Остап ЛАПСЬКИЙ

Відомий український поет, перекладач, публіцист Остап Васильович Лапський народився 7 липня 1926 року в сельці Гуцьки Кобринського повіту. Дитячі роки пройшли в селі Риковичі того ж повіту. Здобувши початкову освіту, юнак працював у ремісничих майстернях Кобриня. З початком війни родина Лапських вимушена була покинути рідне Полісся (через вороже ставлення нової влади, яка планувала виселити сім’ю Лапських у Сибір на липень 1941 року) і податись за Буг.

По війні Остап навчався у Вроцлавському і Варшавському університетах. Працював викладачем у столичному університеті на кафедрі української філології. Був редактором на Польському радіо. З його Українською службою співпрацює й досі, як і з українськими друкованими виданнями Польщі.

Вірші Остапа Лапського друкувалися на сторінках української газети «Наше Слово» (Варшава), додатку до неї «Наша Культура», в численних альманахах, багатьох випусках «Українського календаря», що видавався у Польщі. В 1996 році, до 70-річчя поета, мала вийти у світ перша книга Лапського «Моє самовизначення», одна з трьох підготовлених поетом до видання. Натомість лише у 2000 році у видавництві «Український архів» (Варшава) з’явилася перша по черзі і четверта по хронології поетична збірка Остапа Лапського. Вона має назву «Мій почитачу». Є в ній багато добрих слів про берестейську «Просвіту», з якою поет підтримує творчі контакти. Нашій «Просвіті» присвятив окремий вірш-роздум «Бувало».

У віршах О.Лапського живуть незгасні спомини про рідне Полісся, роздуми про його драматичну долю, постійно присутнє звертання до своєї великої батьківщини — України з мріями, смутком і надією. Про поета відомий український літературний критик Микола Ільницький писав:

«Остап Лапський — митець непересічного таланту, високої культури слова. Він зумів через призму душі ліричного героя передати драматизм нашої епохи з її катаклізмами і трагедіями людей. Прекрасно володіючи технікою класичного вірша, він надзвичайно чутливий до пошуків нової образної мови, ритмомелодики, структури вірша. Досягнення Лапського у віршованій формі верлібра може багато чим придатися сучасним молодим українським поетам. Українські поети Польщі справедливо називають його своїм Учителем» (журнал

 «Жовтень», 1989 р. №11).

ЗЕМЛІ МОЇЙ

У творчості темряві

       Я зором дотику

       Намацую клубок глагола,

Недобитого валуєвими,

І вимотую нитку думок

Чи павутиння почуттів,

       Якими дійсність голу,

       Наче ртуть,

       У брилу зв’язую.

        Паркан метафори

       Оточує будівлю і творця;

Як цупко охопив він обрієм,

Пораненим вужами блискавиць,

Як обійняв мене поліський ліс,

Де в косовицю косарям

Перепочинком холод визріває

І малина спрагою.

Вже за далеким тином пам’яті

На плесах спомину

Лататтям сонце сходить,

І стоїть береза у сорочці білій

Самотини, і на бурю йдуть дуби.

А просо, виросле з роси

Та поту корчувальника,

Шумує говором осик.

Зимою в присмерках розвихрених

Чорти нечисте дійство

Діють з відьмами;

У вітру мотовилі пісня відер

Рання проголошує світанок,

Радість і печаль струмує

Молоком у вірш, ще ненароджений;

Під льодом Тростяниця тихо

Котить теплу воду в Муховець,

Плотиці б’ються в серця ятерів,

І птах надії буйної в очеретах

Чи на стерні дитинства босоногого

В недолі кігтях крикнув

І крильми обурення струснув ганьбу

На прадідів одвірок.

Я таки схилю свою журбу,

Творитиму рядок свій найдивніший,

Де крізь вікна полум’я зорі

Промерзлу стародавню тишу

Нагріло з ночі,

Де «Кобзар», мов хліб,

З рук батькових узяв уперше.

О, МIЙ СОН

О, мій сон прозоро сниться:

Угорі над головою, високо,

Проходять хмари з рокотом

Весняним, і на березі дитинства

Птах уяви вже крильми залопотав:

В сяйві місяця зелене жито

Край дороги мріє з вербами,

А я іду, а он дуби,

З верхів’я велетнів

Я заглядаю в світ.

