Перед портретом Пілсудського.

       Неродзинський швидко крокував по кабінету й пихкав димом. В зубах сигарета з золотим чубуком, а руки товсті важко звисали й мотилялися під такт ніг. Лакові щіблети задирикувато й тривожно рипали й ковзли по блискучій підлозі або з розгону вгрузали в дорогі перські килими.

       На стінах портрети родини, польської шляхти, буржуазних політичних діячів; на стінах картини дорогі. Між ними портрет Юзефа Пілсудського…

       Зупинившись перед ним, Неродзинський довго вдивлявся в знайоме лице, в глибокі холодні очі, провів пальцем по полотні — там де вуси довгі, пухнасті чорніли, і сам до себе:

—Такий точнісенько, як і колись, років з п’ятнадцять тому, тільки й ріжниці, що оці пензлики…

— Всміхнувся в невеличкий рудий кущик волосся, що дружина бородою звала, а з мозку спогадами минуле, — і в очі, в очі. Ось, ось дитинство.

       Школа.

       Гімназія.

       Знайомство з оцим ось уже «вславленим» полководцем.

       Гурток соціялістів.

       П. П. С.

       Гарячі політичні суперечки.

       Боротьба за «Велику незалежну Польщу»…

       Потім:

       … Маєток. Броварня в Кобрині. Господарські клопоти. Відхід від політики.

        В очі – стиглими колосками гойднулося поле й у тіло, наче остюк, заколола жадоба, засмоктала під серцем.

       А в голові тривожно:

— Невже обсипеться зерно?

І з цим жах морозом по шкурі.

З парадного дзвінок.

Повз кабінету коридором підтюпцем пробіг швайцар. Потім несміливо розчинились двері, просунулася сива голова:

— Війт1 з Гузичів, ваша ясновельможносте…

— Пропусти — кивнув різко поміщик.

— Єсть!

Двері тихо зачинилися, а за ними знову обережні швидкі кроки.

Неродзинський важко опустився в крісло, стиснув задумані брови на очі.

— Гуцало… Це дуже до речі. Треба буде походити біля нього, може, навербує вуйків… Жито-ж… — процідив він крізь золоті зуби, що міддю блідою червоніли. Рука з розмаху упала на широкий стіл, потім погрозилася у вікно, а за нею й очі голками у двір, і з них лють вогняна.

— Почекай-но, Голію… Вистрайкуєш ти погибелі собі й усьому своєму бидлові… З голоду попухнете, руки цілуватимете, щоб роботу дав, та не діждетеся…

Потер гарячі руки, закинув мрійно голову назад, аж за крісло.

Увійшов низенький кремезний чолов’яга. Поклонився лагідно, до ніг:

— Добридень, пане…

— Доброго здоровля, — відказав поміщик, не ворухнувшися.

— А я до вас навідатися, може чимсь зможу стати у

пригоді, — зупинившися біля дверей улесливо лепетів гість.

Вчора увечорі прочув, що у вас неполадки… Проїду, думаю, може, щось…

— Радий вас бачити, пане Гуцалу… радий… Дякую за турботи, — це підвівшися. Показав на крісло, що поряд з ним:

— Сідай.

У покоях було тихо, ніби все спало. Лише ледве чутне шаркотіння ніг інколи зривало захололий сон тиші та здавлений шепіт, що тривогою — по покоях.

З того часу, як широкий двір маєтку затопила розбурхана людська хвиля й у вікна широкі панських покоїв — каміннями робітничі голоси, виробничий гуркіт більше не роздував на зорях холодної сутіні світанку, не бентежив серця робітничого колективу.

Голосні ранки неугавного робочого дня змінили ліниві позіхання п’яного світанку.

З того часу неспокій прокрався в панські покої, а з ним тиша холодна і шепіт замість галасу придвірного й п’яного дворянського ассонансу.

З того часу перемінився й Неродзинський. Спокій геть ізник з його широкого обличчя, а в рухах, у голосі розгубленість.

Ось і зараз говорить, хоче щоб у голосі спокій, щоб у рухах погорда й бундючність у вигляді, а навіть Гуцало, цей увічливий льокай поміщицького двору, помітив, що Неродзинський хвилюється.

— Не чути легіонерів, пане? — питає.

— Поки що ні, говорив учора знову з полковником, — обіцяв надіслати лише через день-два.

Хвилювався й Гуцало.

— Це ж кат-зна що… Ну як таки так можна? — сплеснув руками й, нахилившись через крісло:

— Невже таки вища влада не добачає, до чого можуть привести оці страйки, оці заколоти?

Неродзинський, схилившися на руку, ліниво, з сонливою байдужістю, слухав гарячі війтові слова. Йому було неприємно дивитися на хвилювання доглядача за сільськими порядками, чути його стурбований, розгублений голос.

