лист на лист. Чому не папірці?

Лист на лист. Як жевріє, як тліє

в куряві доріг чи на траві!

Лист жаркий про синє небо мріє,

де пісні, де крила вітрові.

Жаль, що день нахмаристо-кудлатий

пригасити впорався дощем.

Вже зозулі в лісі не кувати,

i рябу пророчицю не ждем.

              НА БЕРЕЗI МУХОВЦЯ

Вдихаючи вечірню прохлоду

на березі затоки Муховця,

Я наче гнав очима його воду

з упертістю звитяжного гребця.

А течія, уперто неслухняна,

струмилася спокійно між куги,

бо у спонуці криється омана,

порушення постійної черги.

Безмірно вдячний програшу такому!..

Збираючись покрочить вздовж ріки,

виносив тихо в подорож із дому

свої ще не віршовані думки.

Як підштовхнувши іноді природу,

не розумілось, не вчувалось нам,

що ми її споганювали вроду

i необачно кидали на злам?..

Підштовхачі, здається, дуже жваві!

І хто мерщій штовхає не як слід,

той завдає народу і державі

немало страт, немало різних бід.

УКРАЇНЦІ

Від хатини, від криниці,

від ставка, від гаю

вас повезли залізниці

в далеч до Тургаю.

Вас завезли на чужбину,

де в сумну годину,

наче вітер горобину,

лихо гне людину.

Та йому, хоч з лютим змістом,

вас не одоліти,

бо своїм селянським хистом

здолили ви жити.

Що лебідка біла, вийшла

хата в ранок синій,

білим цвітом вабить вишня,

як на Україні.

А над хатою лунає

те, що не забути, —

пісня з Бугу чи Дунаю,

чи з Дніпра-Славути.

Хто ви є — земля у скринці

нагадать повинна.

Всюди з вами, українці,

рідна Україна.

 ЛЕЛЕКА

Повертайся на Полісся,

наш лелеко, навесні.

Та між гір не заблудися,

а вже ж гори не одні.

Обминай ракет орбіти

i лети мерщій сюди,

де з гніздом торішнім віти

зносить ясень молодий.

Це гніздо, немов колиску,

вітер з півночі гойда,

а тобі іще неблизько

з неба півдня до гнізда.

Хай щораз тобі летиться

вище лиха і мани.

Ти у нас не тільки птиця —

твій курінь тут з давнини.

Руйнували край напасті,

смути Польщі і Русі.

Нам, лелеко, мир і щастя

на Полісся принеси.

         УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

В надвечір’я, літні чи зимові,

на Поліссі, є вино чи ні,

заспівають на родинній мові

у душі злеліяні пісні.

Не усі ще, наче яничари,

тут згубили мову прабатьків,

де вона закоханих у пари

піснею єднала п’ять віків.

Мові іншій вивчились, здається,

щоб долонь не вкрили мозолі.

Вечорами ж чути: зостається

українська пісня на селі.

           РIДНА МОВА

Висікти вогонь пером із слова

чи насолодити їм уста?…

Найсолодша рідна моя мова,

нею дітям напишу листа.

Рідна мова, знати це повинні, —

сталість на слов’янському кущі.

Напували її лози винні,

освітляли сонячні дощі.

Гартувала Січ на перевагу

в оповідях слова бунтаря.

І несе вона в собі наснагу

i велику душу Кобзаря.

29 листопада 1996 р.

  БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ САД

Виноград доспіває у гронці.

Чути бджіл басовиту гуду.

Наливаються яблука сонцем

в берестейськім саду.

Через те, що тут літо коротше,

ніж в південних степах —

кожен плід довести тобі хоче

свою вдачу на смак і на пах.

Завітай сюди в жнивенську пору,

обійди всі садові стежки.

Під гіллям ти побачиш опору,

Тож гілля і рясні і важкі.

Виноградне осунеться гроно,

ледь торкнеться трави чи землі.

Під бджолиним гудінням і дзвоном

забуяло в пестливім теплі.

Цей куточок полiського раю,

може, хто перекаже в есе.

Та здається, і свято врожаю

про Полісся розкаже не все.

                                        * * *

Із Полісся відступає літо,

як солдат в зеленому плащі,

i відхід прискорює відкрито

осінь, натягаючи дощі.

Кропотить вона по кожній шибі

кожного вечірнього вікна.

До імли прислухаюся: ніби

у природі вибухла вiйна.

То в мені бої не стихли досі.

Півстоліття на чолі їх слід,

на думках, на сивому волоссі,

на журбі книжок моїх і літ.

Та душі не страчено, не вбито,

в шрамах не відкрилися свищі.

А в Полісся ринеться ще літо

з квітами, в зеленому плащі.

* * *

На току тіпали золоте стебло

та співали про козацьку долю,

як козак злетів в своє сідло,

як летів соколиком по полю.

Кінь летів — стріла не дожене,

не настигне і ворожа куля.

Бгали всяк жінки стебло лляне.

Буде спідничина і кошуля.

Надихнув жінок на працю спів.

Нині в збірці їх пісні гортаю.

Ще почути кожну я успів

i з часів дитинства пам’ятаю.

   ЗЕМЛЯЧКИ

Я своїх землячок ще з підходу

в чужині і рідному краю

по очах, не стримуючих вроду,

та по древній плахті пізнаю.

Не якесь жіноче своєвілля

у красунь із міста чи села.

Незвичайність їм ще із Трипілля

як етнічна власність перейшла.

А мені довічнеє свідоцтво,

що на отчій київській землі

від часів Трипiлля благородство

сяє на жіночому чолі.

* * *

Вже багато наговорено

Про незгоди давнини…

Я про поле, що неоране,

Занедбале без вини.

Я про землю, що єдиною

Є у нашому житті,

Любо зветься Україною

І у бід не в забутті.

Я з великою досадою

Про свавілля різних бід,

Про людей, що звуться владою,

А змужніли не як слід.

За всі нелади з провиною

У гурті і зокрема

Я болію Україною,

Її болями всіма.

Серце стогне, ще заморене

На моїх шляхах війни,

Теж на полі, що неоране,

Занедбале без вини.

                              * * *

Ми вже українці чи ще ні ?

Ще далеко нам до ідеалу ?..

Ми ж постійно биті, кляті,

                         чищені, —

час удосконалитись помалу.

 Не забути, що впродовж віків

 крівця в нас із роду козаків.

 Віримо в майбутнє чи ще ні ?

 Його з незалежністю єднаєм?..

 Коли ми в минулому не знищені,

 переможем все, перестраждаєм:

 хабарі, невиплати, подачки…

 Козаки ми все ж таки. Й козачки.

                   * * *

    Себе плекав я українцем.

На все життя. Про те і річ.

Де манівцем, а де гостинцем

збирався подумки на Січ.

Тоді відчув, що ми єдине,

iз двох частин завжди одне.

І це утворення не гине,

бо безперечністю міцне.

Січі незламні, горді ймення,

козацьку мужність і красу,

її бунчук, стяги і вчення

в собі в майбутнє понесу.

Вся міць в моїй до них любові,

як долі певні відбиття

в подіях, побуті і мові

мого сучасного життя.

В стосунках з греком був і з німцем,

в них вченi книги беручи,

себе ж плекав я українцем

на мові Степу і Січі.

Дата добавления: 2023-10-13