Наталка БАБИНА

 Наталка Бабина народилася в селі Заказанка поблизу Берестя 1966 року. Живе в Мінську. Перекладачка, письменниця. Пише білоруською та українською мовами. Сестра письменника Андрія Динька.

КРОВІ НЕ ПОВИДНО БУТИ ВИДНО

новела

Так казав той доктор, що лічив її матінку. Повний, з пишними білими вусами, він відправив всіх на двір, але вона, тоді чотирилітня дівчинка, вирвалася з батькових рук і втекла. За рогом хати вона влізла на загату і все бачила крізь вікно. Доктор відкинув стареньку капу, якою була накрита мати, навіть крізь малюсіньке віконце була знати величезна темна пляма крові, що розповзлася під нею, рухи доктора були обережними і спокійними, він погладив матір по руці, щось сказав їй, знесиленій, розплатаній, доктору прийшлося самому зогнути матері ноги в колінах і притримувати їх однією рукою, поки другою, обтягнутою, як облитою, гумовою рукавичкою, він щось мацав в матері всередині. Потім він мив скривавлену рукавичку на дворі, а батько зливав йому з кружки.

« Крові не повидно бути видно, — казав доктор.—Чи з горла, чи з вуха, чи з дупи кров покажеться, чи то з носа йде часто — тре їхати до доктора. Якби ви відразу мене покликали, то, може, в лікарні… А так… Післяродове запалення, це, відаєте…»

Батько повіз возом пана доктора назад в Брест, а тітка Ганна, яку батько покликав побути з хворою та дітьми, покормила їх з братом. От цікаво, поки тітка Ганна жила не з ними, вона давала їм їсти, а опісля, коли батько на їй оженився — нє. При матери їм з братом завжди можна було відрізати скибку від хліба, що лежав на столі, а тітка Ганна стала робити на хлібові значки і так увиває його в настильник, щоб вони не могли взяти тишком. Тільки своїм дітям дає. Батько привів їх місяців через три після смерті матері — тітку Ганну та трьох її хлопчиків, якраз перед жнивами. А маленький братик теж вмер. Батько жував йому м’якиш, загортав жуйку в чисту шматочку, мочив в молоці та й давав смоктати, але братик помер. Труну з матір’ю несли вшістьох, а труну з хлопчиком дядько Йван тримав під пахвою… Назавтра після поховання вона намовила брата піти на кладовище та розгорнути мамину могилу. Треба розгорнути, відірвати віко труни, казала вона, хай мати встане, хай йде додому, бо їм, малим, неможливо без її…. Тоді вона нічогісінько не боялася, — ні кладовища, ні мертвих. Тепер знає, що треба боятися — нечистої сили і поганих, лихих людей... Стара Савчиха, до якої за ці роки вона втоптала чорну дорогу, навчила її, що треба казати, коли з-за греблі раптом вискочить чорт, і коли кличе, закликає в жито русалка, і коли зустрінеш де тіло без душі, що блукає по землі … «А супроти лихих людей нема замови, — казала Савчиха. — Ні замови, ні молитви. Треба тільки Бога просити, щоб тримав лихих людей від нас якнайдальше »…

…А сьогодні вперше впав білий мороз. Стежка тверда і зимна-зимна. Босі ноги змерзли, аж шпари в пальці зайшли. Вона їде хутко, підбігом, от вже і корч вербняку, за яким стежка повертає до Буга.

«Баби, кохані, несіте онучі засрані, сім літ не прані»— так кричить лахмітник, як їде по селі. Чом це згадалося? Вона ж свої онучі якраз буде прати.

Низькі хмарі повзуть з-за Буга, темні, тим більш темні, що на їх тлі тріпотять червоні осики і сяють золоті осокори. Певно, буде сніг. Хутко Покрова.

На березі вона, не затримуючись, підібрала спідницю та розстебнула шпильку, якою була застебнута сорочка , вихопила з-під себе зложену вчетверо ганчірочку і, зручніше підібравши спідницю та сорочку, з розгону скочила в річку. Від зимної води, що доходила до клубів, одразу зайняло дух, а тоді стало тепло. Вона засміялася і присіла.