У поміщика свої думки, свої хвилювання; свої, тому й сильніші, ніж чиїсь. В розмові з війтом він хотів знайти собі втіху, заспокоївшися, поговорити за власні справи, за косовицю, за збирання хліба. Та колегина безпорадність ще сильніше його роздратувала і налітний неспокій, що все частіше й частіше опановував ним, де-далі накипав ядовитою люттю, люттю безсилою, безнадійною, що крізь неї — жах роздертими очима і ніби зашпорами по тілу пазурами.

Підійшов до вікна, прихилив тюлеву штору й довго дивився у двір, з якого на цей раз віяло порожнечею. Біль гарячий вогнем опік тіло, вразив і без того розбурхані почуття, а в голові думки, мов рій, дзьобають мозок, нагортають в клітини пісок. І боліла голова обважніла, повна галасу, а у вухах шепіт, разючий, то хлюпне раптом голосніше, то відкотиться геть і тихо ніби дзвоном:

— Ш-ш-ш-ш…

Отак колосками хліб дзвонить, стиглими, підсмаглими колосками, що за лісом ген туди за проруб, морем у всі боки. Кольнуло остюками в очі. Заблимав, розняв вії, а перед ними колосок і вітрець гарячий дмухає, ворушить суху золоту лушпайку, а з неї зерно важке, пахуче в землю під ноги…

Зідхнув. Уп’явся поглядом у двір, зосереджено стереже, вичікує хоч одного з тих, що щойно проклинав у думках. Он двері, похилі двері, а поруч бруд, гній; вони розчинилися: от-от на двір вийде один у блузі чи в широкому мужицькому брилі, а за ним другий, третій… і підуть на поле, туди, де дзвоном шепіт і зерно жариною у землю. Та дарма.

Сердито засмикнув штору, підійшов до Гуцала, що, співчуваючи поміщикові, обмірковував поставлені ним запитання.

— Війте! — рішуче, але все тремтливим голосом вимовив Неродзинський, кладучи на Гуцалове плече товсту випещену руку.

У відповідь покірливо, тихо:

— Що накажете, пане?

Кілька хвиль мовчанки, потім глухі, ніби надірвані слова і вже мнякше:

— Мені потрібна твоя допомога…

Гуцало підвів хитрі влесливі очі, знайшов поміщикову руку, стис і пошепки, ніби боячися, щоб хто не підслухав:

— Для вас завжди…завжди і чим тільки зможу…

Потім у кватирку вривався легкий вітрець, а за ним дзвінкові голоси пташок піснями. Але не відчували сьогодні в панських покоях цих голосів, не впливала й пісня.

Були важливіші справи.

Коли сонце звернуло до сніданку, двір маєтку закишів людьми, а вгору й убоки гомін хвилями.

Тоді ж з вікн контори, що обік панського будинку, на мить виткнулась окомонова голова, й у двір упала лайка:

—Чортові голодранці… Прав громадянських схотілося… Та де ж це видано таке, щоб вам та права? Хіба вони до вас пристануть? Нагая б вам…

А гомін не спадав, переливався, підсилювався. Веселі викрики, пісні, приспівки проривалися високими дискантами крізь дуже гудіння колективу, котилося по двору.

А пісень вистачало, свій бо піснескладач був — Тиміш. Аби тільки щось замітив, ураз частівку чи приказку втне.

Сам і голос дасть.

Он і зараз бренить свіжа голосна приспівка:

Не дери ти, пане, носа:

Це не в моді стало.

Вийдем в поле на покоси,

Як даси нам сала.

Слова падають униз, б’ються в скло, застигають, а потім нові ще уїдливіші й голосніші і просто до поміщицького кабінету так і прориваються.

Ой яблочко наливається…

Панське жито на корені обсипається.

У кабінеті над столом дим і двоє — чолом до чола. Радяться. Неродзинський одмахнувся рукою від пісні неприємної, ніби від диму, й гаряче, аж голосніше, щоб не чути робітничих голосів:

— Мужиків треба підманити… Тобі це до речі й зручно. Сходку скликав і той… а тоді вони в мене заспівають.

— То так, перебороти їх можна тільки в такий спосіб, — плюнувши крадькома в жменю крізь дим сигарети, погодився Гуцало. В жменю плюнув, щоб не на підлогу, а потім, нахилившись ближче до поміщика, додав:

— Але це ж, пане, справа не легка. Не забувайте, що мужики зараз жнивують своє, та й Олесь може нашкодити… Потім Голій — теж добре вухо…

— Може й не легко це зробити, але зробити це треба і якнайскоріше, бо хліб-же… ти розумієш, х-л-і-і-і-б!… — дихнув Неродзинський, а згодом в лице Гуцалові:

— Перепрошувати цю босоту я не буду… Мужикам можна пообіцяти сіна; брешуть — підуть; це ж золото… і тебе не зобідю. Чуєш?

