Зустріч з командиром Мамонтовим

Зима 1943—1944 років пройшла без перешкод. Вдень я сходив німцям з очей, а вночі ховався від «отряду» імені маршала Ворошилова (на той час терен наш був охоплений совєтською партизанкою). Весною активність партизан збільшилась, бо і фронт стрімко посувався на захід. Одного дня я стрінув приятеля, який своїм повідомленнямприголомшивмене. Він сказав, що минулої ночі мене тут шукав командир «отряду» товаріщ Мамонтов. У мене всі речі були спаковані і протягом години я міг бути за Бугом на холмській стороні. По ріці Буг була ще границя з 1939 року, що відділяла так зване генеральне губернаторство від комісаріату України, де адміністрація була цілком інша. Там населення могло їздити окремими потягами. Але мій приятель тут же додав, щоб я не втікав і не ховався і командира «отряда» не боявся, що він знає про мене все і хоче дещо зі мною обговорити. Приятель запевнив, що це не підступ, та подав мені місце і час нашої зустрічі.

Відбулась вона в гаївці у лісі. Мамонтов сказав, що йому все відомо про мене і що я свою вину перед «родіной» зможу спокутувати. А коли б я потрапив у якусь біду, то можу покластися на нього. Я не збирався оправдувати себе перед червоною «родіной», але якби я не стрінувся з ним, то мусив би вже утікати з Полісся. Ціль же моя була інша — якомога більше часу провести вдома. В лісі я був йому не потрібен, а про моє завдання він мене повідомить, як прийде час…

Під розстрілом біля церкви

Проминуло зо три тижні, а мене не викликали. На прикінці квітня цего ж 1944 року я попав в страшне, смертельне кільце. Я чув постріли вночі, а рано зайшов до хати моїх дядьків по матері, які вже втекли в ліс до партизанів. І тут, у відведеній мені кімнаті, я почув знадвору розмову. Коли глянув у вікно, то побачив пару десятків німецьких жандармів та військових. Один з них, військовий, показував руками і щось розповідав. Потім кілька з них зайшли до хати і закричали: “Партізан, бандіт!”. Мене вивели з хати, під штихами погнали під церкву, де зігнали майже всіх людей села. Мене і ще трьох чоловіків держали осторонь під охороною чотирьох кулеметів. За хвилину я почув від німецького старшини, що стояв на підвищенні, наступне: з нашим селом вони не мали до сьогодні клопотів, воно вив’язувалося із завдань, які були визначені німецькою владою. Але минулої ночі кулею був ранений старшина німецької армії, раненько він помер, а за його смерть будуть розстріляні ці четверо бандитів, і показав на нас. Таке саме переповів російською мовою один із них у мундирі.

Я не знаходжу слів, щоб цю силу трагедії, душевного удару передати вам, дорогі мої земляки.

Небо було тоді чисте і синє, а ясне сонечко своїм промінням освічувало нас. Я глянув догори в небеса, на дорогу моєї душі в невідоме. Я почув вибухи і глянув в сторону хати, де підстрілено німецького старшину і з якої забрали й мене. Хата тепер горіла, і полум’я рвалось з неї на дорогу.

Напроти церкви стояли хата священика, а при ній був сад. Мій зір з’єднався з рясним цвітом яблунь, з силою ясного сонечка звисока, і це видіння на хвилину осяяло мою душу красою Божого нам дару.

Я глянув у небеса і тихенько промовив до Всевишнього: “Боже, що я винен, що мене вже забираєш до себе?”. Червоний антихрист наміряється за зраду “родіни” дарувати мені життя. А тут рудий антихрист хоче мене за щось розстріляти. За що? Хіба за лупання його гірських скал та носіння на плечах у великих кошиках вугілля в льохи його братів у Берліні? Червоний розігнав нас по світі аж до самого Сибіру, а цей рудий ще й відправляє мене в інший уже світ – за що?

В цей момент до гурту німців під’їхали дві легкові машини з німецькими старшинами високої ранги. Вони щось поговорили і подивились на нас. Церкви палити, людей нищити не стали, а нас чотирьох під автоматами загнали до броневика, що стояв на залізниці, і посадили на платформу спереду броневика, яка захищала від мін, що їх часто підкладали партизани. Броневик сунувся помаленьку і обережно, а на вечір був уже в Бересті, й нас доставили до “славної” тюрми над річкою Мухавцем.