А вчитель з краю дального

Про вбогість нашу нам

Нашіптує, теорію тутешності

Вив’язує цупку, немов сильце,

Основу самозабуття для нас

Снує.

І заболіло, заболіло

Ще тоді, тому й не неофіт я,

Бо любив народ свій

Змалку.

О, мій сон прозоро

Сниться: голуба вода велика

По землі пливе, до голубої течії

Я прагну і іду

В країні вчителя,

Який мене отьмарював.

НАПРОВЕСНI

Вільшак нагий! У сонці аж посинів!

Дрімоту зимову стряхнувши, на очах 

Набух вологою, потягся по ровах,

Згустілою стіною вгруз в долині.

Полісся — юності країна! І пора,

Що бралась зеленню над теплим гіллям,

Звивались гнізда, каркало весіллям,

І далеч руки простягала до двора.

На призьбі марилось: скоріше б літо

Поналивало соком кволе жито,

Скоріше б надійшла п’янка хвилина,

Коли в вільшині в ясну косовицю

Дива пташатам сняться, небилиці,

Чорніє ворон, жевріє малина.

                              ВІНОК

Вечір нечутно зайшов у наш двір,

На углі чорним пухом він влігся.

А маревом білим закутався бір,

Потекла Тростяницею пісня Полісся.

Чайка в березі, межи купин,

Чаєнятам свій клич ще повторить,

На сідало зорі стрибнуть без драбин,

Дідусь килимок витче про море і гори.

На ночі порозі в сорочці білів,

Ніби привид з’явився онукам,

Ми слухали сивих, як пачоси, слів,

Поки в серці хтось бердами стукав,           

                                                            ткав звуки.

Нічка вороною в бір відлетить,

Знов поранок, мов дзвін його врода.

Я діда згадаю — серць єдності мить —

І в росах мій вірш цвітом льону

                                                         забродить.

     ПОЛЕ

 Ой чого ти

                                                      кровiю налите?

Після знемог, після невдач

я долі ранню ягоду

плекатиму на ріднім полі,

налиту слова болями.

А в березні воно чорніло

вороною безкрилою,

неоране, несіяне,

про тепле літо мріючи.

Проте й таке свій жайвір славив

піснями нелукавими.

Дитиною я добре бачив

очами, бач, всезрячими.

До широти душі цікавий,

біг полем безугавником.

Біжу за хвилею житами,

співаючи ще мамину,

зачуту нею. Лиховісну

наздоганяю долю піснею:

«Тепер, хлопці, не біда,

є у полі лобода!»

ТРОСТЯНИЦЯ

     (скорочено)

                                                           Рiчка моя – менi Днiпро!

                                                       за Довженком

Тростяниця вся в очеретах

досі сниться — в очереті птах.

Я у плавнях, очерету шум

й миле давнє навівають сум.

Рідний берег пригорнувсь до ніг

й серця шерех, а над мною Біг.

Роздивляюсь, де дівсь перехід.

Не вгадаєш, біс замулив брід.

ЗАЯВА

    Я так напружив слух,

Що вчув би голос iз Литви!

                                          Адам Мiцкевич

Давно минула мить

набігла на свідомість.

Не скажеш миті цить,

мовчи, життєва втомо.

Хоч як напружуй слух,

не вернеш давню знаду.

Обух розбив літ пух,

розвіяв вітер радість.

Над річкою один

стою, кругом знемога.

Я України син,

я Їй промінчик з Нього!

під Новий рік 1995 у Варшаві

ПРО ВIТЕР

                                                                       Повiй, вiтре!

                                                  за Руданським

Сердечного тривожиш,

коли у груди вієш,

дух забиваєш Божий,

дихнути годі мріям:

про мить перенароджень

хохлів і скрес їх слова

геть поскородженого

дзьобами двоголових

i білих лап зусиллям.

Язик тут нам віками,

з рясною в шкірі сіллю,

замінювано в камінь.

