Пояснило мені сонце. Сміявся телевізор зі штукарства. І ледве-ледве стримували сльози. Володимир ГОРОСЬ

Про свою відсутність вчора,

А сорока все сокоче,

Що воно не щире в чомусь.

То є правда: мряки повені,

Що поліські плеса мутить,

Не знайти і в Альбіоні.

Але ж сонце всемогутнє…

Чом вітрів не запросило

З океану, з Середзем’я?..

Пелехатеє Ярило

Пропадало в інших землях…

Це моя така підозра,

А земля та — то Одеса,

Де стрічала ти учора

Двадцять першу свою весну.

Ото ж сонце і пашіло

Там від твеї диво-вроди,

А Полісся полишило —

Хай тумани хороводять.

 * * *

Проплакав скрушно День побєди,

Каштани сум зроняли на бульварах,

Сміявся телевізор зі штукарства

Не наших — з-за межі комедіянтів.

І ледве-ледве стримували сльози

Старенькі люди, що могли перемагати.

                                        12.05.99 р.

                               * * *

Вигасає час зухвалий

Весняних повстань.

Літо втіху тиху хвалить,

Радить: перестань

Верховодити, буяти,

Досить. Вгомонись…

А я голуба крилатого

Підкидаю ввись.

Прославляй там час зухвалий

Весняних повстань!

Хай хоч неба сині зали

Квилять від жадань.   

* * *

Дерева вибачалися,

Що з листям розпрощалися,

Що голими гілками

Не захистити нас

Від натовпу цікавого,

Від сіверу лукавого

І від дощових трас.

 НЕ ЖДIТЬ ВЕСНИ ВIД БЕРЕЗНЯ

У цім жіночнім березні

ми, любі діти літечка,

без літості

намерзлися.

І сонечка не бачили,

І неба цвіту синього.

Були ми необачними

І вірили, як синові.

І він вже сам розгублений

У валянках на виході.

Та все ж його ми любимо

І кличем у день сміховий.

—Побудь, побудь ще, березню,

не буде квітень гніватись.

Запієм славу Велесу

І будем разом сіяти,

І радуватись сходами,

зеленими просторами…

— То як –—загаєшся з відходом?

— Та ні. Іду в історію…

Не ждіть весни від березня

І літечка — від вересня.

      ВОЛИНI

Там, де хвиля ніяк не засне,

Де туманів не любить вітер,

Б’ється серце твоє голосне,

Найчутливіше серце в світі.

Бір-боєць у тривозі живе —

За твою вболіває долю,

Просить царство усе лісове

Не любити повік неволю.

А дорога-сваволя стрілою летить —

Поминальні дрижать аж букети…

Як тебе вберегти від стальної орди?

… Не кажи їй, кохана, де ти.

                                    20.03.2000 р.

РІЧКА ПАМ’ЯТІ

Котить сни весняні,

               наче хвилі ясні,

                   річка пам’яті…

Їй неважко роки,

             як кора шкарубкі,

                            сплавити

 І вернути здалік,

             з молодечих доріг

                     образ юності,

Відродити в душі

     шелест-спів комишів—

                     свято любості.

Річко-річко,

                    тобі я молюся,

Нерухомо над плесом стою,

В задзеркалля твоє

                    все дивлюся,

Виглядаю кохану свою.

Молоду,

          як весняна хмаринка,

Що її вітер-легінь несе,

Золоту,

         як порання зоринка,

Що зронила проміннячко все.

Котить сни весняні,

           наче хвилі ясні,                                   

                    річка пам’яті…

Їй неважко…   

весна 2002

Володимир ГОРОСЬ

Володимир Олександрович Горось народився 11 серпня 1939 року в селі Величковичі Берестейського повіту (тепер Кам’янецького району) Поліського воєводства. (Село те, розташоване раніше над самим Західним Бугом, нові господарі, які з’явилися в 1939 році, незабаром пересунули подалі од річки — певно, щоб не заважало охороняти державний кордон, який тоді ж установився).