Тюрма і втеча під час евакуації

По кількох днях мого перебування у в’язниці мене покликали на допит, який провадив молодий пристойний старшина гестапо. Я відповідав йому німецькою мовою. Розповів про трагедію моєї родини (дехто з нас страдав у далекому Сибіру), про свою працю в Німеччині. Він перепитав про адреси й час мого там знаходження. Тяжко було мені розповідати про мій дворічний побут на батьківщині. Сказав про дядьків своїх, яких часто кликала військова конструкційна формація на різні будівельні роботи, а я залишався на їх господарках; про те, що домівка, з якої мене забрали жандарми, була не моя, що з її мешканцями нічого спільного в мене не було…

Про Луцьк, де пробув майже рік, нічого не згадував, бо тоді був пов’язаний з військовою перепідготовкою, яку провадив поручник визвольних змагань козак Дяченко. Транспортом цього козака був його улюблений кінь, і його, поручика, часто можна було бачити на вулицях Луцька верхи на коні. Невдовзі Дяченка розстріляли гестапівці.

Після допиту мене відвели не до камери, а до льоху, що означало смерть. Але по якійсь годині мене, Богу дякувати, повернули до камери. В ній було нас до двадцяти осіб арештантів, а мене — на подив мій — призначено ще й бути їх комендантом. Арештантів вночі часто кудись викликали, і вони деколи і не повертались. На їх місце впускали нових.

Фронт надсувався ближче, і однієї ночі ми мали великий страх, бо з літаків кинули бомби на тюрму і одне її крило було розбито. Вдень почали нас виводити копати охоронні рови по Бересті. Одного разу моїм конвоїром був мій шкільний приятель, батько якого походив з Прибалтики і одружився з нашою селянкою. З приходом німців він перейшов у “фольксдойчі” (німці не з райху). Я попросив його, що як буду тікати, то щоб він стріляв мені не в плечі, а понад головою. Він відповів, що за таке його розстріляють. Я більше його не турбував і тим врятував йому життя.

Останні декілька тижнів у Берестейській тюрмі були нам дуже тяжкими й страшними. Брязкіт ключів у дверях серед ночі був знаком чиєїсь з нас смерті, бо покликані вночі назад у камеру вже не повертались.

Однієї сонячної неділі тих, що залишилися, погнали в рядах через місто на товарну станцію. І поки ціх смертників запихали до вагонів та замикали за ними двері, один з них, із замурзаними руками, з чорною шмарою на плечах, уже виліз з-під паровоза. Це виглядало, начеб він тільки що оглянув шайби, болти, колеса під паровозом, машиністами якого, на щастя, були не німці. За хвилин 15—20 постав той хлопець на порозі свого приятеля в місті. Відпочивши в нього пару днів, щиро подякував Всевишньому за його поміч у вирятуванні від смерті. Врешті скажу, що тим щасливцем був я.

Фронт наближався, а я задумав ще раз повернути додому. Але як? Було кілька способів. Один з них — сісти на поїзд, яким вечором розвозили додому робітників. Але цім потягом користувались і німці, і я не міг ризикувати. Другий варіант — пробиратись лісами, але скористатись і з нього я не зміг: по дорозі легко було попасти в руки партизанам. Мене чекала в такому разі зустріч з командиром “отряда” Мамонтовим, бачити якого більше я не бажав. І в цім моменті пригадалася мені трагедія, що сталася в сусідньому з моїм селі Харсах, сталася якраз у Великодню суботу в травні 1944 року. Селяни саме готували до освячення свої паски, коли з неба на село посипалися німецькі бомби. (Про причини цего антихристського вчинку я розповім окремо). Багато мешканців невинних Харсів загинуло тоді, а ще більше покалічено осколками і огнем. Отож я вирішив зайти до лікарні в Бересті, щоб довідатись про ціх нещасних і про те, чи хтось із їх родин, бува, не приїде підводою забрати когось додому. Тоді і я міг би з ними доїхати до свого села. З таким питанням звернувся до головного лікаря лікарні. Той виявився щирим українцем, зрозумів мене та проінформував, що мають на днях приїхатиз Харсів по одну вельми покалічену жінку, яка попросилася відпустити їївмирати в рідному селі. Щоб мені не було клопотів в дорозі, лікар завгодя виписав мені документна двох мовах, згідно з яким я являвся опікуном тої пораненої жінки. Все відбулося так, як нами було обговорено: коли приїхав по хвору її родич, я з ним перевіз ту бідну жінку до поїзда, а потім благополучно доставили її додому.

Дата добавления: 2023-10-13