Свій з України вітре,

війни сюди за днини,

сльозу з обличчя витри,

з тварини у людину

перероди тутешніх!

Принишклі край віконця

почують, як шелеснеш,

i возгориться сонце!

Повій, вітре, серед ночі,

заки не погасли очі!

біля джерела у Грабарці

                        Я ТІШУСЯ,

що мру,

а буду.

Втіха

наростає з умиранням.

Хтось, я знаю,

радість згудить.

                               Неспокійником

навік під віком

я приляжу.

МАНИТЬ

до лету поета

у світ далекий

батькова бджола.

 Вона лиш затямить

дорогу єдину назад:

на схід, на схід

в уявну – в минулу країну.

А доля на себе

схожа достоту:

з неба на землю,

поете, нема повороту.

Батьку-бджоляре,

в довічні спадки

кому дати маю

від долі взятку?

         ЗГАДАЛОСЯ!

Давно,

давно колись,

мо’ й років сорок,

як Дружина серед дня

з погруддя Кобзаря

у мене на столі:

запиленість запаскою змахнула!

Я в єстві тоді подумав:

чистим отаким,

як Він,

у світі: треба бути!

Збігли

весняними водами роки,

оковані обручками,

нечутно віддиху Дружини

у моїй оселі:

Все минулося?!

Запаски кременецької нема,

ні ляшки ласк,

а в серці, гульк:

Шевченкова зима!

Та змах душі

у сторону Супутника,

та образ той

стоїть перед очима:

видивом живим!

Що вже,

уже тепер:

Мені подумалось?

А те,

що я не блазень:

К о б з а р е в а в і т ь!

5 серпня, Варшава вдосвіта

 БУВАЛО

                                                                         Просвiтi Берестейщини!

Глибокої осінньої пори,

бувало, йдеш вночі,

а темно , темінь,

темнота густа,

як влітку з льоху

той кисляк,

хоч скіском ,

хоч кулайчиком 

бери і ріж.

Ти в темряву ідеш,

аж гульк,

на закруті дороги

за корчами в Криницях 

супроти тебе

спалах двох ліхтариків,

не то кота,

не то собаки,

а чи чорта очі,

що присів

за власною нуждою.

Остовпієш і стоїш,

бо ждеш,

аби проява

задом обернулася

i щезла, безшелесно,

як з’явилась.

І щезає,

мов кота,

немов собаки,

а чи й чорта,

наче не було,

бувало.

·   

Озираючись тепер

на те ступання

по своїй землі вперед,

про росомаху я подумав,

бо й вона не знає відступу —

 у неї в психіці нема: назад!

__________________

Кисляк— загусле кисле молоко.

Скісок— сточена коса; шматок гостро відточеної коси, який

використовують замість ножа, бритви або як садівницьке, шевське, гарбарське, грибарське чи бджолярське лезо.

 Кулай, кулайчик —на Кобринщині, що на Берестейщині, кухонний ніж з дерев’яною ручкою. Корчi. А за Корчами Криницi — це не з Гуцьків, згаданих в Постанові ПБІТШ, не з гуцьковецької, а вже з ономастики другого мені за рідністю села, бо з Рикович вже, де я почав зростати, себто тягнутися до материного мислення і мовлення, як до світла паросток у картоплини підпіччю в хаті або в земному погребі на узгорідді тягнеться.

  ЦЕРКВИ, ЦЕРКВИ

Себе свiдомим!

Палили вас,

горіли ви,

палали, мов моя

оце свіча оця

над вашою могилою!

І боголюбець,

i безбожник — жах,

обоє гудили і жглі!

Не знав палій,

що у церков

коріння є

i що воно

їм силою!

Природі завдяки

проникнувши у глиб,

то і без стовбура,

i в підземеллі

ще кущитиметься!

Провидінню слава,

честь від миру!

Боговгодний люде,

корінь єсть,

то й стовбур буде!

Чи між пастирів,

вже осучаснених,

покажуться такі,

щоб з’явище таке

собі й мирянству

рідним словом:

Божим з’ясувати?

Запитання?! Бо ж ганьба:

мене мої, поліщука,

насичували, пасучи,

неїстівним іноязичієм

від сходу й заходу!