Гуцало звів очі й ними поміщикові в обличчя. Вид йому став ніби несміливий і безхитрий. А тихо підробленим голосом співчуття:

— Добре, пане, спробуємо…

З парадного різкий дзвінок. Повз кабінету знову крадькома підтюпцем пробіг швайцар і згодом у двері знову сива голова й шепелявий старечий голос:

— Голій, ваша ясновельможносте, а з ним ще один робітник…

— Голій? Чого йому треба?

— На переговори від страйкарів до вашої ясновельможности…

— Нахай почекають…

— Єсть!

І знову за дверьми обережні кроки.

Неродзинський пройшовсь по кабінету. Чогось подивився в чорні скляні очі портрета Пілсудського й голосно підкахнув.

Потім до Гуцала:

— А ну-мо послухаємо, що він буде крякати? Може, прийшов коритися.

Гуцало лише стис плечима й заміст відповіді запитав:

— А чи варто приймати, пане? Може, було б краще вигнати геть цю куцохвосту делегацію?

— ?

… І було вирішено делегацію прийняти.

Для обережности Гуцало вийшов у другу кімнату.

Коли швайцар пропустив до кабінету Голія й Павла, поміщик сидів у тому ж кріслі, що зустрічав і Гуцала й переглядав товсту книгу казок і народніх билин. Він ніби не помітив їх і зосереджено — лицем донизу. А думки жадобою пекли тіло, мозок, кров. Хотілося почути покірливий голос ватажка страйкарів, того, хто перший насмілився піти проти порядків, що роками вкорінялися в його маєткові; хотілося кинути його до колін, примусити цілувати ноги, слід.

Та ось до столу підійшов Голій. Обірвав мовчанку і спокійно, але твердо:

— Ми до вас, пане.

Підняв раптом червоні від натуги очі, потім устав, дихнув злістю:

— Що вам?

Павло, що стояв за плечима Голія, вийшов наперед, щоб у ряд з ним, жмакаючи руці з свіжої соломи капелюш, ніби забавлявся цим, а Голій, не кваплячися, дістав з кишені невеличкого папірця, скинув чогось погляд на портрет військового диктатора, потому одвернувся й мовчки поклав на стіл.

Потім промовив:

— До вас — бомага.

А на думці:

— І до нього… — та вже на портрета не глянув.

— Це що? — вголос хрипнув поміщик.

Глянув звірюкою.

А Степан спокійно, не зводячи очей, стиха:

— Вимоги, пане…

— Вимоги? — здивовано переказав поміщик і додав спокійніше:

— Це ж від кого?

— Від страйкарів, — холодно пояснив Павло, показавши крізь вікно пальцем у двір, де мурашником люди й голоси дзвоном.

Неродзинський кинув погляд у бік руки й одвернувся. Важку голову відкинув назад, відсунув з погордою від себе папірець, насупив довгі мурі брови. Не наважався брати, острах вогнем по тілу і думки тривогою забилися. Це ж тільки подумати вимоги: від страйкарів! Йому, Неродзинському, тому, чийого й духу боялася вся округа, — вимоги від його ж наймитів.

Запалив сигарету; запихкав нервово.

— Прогляньте, пане, швиденько, на нас-бо чекають, — переступивши з ноги на ногу, сказав Голій і впнувся гарячими вуглинами в набрякле червоне обличчя.

У відповідь звів рвучко голову, на мить немов застиг.

В руці міцно стис конверта.

Зімняв.

По тому не хотячи пробіг по рядках дрібних, але виразних, — поглядом, а літери каміннями у голову, аж боляче стало, і вимога за вимогою в рядок за нумерами:

1. Поліпшити харчування, додати по півхунта хліба

на день.

2. На один злотий за день підвищити заробітню

платню.

3. Ввести восьмигодинний робітний день, а вразі

перебільшення його, перероблений час оплачувати подвійно.

4. Відновити на роботі Степана Голія й звільнити

від догляду за робітниками окомона Яблунського.

5. Відмовитися від штрафів, бійки й брудної лайки.

6. Оплатити робітникам прогули за час страйку.

  Страйковий Комітет.

Ще одна мить й тіло налилося ядовитою люттю. Товсті пальці немов грабчасті зубці вгрузли в папір і на підлогу до Голієвих ніг упали дрібні білі шматки.

Потім мордасте обличчя залив раптовий затяжний сміх, вимушений, штучний й воло важке засіпалось йому в такт.

