Як ми співали, хлопці з «Просвіти»

Одного разу — в день храмового свята (десь перед 1930 - тим роком) — наша молодь розгулялась. Хлопці з читальні «Просвіти» взяли провід і зорганізували таку культурну розвагу, сполучену зі співами, що навіть присутні тоді поліціянти не перешкоджали, побачивши порядок і дисципліну.

       Яких тільки пісень не співали, вийшовши на вулицю з Читальні: «Ревуть - стогнуть гори хвилі», «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Реве та стогне», «І сонце не світить, і місяць не гріє», «Копав, копав кринеченьку», «Засвистали козаченьки», «Взяв би я бандуру», «Ой горе тій чайці небозі», «Тихо, тихо Дунай воду несе»,та багато своїх поліських — «Ой у лісі на дубочку», «Вітер повіває», «Калино – малино», «Ой у лісі при дорозі», «Спився чумаченько, спився», «Щука риба в морі», «Коло річки, коло броду». Навіть старші чоловіки з жінками, заслухавшись, говорили між собою: «Гей, якби то воля і своє право, — якого б щастя треба було нашому народові?»…

   Підходить наш сільський голова (староста) Кузьма Блідай і звертається до нас з такими словами:

– Ану те, хлопці, заспівайте оту пісню, що Королюк з Києва привіз: «Козак від’їжджає»!

    Ми були заскочені прихильністю і увагою старости, він же був чоловік гоноровий і любив порядок та організованість. Щоб показати себе й силу нашого села перед хлопцями і дівчатами з сусідніх сіл, які з приємністю прислухувались до наших співів, ми погодились і по короткій нараді починаємо:

Козак від’їжджає,

         Дівчинонька плаче:

Куди їдеш, ко-за-че?!

   Пісня за кожною строфою набирає все міцнішого, все дужчого, більшого пориву; хлопці дають повну силу голосам, дівчата й собі допомогають, — я чую, бачу повний тріумф нашого святочного вечора. Всі присутні заніміли, мов зачаровані, перемінившись в один слух.І коли перед кінцем пісні співається:

Скірочку з водою,

Аби серце з тобою,—

Мій козаче, со-ко-лю!

— голоси набрали такого розмаху і сили, що у грудях задрижало… Хвилина мовчання. Учителька Гординська, полька зі Львова, підійшла до мене і мовчки потиснула мені руку. Сусід Харитон, старша людина, наближується й каже:

— Іване, хіба це пісня? Се грім і буря, стогін наших борів… Я не маю слів, не вмію сказати, бо в горлі душить…

— Ага, ага, — кажу, — дядьку Харитоне, і в мене так!

   Подякував нам і наш староста щиро і сердечно, проказуючи:

— Гей, молодосте, молодосте, свята, незабутня! Боже вам помагай, діти!…

  І пішов, гордий за своє село, за свою молодь, що вміє культурно бавитись.

Й о в д о к и м і в б і р

     У чотирьох кілометрах на південь від Кобриня лежить село Борисово, село невелике, але в хорошій місцевості, близько міста, з урожайною землею й досить порядними людьми - мешканцями, з якого з околишніх сіл хлопці - парубки радо брали собі за жінок дівчат - борисовок, бо в ньому переважно більше родилось дівчат як хлопців, тому була там надвишка.

     Переважна частина господарів жили досить заможно, як ось два брати Гержі, що посідали більше як по сто гектарів. Семен Грицюк славився як вродою, так і повагою й хорошою сімдесятигектаровою господаркою. Були трохи з меншими наділами господарі, як Коляди, Кондратюки, Грицюки, але близько міста, можна було всякий час щось продати з сільських продуктів, як овочі, городина, молоко, сир, яйця — тож жили всі переважно в достатках.

      Одного з братів Гержів, Павла, вибрали більшістю і то великою православні українці війтом болотської волости, бо село Борисово, хоч і найдалі висунене під місто Кобринь, належало адміністративно до Болот. Вибори були вже за польських часів десь у двадцятому році, по «Цудові над Віслов», і поляки, що були в меншості (від 5 до 8%), були незадаволені тими виборами, бо Павло Гержа був православний українець. Якась звиродніла боївка прийшла вночі й застрілила війта Гержу і сина його, молодого парубка років двадцять, за те лише, що він не поляк і не мав би права бути представником до польської адміністрації! Це були перші «ягідки» панування Річи Посполитої в тих роках у нас на Поліссі…