Навчався Володимир у початковій школі рідного села і в середній школі сусіднього села Новосілки. Потім служив в армії, а після неї влаштувався на роботу на молокозавод у Бересті. 1963 року юнак поступає у Ризьке мореходне училище. Здобувши тут спеціальність техніка-судномеханіка, п’ять років ходив у море — плавав на китобійному судні «Солідарний» Калінінградської антарктичної китобійної флотилії «Юрій Долгорукий». Повернувшись у рідні краї, деякий час працював майстром по підземних газопроводах у берестейському підприємстві «Міськгаз». Від 1977 року Володимир живе в рідних Величковичах. Працював слюсарем на тваринницькій фермі місцевого колективного господарства.

Віршувати Володимир почав російською мовою. На початку 90-х років, з відродженням українського громадсько-культурного життя на Берестейщині, спробував писати на українській мові, яка мало чим різниться від говірки його рідного Прибужжя. Вірші В.Горося друкувались у газеті «Голос Берестейщини», яку в 1991 — 1997 роках видавало Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області, в журналі «Над Бугом і Нарвою», котрий є виданням українців Підляшшя (Польща).

ТУТ БАТЬКIВЩИНА

 Тут і Буг тече близенько,

Б’є з землі криниця*.

Побіч тут з селом сусіднім

Річка Розтяжниця.   

І не тільки на Великдень                                                          

Сонце вранці грає —                                                                                                                            

Тут на рідній мові пісню

Соловей співає.

Тут колись мій батько землю

Орав, поле сіяв,

І не раз в війну страшенну

Вихор смерті віяв.

Тут колись-то моя мати                                                                 

(Не забуть ніколи)

Зустрічала з фронту брата,

А мене — із школи.

Тут я ще зовсім маленьким

Коня водив пасти,

Вечорами з бахурами

Бігав груші красти.

Звідси ми, селянські діти,

З батькової хати

Розлетілися по світі,

Наче пташенята.

Тут колись в старенькій хаті

     Пахло хлібом, квасом,

Хоч бувало і без хліба

І без квасу часом.

Тут у нас такії зорі,

Тут так жито грає,

Що не можу розказати —

   Слів таких немає.

_____________

  * криниця— джерело

Все тут гарне, миле, любе,

Скажу без сорому:

Рідний край та рідну мову

Не віддам нікому!

СВЯТКУЄМО РІЗДВО

Тихенький вечір. Ані шерхне,

Царять покій і хороство,

А місяць сипле срібло зверху

На землю, ліс і на село.

Ніхто не стукне, ниц не пісне,

Давно вже гомін сільський стих,

Десь дерво на морозі трісне

Та рипне під ногою сніг.

    Мабуть, в такую ось хвилину

 Зоря явилася волхвам —

 У Віфліємі Діва Сина

Родила в радість усім нам.

Прибрано в хаті. Тепла пічка,

Обрусок чистий на столі, —

На ньому сіно, хліб і свічка,

Колядний борщ коло куті.

І щоб у хаті жила згода,

За щастя в світі, за добро

Сім’я помолиться до Бога,

Щоб всім здоров’ячко було.

Щоб для малого і старого,

Для бідного і сироти

Теплом повіяло од Його,

Для всіх хватило доброти.

А завтра, в ранесенький ранок,

Ще спатиме моя сім’я,

Надійде свято на мій ганок:

— Стрічайте, люде, ось і я.

Я є привічу добрим словом,

Скажу, щоб було чути всім:

— Вітаю вас з Різдвом Христовим,

Iз святом світлим, дорогим!

Тут так було, так є і буде,

Нам гріє душі Божество,

Миліший світ, добріші люде,

Бо ми святкуємо Різдво.

   Я — ВОЛИНЯНИН

Тут мололось все, як в жорнах,

Але… Але розберусь,

Біла тут, Червона, Чорна,

Мала чи Велика Русь.

Всі носили свою мрію,

Щоб навіки вічні тут

Волинянину на шию

Свій накинути хомут.

Був москаль, поляк, литовець,

Мусьє, геноссе ще й спадар,

Але ж перший — українець

Тут од віку господар.

 З давен-давна свої межі

 Він як око шанував —

Каменець та красну Вежу

Волинянин збудував.

Живе з нами в нашій мові,

Не губляючи ефект,

В пісні, радості і горі

Український діалект.

Не москаль я, не литвинець,

Не ятвяг, не бiлорус,

Бо мiй пращур був волинець,—

Пам’ятаю і горджусь!

Дата добавления: 2023-10-13