— Вимоги… ха-ха-ха-ха-ха. Голота вимоги пише…

А як це гучно бренить, пане Голію, — «ми вимагаємо», вимагаємо кращого харчу, більшої платні, меншого робітного дня, людського ставлення, вимагаємо прав громадян… Ха-ха-ха-ха-ха… і ще краще: Голія відновити й звільнити окомона й оплатити прогули… Та не діждетеся ви цього! — викрикнув він і міцно вдарив кулаком по столу.

— Не ді-ж-ж-де-те-с-сь…пане Голію…

Пробіг кілька разів по кабінету широко розмахуючи руками. Подивився у двір і, трохи заспокоївшись:

— Сьогодні щоб і одного в касарні не було, щоб і дух ваш тут не смердів… На вимоги ми зуміємо відповісти вимогами…

       Павло мовчав, а Голій підступив до Неродзинського, щоб очі в очі, що з-під лобу високого округлого, і як зівжди спокійно напівголосом:

— Пане, гарячкувати пізно, чуєте:пізно… Хліб бо обсипається в полі, а це ж не один злотий… А з касарні ми не підемо. Ми ще примусимо вас повнотою виконати наші

вимоги… Думаєте з села прийде хтось на поміч? Кажу вам одне, глядіть-но, щоб не прогадали…

       Неродзинський останніх слів не слухав, він ніби божевільний забігав по кабінету, стис зуби, вп¢явся лівою рукою в пучку рудого волосся, що на підборідді, вибіг геть у коридор. Потім повернувся знову, забіг за стіл. Рука важка повисла в повітрі, вбік дверей, а голос тремтливий здавлений — грудками:

— Геть звідси. Щоб і ноги тут вашої… Геть!

       З двору у шкло голосно забилася пісня, прорвалась у покої, залила божевільний поміщицький хрип. З двору дужий гомін гурту, що під стріхою брилів ворушиться і крізь тінь сотні гострих поглядів.

       Голій стежив за кожним рухом Неродзинського, вдивлявся в лице й, коли той розлютований безсило схилився на стіл, він, постоявши мить, узяв за руку Павла, переступив через тонкий пруг, що за поріжок на дверях був. На ході, обернувшися, кинув:

— Поміркуйте, пане. Якщо передумаєте, повідомте… Пам¢ятайте, що час не жде…

       Коли чіткі кроки робітників стихли, до кабінету увійшов Гуцало. Він не кинувся розпитувати про наслідки розмови, не допитувався, чого приходив Голій, бо чув усе. Ніби крадькома підійшовши до Неродзинського, щоб не занепокоїти його, Гуцало обережно взяв білу панову руку, притис до грудей й швидко й улесливо, немов дитина, що хоче догодити матері, лепетів:

— Не турбуйтеся, ваша ясновельможносте… Все піде так, як треба. Хліб зберемо… мужикам аби людське слово та жменя сіна, й не вглядите, як усе буде в копицях… Одне тільки треба не забувати, це військо… Дзвоніть ще до пристава, чи до полковника… А я теж той, сьогодні ж пошлю верхівця з пакетом…

       До парадного під¢їхав фаетон. Потім до кабінету вбігли дружина Неродзинського й панна Зоня. Ще на дверях вони в один голос з скаргами:

— Це ж жах… Хліб достигає, а на полі жодної душі… самі пікети з кийками маячать… Ні, що ти собі думаєш, Станіславе ? Загін треба, інакше… Це ж кат-зна що…

       Спробував заспокоїти їх, та нічого не допомагало. Гуцало теж лопотів щось і теж нічого не вдіяв. Пустотні дами, незвичні до будь-яких неприємностей, не заспокоювалися. Поміщиця нервово бігала від столу до дверей і лопотіла:

— Ну за віщо таке лихо? Яка безпорадність, яка безсилість! Невже таки не вистачає сил приборкати цих негідників?..

       Неродзинський узяв рурку телефона.

— Дайте штаб полку… кабінет командира… Пан полковник? Говорить Неродзинський… Ну як же із загоном? Повірте, що далі цього терпіти не можна. Страйк може вилитися у повстання… Що ви ? Висилаєте? Я буду дуже вам вдячний… До побачення…

       Повісив рурку, виголосив:

— Полковник висилає карного загона!

— Висилає?

— Так…

Обступили стіл, не вірять. Зоня перепитала декілька раз, чи це таки правда, чи жарт, і, переконавшися, що на цей раз братові можна повірити, заспокоїлась і пішла до покоїв. За нею незабаром вийшла й поміщиця.

— Справді висилає загона? — недовірливо перепитав Гуцало.

— Так, говорив, що завтра, або післязавтра…

Дата добавления: 2023-10-13