   Між господарями і мешканцями Борисова був один ще дядько за часів «царя - батюшки» (прізвища не пам’ятаю, бо я ще був тоді, як кажуть по-сільському, «зелений»). Звали його на ім’я Йовдоким, що був трохи хворий на голову — заговорювався, але не шкідливий. В наділ одержав він, чи там батьки його, як додаток, на південь від села, великий кусень болота з горою — видимою посеред нього, десь біля п’яти гектарів. Гора піскова, не висока, на якій нічого не росло, навіть кущі ніякі не могли вчепитись, бо все вітром зносило та й псувало частинно приболоття сіножатей і пасовиська. Я часто бачив оту лисуху-видму, їдучи з батьком до міста, недалеко від дороги по правій руці перед їх селом.

  От наш дядько Йовдоким, хоч над ним підсміювались сусіди, що в нього «не всі вдома», думав - думав і вирішив піти до Сільськогосподарчого Дорадника, за тих часів при Повітовому Земстві в Кобрині, та й випросив там насіння сосни, взяв і засіяв оцю піскову лисуху - видму десь у роках 1905-1906, і потому якось незадовго й помер, оставивши те все доньці Палажці, що була в нашому селі замужем за Яковом Мельником. Дуже весела була молодиця і бистра надміру, шо наші люди казали часто на неї приказкою: «Нашої Палажки і в решеті не зловити!»

   Ось за цей то період часу від 1905 до 1935 та сосна вже стала бором! Крокви та очепи можна було вживати для будови! А яка густа та стрійна, наче струни на гітарі! Я не раз із цікавости заходив, щоб налюбуватись і подихати її живицею літом. А грибів скільки було різних, — Господи!

   От вам, люди, й картина життя нашого, що роблять людські руки та голови, які на великий розум і не мають претенсій!

           Осінь була гарна, Василинка — краща…

Поїхали ми було з батьком та матір’ю під осінь на свято у сусіднє село Болота, де були мої хрещені батьки, десь, щоб не помилитись, у році 1913. Осінь була гарна, прегарна, що й не описати. Клени, дуби, явори, липи, ясени й тополі немов у золоті багровіли. Тиша навколо, як у храмі. Кінь стриже вухами, пофиркує ідучи лісовою доріжкою, немов би тунелем поміж стінами лісової гущі, підкидаючи копитами опале листя.

— Яка краса, — каже мати, — на сьому нашому Поліссі, що наче у казці, або в пісні співається…

— Так, як сухо, гарне наше Полісся, а як водяно, то одне нещастя, — каже батько. — Я не раз над сим думав-гадав — така велика держава, та ще й з білими царями, а чомусь ось не вміють господарювати, щоб обсушити хоч би збільшого це трясовиння. Приглянувшись ближче, то рів на ровові по болоті: значить колись хтось дбав, коли вони тут є. Та заплили, заросли, замулились, і ніякої користи з них немає, тільки де-не-де ще не загоїлась яма. Під боком ось наш Козацький канал затягнувся ріжієм, щойно по кризі трохи ворушиться, а решта не знати — де канал, де болото.

— А тобі, сину, як? — помовчавши хвилину, питає батько.

— Мені завжди любо в усі пори року, — відповідаю не надумуючись. —Люблю повінь під весну, люблю зиму, коли під снігом покрите, немов би білою скатертиною куди оком кинеш. Люблю коли латаття зацвіте жовтим килимом по болоті. Люблю літом косовицю, як пахне скошене сіно щебрецем і м’ятою. Люблю жнива, коли груди розпирає від свіжого жита в снопах. Люблю першу сівбу під осінь, коли сходяче жито щойно зачервонить. Як радісно тоді дивитись на наші ниви!

— Так, так, ти все любиш, — буркнув батько, — а побігушки найбільш!

— Бо се, тату, життя!..

— Ага, ага, — потверджує мати, — буйні юначі роки, — гуляй, дитино, поки гуляється, але без шкоди собі й людям. Приглядайсь до всього, що добре й хороше — учись, а що погане — втікай, як від чуми, бо се смерть! ..

Село Болота (і назва ж суто поліська) — велике, на високому й сухому пагорбку. Одягнені всі чисто у нових свитках із червоними поясами, у вишитих сорочках і в шапках смушевих, а жінки та дівчата, то як мак цвітуть, у коралях та китайках, аж сяють на сонці пацірками.

