Заказанка — Мінськ

 Андрій ДИНЬКО

Народився 1974 року в Бересті. Живе в Мінську. Редактор загальнонаціонального тижневика «Наша Ніва», директор літературного журналу «Arche». Пише білоруською та українською мовами. Брат письменниці Наталки Бабиної.

ПРОТИ НОЧІ. Оповідання

"Жінка кохає органом привикання, чоловік -- органом пізнання", -- зауважив він.

"Пошляк", -- розсміялася вона.

Він говорив з нею, як двадцятирічний юнак говорить з дівчиною. Вона говорила з ним, як двадцятисемирічна дівчина з кавалером. Але вже вечоріло, і він трохи зніяковів.

"Ім’я в неї все-таки яке хороше, -- думалося йому, -- Клавдія".

Молодиця-поліщучка вивалила непроданий за день щавель у Піну і, підібравши вишивану спідницю, викараскалася на міст. Два човни попливли на захід, в одному -- коза. На заході, десь за Бугом, звідки колись прийде визволення, полум’яніло. Сонце сідало за хмару.

"Завтра йтиме дощ", -- з тихою безнадійністю сказав він.

"Давайте ще прогуляємося на причал", -- запропонувала вона, поклавши голову йому на плече, та обвила рукою.

"Якщо ти справді закохався, ти мусиш признатися їй у цьому. Але хіба можна покохати отак, за один день?" -- шукав стрічної відповіді він, бо літня ніч ласо завішувала вікна жидівських крамничок на ринку.

З міського саду летіли понад водою чайки і фокстрот. Два матроси в безкозирках з орденами й медалями на грудях подалися, обнявшись, у шинок.

"Як коли-то прийдуть американці, і ми себе визволимо, зразу оженюся", -- подумав він, і приємна насолода підкотила до шкіри.

"А ні, то ходімо до мене, -- покликала вона. -- Я живу тут поблизьку, на Завальній. У мене гарненька кімнатка, затишна, і дві канапи в їй. Знаєте, так незручно, коли дві канапи. Ліпше були б комода та канапа, а то -- дві канапи. І прибрати їх декуди ніяк не можна. І правда, ходімо. Не йти ж вам у Городище на ніч дивлячись. Ви взагалі уявляєте собі, де те Городище? То ж у чорта на куличках. Та й бабуся може вам не одкрити. Тепер же на Поліссі неспокійно. І правда, куди вам іти на ніч дивлячись?"

"До чого прекрасна все ж українська мова, -- подумалося Северину. -- І така дивна-дивна. Коли брат говорив українською, здавалося, що вона подібна на білоруську, як пальці на руках, тільки вимова інша. А тут виявляється, що по-українськи треба казати не "проти ночі", як по-білоруськи, а "на ніч дивлячись". Правду казав полковник Кушаль: українська мова набагато більше видає на російську, чим білоруська".

Під'їзд показував на те, що будинок націоналізували недавно. В кімнаті стояли фортепіано (він потягнувся до клавішів, але Клавдія перехопила його руки та завела за спину: "сусіди почують") та дві канапи. Вони випили чаю з сахарином. Северин дістав шматок біленького сала з червоною перерослинкою і -- о чудо! -- плитку справжньої англійської шоколади. А після вирубили електрику, і смерк допоміг. Так пройшов перший вечір.

Северин приїхав у Пінськ з секретним завданням від Білоруської Незалежницької Партії з Баранович. За допомогою. Поїхав Северин, бо його зведений брат по батькові був полковником Української Повстанської Армії. Єдиною адресою, яку Северин знав, була адреса братової тітки. Пінськ зустрів його зміцненими патрулями та купками жебраків-хохлів на пероні. Северин був у Пінську вперше. У вокзальній їдальні залишалися два вільні місця. Одне біля чорнявої кацапочки в тілогрійці з написом "30 лет Великой Октябрьской социалистической революции" і друге, коло Клавдії.

