Василь СТАСЮК. В земнях Світовіта

Василь Стасюк народився 23 серпня 1956 року в селі Луково Малорицького району. 1979 року закінчив географо-біологічний факультет Брестського педінституту. Працював учителем, з 1984 року завідує краєзнавчим відділом обласного Центру дитячого і юнацького туризму. Великою пасією Василя були туристські маршрути. У свій час він побував у багатьох турпоходах, долав гірські щити Алтаю, Кавказу, Карпат, Хібін, Західних Саян, Паміру…

Вподобання туризму йшло поруч із захопленням поезією. Вірші В.Стасюка — саме про красу доріг і людських почуттів, про дивовижу рідного Поліського краю. Нелегко освоювати стрімкі поетичні висоти, але й не випадає обходити їх стороною: веде ж бо до них хвилююча, непроминаюча стежина материнської мови. Вірші Василя, писані на діалекті рідного села, друкувалися в газеті «Берестейський Край».

                          ПОЧУЮ СЛОВО. НА РУДНЮЙ МОВИ

Якая мова                             З квиток і сонця,

Без руднього слова?                Писень безконцих, 

Того, що мати                           Того, що серцем

Колись сплела                          Своїм сповила.

Почую слово                      І де б не був ти,

На руднюй мови —                         Куди б не з’їхав —

Зайдеться серце,                        Забути край свуй

Весна в душі…                     Не зможеш ти.           

А коло хати,                                     Лежить на йому

Де став гукати,                     Отсвіт великий         

Світ білий густо,                   Од серця матера,       

Як хліб, пахтить.                    Од доброти…

ГРIХИ

Гріх невеликий, я прощу

Того, хто мову насаджяє.

Вун, мусить, щось не понімає —

Я про нацистув не пишу.

А хтось, буває в жизні всяко,

Од свеї мови, як собака

Дурний втикає од води…

Тулько й нужди.

І є такії — брати перших —

Що кроме свеї тіснеї верши

Не бачать світа… Начи мови

Не признають. Хай сплять здорови.

А є і здрадники, що ради

За гроши, славу і награди

Топтати всьо, що їх кормило,

В колодяз гадити щосили.

Якся приміримось,

Подам всім руки,

Но не прощу николи…

Послідьніх.

   ДОМА

Заслаб я, сохну,

Місця не находжу:

Душа моя вже там — а я

Чогося тут.

Туди дороги з вітром,

Там кожен день погоджий,

Мене там ліс і нива

Всьо не дождуцьця, ждуть.

Там тумани грибниї,

Там рано сіно косять

І просить стежка в поли,

Щоб я по юй пруйшовсь.

Волошки сині вії

Осиплють сльози – роси.

І мак почервоніє —

Нарешти ти прийшов!

Ти вирукся од доми,

Присудить-скаже мати,

Ти сохнеш без коріння —

Нарадить мні земня.

А люде скажуть: хлопчє,

Не зможеш окрияти

Без руднеї, без пісни,

Вона — душа твоя.

Заслаб я, сохну,

Місця не знаходжу…

ВIЧНА ЗИМА

Десь там, за горами,

Пшениця вже родить…

Весна на Поліссє

Нияк не приходить.

Весна не приходить,

Не шепчуцьця трави,

І мова одходить

В зельонуй дубрави.

Мова одходить,

І казка, і вєршик,

Одна тулько пісня

Живе, не здаєцьця!

Одна тулько пісня,

Як раньона пташка,

Пливе над Полісьсєм…

Спиваєцьця тяжко.

    СВИТЯЗЯНКА

Мусить, в пору тую,

Коли сонце грає,

Чи на радость людюм,

Чи на муки мні

Засвитилась зурка

Там на небокраю

В земнях Світовіта

Рано навесні.

Нашу легку крипу,

Як лебідку білу,

Колихав наш Свитязь

В туманах густих.

Солов’ї до ранку

Пісні-сни дарили

І звиніло сонце

В косах золотих…

Одгоріли літа,

Осинь одшуміла,

Одспивали зими,

Весни одцвили…

А мене той берег

Всьо не одпускає —

Пил зоряний, видно,

На стежках горить.

         НАДIЯ

Як пісня над озером,

Як зоряний пил,

Ведро надії —

Я — полюбив.

Було вже — падав,

Тяжко вставав,

Легко влюблявся,

Ледь — забував.

Заклявсь навіки.

Но — знов журба.

То, мусить, врода

Чи то судьба!?

Я подив-вітрик

Вам тихий шлю.

А бурю в серци

Таю, таю…

ЖИВАЯ ВОДА

Гоючу водицю

З чудо - криници

П'ю — не нап'юсь.

В любеї очи

З ранку до ночи —

Не надивлюсь.

Сонь мні наснився:

Сохне криниця,

Води не стає.

Мучусь — вглядаюсь,

Чи ще струменицьця

Щясцє моє?

Знов сонь мні сницьця:

Замерзла криниця —

Черпаю дарма.

Вглядаюсь в очи,

Вірити хочу:

Там льоду нема?!

Сонечком гляну,

Хмаркою стану —

Вильлюсь до дна…

Тулько б свитилась

В очях твоїх чиста,

Живая вода.    

    * * *

Нема того, нема сього,

А тоє дорогоє.

Було ярмо. І без ярма

Не розийтись з бидою.

На захуд — наволоч, хмарі,

Зихуд всьо кривавіє…

А в нас — травиця проросла!

То квітня чяс, поруг весни,

поря надії…

ДОРОГА ДО ДОМИ

Бачив я, як пташка замерзає —

Голову ховає пуд крило,

Риба, як навіки засинає,

То шукає рудний очерот.

І людина вік свуй доживати

Хоче там, де білий світ пахтить,

Де душі не пузно окрияти,

Де лучинка пам’яти горить.

Но коли ти здрадив своюй Доми,

Не помиг, не заступивсь, не застеруг,

Не ворочайсь… Вдома всьо видомо,

Там високий для тебе поруг.

Дата добавления: 2023-10-13