БУЛО КОЛИСЬ У НАШИХ ОСТРОМЕЧАХ…

            (етюд до портрета села)

       Назва Остромеч Королівський /Ostromecz Kròlewski/ виникла не випадково. Поряд село Остромеч Шляхетський, там оселилися поляки, їм наділяли землю, платили для короля оброк. Потреба в грошах вимагала особливого ставлення до землі, господарки. Працювали всі старанно, отримували високі врожаї, розводили худобу. Село було багате, господарі пишалися, що їм не доводиться ходити на панщину, як жителям сіл Жуховці та Муховлоки, які для своїх панів Дубрівських не тільки обробляли землю, а ще копали озеро. Щоб ті могли собі купатися, плавати на човнах, одпочивати понад ним в альтанках.

       В Остромечі Королівському чималі політки король віддав пану Остромецькому. Його нащадок, пан Юзеф Остромецький хвалився, як його предок колись вирятував короля від роз’юшеного тура, що накинувся на короля під час полювання. За хоробрість предок отримав землі в Остромечі і герб із зображенням голови тура. Зображення цього володаря пущ мав на свому персні і пан Юзеф. Пани Остромецькі побудували родинну каплицю, яку селяне називали костьоликом. І тепер межі дерев стоїть невеличкий костьол. На даху його стояла статуя святого Яна, а над вхідними дверима було виписано позолотою : «Bòg jeden dla wszystkich» /Бог єдиний для всіх/.

       Чудова ідея в тих словах! Якби то вона здійснилась та зник розбрат релігійний на землі, легше було б людям знаходити спільну мову.

       Пан Юзеф був великим патріотом Польщі: де міг — доказував селянам про їх польське походження. Селяне, звісно, слухали, але мали свою думку.

       На жнива до Остромецького збиралися з околиць найкращі женці. Пан ставив у кінці загонів тичку, на неї прикріпляв квятясту хустку-шалинівку. Жниця, яка першою докінчувала свій загін, одержувала в нагороду хустку та зароблені п’ять злотих. Решта женців — тільки гроші. З заробітком ішли вони додому, співаючи жниварських пісень.

       Після розділу хуторів майже половина села переїхала на хутори. Кожен хутір ховався в віночку саду. Рік за роком багатіли селяне. Ілля Дубовицький, крім молодняка, мав 12 корів латвійської породи. Щодня відвозили його сини в Кобринь відро масла на продаж. Через вулицю від нього господар Чирко вирощував кожен рік 20 свиней, теж на продаж. Вирощував сам, без ніяких найманих свинарок. А які посіви були в Бандзерука Панаса, Зінчука Дмитра, Антіпорука Михалка! У кожного господаря хороші коні, мальовані вози, санки-залубиці… Лазюк Стефан побудував млин, де селяне мололи зерно на хліб, на пироги, робили крупи, били олію…

       Ідея «классовой борьбы» принесла розбрат у село. Під час війни гинули селяне то від одного, то від другого ворога. Молоді хлопці не повернули з фронту.

       Тепер село називається Остромечі. Воно розрослося, жителі прокладають на вродливих полях нові вулиці. Одну з них чомусь назвали Пролетарською. Хіба на честь тої преславутої «классовой борьбы», про горезвісні наслідки якої геть чисто забули?..

Василь ГОРБАЧУК

Відомий український літературознавець і публіцист Василь Тихонович Горбачук народився 27 квітня 1929 року в селі Льовковичі Пружанського повіту Поліського воєводства (тепер село Міжлісся Березівського району). Навчався в польській початковій школі, що була в рідному селі, в середній школі №1 м.Берези. 1952 року закінчив філологічний факультет (відділення логики й психології) Львівського державного університету імені І.Франка. Працював учителем у школі, викладав українську мову й літературу в педінституті міста Слов’янська Донецької області. З 1984 по 1998 рік очолював там кафедру української мови й літератури. Нині декан філологічного факультету.

Професор В.Горбачук є автором більше ста наукових робіт, у тому числі п’яти книг із проблем сучасної української літературної мови, діалектології, есперантології, автором багатьох публікацій громадянської тематики. 2000 року його прийнято в члени Міжнародної академії наук. (Цікаво, що його сусідом на сторінках довідника Академії виявився Михайло Горбачов, колишній президент Радянського Союзу). Василь Тихонович — член Спілки журналістів України. Редагує літературно-мистецький альманах «Євшан», де публікують твори студентів і викладачів Слов’янського педінституту.

Василь Тихонович підтримує жваві творчі зв’язки з рідною Берестейщиною, друкував свої роздуми, спогади і наукові розвідки на сторінках українського часопису «Голос Берестейщини» і просвітянської газети «Берестейський Край».

