ВОГНІ В ПОЛІССІ (уривок з повісті).

         ПАСТУШКА

Коли тремтливі тіні

Простилають ночі

На необмежні ниви ярини,

Я згадую її

великі, теплі очі,

Бездонні, дикі

вогники весни.

Я згадую її:

Полатана свитина,

В очах рябіє

сивиною хмар.

Хто батько?

Мати?

Рід?

Не знала сиротина.

Її життя — вовнистий

гурт отар.

Ось, мов тепер,

її дзвінковий голос

Луною котиться

бувало до отар,

Її постава —

повнозерний колос.

А брови —

свіжий степовий загар.

Вона пастушка.

Мала буйну вдачу.

Отару овечок

змінила на коня.

…Бувало у бою

від радощів заплаче…

А кулі рвуть і рвуть

волосся сиве дня.

Зросла вона в степу,

на вітрі загорала,

Купалась в росах,

стигла на ланах.

Днів вільних, радісних

не бачила,

не знала —

…А сивий час летів,

мов дикий птах.

Ґвинтівки лунний спів

Злизав степнії ласки.

Країна рад

вела вперед полки.

Ворожа куля

вразила Параску,

і сумно заїржав

осиротілий кінь.

Пройшли з полками дні.

Нових змагань пориви

Вкладаєм ми

В нестримний

біг хвилин,

І на розгонах миль

В м’яких куделях ниви

Вже не їрже тепер

Більш партизанський кінь.

Він у бою поліг

Та відсвистіли кулі

і порохом припав

старий бліндаж-окоп.

… Шалені дні

пробігли, промайнули,

Червоні прапори

квітчають Перекоп.

Нових волінь

бурунять водоспади,

Нових боїв

полощуть прапори.

Зростають у борні

незнані Сталінгради,

А на степах нових

табунять трактори.

І от тепер,

Коли смугляві ночі

П’ють буйний гомін

Будівничих днів,

Я знов пригадую

великі,

теплі

очі,

Пастушку гнівную

на сивому коні.

 М. Харків

13-ІХ-1929

ТАРТАКИ

Там, де просвіт вслався тартаками

Й нахилялись вікові бори,

Загрузають зазубнями рами

У солому сивих хуторів.

Там, де порох стружок і опилків,

Горне вітер хвилями за двір,

Сновиґає

в блисках

гостра пилка,

тануть луни під вістрям сокир.

Комсомолка управляє стерном,

Ковзне шнур у колії різьби.

Гострі зуби —

пасками по стержнях,

А в станках —

конвеєром дуби.

На заводі скирди кленів, в’язів.

До воріт з бортів простягсь обоз.

А в гущаві

на смолистих м’язах

Завивався синім пасом трос.

На узліссі теплий вогник блиснув.

Запалали лямпочки вгорі.

І котилась

в передзвонах пісня,

У зелену прорість яворів.

                                                  Кремінське лісництво,

                                                             1929 р. 16 жовтня.

  ЇХ П’ЯТЕРО БУЛО

Сутінить день

степну зелену руть,

Гойдаються вітри

на жовтих хлібних ряднах,

Парують росами

простори необ’ятні

І горне вітер крови каламуть.

Далеко простяглись

куделі панських нив…

Як зараз бачу

власника Горальда

І тих знесилених,

голодних, безпорадних,

Що за якийся цент

Важкий тягар тягли.

Хазяїн пив, гуляв,

Вони ж із дня у день,

Із ранку аж під ніч

вкладали в землю сили.

О, не забуть мені

обличчя загорілі

цих замордованих,

зацькованих людей.

В очах і дотепер холодна кров зорі.

… Шереги трудові

йшли зустрічати травень,

Здавалось, йшли і йшли

У путь-дорогу дальню,

В нове життя

під зливи прапорів.

Я знав їх п’ятеро.

Пішли й вони на плац,

Під гуки грізних

Красних демонстрацій

Пішли усі

з Горальдових плянтацій

Й потрапили

в ґранатовий палац.

І там загинули.

Не повернулись в степ.

Цівілізовані кати

Зробили своє діло —

Три дні їх мучили,

І вранці у неділю

Їх трупи вивезли в капличний склеп.

Родини в курінях

катує мором голод,

Я чув там стогін рабської Канади

Й побачив , як крізь день,

Смійливий наче й радий,

Пробились сльози

й погрозився молот.

В очах і дотепер

холодна кров зорі.    

Я знав їх п’ятеро,

загинулих канадців,

Вони пішли усі

З Горальдових плянтацій,

Щоб бути прапором у клясовій борні.

м. Одеса,

13-У-1929 р.

БІЛОРУСЬ    

Мій краю чарівний,

задумливе Полісся!

Твій зір тремтить

на віях кучугур,

Твоє піщане, довге перенісся

Перетягнув лісів

зелений шнур.

Твої блакитні чебрецеві очі

Всміхаються вогнем

із-під хвойових брів,

І тихим соромом

заплаканим,

дівочим

      Покрилась постать п’яної зорі.

Вітри безвусі крилами безодні

По небу хлюпають

і плачуть, мов сичі,

Зорить волошками

журливе, рідне Гродно[i],

Сивіють у лісах старенькі Гузичі[2].