Северину снилося, що він уже жонатий і йде битенським лісом під руку з дружиною, а попліч ідуть полковник Кушаль, сенатор доктор Станкевич, Якуб Колас та Северинів брат, і всі з дружинами, і всі несуть напоготові кулемети. І всі дружини ведуть своїх чоловіків під ручку, а Арсєньєва Кушаля обняла. А йому дуже кортить Арсєньєву розглядіти, бо він її ще ніколи не бачив, але незручно при Кушалі та своїй дружині придивлятися. Ще йому дуже хочеться, щоб і його дружина обняла, але сказати про це їй ніяково, а сама вона тримає його під руку, і все. І ось вони ідуть вдесятьох, але час від часу приходиться залягати та стріляти, і чомусь у сенатора доктора Сенкевича весь час заїдає кулемет. Прибігає вістовий і доповідає, що москалі відступили за Щару зі стратами. Тоді Кушаль достає в Арсєньєвої велику червону смушкову шапку і каже: ''Боєць Дубровський, від імені уряду Білоруської Народної Республіки і народу Білоруси нагороджую вас цією смушковою шапкою''. Наталя Арсєньєва заспівує "Бєларусь, Бєларусь залатая", її підхоплюють жінки, Янка Станкевич, Якуб Колас, пісня луна. Тільки полковник Кушаль і брат не співають, Кушаль нахиляється до Северина, міцно стискує його за плечі і каже: "Я тебе як сина прошу: ніколи не здавайся". І тихо, але твердо вигукує: ''Живє Бєларусь!'' ''Живе вічно'' -- одзивається Северин, хоче одягти шапку, але брат зриває її з голови, кажучи: ''Одержати -- не значить мати право носити'', хоч Северин не розуміє чому і трохи кривдиться. У бліндажі вже накрито на стіл, можна частуватися американською тушонкою і англійським чеддерським сиром. ''А чом ви, пані Арсєньєва, дочка відомого російського інженера, стали писати не російською, а білоруською?'' -- питається у неї Северин. ''Бо білоруська мова красивіша і безумовно більш поетична,'' -- відповідає за неї Якуб Колас. ''Геніальне тлумачення, -- вмішується Янка Станкевич, -- але ви, Костусю, ще зовсім молодий і тому недооцінюєте те значення, яке може мати для жінки кохання і почуттєва відданість''. Раптово щось починає страшенно густи, і всі завмирають.

"Що це?" -- підскочив він на ліжку.

"Спіте, дурненький, то сирена заводу "Кузлитмаш", вона будить робітників на працю".

"А ви кудись ідете?"

"Я мушу піти по ділі на годинку і повернуся".

"Я також піду. Де мій одяг?"

"Там, де ви роздяглися", -- засміялася вона. Ногавиці та сорочка висіли на табуретці коло фортепіано. Северин почервонів.

"Подайте мені, будь ласка, мій одяг".

"А я вам кажу, лежіть".

"Тоді відверніться".

"Відвернуся, коли ви мені щось пообіцяєте".

"Що?"

"Що ви дочекаєтесь мене, і ми разом зваримо український борщ".

"Обіцяю... Ви ж обіцяли не дивитись!"

Як добре думалося Северинові в цьому довгуватому салоні, припасованому під спальню, в якому скрізь лежали такі милі і немудрі дівочі речі -- далеко не витончені, не дорогі, а прості дрібнички дівчини-робітниці. "Так, мабуть, робітниці. Мильниця, пудра, зубний порошок. Все білоруське, але вироблене на замову з Москви та на потреби Москви, і все виконане в такому грубуватому московському смаку". Він провів долонею по великому радіоприймачу. "Проводили індустріалізацію, модернізацію, але тільки таку, яка потрібна була метрополії, виводили заводи, заводили нові сорти картоплі, але тільки для отримання тої продукції, якої треба було метрополії, такої якості, яку могла спожити імперія, і по такій ціні, по якій їй треба. Щоб не можна було відірватися від східного ринку. І ми працюємо в неволі на московських панів, як ще діди наші працювали. У Білоруси від тої праці залишається одна копійка, а в Москву іде дев'ять золотом".

"Руки догори!", -- скомандували йому з дверей.

Один, другий, третій енкаведисти з наганами.

"Ой, неньо", -- прошептав Северин, уявляючи собі, як його ведуть вулицями, уявляючи собі своє обличчя -- неголене, чуб -- без капелюха. А йому вже заломлювали за спину руки, навколо його вже матюкалися, вже тельбушили валізку. "Я ще нічого не зробив", -- думав Северин, і губи його стиснулися.

