Валентин ВЕЙНЕР-ГАБУДА. Лежать та висять рушники —

Народився я 5 серпня 1965 року в Мінську. В молоді роки часто їздив в село Вавуличі на Берестейщині, звідки родом моя мама. Там до сих пір живе моя бабуся Габуда Ганна Федорівна. А дідусь мій народився в Галичині, недалеко од Перемишля. На все життя запам’ятав я і полюбив поетичну бабусину мову, її пісні та казки. Дідусь розповідав мені про чарівні Карпати, про козаків, свою батьківщину. Маленького брав мене з собою в ліс, на сінокоси…

Після школи й служби в армії я поступив на навчаня в Білоруський державний університет, на географічний факультет. Дипломну роботу писав про корисні копалини Західного Полісся. Пам’ятається, кожну главу дипломної роботи починав епіграфом з моїх віршів на українській мові. Скінчивши університет, працював в Інституті екології Академії наук Республіки Білорусь.

Вірші почав писати в шостому класі. Коли читав їх дідусеві, той дуже радів і пишався мною, показував мої вірші сельчанам. Школярем я надсилав свої спроби на Україну, в районну газету. Там “виявляли цікавість” і просили писати.

Крім поезії, захопився був туризмом. Сходив усю Волинь, Карпати, Середню Азію. Тепер захоплююсь іще різьбою по дереву. Але писати також не покидаю. Брав участь у конкурсі «Гранослов — 95», що проводився в Україні. Мої вірші були відзначені і рекомендовані для публікації «чималою добіркою». Жаль, що організатори конкурсу не дотримали слова і віршів моїх так і не надрукували…

   Валентин Вейнер-Габуда.

                         Грудень 1996 року

РIДНИЙ КРАЙ

Люблю сей край, де все своє,

Знайоме — і ліси, і доли…

Люблю, як сонечко встає,

Та й Стир пливе край видноколу;

Де відбивається в воді

Світання полиск веселковий,

Стрункі берізки молоді,

Грабки, тінистий гай дубовий;

Де все з дитинства знаю я —

Напівзотлілий хрест могильний

Старий, козацький, солов’я,

Хатки небілені та білі,

Дівоцьку пісню, що бере

За душу саму, верби й греблю…

І доти ся любов не вмре,

Аж поки сам не зійду в землю.

                          Липень 1986 р.

       ФЕДОРОВI

У Мінську українців є багато,

А найщиріший — Хведор Котяш з них,

Бо вирішив він піснею підняти

Упавший дух товаришів моїх.

Собі ніколи не шукав він слави —

Душею всею за громаду дбав.

Останні сяють в небі вже заграви,

Але додому він не поспішав.

Не зна спочинку він після роботи —

Готує товариство в співаки.

І вдома має всякії турботи,

Але приходе й змахами руки

Нас, недоумків, змушує співати —

Яким би хворим, втомленим не був.

Не кидав хором він диригувати,

Бо пісні нашої не позабув!

І, мріється, ніколи не забуде —

Свята любов поліської душі

Жила, живе та жити в ньому буде —

Як за таких людей не напиши!

У Мінську українців є багато,

І найщиріший Хведор Котяш з них,

Бо вирішив він піснею підняти

Упавший дух товаришів моїх.

                   Грудень 1995 р. м.Мінськ.

 РУШНИКИ

Лежать та висять рушники —

Бабусине шиття —

Зелена травка, ліс, квітки —

Уся краса життя.

Дивлюся я на рушники,

І в розумі моїм

Снуються спогади-думки:

Перед очима — дім,

За житнім полем мріє луг,

А далі темний гай

Піднявся, мов стіна, навкруг, —

Поліський рідний край!

І де б не був я, рідний кут —

Святиня всіх святинь,

Чому? Бо просто зріс я тут,

А зветься він — Волинь.

    ЖУРАВЛI

Йде красуня-весна по землі,

Зеленіють діброви та гори.

Линуть з півдня до нас журавлі,

З ясним сонцем весняним говорять.

В небі з піснею кру-кру-кру-кру

Проліта журавлиная стая.

Чую пісню ту, знаю — не вмру,

Весну гості з далекого краю

Нам на крилах своїх принесли

Понад ниви, діброви та гори.

Тягнуть клином до нас журавлі

З ясним сонцем весняним говорять.

                            Грудень 1995 р.

             СОН

…Як я колись збирався навеснi

Iти у свiт незнаними шляхами…

                                               (З пiснi)

Раз трапилось таке зі мною уві сні —

Мене в дорогу виряджала мати.

Чого воно наснилося мені?

Чень є таке, що навіть і сказати

Про те неможна, чи бракує слів?

Ні, інше, іншеє, слова лише мана,

Бо є в людини вище, щось від Бога.

Напевно, так, бо нам в житті дана

Лише одна, однісінька дорога.

