Неначе ще вчора грізною стіною

поважно стояв темний ліс

i заздро ховав він ревнивий струмочок

в могутніх обіймах своїх.

А нині тут голо… Одсунувсь ліс темний,

лишився один лише пняк.

Де висох давненько струмочок веселий,

стоїть там похмурий тартак.

Ввесь ліс переїв він, як тая почвара,

як гад, він сикоче, вищить,

там праця вирує від самого рана

й до пізньої ночі кипить.

Собаками виють гатри, циркулярки,

i гомоном б’ється їх звук.

Робітнику, ввага! Забудь свої скарги,

бо в хату ще вернеш без рук!

Жижачії пили тебе не шкодують

i вмить обірвуть п’ястуки,

i далі ітимуть вперед невмолимо

блискучим напором пилки.

І діткам маленьким остане на згадку

велика трачиння гора,

бо ти не збудуєш їм нової хатки —

в чужій буде жити сім’я.

Прощайте навіки, ліси віковічні!

Хай буйно росте молодняк!

Од рана до ночі там виє невтішно,

сикоче і стогне тартак.

                1929 р

 Н А Р О С Т А Н Н Я

                   Наші думки нестримані

збираються в хмару одну —

вихрями, бурями, зливами

думки ці на землю впадуть.

Що раз то густішає хмара,

гогоче, у блисках гримить,

щось буде суворе, бадьоре

i вдарить в протрухлий світ…                    

Нависла грізною примарою

побіда одвічних стихій.

Сяйнуло, блиснуло! Хмара

груди розкрила свої.

Вихрями, бурями, зливами

широкий розкриється шлях —

спільним нестримним зривом

оновиться вільна земля.

1930 р.

Б ЕЗ Р О Б I Т Н I

Обшуком, обшуком…

       ходою тихою

      шукати працi йдемо —

дощиком

      дошкульним, холодним

      нас пробирає давно.

Йдемо родиною,

                                працi шукаємо,

       голодна дiтвора кричить,

обшуком, обшуком —

                    може, захоче хто

       силу робочу купить…

Нема нам роботи, нi теплого даху,

       голод нам шлунки всушив.

Йдемо бездомнi

       по ковзькому холоду,

Ласки не ждемо

        i ростимо в серцi

   впертий, розпучливий зрив.

1930 р.

     ГУКНУ ЩЕ РАЗ

 Я тут, ти там …

 Двi тiнi бачу…

 Мiй рідний край і чужина…

 Чогось на серці так боляче.

 Впилась стріла …

                               Ні гніву, ані сліз, ні скарги

 Не треба нам…

 Свої шляхи давно пізнали

 Я тут, ти там.

 Я, може, більше сили маю

 І затаїв в собі без краю,

                  любов мою,

 В розпуці і відчаю.

 Тобі мене вже не пізнать

                     ніколи, ні.

 Мені не зможеш вже сказати,

 Що мариш в сні.

 Для щастя, може, так потрібно

                                    других людей.

 Не плач, ізмучена, чарівна,

                                не псуй очей.

 Не треба гніву, ані скарги

                         хай вмруть жалi.

 Чи ж тобi легче жити справдi

                                       на чужинi?

                                                           8 березня 1930 р.

   С Х I Д

Проміння на сході, то срібні, рожеві,

Ростуть — не вгасають — горять…

Що лебеді білі, іграються в небі —

Все вгору, угору летять!

Летять аж до зірки, що он там біліє

У сонному небі ген - ген…

Хто зна, чи проміння ту зірку зігріє,

Пригорне надходячий день?

Лиш захід відсунувсь далеко в безмежнiсть,

Овид Сонця — брила вогню —

Купається в небі так мрійно і ніжно,

Пославши розвідку свою!

Що трапилось, може, за нічку минулу.

— Не спить невгамовна земля.

                   Нам пестощі Сонце свої розгорнуло —

Зігріти байдужі серця!

Зігрілись! Щоб знов нам бадьоро пірнути

У хвилі безодні буття,

Страждання свої всі в змаганні забути,

Щоб смертю родити Життя!

 1930 р.