Спочатку його били просто. Він мовчав. Після роздягли догола, повісили за руки до кілець на стелі і били палками по ногах. В його перед очима білів аркуш, що впав зі стола, а на ньому старанним почерком виведені пункти:

англійський шоколад

гроші

Московсько-великолитовський словничок -- 1 прим.

Ortega-y-Gasset -- 1 прим.

Городище

Після його повісили догори ногами, гасили об його запалки, плювали на його, били по самих болючих місцях, аж доки він знепритомнів. Прийшов до пам’яті він на залізному ліжку, прикований руками, ногами та шиєю, мокрий. "Шоколад. 10 тисяч карбованців. Великолитовський словничок. Ортега-і-Гасет. Городище".

"Тільки Клавдію не подумайте чіпати, ми познайомилися з нею вчора в їдальні, вона нічого не знає, а я приїхав шукати роботи на заводі "Кузлитмаш".

"У такому разі будемо заганяти голки під нігті. Спочатку під мізинець, останню -- під великий. От десять голок. Мізинець не такий болісний, великий -- самий болісний. Шоколад. 10 тисяч карбованців. Великоруський словничок. Ортега-і-Гасет. Городище". Ось як вони заганяють голки під пазурі: він хапає його палець своєю товстою клешнею, бере голку в другу руку. Ось воно як просто. Северин хотів би втратити притомність, та не втрачав. Він кричав щось: адреси, абищо про крадіж, про їдальню, про Клавдію, яка його не знає. Вони записали адреси і пішли. Северин залишився лежати прикутий, і свідомість ніяк не покидала його, навпаки, від холоду залізного ліжка з носа потекло.

За три години приїхали з машинкою-костедробилкою. "Ти збрехав". І всі голки -- методично. Він нарешті знепритомнів.

Співробітниця Клавдія стежила крізь вічко і все бачила. Він гарний, цей Северин, він гарний, коли під ударами карлючиться там на кільцях. Через її руки пройшов не один десяток навідувальників їдальні, але цей занадто гарний, щоб умерти. Та й навряд, чи в чомусь особливому винуватий, -- книжки читає, торгує на товкучці, мусить. Ті, з лісу, що забивають росіян, геть не такі.

Вона прийшла випустити його ввечері, коли всі начальники пішли на обласну партконференцію. Вона принесла одяг та відімкнула вікно, крізь яке він міг вискочити на двір. Його так і залишили прикутим до ліжка. Відімкнувши кайдани, вона погладила йому груди. Тепер вона говорила по-російськи.

"Біжи, -- сказала Клавдія, -- скоч у вікно і біжи. Зникни з городу за ніч, розтворися. Тільки коли-будь відвідай мене знов".

Северин недовірливо вдягся -- вона допомогла йому застібнути ґудзики -- і з такою ж недовірливістю задушив її на залізній катівні. Він читав, що чоловіки на шибениці переживають останню втіху, але він мало читав про жіночу фізіологію.

І він поплентався, тримаючись за паркани. Коли в його за спиною вибухнуло щось потужне і небо осяялося багряним полум'ям, він перш подумав: "От і капут", -- а опісля, як побачив, що це не за ним: "Галюцинації. Тільки б не впасти на видному місці". Так пройшов другий вечір.

Назавтра Северин лежав під височезним кленом на м'якому сінничку, застеленому біленьким льняним полотном.

"Брате мій, якщо б ти був бійцем нашої армії, я б віддав наказ розстріляти тебе за самоправство під час виконання завдання, -- брат старався говорити не як брат, а як командир, але йому це тяжко давалося, бо от були вони, просто перед ним були його власні пальці, нігті на яких почорніли майже в тих

самих літах, у яких тепер був Северин, тільки клопотом не НКВД, а дефензиви, і голос молодого полковника сам собою м’якшав. -- Ми вчора підірвали їхні обласні партзбори. Вщент. Уважай це помстою за себе".

Бійці-повстанці на галявині дочищали зброю і все частіше поглядали в бік кухні, звідки вітрик доносив дражливий пах баранини. Безладні вечірні тіні тягнули свої хтиві пащеки. Широка шершава братова долоня лежала в Северина на лобі. Северин прикусив губу, але й це не рятувало.

"Не треба, братику, не треба. Нас же більше, чим їх. І з нами ліс. Головне, не ворушити пальцями. Не треба, братику, не треба. Я тебе покормлю з ложки, як малого. Як вісімнадцять років тому. Тільки з чаркою горілки. Не треба, братику, не треба. Ми перемагаємо. Ми вже перемогли".