О, милі Гузичі!

Я чую теплий гомін

Твоїх бадьорих вільх,

задумливих берез;

З своїх піщаних гір

спадає перевтома

В глибокі нори синіх пинських плес[3].

… В городах паслись напівдикі кози,

У Пиренці[4] густій

Хто бачив Білорусь?

Поляни синьокуті…

О, рутий дзвін лісі

і вечір золотий!…

Сім років стукнуло,

і я пішов до Гути[5]

У найми тварину чужую стерегти.

І мама вдвох з сестричкою до пана

Ходили у стоги копичити сінце.

О, де ти ?

де?

смуглявая Оксано,

Циганочка моя

з зажуреним лицем.

На зламах рідних сіл,

на головешках краю

Печать кривава панських пазурів.

Не змовчить мій нарід:

терпець урвавсь, я знаю,

Він знов шикується під зливи прапорів.

… На довгих милицях

з кривим, страшним багнетом

Стрибає довга тінь.

такий журний,

лапастий

Мовчазних, довгополих гузичан.

Дрижить пожовклий лист.

Вистукує в пісках дикунськії балети

Протухлий порохом і газами фашист.

Твою зелену даль,

твій облік світлорусий —

Перетягнув, здавив Пілсудчини очкур.

Ой, плачуть Гузичі.

П’є люта шляхта сили,

Кров свіжу лизькає

продажна ППС[6],

Але парує міць

залізна в синьожилах,

Здригаються латки

глибоких Пинських плес.

… Юхиме дорогий, брати мої смугляві,

Як не згадати вас в обіймах дивних           

                                                зор.

Радянська Білорусь

вже дійсність, не уява,

Полісся ж рідне

в тванях панських штор.

Кигоче чорний крук.

Рве серце лебедине,

Ллє кров у груди

незабутніх днів.

В затравлених серцях,

у порваній свитині

Плюскочеться, росте

непереможний гнів.

О рідний краю мій,

куточок Білорусі,

Твій зір тремтить

на віях кучугур.

Я бачу, як батрак,

мій родич світлорусий,

Рве ланцюги й Пілсудчини очкур.

………………………………………

      Я бачу, як кипить могутній гнів 

                                                     народній.

І б’ється чітко пульс

в грудях більшовика:

Ми скористаєм «вчора»

й «завтра»

для «сьогодні»…

На кермі партії незборної рука.

1928 р. Харків.

  ДЗВЕНИ !

У грудях

кам’яних комун

 Аулів і станиць

 Дзвени, моя зелена юнь,

        Дзвени,

дзвени,

дзвени!

 У смужки загорілих рун

 Під шепоток зернин

      В’їдайсь,

 дзвени, кипуча юнь,

 дзвени,

 дзвени,

дзвени !

У брами днів,

дзвени в чавун,

В русяву ряб хвилин

     Дзвени, моя зелена юнь,

дзвени,

дзвени,

 дзвени !

Дзвени, бурунна юнь, дзвени,

                 Під легкий лоскіт лун.

Дзвени, бурунна юнь, дзвени,

дзвени,

зелена

юнь !

                    Н.- Свердлівка. 1 березня – 1929 р.

ВІД АВТОРА.

Те, що описано в повісті «Вогні в Поліссі», я бачив і пережив в Польщі 1920 року в дні «Розквіту» гульбищ карних загонів Пілсудчини по білоруських і українських селах (звичайно карні загони не минали і сіл польських).

       Описую я в повісті період боротьби — від страйку до повстання, що нею керує сільський запільний більшовицький осередок. Дієві особи — мої однофільварці й односільці — пролетарі і біднота с. Гузич: Сороко, Олесь, Голій, Палажка, Андрій і інші дієві особи — це живі люди, взяті з натури з деякою заміною прізвищ.

       Багато з них загинули в боротьбі з Пілсудчиною, частина працює в СРСР, а більшість і зараз готує нову радянську Гродненщину, радянську Польщу.

       Поміщик Неродзинський — це той, хто десятки років оповивав павутинням визиску Гузичі. Гуцало — це оте гниле, що й по цей час носить ім’я П.П.С., це її характерний представник у Гузичах, від якого з огидою одвернулися герої моєї повісті.

       Історія цієї повісті така. Року 1927 я написав оповідання «Червоні Якобинці». Воно довгий час «вилежувалось» і через три роки було перероблено на повість під теперішньою назвою. Тема повісті за заявами Північно-Кавказької критики свіжа, актуальна; але від себе хочу додати, що на високу художність повісти я не претендую: зробив, як зумів.

       Видаючи цю книжку, я висловлюю щиру подяку моїм співборцям-сільгосппролетарям – Лепському Г.З., Рубльову А.Ф., Солошенку, Петухову В.Г., Броварному Д.Я. і Бреславському Д.Н., що піддавали мені сил у роботі й собою доповнили типаж героїв моїх «Вогнів у Поліссі».

     Микола Михаєвич

 15/ХІ 1930 р. Ростов над Доном.

Дата добавления: 2023-10-13