Паралельні світи, паралельні світи

Не дають нам з тобою зустрітись.

Може, хтось з нас повинен сказати:   

                                                  «Прости»,

Ще не пізно назад повернути.

Та стоять поміж нас паралельні світи,

І тих слів не дають нам почути.

Календар листопадом втрачає листи,

І у серці — зажурена осінь.

Паралельні світи, паралельні світи

Нас в просторі і в часi розносять.

ПОЧУЙТЕ НАШ ГОЛОС

Почуйте наш голос, хто слухати вміє,

Хто вірить іще в справдливості суд,

Почуйте, — ще в нас не померла надія,

Що правити світом не має абсурд.

Ще ж люди живуть, що за правду боролись,

За мову, за волю сиділи в тюрмі,

Ще пісня не змовкла, почуйте ж наш голос,

Почуйте наш голос, — ми ще не німі.

Бо наші пісні вже звучать в перекладі

На мову «державну», немов не чужу.

Невже це тому, щоб сказати громаді,

Що Сталін провів справедливо межу?

Бог з нею, з межею, — вже що тут поробиш,

Аби нам дозволили знати своє.

Хай Бог вам не дасть страусову хворобу,

Почуйте наш голос, — ми поки що є…

* * *

Знову у далеких роках

Руки мої в тебе в руках.

Серце, мов сполоханий птах.

Травень і черемховий пах.

Вечір під холодним дощем.

Плечі твоїм вкриті плащем.

Тиша. Зупинилася мить.

Лише дощ у листі шумить.

Літа чи вже року то край?

Жита чи життя урожай?

В річці таких місць не знайти,

Двічі куди можна ввійти.

Знову повернула назад

Пам’ять у нічний зорепад.

Знову засвітився і згас

Спогад, світлий спогад крізь час.

      ПЕРШЕ КОХАННЯ

Не бурхливе, як річка,що у горах гуркоче,

Не гірке, як верба,не п’янке,як вино,

Моє перше кохання, мій чистенький

                                     струмочок,

Десь бринить у часах, що минули давно.

І коли я знеможусь у життєвім змаганні,

І здається, немає кому помогти,

Моє перше кохання, моя зірочка рання,

Сяє усміхом світлим на тлі темноти.

І коли я зневірюсь у надії останній,

Талісман мій тоді мені силу дає.

Береже мене й досі моє перше кохання.

Бережіть його, люди, в кого воно є.

О, ВАЛЕНТИНЕ…

Який чудний нам випав час!

У нім сюрпризів так багато.

Як сніг на голову, на нас

Звалилось дивовижне свято.

Цей день нагадує мені

Спортивно - масове змагання:

Кохаєш ти кого чи ні —

Признатись мусиш у коханні.

О, девальвація! І тут

Вона знайшла для себе обшир.

Знецінення людських почуть

Страшніше, чим пропажа грошей.

Всерйоз чи жартом — я боюсь

Почути від тебе признання,

Боюсь, що, як слова із уст,

Так з серця відлетить кохання.

Не трать цих скарбів золотих,

Тебе без слів я розумію.

Слова придумано для тих,

Хто серцем слухати не вміє.

Микола ГЕРАСИМИК

Микола Герасимик народився 29 березня 1956 року в глибинці Волинського Полісся, поблизу Волянського й Білого озер, в селі Хабарище Ратнівського району. Після школи служив в армії. 1988 року закінчив Українську сільськогосподарську академію. Вже два десятиліття живе й працює в Білорусі, в містечку Антопіль Дрогичинського району. Мальовнича поліська природа з її чистими плесами вимила, як признається сам автор, у його душі золоті камінчики поезії. Віршує Микола з дитячих літ, друкується від юнацької пори в багатьох білоруських та українських періодичних виданнях. 1998 року в Мінську вийшла перша книжка поета російською мовою «Полесский мёд». В передмові до збірки відомий білоруський поет Микола Трофимчук пише:

«Поезія — не найкращий засіб пізнати і утвердитись, розкритись і зосереджитись. Але це кращий сколошкувач спокою і чудові ліки од небажаного головного болю. Микола Герасимик, здається, це прекрасно розуміє. Це в крові його віршів. Вони ж бо більше од душі, ніж од інтелекту. Ось чому більшість з них легко кладеться на гітарні акорди. Микола рідко коли розстається з гітарою, і ця схильність до музицирування є родичкою його безпосередньої ліричності».

Поет підготував до друку збірку поезій на українській мові. Деякі з них пропонує читачам нашого видання.

Я ЙДУ ВПЕРЕД!

Дата добавления: 2023-10-13