Високий і дужий,. м. Бересть 25.08.97 р.

Мене на руках ти тримав,

А побіч з дитинством

Цвіли казок ружі —

  Сусід нас на фото знімав.

                 м. Бересть 25.08.97 р.

       В КРАЇНІ ДИТИНСТВА

Остались подруг там розмови

Про тайни життєвих кругів,

Твої, бабусю, одговори

Од злих людей і ворогів.

Там запах мар і всіх надій,

Там дощ мене в слезах целує,

Там ангел мій — він чародій,

Літає, жде мене, сумує.

Там інший сніг, там інший вітер, —

Він душу тайно обнімає,

І знов не муторно вже жити…

Хто силу рідних місць не знає?                          

                                        м.Бересть 1996 р.

ЗЕМЛЯ МОЯ

Вчора Весна - Чарівниця

Землю будила від сна

Свею живею криницею

Чар; — та і зникла Зима. —

Весна і осень, літо і зима…

Земля моя, життя моє в тобі!

Куточка серцу ліпшого нема, —

І біль і радість — все храню в собі…

Самими сердечними словами

Дитинство вспоминаю, Тевелі…

І з маминими теплими руками

Порівнюю тепло свеї Землі.

Тут сум, надії, першая любов —

Тут хмари, сонце, віра, правда наша!

Тут серце б’єтся; замирає знов; —

Вода живая наповняє чаши!

м.Бересть 2000 р.

ПІСНЯ ОСЕНІ

Небо хмуриться часто, ридає

І повітря стискається холодом.

Жовте листе вальсує, литає,

Шурхотить під ногами золотом.

Засихають здивовані квіти, —

Сад зажурений одяг скидає…

Ой, не хутко вже вернется літо —

Осень довгую пісню співає.

Все, що пестило сонце, леліяло,

Ціпеніє, позбавлене ласки;

Осень сумною свею силою

Розмиває зеленії краски.

Вітер ночі і дні рахує, —

Для всього у природі свій час:

На Поліссі знов осень сумує…

Не останній —не перший раз.

      м.Бересть 14.09.98 р.

ЗИМА НА БЕРЕСТЕЙЩИНИ

Сніжним вихрем зима закружилась

Над хатами, лісами, лугами;

І надовго у нас заблудилась —

Білий шовк скрипить під ногами.

На вікнах чудові узори,

У дворі вже з’явивсь сніговик.

Покоряються санками гори –—

Радість, щастя для діток малих.

Замерзлії птушки не скачуть,

Здається мені, що вони,

Заснувши під місяцем, бачать

Ласкавиї очи весни.

А мороз розійшовсь не на жарти,

Лід люстерком над озером ліг —

Рождество вже Христове завтра,

Подарунки, дитячий сміх.

Так природа свій одяг змінила…

Берестейщина, рідний мій край —

І зимою, і літом милий,

Будь в серцях дорогим, процвітай!

 м.Бересть 1997 р.

ХРЕЩЕНСЬКИЙ ВЕЧОР

Вечор хрещенський зимовий —

Спішать ворожити дівчата,

Про хлопців ведуть розмови, —

Долю свою хочуть знати.

Мниго вже літ пробігло…

Дівчата так само збирались, —

До кожної щастя прибилось —

Не з кожною радість зосталась.

Клював півень чорний зерно —

Заміж першая вийде яка?

Стукотіли сусідці в вікно —

Звати як мого жениха?

Серця замирали, здавалось,—

Розкривається наша доля;

Ворожили і трошки лякались,

В очах був і страх, і воля.

Страждають дівчата, ворожать, —

Кого хлопці щиро кохають?

Що мукам сердечним поможе —

Ніколі про те не узнають…

м.Бересть 28 грудня 1997 р.

 РОЗМОВА…

Я не хочу побачити море,

Гір далеких не треба мені; —

Не була я ніде — і не горе,

Все далеке я бачу ві сні.

В серці завше мій рідний край, —

Ліс великий! — не смій заблудитись,

Не шумить тільки зрубаний гай…

І з «Гори» дітям вже не скотитись…

За путями не знайдеш оріхів —

Всю посадку зрівняли з земльою,

І щебечуть там пташки тихо —

Розмовляють по-свойму зі мною.

Навиваються з теї розмови

Жаль і біль…

Нам і далі тут жити,

Свій куточок, як рідную мову, —

Відновляти і вік любити.

САМОСВІДОМОСТІ КОЛОС

Конференція — стіни мовчали…

Голоси всі злились в один голос,

Міцно пісня єдино звучала;

Не зігнеться вже в полі наш колос.

По зернятках, по малих крупицях

Самосвідомість збирається.

Спокійно вже людям не спиться —

Бо в них власний дух просипається.

Полісся сльозами вмивалось,

Тяжкий час не можна забути.