Вона була повна молодістю, як повниться восени силою жолудь, як повниться водою річка навесні. Боліли руки й спина, бо вчора вони з батьком цілий день молотили, тягнуло знизу живота, бо сьогодні в її перший день на сорочці, але і ці болі, як і почуття чистоти, що з’явилося, коли вона вибралася на берег і обтерла ноги рушником, і гусяча шкура, і дряпинка на долоні, що запекла в воді, — все гукало: я жива, я міцна, я щаслива, я чекаю…

Вона упорядкувалася з чистою ганчіркою, а замазану кров’ю присіла помити. Чорна, з ночі, кров по краях, свіжа, яскраво-червона, посередині, онучечка пливе по воді, тягнуться від неї димні смуги, в зимній воді червоніють пальці. Крові не має бути видно. Коли з неї полилося вперше, вона злякалася, що тепер вмре, як тоді мати, але зараз вона вже відає, що той доктор казав неточно: коли ти дівчина, то щомісяця ллється з тебе кров, як з рукава, а тобі хоч би що. Управившись, вона затиснула мокру онучечку в руці, щоб ніхто не побачив, і побігла додому.

Вітер, змішаний з синіми пасмами часу, підштовхував її в спину, забігав наперед, повівав у твар, а то забирався під спідницю. Вона бігла. Вона чекала.

Вона не відала, що прийде час, і чоловік скаже їй: «Ти моє серденько», — але це буде неправда. Не відала, що прийде час, і інший чоловік скаже їй: «Ти сука», — але і це буде неправда. Не відала, що життя приведе до неї лихих людей, і через гріхи вільні і мимовільні проведе її від сили та молодості до слабості, до старості. І льодяна, безмежна, смертельна самота цієї землі відіб’ється в її очах.

                                                                      Мінськ, 10.09.2001 р.

ТУТ БУЛА УКРАЇНА

есей

…Туман клубиться над хатою. Звивається перевеслами, тчеться на дубових та осикових кроснах, пливе над піщаними пагорбками, розтікається стежками, стирає межі — нічого не бачать в тумані прикордонники, що витріщаються в секретах, — збирає докупи розбите… І ось вже об’єднані туманом, разом в тумані і моя Заказань, і Буг, а за Бугом Костомолоти, і Окчин, і Кодень, і — далі — Бересть, Кобрин, Луцьк, і Білі озера, і долини, і в лугах калини… Серед білої мли, середь заказанського лісу стоїть моя холодна хата, парує чорна кава, кричить на сосні сова. Мені не треба намагатися зрозуміти дух цієї землі. Я його знаю. Її дух — мій дух. Але щорік все далі і далі вона од мене. Не хочу її губляти – а губляю. Щодня, щохвилини губляю, одпливає моя земля од мене разом з днями, хвилинами, і ніц тут не зробиш.

 Шлях до себе

Разом з білоруською, англійською й російською на клавіатурі мого комп’ютера є українська розкладка. Мені легко набрати вірші наших поетів, зверстати українську книжку. Що я і роблю. Але, ставши професійною перекладачкою та працюючи з різними мовами, на рідній я пишу лише зі словником і то з помилками. Я ніколи не вчила її в школі. Та хіба я одна? На всім обширі Білорусі, де корінне населення говорить українською, нема жодної української школи, жодного українського класу. Офіційно в Білорусі вважається, що українців на Берестейщині нема.

Звичайно, ми тут є. Звичайно, прилучив нас до Білорусі Сталін не через щось інше, а лише задля «політичної доцільності»: щоб дорога Москва — Варшава не проходила Україною, щоб ослабити міць України як національного конкурента інтернаціонального СРСР, щоб «збити» тут, на Берестейщині, рівень українського націоналізму. Все Сталіну вдалося. І коли до війни на Берестейщині в школах вчили на українській, в часи війни Берестейщина належала до рейхскомісаріату «Україна», а по війні аж до початку п’ятдесятих на Берестейщині, на теренах сучасної Білорусі, діяло, за архівними даними, близько 300 груп УПА, кожна числом від 10 до 500 чоловік, — то після ситуація різко змінилася.

Хоча поміж Білоруссю і Україною не було такого «повноцінного» кордону, як між Білоруссю й Польщею — з дротом під струмом, слідовою смугою, заставами й прикордонниками, — ніяких зв’язків Берестейщини з Україною практично не було. Жодних українських книжок в книгарнях і бібліотеках, жодних українських газет. Ніколи ніхто не сказав нам, на якій справді мові ми говоримо. Діячі з білоруської Академії Наук товдичили, що це діалект білоруської. То треба бути повним бараном або свідомим ошуканцем, щоб таке верзти! Але це я розумію тепер. Тоді, дитиною, я лише бачила, що ми, в селах, якиїсь не такі, як, скажімо, люди в Бресті або вчителі в школі.