ШЕВЧЕНКО В МОЄМУ ЖИТТІ

Слава Тараса Шевченка з плином часу не тільки не згасає, а й стає щораз більш гучною, все ширше коло людей на різних континентах з подивом i захопленням промовляє це ім’я, вчитується в його твори, переймається його духом. А для свідомих українців він — пророк, наставник.

Напередодні 180-річного юбілею генія українського народу хотілося б мені, корінному з діда-прадіда поліщукові, поділитись деякими спогадами про зустріч з його творами, про їх вплив на формування моєї свідомості, навіть вибір життєвого шляху.

У селі, як відомо, протягом теплої частини року вся сім’я (й дорослі, й діти) тяжко трудилась з ранку й до ночі, а зимою молодь не була зайнята. Пригадується, під час останньої тривожної зими німецької окупації, живучи в глухому, оточеному лісами й болотами селі, не відвідуючи школи, вдалось мені прочитати немало книг, які позичав у нашого місцевого грамотія і філософа Ляша Черкаса. І от серед творів А.Міцкевича, Г.Сенкевича, Ю.Словацького та інших попався й томик поезій Тараса Шевченка. Оскільки правильно по-українськи я ще не вмів читати, то через помилкову вимову багатьох слів (читав деякі букви на російський лад) мова Шевченка спочатку слабо сприймалась. Однак з часом зрозумів, що треба читати не «ходіті», а «ходыты», не «зіма», а «зыма» і т.д. I перше, що мені відкрилось, — Шевченко пише в основному тою мовою, якою говорять і жителі нашого краю, мої земляки! Поступово стала відкриватись і щораз більше захоплювати душу його поезія, величезний заряд її внутрішньої животворної сили. Я вже не міг без хвилювання, зворушення читати рядки, присвячені славному героїчному минулому українського народу, описові тяжкого життя звичайної людини. Його вірші, прості, доступні і щиросердні, вислови, мудрі за змістом і довершені формою, легко запам’ятовувались — досі, через 50 років, ці рядки не забулись.

Саме Тарас Шевченко вирішальним чином сприяв і моєму національному самовизначенню. Адже мої добрі односельці на питання: — хто ви? — відповідали: тутешні(потім офіційна влада навіювала їм, що вони білоруси). І їхньої вини в цьому нема — так склалась їх історична доля, що вони забули своє коріння, втратили пам’ять роду. Правда, трохи пізніше, коли вдалось мені прочитати наукові праці славетного білоруського вченого академіка Юхима Карського, я вже остаточно впевнився: українці ми, а не білоруси, ятвяги чи якоїсь іншої надуманої національності. У зв’язку з цим мені здається, що якби на нашому Поліссі зробити доступними твори Шевченка для всіх, хто хотів би їх прочитати, то марних дискусій навколо «етнічних полішуків» не було б, адже це — частина великого українського народу.

Не знаю, чи є ще на світі поет, який би користувався такою шаною, глибокосердною любов’ю свого народу, як Т.Шевченко. I у світі його авторитет незаперечний, на нього не наважились підняти руку навіть усесильні свого часу більшовики, хоча добре розуміли його ідейну роль у національно-визвольних змаганнях українців. Комуністичні кандидати й доктори наук робили все можливе, щоб спотворити справжній смисл Тарасового слова, «приручити» його, однак заперечувати, вилучати з шкільних програм, як це вони легко робили з іншими, не могли.

Тарас Григорович Шевченко — символ і слава нашої нації.

    10.02.1994 р.

МОЄ ВІДКРИТТЯ УКРАЇНИ

На нашій Берестейщині не вщухає полеміка — хто за національністю поліщуки? У ці суперечки була включилась і преса, причому не лише місцева, республіканська білоруська, а й сусідніх країн. У контексті цієї проблеми, надіюсь, заслуговує на увагу й моя розповідь про те, як я, поліщук, що народився і виріс у Березівському районі, в с.Міжлісся, закінчив білоруську середню школу, прийшов до усвідомлення своєї національної приналежності.

До війни у нашому селі діяла польська початкова школа, яку я почав відвідувати. Пригадую, вчитель примушував нас «розмавяць тилько по-польску» навіть на перервах. Вчили вірш, складений у формі питань-відповідей: «Кто ти єстесь? — Поляк мали. — Які знак твуй? — Ожел бяли…». Вчителька, що прийшла через рік, розповідала багато цікавого про славне минуле Польщі, про героїзм і благородство поляків, виявлені в численних боях та повстаннях.

Я переймався цим, однак відчувався тут і якийсь дисонанс: говорили ми вдома не по-польськи та й від оточення (батьків, знайомих, родичів) не відчував захоплення польськістю (скоріше навпаки), різними були свята, звичаї. Ті, до кого звертався з запитанням: — хто ми? — відповідали невиразно: «Хто його знає. Ми — тутешні. Віра наша православна, а поляки — католики».