Тому і досвід

у тубільця, бач,

тутешністю рогатий!

Заради правди й бунту

виросли – поезія і я

з недопотоптаного грунту!

Розгнівлю глашатаїв,

покійних і живих,

на протилежній:

супротивній Богові

й мені ідеї,

величаючи їх,

ну, місійниками!

Наступали ж хмарою

на поліщуцьку душу!

                Не спинило

 завойовницької слини

                біловізьке трійки,

 трьох імперйовбивче                              слово – на новій основі

 з іменем Христовим

 ненаситці

 по-старому далі лізуть!

 Бійся, Берестейщино,

 молись по-своєму,

 знедолена,

 міркуй, народе України!

Польща, до уваги всім живущим вірою, грамотним нею, “99, у день Божої плоті екуменічний настрій! Церкву в Череватичах, де мене батюшка Михалівський хрестив 1926-го восени, як упало листячко з калини, її у час генсекування Микити Хрущова сжог свій атеїст Слив’янка, за підмогою місцевої комуни, підсичуваної ідейно й матерією — центральною! Рідна в селі мати моя знала Слив’янку, бо ж разом молодували то на колодках, то на вигоні за селом. Заувага: до таких знайомців заради випуклого образу минувшини треба признаватися! Минуле і сучасність прояснюють майбутнє!

ПIДСУМОК

      Епiграф: художня

                                    емiгранта радiсть!

Оце селу із горла

видер я три пісні,

а вони новонароджені

мої, задрипанки,

мені тепер підмогою:

в бутті міському!

Надвечір’ям визначають

крок пера наступний:

шлях у глиб подальший!

У селі тут влітку,

чи не див,

нехай немов не в себе,

був я нині

гейби там,

де верби серед греблі:

вдома був колись!

Де рідна хата,

днеськи: неба край!

Я запалав до юности

осінньою любов’ю

i згоряв,

чудуйтесь, нехристи,

горів нестримною сльозою,

по-селянському пером,

немов сапою обробляючи

грядки рядків скупих,

але наснажених

поліською колискою,

коліна вмістом незбагненним,

епіцентром: всеспіву ядром!

Хапайсь за слово,

слід зубів

бодай зостанеться

поезії на вічну пам’ять

про предсмертний твій

на сій знедоленій юдолі,

Господом дарований,

двобій: як з давньою,

так і з новітньою

мафійної доби юрбою!

Признаюсь до болю,

бо й болять

мандрівникові в’язи

день у день

назад дивитись

i услужливими фразами

дяка Кайка

собі підспівувати

в судженій дорозі,

давлячись: злобливою

молитвою!

Сахнеться хтось

останнього рядка:

як бритви!

               Чи

немов спросоння

у програмній порожнині,

позіхнувши, пробурмоче:

ти диви,

яка щодня Диявола бредня!

Еге,

Христос також

буремний і ненадаремний

гнів супроти лицемірів

виявив: обуренням скипав!

Умом при Бозі

споконвіку і понині: я!

А за всевишністю своєю,

а за іншістю земною

у святині слова: хто ти?

Я: чумак захмелений

безмежжя келихом,

приречений черпати

поетичну: поетапну сіль

iз — придорожніх келій!

А циганкою розгадана

д о р о г а

довела до вислову:

перо сліпе без Бога!

Тож не ге,

а бе, безбожнику,

мій білий світе:

запасного виходу нема!

Про невмирущу перспективу

блазень недоступну

правду скаже,

натрудивши в’язи,

заки: закує уста зима!

Скінчити б, то й кінчу:

i все те все

потроху вітер –

вітерець нас (!) рознесе!

З жовтня неділею ввечері, ’ 99, після літечка в Тарнівській Руді проведеного, звідки вернувшись до не, о, не байдужої до мене метрополії, як і я до неї, о, небайдужий! Ек, куда хватіл !

Три пісні: Над Віслою, Підбадьорювання, Унапрамленість! Кайко Омелян — дяк мого приходу, що в Крупчицях: На Берестейщині!

Хай би там вам вона !

       РОЗДУМИ

Дата добавления: 2023-10-13