До українськости я дійшла не через батьків. Не відаю, може де і були свідомі та обізнані люди, котрі розуміли, хто ми такі є. Нам, дітям, про те ніколи ніхто не казав. Вже дорослою дівчиною побачила «Кобзаря» — брат привіз приз з шахових змагань зі Львова. Стала читати, і раптом мене наче хтось вдарив: то ж ці досконалі рядки написані НАШОЮ мовою! Ми, виходить, говоримо УКРАЇНСЬКОЮ! Як бачите, щоб знайти відповідь на питання ХТО МИ Є досить стало ОДНОЇ книжки!

Найти відповідь на питання ЯК ТУТ ЖИЛИ РАНІШЕ було більш важко. Мені завжди здавалося, що ми вивчаємо в школі якуюсь не тую історію. Коли, скажемо, мова йшла про війну, то все впиралося в оборону Брестської фортеці, котру тримали совєцькі солдати, що понаїхали сюди в 39-му. А наші люди? А мої земляки? Як і чим жили вони? Довідатися про те було тяжко. Тільки коли ми з братом стали вже дорослими, батько, баба стали потроху розповідати нам про те, що насправді тут в нас одбувалося. Розповіді були уривчасті, неповні — бо батько тоді був маленьким хлопчиком, а моя мила бабуся мусила все життя тяжко працювати й оповісти могла тільки про те, що бачила на свої очі. І все ж картина вимальовувалася жива. Але страшна.

«…Спасибо, родная страна!»

Коли слухаєш про те, що тут відбувалося, більш за все дивує якаясь бездумна жорсткість, навмисна аморальність, яку демонстрували влади — які б вони не були. Поляки, німці, совєти — всі мащулили людські долі. Совєти, щоб запанувати, здається, перевершили в жорстокості всіх.

Сім’я одного мого діда, Антона Григоровича Корнелюка, жила на правому березі Буга, в селі Заказань. «Раз були з Гантоном в полі,— розказувала баба. — Аж дивимося, а по дорозі їдуть подводи, мніго так. Що таке? Приїхали солдати з гвинтівками, виметайтесь, кажуть, тут буде кордон. Повиганяли людей, хати розтягли, загатили болото. Живи, як знаєш». Так в 44-му розлетілися заказанці по світі, не стало старої Заказані, що стояла на Бузи століття, заросли старі могилки, і знаку нема. На місце старої Заказані навіть не можна трапити — там зараз нейтральна смуга. В сухому піщаному лісі біля кордону дехто з заказанців поставив хати, тут з’явилася нова Заказанка.

Є на Берестейщині такі села, що кордон поділив їх надвоє — половина тут, половина в Польщі. Поділилися долі, поділилися душі.

Сім’я другого мого діда, Григорія Романовича Динька, жила напроти Заказані на лівому березі Буга, в Костомолотах. Костомолотців в 45-му «репатріювали»: вивезли геть далеко — під Одесу, в безводний степ, який треба було освоювати. Там панував цар-голод. Щоб якось його підманути, батько, якому тоді було вісім, разом з друзями біг до лісосмуги та їв грона білої акації… Коли тривати стало геть тяжко, односельці відправили діда в Київ до Хрущова — проситися назад. Той дав дозвіл. «Проїзд по території України я вам гарантую, — сказав, за родинною легендою, Хрущов діду. — Ніхто вас не буде зачіпати. А далі — добирайтеся, як самі знаєте…»

Коли заплющу очі, бачу, як зарослим шляхом, запрягши до возів корів і посадивши на підводи дітей, повертаються додому костомолотці, ховаючись від міліції та червоноармійців, аби не завернули назад, ховаючись від оунівців, щоб не одібрали того, що ще залишилося з майна. Йшли вже місяць. На другий день Трійці подорожні були в глухому сільці Бошня поблизу Янова, де пустувало декілька хат — їхніх господарів, поляків, «репатріювали» до Польщі. Вирішили залишитися тут, сподіваючись пережити зиму, а тоді добиратися далі. Але не так сталося.

У той час, коли костомолотці саджали картоплю позиченими у бошнян лушпинами (бо своїх картоплів, природно, не було), совєти зводили по Бузі свій залізний кордон, а поляки проводили свою операцію «Вісла»: тих костомолотців, що ще зоставалися в Костомолотах, вивезли до Ольштинського воєводства, звідки «репатріювали» німців… Моя двоюрідна бабуся пекла на той час хліб, то польські жолнери навіть не дозволили дочекатися, доки спечеться, погнали, у чому була, на підводу…

Прийшлося костомолотцям-репатріянтам залишитися в Бошні. Тут лютовали «стребки» — «истребительные батальоны», сновигали лісами та болотами. Людське життя не коштувало для них нічого.