Колись і за пісню змагались, —

Щоб з мовою рідною бути,

Якая ласкає, як мати

Слух дітям, бальзам ллє на серце.

Невже нашим внукам не знати,

Що Біг дав і нам к світу дверці?

Мова в серцях сохранилась!

Мова не хоче вмирати!

В книжках рідним словом не снилась —

Не вчились на ній ми писати.

Нехай на Поліссі живе

Хотіння до самоосвіти,

Нихто колос наш не зігне,

Бо ми всі Землi свеї діти!

м.Бересть 1998 р.

НАША З ВАМИ СИЛА

У кожного своя дорога —

Кому куди путь не лежить,

А сходимо ми всі з порога,

Де взяти старт нам надлежить.

Хто прямо йде, а хто направо,

Кого наліво занесе,

Комусь дано зжинати славу,

А інший смуток всім несе.

Одному жити — як не бути,

А тому діло до всього, —

Життя прожити — не забути

Криницю слова своєго!

Вона культури є основа!

Вона од Бога всім дана!

Живая рідная нам мова,

Якую чуємо здавна.

Бо в тому наша з вами сила,

Яка наш край скрізь охраняла,

Од сна вона людей будила,

Щоб хто ми є — не забували.

Хто йде наліво, хто направо,

Але ж шануйте корені,

Бо в тому буде наша слава,

І не згорить вона в огні.

                       м.Бересть 1996 р.

Олена ІГНАТЮК

Народилася 23 лютого 1962 року в селі Осовці Дрогичинського району. Закінчивши філологічний факультет Брестського державного педінституту, вчителювала, була викладачем в інституті. 1992 року захистила кандидатську дисертацію на тему “Синтез поезії та живопису”. Нині — старший науковий співробітник Національного науково-освітнього центру імені Ф. Скорини в Мінську.

           Віршує Олена на білоруській та російській мовах, а також на говірці свого рідного села. Білоруські вірші друкувалися в часописах “Крыніца”, “Бярозка”, “Нёман”, “Роднае Слова”, “Беларусь”. 2000 року в Мінську побачила світ її перша поетична збірка “Нота Ля”. О. Ігнатюк прийнято в Союз білоруських письменників.

МАЛЬВОВА ХАТА

                          Скраю поля наша хата,

Скраю ліса, скраю неба…

Криллєм ластовок крилата

                            наша хата…

  Мальви в¢ються каля хати —

                          жовти, біли, розовати…

                          Я їх буду поливати

  скраю мальвового неба…

                         А мині ни мниго треба.

Сіном вислана подлога,

Тут пахнєть окропом стіни.

                     Ранком я каля порога

                     віршики вучу красіви —

                     разом з котиком на пару…

                     Молока він ни попросить,

                      засмиєцца, заголосить…

                     Я ж подам йому смитану.

                     Бабка Прузя — моя нянька.

                     І систринка — моя Танька.

Півник — гость золотобокий.

                     Моя ж мама — голубиця…

                     Небо тильки проясницця —

                     ручники почнуть стірати

         каля мальвовиї хати,

         скраю мальвового неба…

                     А мині — ни мниго треба.

                     І бисєдка в конці сада

                     поглядає виновато:

                     ни счастує виноградом

                     скраю мальвового неба…

                     Виноград поспіє в госинь,

єк спадуть на землю роси…

                     А мині ни мниго треба.

                     А подвір¢є в повичір¢є

                     ỳсмихнецця, єк висіллє:

                     бо на лузі скрипка грає…

                     Мо′, про літо?

                     То милодия такая…

                     Шо подвір¢є утикає

 од мине — на луг широкий…

                       З півником золотобоким,

                       з гусаком каля дороги —

                                      шо на жито…

                       Липи одцвитають гучно:

пчольно-співно, співно-жучно,

                       скраю мальвового неба…

 Липов цвіт — одне стараннє

            на визнаннє,

                  на признаннє…

           А мині ни мниго треба.

           ВИСНА

                  Висна хай приходить,

                            мине хай находить

                  у самим куточку Полісся.

                  І сонце хай буде!

                  І хай буде бура!

                  На дериви ворон завівся.

                  Живе він, єк пан…

                  Висна, єк подман.

                  У самим куточку Полісся.

                  Притулицця небо

                  до нашиї хати,

                  єк сонечко гляне на стріху.

      І стане подвірок таким голосатим,

        Таким гусаком каля хати кусатим…

              Нима — ни знаходить свою він гусиху.

                  А деся на волі

                  живе моя доля:

                  по тонкому небу пливе.

   Мо′, птушкию з лісу…

                  Мо′, квіткию с поля…

                  Ни хоче і знати мине.