На цьому застала війна 1939 року. Мені, вихованому на патріотичних віршах і розповідях, було боляче, що «Польска Христусова», «вєлькє войско польскє» зазнали такого швидкого краху. Але прийшли брати-визволителі зі Сходу, селяни їх радо зустрічали (правда, невдовзі наступило дуже гірке розчарування). Наша сільська школа стала білоруською, всіх якось швидко й без проблем записали білорусами. Місцевий учитель, Миколай (по-батькові ще не привчились називати) говорив з нами «по-тутешньому», але пісні розучували російські («Смєло, товарищі, в ногу…» та подібне), з дошки списували на зразок «аднога разу на сходзе»…

Через два роки ураганом налетіла нова влада.

Німецька окупація тяглась досить довго — з червня 1941 р. до середини липня 1944 р. У нашому й найближчих селах школи були закриті, тому батько віддав мене на навчання спочатку у віддалену за 10 км польську школу (полякам дозволили її мати), потім у білоруську, що знаходилась у місті Березі. На цю науку пішло загалом трохи більше року, решту неспокійного, дуже тривожного часу довелося сидіти вдома. Однак знайшлись у селі люди, в кого можна було позичити книжки. Так вдалося між іншим прочитати й трилогію славетного польського романіста Генрика Сєнкєвича, яка дуже мене захопила. Відомо, що на його творах виховалось не одне покоління польських патріотів. Але читаючи «Вогнем і мечем», я з певним здивуванням звернув увагу на те, що мова козаків — дієвих осіб повісті, де їх цитує автор, — дуже нагадує нашу сільську говірку. З чого б це? Звідки така подібність?

Ще далі в напрямку роздумувань на цю тему підштовхнув мене «Кобзар» Т.Г.Шевченка. Спочатку читав я українські букви по-російськи: «и» як «і», «е» як «є», тому виходило ходіті, робіті, мєнє і подібне. Але на якомусь етапі, внаслідок догадки, як слід читати, — й Шевченко заговорив нашою мовою! Його рядки стали хвилювати, легко запам’ятовуватись. Так з’явилась думка: чи не українці ми часом, адже говоримо не так, як пишуть Янка Купала, Якуб Колас. Ходити й запитувати тих, «грамотних», чи правий я, не насмілювавсь, однак поволі зміцнювалось це переконання під впливом ще деяких книжок (зокрема «Малої історії України»). Щоб остаточно «докопатись» до істини, після закінчення білоруської десятирічки в Березі я наважився поступити у Львівський університет (на відділ логіки і психології), хоч навчатись у Бресті чи Мінську було куди ближче й зручніше.

Університет дав багато: тут я опанував норми літературної мови, ознайомився з науковими працями, які підтвердили правильність мого інтуїтивного спочатку вибору. Адже і українські, й білоруські, й російські авторитетні вчені відносять наше берестейське Полісся до українського мовно-етнічного ареалу. Наша говірка є складовою частиною північноукраїнського діалекту, поширеного від Бугу на заході й до Новгорода Сіверського на сході, тобто так говорять на півночі Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської і Чернігівської областей України. Візьміть фундаментальну тритомну працю видатного білоруського філолога, етнографа і фольклориста академіка Ю.Ф.Карського «Беларусы». Він, будучи об’єктивним і сумлінним дослідником, ясно і аргументовано вказує, що межа між українцями й білорусами на території Берестейщини проходить на лінії Туров-Лунінець-Береза-Селець-Пружани-Шерешово. До таких же висноків після аналізу великого фактичного матеріалу прийшла Московська діалектологічна комісія, яка в 1914 році видала карту східнослов’янських мов. Можна ще багато навести авторитетних імен істориків, етнографів, діалектологів. Лише дехто з політичних мотивів нині намагається по-іншому перемальовувати етнографічну карту.

Тепер, у зв’язку з демократизацією нашого суспільства і гласністю, я довідався, що немало моїх земляків пройшло подібний, складний і заплутаний, шлях національного усвідомлення, дехто побував навіть у сталінських концтаборах. І це трагічно. Кожна нормальна людина не може почувати себе повноцінною і щасливою, будучи безрідною. Це як діти сирітських приютів, що позбавлені так необхідного й захисного відчуття родини. Ті, що по черзі заволодівали нашою домою, намагалися використовувати несвідомий люд, тримати нас у невіданні, хто ми, якого роду-племені. Будучи працьовитим і талановитим, народ наш уже змалку соромиться своєї говірки, переймається комплексом неповноцінності, пристосовується до чужих. Небагатьом вдається крізь туман невідання чи дезінформації пробитись до світла. Моральний обов’язок їх — поділитись правдою із земляками.

  1997 р.

Дата добавления: 2023-10-13