«Був такій Кудінов, командував «стребками» в Бошні, — розказує мій батько, Василь Григорович Динько. — То його боялися всі. Геть був божевільний. Ні з того ні з сього міг застрілити чоловіка, і нічого йому за те не було. Скаже, що то бандит-оуновець, і все гаразд. Був в його ще заступник, прізвища не пам’ятаю, пригадую тільки, що раз в ліси його з’їли вовки. Одни-но чоботи зосталися.

Тим не менш «стребкам» вдалося зловити «банду Червоного» — загін оунівців (чи УПА?), що діяв в лісах коло Бошні. До нас в хату прийшов хтось з сусідів і розказав, що самого Червоного оточили в хаті на хуторі, він ще спробував втечи через гору, але куля догнала, так і впав на сніг, обхопивши голову… Добре пам’ятаю розповідь. Мусить, той сусід був свідком…

Після «ліквідації банди» взялися за селян. Багато кого забрали енкаведісти. Приїздили ночами, ранком тільки дивимось — а хату замкнено, вікна забито. Нема сім’ї. Ніхто з цих людей вже не вернувся. Пам’ятаю, зі мною за одною партою сидів хлопчик, Ананій звався, був з багатої сім’ї, деколи частував мене яким шматочком сала. Його сім’ю от так вночі забрали, й пропали вони десь…».

Репресії були не тільки фізичні, але і, так би мовити, моральні. Так, людям, що отримали вищу освіту за Польщі, не можна було працювати вчителями. Звільнили зі школи моїх дядьків, Івана Григоровича та Володимира Григоровича Диньків. Дядько Володя, який до того пережив Освєнцім та втечу з його, переніс звільнення вельми тяжко…

Після цього стає зрозумілим, чом мовчали старіші. Не хотіли нам, дітям, своєї долі… Мені хотілося б привести такий показовий приклад: в Заказані жив чоловік, який займав не рядове становище в українському рухові. Цей молодий хлопець був забитий в катівнях енкаведе. В його не було сім’ї, але в його сестри діти були. Залякана сім’я виховала їх так, що двоюрідний онук загиблого молодого націоналіста став таким русофілом, що ще пошукати серед самих росіян…

  Чи минеться горе?

«Минеться лихо, минеться горе, як вісімнадцятка поборе» — це гасло, під яким до війни ішов на вибори до польського сейму український рух в наших місцях, часто повторює моя бабуся. «Вісімнадцятка» тоді поборола. Горе от не минулося — менш чим через рік гримнула війна.

Чи може «вісімнадцятка» знов побороти? Я думаю, що це можливо лише тоді, коли про нас згадає Україна.

Український рух на Берестейщині відроджується. Нова «Просвіта», нові українські громадські товариства, українська газета, книжки, деколи передачі на місцевій телевізії, то знов Лукашенко нє-нє, а скаже, що «украинцы хотят создать на территории Брестской области автономию» — все це сприяє тому, що люди згадують про себе, повертаються до своїх коренів.

Але підстав для оптимізму я не бачу ніяких.

Генерація, котра виросла в українськомовному середовищі, потихеньку відходить. Молодь знаходиться під міцним пресом русифікації.[…] Україна ж ніколи не бачила нас, не звертала уваги на цю проблему. Ніколи жоден представник української влади ні півслова не сказав про те, що тут, на Берестейщині, живуть також українці, про те, що права їх порушуються. Та що влади, навіть українські інтелектуали ніколи не сказали про проблему Берестейщини на повний голос. Боялися покривдити білоруських інтелектуалів, котрі до останнього часу також вперто твердили, що по-українськи в Білорусі ніхто не говорить. Правда, останнім часом становище потроху змінюється, завдяки, передовсім, активності талановитої української молоді Берестейщини, яка багато чого робить і для білоруської культури…

Берестейщина може повернутися до України, тільки коли відбудеться чудо: на Україні і в Білорусі підуть реформи, запанує демократія, люди перестануть одчувати себе полоненими і тут заведуться нормальні гроші. А такого, мусить, не буде ніколи.

Тому щохвилини, щодня губляю я свою землю. Вона відпливає од мене з хмарками по небі, що пливуть на Вкраїну. Бо туди віє вітер...

Дата добавления: 2023-10-13