По відправі у церкві, як водиться у нас по селах, чарка, музики і пісні. Батько хрещений був дуже добрий господар — кремезний та високий, як явір у панському саду, і кучері як у Соломона Давидового. І рідний батько був уродливий, але не високий і без кучерів, а я дуже кучері любив. У хрещених батьків була гарна дочка Василинка, яка мені подобалась за її чорні й темні коси. Мабуть, що й вона мене любила, бо все торочила, що « якби батьки не покумались, то» … і затнеться.

—Та доказуй, — кажу, — доказуй, а то діти колись будуть недоякими …

— Ай, що там доказувати, коли того не буде… А ми ж однолітки, казала мати.

— Ну й що з того, що однолітки?..

— Що, причепився, — не можеш догадатись …

Посідали за стіл — я з Василинкою. У неї біла, біла вишита сорочка, дві коси лежать обабіч шиї. Китайки, синя і жовта, вплетені в коси. Очка горять коралями, ну геть, як якась казкова царівна! То нічого, що зростала в поліському болоті, а краса, якої пошукати — пашить черешнею або калиною в гаю. Струнка і на її літа висока, — у батька, а син у матір, — щасливі будуть.

Мати хрещена дивиться на мене, то на Василинку й каже:

—От би, кумо, якби не покумались — парочка була б!

— Е, кумо, щоб но живі та здорові були, без пари не

будуть, — мати каже.

— Воно то так, кумо, але Івась таки добре виглядає на його роки, і кажуть усі, що дуже розумний.

— Який його вік, такий і розум, — ганяє по лісі з книжкою і галасує, що за п’ять миль чути. Господаря доброго з нього не буде…

— А то чому? — хрещена мати питає.

— Господарка любить працю як день, так ніч, а в нього — книжка …

— Поживемо-побачимо. Але від добрих батьків, то й діти мусять бути добрі.

— Якби він в нас не один, хай би вже вчився! А то бачиш, кумо, господарка у нас велика, а працювати нема кому, то хай уже помогає батькові…

— Що там розщебетались, як ті ластівки, — батько хрещений каже, — гости, мила, кума з кумою, а то на рік раз чи два бачимось. Давай но там, що у тебе припасалось, свято ж і гості, та й пора, диви де сонце.

Обід багатий, чарка також. По чарці, другій і починає мати:

Встала зоря із вечора — розігралася.

  — Ой куди ти, мій миленький, вибираєшся?

— Вибираюсь, моя мила, в далеку дорогу.

— Переночуй, мій миленький, хоч сю нічку зо мною.

— Ой рад би я, моя мила, хоч чотири ночувать.

Та боюся, моє серце, щоб походу не втерять.

Мене штурхає Василинка: «Ходім, Івасю, музики ж то, ще й які! З десяти сіл молодь насходилась…» А я зачарований піснею забув про її бажання.

Батько хрещений труснув кучерями та й каже:

— Ану, куме, давай і ми заспіваємо! Пісня — Божий дар, дана для розваги, бо в пісні душа людини криється, та й почав:

Гей мати моя, та гей,—

Не жалуй мене!

Як візьмуть мене, та гей

У рекрутоньки.

Як візьмуть мене, та гей —

Гулять по морі!

Підстригуть, підголять, гей

Кучері мої…

Тоді батько:

— Шкода, куме, таких кучерів, се ж, як у Самсона: одріжуть — краси і сили, як не було!

— Та у війську, куме, не дивляться — підголять! Хіба одного оселедця тільки зіставлять.

Після того знову мати хрещена:

Гей та й нагнівався мій милий, коханий

   Без причини на мене!

   Велів осідлати коня вороного,

   Та й поїхав пріч од мене…

Василинка, побувши вже на музиках, вертається і знову сіпає мене:

— Ходи, Івасю, що ти від старих почуєш доброго! Там три скрипки і два бубни, аж хата тріщить…

— Іди, іди Василинко, я зараз… — І знов пожираю очима й душею рідну стихію старовини, що в піснях устає дійсністю, і як зачарований стою, вслухавшись у наше давнє-давнє минуле.

Батько підтягує баском, — дуже влучно виходить і мило, що лиш слухай. Увіходить сусідка — колишня знайома батькова, удовичка, але гарна молодиця і, привітавшись, як буває при такій оказії, ще й випивши, розговорилась. Чарка розв’язує язик, до цього ще була непоганою співачкою й каже:

— Давайте, дорогі гості, я й свого шага вкину до вашого гурту, – і як заспіває:

Зажурилась молода удівонька,

Що не скошена зелена дібровонька!