      УРОКИ ЗІЄДОНІСА: ОСОВЕЦЬКИ ЄПІФАНІЇ

 Танго з мидвідєм

Блищить стина лісу. Мо', соничко її позолотило… Мо', дощик жемчуговим пилом окропив… А що…, єк ліс гетий — тіятра. Тоді стина лісу оно заслонка — занавіс театральниї сцени. А хто ж тоді режисьор?                                                                         

 Во, посирид поля, хтось покинув повну хуру гарбузив, покрашених в яркиї тони / а коник десь згубився в ліси?/ Жовтлєви, яснозильони і навить біли гарбузи – повітрано – блищєчи, єк надути шари. Мо', такиї гарбузи-шари і є режисьори лісу?

А ти страх-чучало, що на шнурку картоплискув? Мо', ти режисьор? Чаго ж повернуто спиною до лісу? А ти видом повирнися. Хай гузікови твої вочи так засвітяцця щєстєм, єк грають на скрипци сосни про щєстє…

Раптом заслонка лісу росступилась, і я побачила дивну картіну: молодая дівчина, з моїм видом і моїм голосом, вучила мидвідя танцьовати танго. А мидвідь-нивміка злився і ричєв. Бо биз таланту… І чого ж полюбив гету дівчину-гулявицю в мнякусіньким, єк мох, пеньюари… Дивна картінка?! Нивже тая, шо на авансцени хвойового лісу і що в моховим пеньюари — гета я? А хто ж тоді я…, правдична… Тая, шо ни в ліси, а на шнурку картоплискув, забавляюся с чучалом?..

Одне знаю: ходить-походжає каля лісу моя найліпша режисьорська думка; вона то і придумала гетий таниць з мидвідєм.

А мидвідь?.. Був колись осовецьким поетом. Уже рік пройшов, єк мій чоловік /поет/ втік з сила в ліс… Там і живе… мидвідєм. Блукає по ліси — вліто. Спить — зимою.

А мині так хочицця його полюбити…

А мині так хочицця його збудити…

 А я ношу на собі небо

Кажон раз, єк я подсинюю свої коси гетим нимецьким ''лондо-колором'', то думаю, шо ношу на собі небо. Мо', і так: я ношу синюткий оболок на голові, виходжу з хати на подвір¢є і, вглядаючися в глибиню росяного саду, чомусь жду дощу.

А ти завидуй мині, вороняка!

Чи ти уміїш носити на собі небо?

Поночоту холодного ночного поля держиш на своїм крилі…

А ти, конику, що так бизгучно, єк в нимим кіно, пробіг по вулиці… Завидуй мині! Хоч і носиш на собі гриву рижого госінного лісу, все ж рижа грива — ни небо…

А ти , мій осовецький художнік? Хутчій нарисуй мине з оболоком. Чого ж ни рисуїш? Видомо: ти — ни Ренуар, а я ни твоя Ліза.

Я думала, що ношу небо на собі… А небо так ни думало. І оно заре, в пониділок, — єк коник ни пробіг більш по моєй ''кіновулиці'', і єк чорний ворон скинув з крила поночоту, і єк осовецький художнік пиристав бути тильки осовецьким — поїхав в дальоку Америку зароблєти гроши і забув навить про мине, про тую, що подобная на Лізу — дамочку з картіни Ренуара, — оно заре, в гетий пониділок, полинули на моє подвір¢є дощі. Змили ''лондо-колор'', похварбовали мої коси собою. А я ношу на голові — дощі. Вплила їх, єк лєнти, в косу… і прихорошила їх брошкию винограду.

Травинка

А ти, такая ладна, висока, артистична, єк топ-модель Лєтіция Каста, раптом стала маленькию травинкию. І де?.. У нашим осовецьким госінним городи. Вже сплів тонку сітку свойого щєстя павук — повісив сушитися її на плоту…

А ти, такая маленька… Льокотиш… Боїшся, що ущипне за спину гусак чи вкусить за пальця якая кузяка.

Ни бійся… Гето полюбило тибе моє гоко, огорнуло в світлу намитку і хоче пирисилити в хвойовий ліс, де живуть смолисти зильони шпильки… Єк і ти, травинка, вони маленьки, али ж якиї гордячи, ни плачуть…

Моя осовецька топ-модель, ни шкодуй, що ти стала травинкою.

 Відай же: всьому виликому хочицця бути малим… Так, ліс хоче бути тильки одним деривом, а дериво — певно, насінним зернятом. Мо', і корсиканка Лєтіция Каста хоче бачити сибе маленькию брошкию на свойому плюшовому платті… Брошка думає, що стане навить брильянтинкию…

І ни забудь, травинка, що і весь мій осовецький город, де ти заре ростеш, хоче бути тильки тобою. Мо', ти тая ниточка, з якеї пані Природа колись почала ткати одежу для Полісся рідного.

Дата добавления: 2023-10-13