                                                                Хутір Стовпи

Iван ХМІЛЬ  (1897 – 1974)

           Відомий український поет - емігрант, діяч берестейської «Просвіти» Іван Хміль (справжнє прізвище Бойтік) народився 21 лютого (5 березня) 1897 року в селі Хабовичі Кобринського повіту. На батьківщині Йван ледве встиг закінчити народну школу, як почалася світова війна. Вона виселила родину Бойтіків у місто Томськ (Росія), де Івана призвали в російську армію. Навчався на курсах прапорщиків, а пізніше, взимку 1917 — 1918 років, — на 6-місячних курсах народних учителів при інституті в Томську. Повернувшись на батьківщину, яка на той час увійшла в склад Української Народної Республіки, Іван Бойтік працює на власному господарстві.

Після вторгнення Польщі юнак бере активну участь у створенні українських культурно - освітніх установ — спочатку бібліотеки - читальні у Хабовичах (1926 р.), наступного року в організації відділу кобринської кооперативи «Селянська Самопоміч», у створенні драматичного гуртка і постановці популярних п’єс на рідній мові «На перші гулі» та «Бувальщина». Іван Бойтік бере також участь у проведенні плебісциту (референдуму) за українську мову навчання у початкових класах по селах Полісся (1932 р.) У цей час починає збирати й записувати фольклор свого рідного краю. Записи його з часом стануть сторінками автобіографічно - етнографічних нарисів «Українське Полісся» (Чікаго, 1976 р.)

        1939 року Іван працює учителем в українській школі в селі Болота, навчається на курсах української мови при Берестейському обласному Відділі освіти. На протязі наступного, 1940 року всі українські школи на Берестейщині «народна» влада переводить на білоруську мову викладання, силові структури тієї влади ведуть переслідування українських учителів. Перед самою війною НКВД схопило 30 українських педагогів. Іванові Бойтіку та ще одному вчителеві з Берестя чудом вдалося уникнути арешту. Коли загроза з боку «народної» влади минула, Іван працює в українській школі в рідних Хабовичах, бере участь у діяльності відновлених українських установ м.Кобриня — кооперативи «Селянська Самопоміч», театрально - драматичної студії. З посиленнем фашистського терору проти мирного населення вступає в ряди УПА. 14 липня 1944 року Іван прощається з рідними й вирушає в далеку тривожну дорогу еміграції. Перебував у гітлеровському застінку в Тірольських Альпах, як каторжанин працював на спорудженні тунелів у горах. Після німецької капітуляції перед ним простелився дальший шлях у Англію і США.

      В Америці вийшли дві поетичні книги Івана Хміля — «Гомін Полісся» (Вінніпег, 1960 р.) й «Ιду з кобзою» (1962 р.) Перший вірш у збірці «Гомін Полісся» позначений 1918 роком. У згадані видання увійшли вірші,написані на Поліссі, а також створені на еміграції. Поезія Івана Хміля просякнута любов’ю до рідного краю, до України, земляків – працьовитих і ширих людей. До краси незбагненної Полісся звернені слова поета, викарбовані на пам’ятнику на його могилі в Бавнд Бруку (штат Нью – Джерсі). Помер Іван Хміль (Бойтік) 27 січня 1974 року.

  За повідомленням з Посольства України в Республіці Білорусь, творча спадщина І. Хміля включена до Державної програми України «Повернуті імена» для опублікування матеріалів про життя і творчість письменника в окремій книзі, що готують до видання в рамках згаданої Програми.

          П О В О Р О Т - 1918 р.* Чорноокій Н.

Я знову в рідній стороні —

Мій краю, змучений борнею!

За ту омріяну Ідею,

Що нею сяйно дзвонять дні.

_______________

* Решту поезiй «демократична» влада Польщi знищила при ревiзiях

i арештах — примiтка автора.

Я знову бачу красу нив

І гаю памолодь пахучу —

Оту доріжку в бір ведучу,

Де вперше плакав і любив.

Я знову чую уст тремтіння

І пісню рідну звідусіль —

Казковий шелест верб, топіль

І лебедине голосіння…

Я знов ловлю, немов у сні,

Биття і ритм твойого серця.

І п’ю, як з повного відерця,

Твій лет думок, твої пісні.

Бо в чужині (це ж не секрет)

За довгий час скалічив мову…

Нема там дружби, ні любови,

Що їх рад бачити поет…

Полісся 1918 р.