— Удовиця й про вдовину долю, — каже батько. —

Шкода, молода ще…

— Ох, правда, голубе, правда — не скошена, все в облозі…

— Ануте, — батько хрещений каже, — ще по чарці, та всі разом: «У новому селі»! Заспівуй, кумо, ти майстер до співу, а ми за тобою усі,— хороша пісня, хоч сумна трохи … Та в нас, поліщуків із козаками, одна здається і доля, — все щось не так, як хотілось, все чогось брак, ніби то не в себе дома, хоч з хати ще поки, миловати Бога, ніхто не гонить, але на серці то завжди, немов би то коти гострими пазурами шкрябають … Отак, ще по одній, щоб не чути було того болю, що облягає душу без перестанку … Починай, кумо! А ти, сусідко, помагай, а ми з кумом вторити будем, якщо зумієм чи потрапимо, а Йвась хай на вус мотає, та жаль, що у нього ще нема того вуса, ану, гостоньки хороші!..

У Новому Селі, козаки гуляли!

Гей, люлі-люлі, — козаки гуляли!

Козаки гуляли, а все молодиї,

Гей, люлі-люлі, — а все молодиї…

А все молодиї — братики рідниї,

Гей, люлі-люлі, — братики рідниї.

Один Петро Дужий, другий Іван Кужіль,

Гей, люлі-люлі — другий Іван Кужіль.

Третій — Василина, хороша дитина,

Гей, люлі-люлі, — хороша дитина…

Сидить на кріслечку, грає у скрипочку.

Гей, люлі-люлі, — грає у скрипочку.

У скрипочку грає, сестру научає,

Гей, люлі-люлі, — сестру научає:

Рости, сестро пишна, як у саду вишня,

Гей, люлі-люлі, — як у саду вишня.

Бо підеш за мужа — зробишся недужа,

Гей, люлі-люлі, зробишся недужа.

Ι попливла пісня із сільської поліської хати в широкий степ Дніпром і до моря синього, — до прадідівської колиски козацької, туги нашої споконвiчної, негаснучої надiї душ і сердець наших… Поки я переслухав пiснi, на музики так і не вибрався. Василинка приходить розгнівана:

— Я, — каже, — нахвалилась тобою дівчатам, а ти й не прийшов, хоч би показався на хвилю — кавалір!…

Вийшов я на двір — вечір і тиша. Стоїть Василинка біля воріт і втирає сльози білим рукавом.

— Василинка, що з тобою, чого ти плачеш?

— Не питай! Безсердечний … Я так гадала…

— Василинко, що ти? .. Не можна — ми близькі, рідні, свої…

— То дай, поцілую! — І впилась, кинувшись сарною, обвивши шию, й обпекла гарячим диханням мої щоки… Доки я опам’ятавсь — вона була вже в хаті й приспівує:

— Дівчинонько, чия ти,

Чи не вийдеш гуляти?

— Не питай ти, — чия я,

Як ти вийдеш — вийду я!

Я стою замислений і зхвильований відвагою Василинки, а з хати виринає дзвінка, гарна, наша українська народна пісня, яка мене охолоджує і зрівноважує:

Вітер повіває, гору роздуває, —

Молод козаченько коника сідлає.

Коника сідлає, стиха розмовляє —

Йому дівчиноньку білу ручку дає:

— Не їдь, козаченьку, в чужу сторононьку

Перев’яжуть тобі шовком головоньку…

— Що за краса (сам собі гадаю) таїться в цьому нашому Поліссі з його народом? Це ж Бог говорить його устами, його цими покірними дітьми —Бору, Пущі, Річок і Озер! Хай благословенне буде Твоє пробудження, Рідний Краю мій!..

Туга моя, туга, з невірного друга, —

Поломав полиці від сохи й від плуга!

Чи рано уставши — полиці тесати,

Чи коня всідлавши — дівча одвідати?..

—«Проста» вона оця пісня, «без хитрої мови», — а «голосна і правдива, як Господа Слово!»

— Скажіть, панове білоруси, сусіди наші, що претендуєте на наше українське Полісся, — де у Вас заховався культ таких прекрасних пісень, що я ось їх і вміщую одна за одною у цьому Збірникові моїх спогадів! Або культ плекати барвінок у себе й вінчати молоду в барвінковому віночку?.. Ця краса заховалась тільки у нас в Україні, й на її невід’ємній частині нашого Українського Полісся! Віночок з барвінку, оздоблений пацірками і китайками, молода в ньому виглядає в дійсності як князівна. І де так заховався культ козаччини, як у нас? Ніде! Ба, — навіть і на гербі поліському ніхто інший, як Лицар – козак на коні.