То правда, довгу житку людям Бог дає,

Але псують її вони самі, чи, може,

З його руки, знов таки кожному своє.

Той садить сад, а той корчі руба

та вириває рожі.

Ну ось і кажуть мати: поміркуй,

Щоденні злидні і тяжкі негоди

Насаджують в серцях людських, почуй,

Мій сину, злобу, і марніє врода,

Черствіють душі. Ні, се не спроста,

Що гинуть геть від лиха добрі люди,

Бо кривда замуровує уста

Намертво — скрізь наруги,що ж пак буде?

Та, дійсно,міркувати є над чим.

Хрест — це єдине, все, що поза ним, —

Мана й брехня, о так, синочку милий,

Візьми сей крижик, одягни собі

На шию, буде, сину, допомога

Тобі в отій нерівній боротьбі

З спокусою та сміло руш в дорогу…

Я хрестика на шию пов’язав

Та й в світ пішов незнаними шляхами

І довго ще у спогадах стояв

Перед очима тихий усміх мами.

СЕЛО В РОЖЕВIМ РАНКУ

Чи знаєте ви-те поліські села,

Що в пущах болотяних поховались?

Уздовж шляхів, старці мов невеселі,

Кремезні осокори повставали.

А верби, нахиливши гілки-коси,

Завмерли край плотів понад ставами.

Жене дівчатко корови на роси —

Ступа по травах босими ногами.

Десь журавель поскрипує при хаті,

Сплять стріхи хаток, лишаями вкриті.

Бабуся вийшла в сад курей скликати

Попід грушки, дощем вечірнім вмиті.

Там-сям біліють свіжо хаток стіни,

На світ сліпі віконця позирають,

Край хат цвітуть вишні, корчі тернини,

Ялини чорні світло закривають.

Ніби злякались сонця бідні люди,

Що в низьких хатках вік вікують,

Бояться, наче щось недобре буде,

Як їхні голоси чужі почують.

Село завмерло у рожевім ранку,

Природа мати щойно оживає…

Сиджу собі та й думаю на ганку:

Як той живе, хто рідне не кохає?

ЧОРНА БИЛЬ

(вiрш-роздум)

Ужо не радуюць кветкi

I не цягнуць грыбы…

     (Бiлоруська пiсня)

Хочеться знати, що буде, людки.

Ніц не буває так просто —

Біль голови та постійні думки —

Рік усе згадуєсь… шостий,

Вибух Чорнобиля — марне життя?

Молодість військом вже вбита!

Місяць під Гомелем — все в забуття?

Треба було мені жити?

Квітка чужа, та не тягне в гриби.

Світ білий пеклом зробився!

Чортик з Рокитка вола із верби

Давньої: — Ще й не нажився? —

В душу б’є підлий його голосок.

Далі! Що буде — хай буде!

Гляну навколо останній разок:

Держаться добрії люди!

       СПIВАЧЦI

Льони цвітуть, аж синьо геть навколо.

Неначе озеро блакиттю сяє,

І десь далеко біля видноколу

Журбу дівоцький голос виливає.

Ніде не можна нам без пісні жити —

Нех вона стане золотим зерном.

Будь же, дівчинонько, мов Боже жито,

Співай же, люба — в тім добре одно.

У твоїй пісні смуток, біль та щастя —

Усі дівоцькі щирі почуття.

Нехай покинуть лихо та напасті

І переможе знов таки життя!

ВЕРХОВИНА ШУМИТЬ

Верховина шумить, хоча й вітру нема.

Тихий стогін соснового бору.

Плаче смутна верба,листям бук шелестить,

Кажуть казку карпатськії гори.

Ходять часто холодні тумани по них,

Чорні хмари снуються з дощами.

Мчать бурхливі потоки у зворах глухих,

Що водою мене пригощали.

Коли днини ясної лиш змії лежать —

Гидке тіло на каменю гріють,

Сонце палить, як схили кременні Карпат,

Де малини з ожинами спіють.

Дуже давня та казка лісистих Карпат

Про хорватів, про князя Данила,

Лядські війни, татарів та Довбуша клад…

Все цікаво, все слухати мило.

Верховина шумить, хоча й вітру нема

Тихий стогін соснового бору,

Плаче смутна верба,

Листям бук шелестить,

Кажуть казку Карпатськії гори.

                                   Грудень 1995 р.

 ОСIННЯ КОЛИСКОВА

Додолу пада листячко кльонове,

Дзвенить од вітру на бору соснина.

Свою співає осінь колискову

І мріється, що знову я дитина.

Сей ліс осінній — то моя колиска.

Лежу собі під дубом та й дивлюся

В прозору далечінь, гіллячка тріска

Суха в огні, лежу й не ворухнуся.

Повільно паде листячко кльонове,

Літа в повітрі тихім павутина,

Мені співає осінь колискову,

І мрiється, що знову я дитина.

Грудень 1995 р.

