поля, немов болючі рани на людському тілі.

       Він поляже в цій несамовитій боротьбі, але передасть твердий мужицький заповіт своїм дітям, що далі поведуть буру, патлату коняку назустріч піщаній заметілі.

       І ось, коли мандрівник придивлявся до боротьби поліського дядька з пісками — цей дядько виростав в його очах на справжнього войовника.

       Треба було бачити, яким грізним ставав його поморщений вид, як він стискав кулаки, коли здіймався вітер і кидав піском в його, налиті кров’ю, очі.

       На всі запити цей дядько відповідав, немов крізь сон. Видно було, що все, окрім його пісків, на яких колихалося де-не-де рідке, низеньке жито, було для нього чуже й непотрібне.

…………………………………………………………………

       … Отже не такий вже далекий подзвін княжих мечів… В хирлявих забитих Поліщуках цупко сидить уперта давня душа. Не дарма темна поліська баба співала про те, що «се злеє судосимо, то мечами розсічемо».

       Сотки тисяч затурканих Поліщуків в страшних умовинах мешкають по наших селях. Вони можуть позволити понижувати себе, морити голодом і бити, але ніхто, ніяка сила не зможе відірвати їх від їх землі!..

       І саме в цю землю, в цю поліську землю, засипану пісками й поперерізувану мочарами, містичними твердинями, вростають руїни княжих башт. З лісів і болот ледве помітним туманом нечутно встають химерні привиди давнього, прекрасного минулого…

       О, невідроджена історіє, заснула в глибинах лісової душі!..

…………………………………………………………………...

Тяжко дописати до кінця ці записки. Бо про що властиво пише мандрівник? Чи пише він на задану тему? Чи має він щось довести?.. І так, і ні… Ці нотатки властиво безпретенсійні. От просто мандрівник ішов глухою стежкою й нотував свої вражіння. Навколо властиво стояла пуща. Пахло соснами так, як ніде на українських землях. Пахло також болотом, давнім болотом, що ніколи не застигає й ніколи не може висохнути.

       Зрідка були села. Виростали несподівано сірі, закурені хати. Низькорослі бородаті люди стояли й дивилися, прикладаючи чорні долоні до поморщеного чола.

       Ішли дороги крізь пісок і пущі… Звірина бігла лісом і тріскало галуззя під її ногами. Ішли дороги до води, як в давнину, до озер і рік, що виривалися в зеленій темряві срібними вужами. Ріки пливли поволі, поволі пливли плоти з дерева, риба плескалася біля зарослих очеретом берегів і на обріях вставали вечірні, болотяні тумани. Древнє поліське сонце тихо сідало за ліси.

       Мандрівник ішов і думав про долю свого болотяного краю… Куди, куди ідуть поліські дороги, куди дивляться амбразури з княжих башт, яке життя відбивають застиглі плеса озер, куди ллються повноводні поліські ріки, ті, що несли колись на собі горді, гостроносі човни поважних й суворих князів?

       І раптом перед мандрівником встає образ, який він побачив колись, дуже давно, під час своїх перших мандрівок над Припеттю:

       …Група жінок у білих намітках, як дві краплини води подібних до завивал бедуінів, моляться на березі Припетті. Жінки вірять, що ці хрести припливли з водою, разом з христіянською вірою з Києва. Жінки моляться пристрасно й гаряче до київських давніх хрестів. …Христос за Євангелією народився в Вифлиємі, за українськими колядками в Єрусалимі, за поліською колядкою в Києві. В дійсності, це та сама колядка про те, як у неділю рано дзвони задзвонили, Божа мати сина породила й Апостоли довго не знали, яке йому дати імя. Лише в поліському варіянті все це діється в Києві і над тим, яке дати Синові Божому імя, радяться на українському соборі попи, владики і архимандрити. Київ у народній свідомості просто зіллявся з Єрусалимом, з цим «містом міст», з цим містичним містом лицарського середньовіччя.

       Отже… Київ !..

       Невжеж про Київ, про давній Київ шумлять княжі сосни на княжому, загубленому в пісках і болотах Поліссі?..

……………………………………………………………… …

Мандрівник йшов і думав… Був вечір. Ішла ніч. А за ніччю здіймався день і ще багацько днів, які годі зміряти ногами одної людини й відчути одним людським серцем …

                                                                        («Ми», 1935, кн. 4).

Дата добавления: 2023-10-13