—Ну, куме, пора, — батько каже. – Їдем, сину, — звертається до мене, – засиділись трохи забагато… Збирайсь, жінко — (до матері) — ми з Іваном ідем коня запрягати!

Батько хрещений з матір’ю пропонують заночувати.

— Ні, ні, ні, куме й кумо, їдемо! Вдома опріч старенької мами, нікого. А вечір теплий, дорога знайома — за годину будемо вдома.

— То ще, куме, по чарці на дорогу, — батько хрещений каже.

— Ні, досить, ідем, сину!

Раз-два — запрягли коня і під’їжджаєм під поріг. З хати усі гості виходять нас надводити. Жінки цілуються на прощання. Ми з Василинкою посоромились при батьках, а так потиснули одне одному руки, що чути було, як м’язи тремтіли… Попрощались і батьки наші по-дружньому, рідному, як і належиться добрим господарям. Кінь нетерпеливо б’є копитом землю. Сіли, і зразу з двору кінь чвалом погнав, зтужений за своїм двором і стайнею.

Як ми увечорі їхали через Сапіг, Гнатюків хутір, горіли його хороми, обік яких нам приходилось їхати. Кінь довго фиркав і косив очі на вогонь, як полум’я лизало стіни, дах уже був голий, тільки крокви ще стояли у жарові, як свiчки, бо ввечерi пожежа страшнiша, як удень, і ми їдучи довго дошукувались причин пожежі, цього страшного нещастя господарів перед самою зимою…

— Отак, — каже батько, — працюй, працюй, збирай усе, як та мурашка, а прийде вогонь і забере усе за одну мить… Злодій, хоч зробить нещастя, але куток зоставить цілий, а цей вогонь забере все — до нитки і голки…

— Ага, ага, — мати каже, — а тут зима на порозі, що вони нещасні робитимуть — кара якась Господня та й годі!.. Може щось завтра, надумайся – допомогти їм? Шкода, а він такий працьовитий той Олексій Гнатюк і приємний, веселий у товаристві, хоч невеличкий і пальців, здається, бракувало на котрійсь руці, але господарку вів досить розумно.

— Так, — батько каже, — треба помогти, завтра обов’язково щось придумаю.

Я під їх роздумування, заколисаний у темені вечора, закривши очі, замріявся про Василинчину струнку постать, про її карі очі та шовкові блискучі коси й про її даремні бажання.   

    Поліщук уміє і в біді сміятись…

Привіз один знайомий сусід, поліщук - українець, собі жінку — білоруску з-під Вілєйки (містечко Вілєнської губернії). Жінка була молода і непогана на вроду і вдачу, а її чоловік, Іван «Рідкий» — ледачий з ледачих! Зовсім не господарний. А в тих ще роках, коли то біженці вертались на свої згарища в роках 1918-19, було тяжко у нас на Поліссі, бо приїхали вони на голе поле по тій проклятущій першій світовій війні. От він і впросився до свого дядька, що мав хату, в «прибиші» й мешкає, тулиться десь по закутках у чужій хаті…

  Жінка бачить своє безрадне становище і починає йому дорікати по-білоруськи:

— Слухай,Іван, ти калі сватався, то гаварів, то в цябє домік панскій, лавка (склеп-крамниця), а яще хвалівся, што і мєльніцу маєш, гдзе ж яни?

А він показує на дядькову хату:

— Маєш хату, що не дом? Маєш в хаті лавку і не одну! А в сінях ген у куті, що не мельниця? (показує на жорна).

— А каб цябє давушка задавіла! Ще й кпіцця, халєрлави! Каб ти па гарє хадзів і сонца нє бачив, — маланка б цябє забіла!

— Тихо, — каже Іван. — Ось дядько дав півчвертки жита, воно уже сухе, ходи поможеш змолоти в жорнах, та й хліба спечеш, бо вже майже тиждень як бачили… Чула!?

   Насипав у козубець сухого жита і поніс у сіни в кут до жорен і давай молоти. Але самому тяжко, та й не хочеться.