КИЇВ

Вітаю, Києве, мій друже любий —

Церкви, мережу вулиць, кручі, далі,

Мости, причали, заводськії труби !

Вітаю, Дніпре, батьку наш предавній !

Була тут мови нашої колиска,

Летіло слово Русь у світ широкий:

До новгородських нив було не близько,

До Волги, до Карпат — та на всі боки.

По золоту акацій, лип, каштанів

Іду з Хрещатика в вечірню пору ;

Я на Андріївському взвозі стану,

Дивлюся за Славуту на простору.

Безмежжя див красується довкола —

Неначе цілий світ в руках тримаю…

А там далеко, біля виднокола,

Червоно сонце за ліси сідає.

                                  Грудень 1995р.

 ГАЙДАМАЦЬКИЙ

Вперед, хлоп’ята, з правдою на силу,

З вогнем завзяття бісівським в очах

Іти на рожна, аж до смерті сміло,

Важкий свій хрест тягнути на плечах.

Вперед, орли, за мир, за Україну!

Хай війни згинуть,

Боєм проти зла.

Там, де лишили вороги руїну,

Травиця повз каміння проросла.

З наукою, знанням вперед, братове,

Проти незнання, мороку, пітьми,

З брехнею схрестимо шаблі за нове

Майбутнє світле, радіснеє ми!

За волю, віру, козаченьки, рвіться,

Так, як зі скелі молода трава

До неба тягне, як вода в криниці

На світло шлях крізь землю пробива.

Ще не вродилось гостреє желізо,

Щоб міць живого духу погубить.

Хай грішне тіло супостат зарізав —

Душа, одне, пірнає у блакить.

СОН З ДИТИНСТВА

Мені наснилось золотеє жниво,

Я між снопами відпочить приліг.

Теплом в повітря диха зжата нива.

Лежу собі та сплю без задніх ніг.

І бачу знов таки своє Полісся,

Як жив в своєму милому селі,

Гриби шукав там, ходячи по лісі,

Йшов по брусниці у той самий ліс.

Не знаючи злиденних пут та горя,

В ставку купався, з хлопцями гуляв,

І навіть по коліна було море…

Прокинувся — та знов засумував.

Життя людей — що та стерниста нива,

Яку не пройдеш, на вколовши ніг.

То треба жити гарно та щасливо,

Навчити цьому діточок своїх.

БЕРЕСТЕЄЦЬ

Усе проходить, все минає,

Ніби-то й зовсім не було.

Його за плугом я в’являю —

Втирає рукавом чоло.

Щоденні злидні та робота

Зморшками вкрили геть його

І падають краплини поту

На свитку прадіда мого.

Душею завше він дитина,

Хоч сивина у бороді,

Тому, що змалку корчив спину,

Весь вік у тяжкому труді.

Де землю плуг його розриє,

Небавом жовтії жита

Устануть, ниву колос вкриє —

Недармо йдуть тяжкі літа.

І вельми хочеться жадати,

Коб та поліськая земля

Могла віками хліб давати,

Яку рука його справля…

    СНIГУРI

Пада білий сніг лапатий,

Зимно, січень на дворі.

На бузку край меї хати

Посідали снігурі.

Хліба щедрою рукою

Бабця тим пташкам дали,

Зиму добрую з собою

Чень на крилах принесли

Нам з холодної країни.

А сніг падає невпинно

На поліськії лани.

І цвірінькають ті птички,

Хлібець весело клюють,

Ради. Меншая сестричка

Каже: “Зиму заберуть

На малих крильчєтках скоро!”

Ситі, добре заре в нас.

На своє холодне море

Полетять — настане час.

І земнє поліська бідна

Пробудиться оді сна,

Причалапає в сад рідна,

Щедра матінка весна.

Паде білий сніг лапатий,

Рожевіє од зорі.

На шипшині коло хати —

Ніби ружі, снігурі.

     СЕЛО

І знову бачу я село поліське,

Ніби раніш, іще як був дитинов, —

У хаті висить край стіни колиска,

Склика курей бабуся попід тином,

Шумить бур’ян посохлий, верби гнуться

Під вітром, що аж з ніг валить, осіннім,

Та меншії брати чомусь сміються,

Як дідо мій край клуні корчить спину —

Сусідам робить колесо до возу.

Пиляє швагор дрова коло плоту —

Чень скоро вдарять першії морози,

Останню роблять у селі роботу.

Чи я щасливим був у тую пору?

Зароджувались першії надії

Та розвивались — їхав віз під гору —

І знов наверх — літа мої малії.

Чи зла я не зазнав тоді й пориви

Дух не бурили щирі та гарячі?

Чи слів не було й не дивились криво

Старі за витівки мої дитячі?

Село, дитинство. Жаль, що се минуло,

Але зостався дух, а то є сила —

Знання життя — всього того, що було,

Дає людині журавлині крила.

Дата добавления: 2023-10-13