П О Л I С С Я  (скорочено)

                    Тут стiльки правди i краси

                     (людина тут не зна брехати):

                     Для брата, гостя — не проси,

                     Не замикає й наніч хати…

                     Віддасть вам ліжко і постіль,

                     А сам у присінках лягає —

                      У чистій щирій простоті

                      Вам душу й серце відкриває.

                      І любить Бога й звичай наш

                      Без фарисейства і облуди:

                      В човні читає «Отче наш»,

                      А потім піснею всіх будить.

                      В неділю з настроєм ясним

                      Спішить до церкви шавурами

                      І там, мов справжній пілігрiм,

                      Стоїть з піднятими руками…

                      В родині ж, хаті — мовчазний,

Ласкавий, тихий, та рішучий.

          А вийде в бір — і забринить

          Мотив про волю й степ родючий.

          У працi впертий — щоб не взяв,

                      Не гає дурно ні хвилини:

                      Плете коші на рибу в став,

                      То сільце в’яже на дичину.

                      Без діла й хвилі не сидить:

                      Майструє, точить — на всі боки!

                      У місто ж — хіба що з біди

                      Або за сіллю раз до року…

                      І так зріднивсь у боротьбі

                      Із лісом, бором і водою,

                      Що й думку кинув лишить бір

                      З його тим чаром і красою.

                      А та краса — його душа,

                     Тверда, невгнута ще й уперта —

                      Не продається за книша,

                   Як любить раз — то вже до смерти…

Не заздрий на чуже добро —

Свого ж держиться, мов кожуха,

I те єдине зберегло

Його красу i велич духа.

        Його не спольщили вiки

І не звихнула «русь святая»,

Ні переможницькі полки —

Червоних орд азійська зграя…

Землі не кидає до смерти,

Бо звик до пралісу джерел,

Де він воліє краще вмерти.

Його душа і кров, звичай

Зістались первнем доостанку,

І на зорі свого світанку

Збирає гарний урожай…

Бо як би тяжко не було,

Його не знищила руїна!

І вірить свято — згине зло,

Коли настане УКРАЇНА…

П Р О В I Д Н А Н Е Д I Л Я  (секстин)

Неділя. Ранок. Біля церкви

Дівчата в білих сорочках.

                  —Христос Воскрес! Устав із мертвих —

Розвіявсь ночі темінь — страх,

Бо віра є — Вона Воскресне,—

Так хай же станеться чудесне!

В обличчях туга. Дим кадил,

Та разом радість і надія.

Вітрець над квітами могил

Ласкавим леготом так віє —

Лунає з вежі передзін:

Що вуха й очі пестить він.

Бринять з блакиті жайворони —

Це гимн Воскреслому, що знов

Живить поля під звуки дзвонів

І нагороджує любов

Отих, у могилках спочилих,

Що їм заквітчані могили.

З-під чорних брів, вологих вій

Шукають очі — тужно, вперто —

Когось із тих, хто посів мрій

У серце вкинув — та до смерти

Боротись буде за любов,

Не дивлячись на смерть і кров —

Неділя. Ранок. Біля церкви.

Федьковичi, Полiсся

                                                              1943 р.

 С П О В І Д Ь Поруч.УПА Iвановi Галайді, що загинув з рук нiм. окуп.1943 р. присвячую.

… Кінчаю гру, бо ось умру, —

                              ти знаєш…

Прости мені, як на душі

                               щось маєш.

Бо я тепер скажу одне,

                               кохана:

Пощо, нащо вмираю

                               я так рано?

Хiба ж я знав, коли прощав,

                               що згину?—

Моя надiйонько свята,

                               єдина…

Дай руку, серце, пошкодуй,—

                                дай руку!

Ох, смерте, жаль, — продовж iще

                                 розлуку…

О Боже, чуєш, потерпи

                                 хвилину:

Дай ще раз гляну на бiр Твiй,

                                 Україно…

Моя мето, моє життя,

                                 святине!..

Допоможи, перехрести —

                                 Отця і Сина.

О Душе істини, краси, —

                                  благаю:

Дай волю їм, що я за їх ось

                                  умираю…

Як Ти звелів з передвіків

                                  у Дусі —

Життя зложить у боротьбі

                                  за друзів.