— Гей, мадам! — каже до жінки, — ану, ходи допоможеш!… Бачила?.. Камінь, млін і клопіт?.. Бери отак за мльона і крути разом зі мною вправо проти сонця та й приспівуй: «Що Вілєйка, — Лепеси! Як намелеш, так з’їси…»

  А дядько (господар хати) аж за пупа береться, регоче з дотепу «Рідкого» (так його кликали на селі). Що не жарт хіба? Ще й який! — Поліщук уміє і в біді сміятись…

  Отож у тому самому селі, звідки походив Іван «Рідкий», жив-був старший чоловік Яким Ярмошук. Дід його, або батько, називався Ярмош, тому і його по роду прозвали Ярмошук, хоч прізвище було інше. Чоловік собі здаля не привабливий, а придивитись ближче, — то надзвичайна була людина, отой Яким Ярмошук! Присадкуватий, з гострими рисами обличчя, загорілий від стужі й спеки, з чорними блискучими очима і з особливою поліською говіркою, тільки одному йому властивою: звук «л» у нього виходив як «р» — схрещено. Заболів дідові Ярмошукові нагло живіт, та ще й у жнива, і ще й так, що хоч був ще не збить старий, але за день-два аж почорнів. Чи води напився з рова чи болота нездорової, чи огірка з’їв без хліба з грядки, що часто в поліщуків стрічається, але старий Яким аж корчиться від тих завоїв і болю в шлунку… І третього дня йде в Кобринь пішки та ще й босоніж, до лікаря, хоч частенько підсміхувався над сином і внуками, що вряди-годи траплялось – заходили в біді до доктора. Поклав у полотняну торбу черствого житнього хліба, «куколку» (шматок ганчірки, перев’язаної ниткою) солі, пляшку води і помаршував сходом сонця «навпрошки», через болота до дороги, що перехрещувалась у Славках з Новосілок і Хабович з Дивина на Кобринь, у білій льняній сорочці, в таких же штанях чи «нагавицях», як у нас переважно селюхи на Поліссі звали, і з солом’яним білим капелюхом на голові від сонця. День гарячий, як і належить у жнива, жаль такого, коли в животі — за його часу марнувати, та що зробити, коли в животі — за його думкою — «сто чортів танцює з необрізаними, гострими копитами». До Кобриня з його села приблизно 15 кілометрів, а навпрошки йдучи — кілометр ближче. Заходить ранком до міста в аптеку д-ра Шидловського. Людей в аптеці в той час не було, бо жнива. Хто буде пхатись до лікаря з аптекою, коли стільки праці в полі й по сіножатях?

— Добридень, паночку, вам! — вітається, держачись за пояс.

— Дзєнь добрий, ойцєц! А цо повєш?

— Ох, вельможний пане, не прли вам говорлячи, прлобачте мені за моє таке скорломне слово: в мене тут ось під поясом сто чорлтів вальця викрлучують, кінець мабуть буде!

Д-р Шидловський подивився із-під окулярів на нашого дідуся Ярмошука з увагою і в думці зафіксовує - нотує:

— Ще ж такого «хлопа» не бачив! Справжній же поліщук. Але де він «поіндіянився» тут на цих болотах? Якби йому накласти очепень з пір’ям на голову — справжній індіянин! — Потім каже до Ярмошука: — «Посєдзь пару хвіль, я цось пшиготує, і випендзі тих дяблув з твего, брацє,бжуха…»

— О, щоб то Господь мирлосерлденький дозволив і допоміг вам, паночку хорлоший, трли дні вже ходжу як вчадірлий і рлади нема…

    За хвилин десять аптекар приготував лікарство й каже: — Будеш три рази на день приймати по двадцять п’ять крапель на ложку чистої води і будеш жив і здоров!

— Дякую, дякую, дорлогенький паночку, за рласкаве срлово та порладу! Бувайте здоровенькі!

    Заплатив за ліки і вийшов з аптеки. Попрямував за місто в сторону свого села, оглянувся, зняв бриля, перехристився: Во ім’я Отця і Сина й Святого Духа! — Коли двадцять п’ять крапель мають допомогти, то як вип’ю все зарлаз, то напевно поможе?!

  Відіткнув пляшечку, підняв очі до неба, поклав шийку до рота — «буль-буль-буль, ков-ков-ков» — випив, потряс, щоб і сльозинки не зістало, кинув порожню пляшечку в рів, надів капелюха і попрошкував жвавіше до свого села. І що гадаєте:

— Як рлуками віднярло! — його власні слова.

Дата добавления: 2023-10-13