Останній стиск, останній крок

                                   і спокій…

Іду в невідоме — прости,

                         Високий!

Мені не жаль свого життя —

            Ти знаєш.

А жаль — не скінчена борня

святая…

 Полiсся 1943 р.

С Т Р І Ч А  М.Ц.

Ми знову стрілись — чи ж не гра? —

Як то колись було весною…

Та вже тепер не та пора,

І, бач, спокійна ти зо мною.

Не вернеться кохання знов,

Бо роки канули, мов в воду.

Схололи пристрасті і кров.

Немов би — не було і зроду.

Дванадцять літ — то ж півжиття,

І був нам шлях тяжкий і темний…

Потратить сили без пуття

І, видається, надаремне…

Але подякуймо богам,

О подруго років юначих,

Що ще судилось стрітись нам

І рідні бори ці побачить…

Полісся  1944 р.

    * * *

Оддзвеніли марші наші в борах,

Одцвіла нам ковиль у степах!

І лягла мені в серце докором,

Наче рана ятряча, жива…

Та надій не змогла погасити —

Вони мітом встають уві сні:

Як ховали повстанців у житі,

Як співали у рейдах пісні…

Вони вічні, як небо і сонце,

Вони юні, як цвіти весни!

І тому я — ніколи не скончу

Їм співать, їм молитись і снить…

Так будіть же мене серед ночі,

Не давайте й на хвилю заснуть! —

Все про те, чого нарід мій хоче,

Все про те, щоби — вільному буть!

І Д У Я…

Шкода розставатись, а треба…

О серце — чого ти квилиш?

Та я — прихилив би вам небо,

Щоб сяяло сонце тепліш!

Щоб сяяло нам воно й гріло

Наш нарід і землю святу!..

Тож грій мене, люба надіє,

Ще й мрію мою золоту!

Іду я — співати про волю,

Бадьорити мужніх борців,

Бо той тільки виборе волю,

Хто твердо й незламно схотів!

Прощайте й бадьортеся, друзі, —

Клянусь Україні і вам:

За волю й майбутність в напрузі

Життя без вагання віддам!

Бересть, 16.07.1944 р.

* * *

Люблю місто — розкіш, лад,

Але село люблю без міри !

Садки оті, що біля хат,

І матерів молитву щиру…

А ще зачувши гурт дівчат,

Коли ідуть під вечір з поля,

Вібрує спів — моя душа

В одне зливається поволі…

Летить із піснею ген-ген –

До зір ясних і мерехтливих:

Вінок сплітає із пісень

Надхненим поривом тужливим…

Клонюсь тобі, колиско мрій,

Моє село — красо природи !

І нивам тим, і праці тій,

Де Бог вночі по межах ходить…

Я Й Ш О В

Я йшов і бачив лиш Тебе,

Тебе одну — красо Полісся!

І, задивившись в синь небес,

Спинивсь в задумі…

                 На узліссю

Піднявся парою туман —

Вповивши гір верхівля лісу,

На луки впав, на поле, гай,

Немов легесенька завіса…

Чиясь умілая рука

Згасила зорі. Забіліло.

Хмаринки легкі попливли,

Немов рожевії надії —

Одна по одній, як орли,

Розпроставши прозорі крила,

Думки пекучі покотились

Гень — гень за обрій, до Карпат,

Де місяц хмарами повився

І кинув світло в вікна хат…

           Словаччина, 1944 р.

К О Л И Ж…

Коли ж, коли, мій любий краю,

Одвічна спадщино батьків,

Ми вільну пісню заспіваєм

Серед краси твоїх степів?

Коли ж у серці заговорить

Всеукраїнський Прометей?

Коли в степах твоїх і борах

Весна правдива зацвіте?

Тоді, як всенароднім зривом

Відродиш Ти козацьку кров

І, руку стиснувши правдиво,

Святу підіймеш хоругов!..

Тоді лише по Твоїм бору

І по степу — аж по Кавказ —

Стихійно, грімко заговорить

Один для всіх святий Наказ!

Тоді звеличить УКРАЇНА

Твоє призначення святе,

І скрізь — по горах і долинах —

Засяє сонце золоте!..

                                    Тираспольські Альпи, 1945 р.

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІССЯ (фрагменти)

Дата добавления: 2023-10-13