______________

       Зауважимо, що вислів ''проти ночі'' — чисто український. Клавдія, героїня оповідання, замість нього вживає російську кальку ''на ночь глядя''. Тому подальші міркування героя про подібності мов надумані. (Примітка редактора).

Оксана КОПАК

Народилася 25 лютого 1975 року в місті Львові. Родові ж корені Оксани — на нашому Поліссі. Прадід її Михайло Йосипович Вабишевич родом з Пінська, там навчався в гімназії, захоплювався художнім словом. Після одруження з полісянкою Марією переселився на Рівненщину, в село Корнин, де й досі живуть його доньки.

Оксана у шкільні роки займалась у студії гри на фортепіано при Львівському Будинку вчених, а також у літгуртку «Джерельце» (керівник — відома поетеса Марія Людкевич). Одразу після школи поступила на філологічний факультет Львівського національного університету імені І.Франка. По закінченні його в 1997 році працювала кореспондентом тижневика «Аудиторія» Національного університету «Львівська політехніка». Нині Оксана керівник літературно-журналiстської студії в Центрі дитячої творчості МЖК-1 Галицького району м.Львова. Водночас навчається в Інституті підвищення кваліфікації та перекваліфікації кадрів, на факультеті психології.

Оксана захоплюється фольклором, музикою, журналістикою. Вона охоче дописувала до газети «Берестейський Край» — інформувала наших читачів про культурне життя свого міста.

Брала участь у літературних конкурсах «Привітання життя» (Львів), «Гранослов» і видавництва «Смолоскип» (Київ). У двох останніх за 1999 рік стала дипломанткою за добірку новел. А в травні 2001 року її визначено лауреатом премії відомого в Україні видавництва «Смолоскип» за збірку новел «Королівські зайці». Друкувалась у колективних виданнях.

                                                                                          2000 рік

                   СУТIНКИ

Гаптуєш час, а він втікає з рук,

Мереживо надій зринає в небо.

Чого, скажи, тобі в цім світі треба:

Солодких чи терпких, нестерпних мук?

Долоні спреш до посивілих скронь,

А час між пальців — як криваві ріки.

Ти мариш поцілунком Еврідіки

І долю кидаєш у вигаслий вогонь.

А музи стерпли — їм нашкодив час,

Він їх заплутав у довжезний шалик.

А музи, що могли, усе сказали,

Не треба мук — вони здолають нас.

Вже сутінки — і перші дві зорі,

Такі яскраві і такі привітні,

Як перші квіти у холоднім квітні —

Як очі –—не твої і не мої…

   ГРА ТIНЕЙ

Ельдорадо.

Скриплять за спиною вагони.

От і все. Ми приїхали

Наші тіні зійшли на перон.

Ми стояли за ними

І були незвідано раді,

Що ідемо крок-в-крок, наче тіні,

І нам повезло.

Але ті, що попереду,

Крила дістали і зникли.

Ну а ми

Безнадійно руками махали услід.

Не дай Бог вам нікому

Залишитись тінню

Від власної тіні,

Навіть якщо вам хтось купить квиток

До Ельдорадо.

ЛIТНЯ ПАСТОРАЛЬ РIКИ

І жменя стиглих житніх колосків,

І пригорщі зірок вгорі над нами,

І ложе із трави між берегами

Погойдуватись буде на воді.

А Місяць зашарівся, як дівча.

А ти мене шукай, де річки плесо,

І будь мені за житнє перевесло,

Де вітер грає літню пастораль,

І жменя стиглих житніх колосків,

І пастораль у обрії над нами

Ключем відчинить Дня залізну браму —

Залишаться лиш кола на воді.

А – КОЛИСЬ…

(новела-спогад № 135)

Старе місто дихало астматичною втомою. В тім не було нічого печального. Час вимагав важкості. Тому воно й дихало так, як би це робили люди його віку. Пошургана бруківка про щось хотіла розповісти, та так, щоб вуха невдячні цього не почули, а очі завидющі не заздріли… Старе місто заходило у аптеки, але не було там ліку на його старі кістки…

Тричі плеснувши в долоні — і зникли усі випадкові крамнички, а слідом за ними провалились під землю примітивні забігайлівки із усіма своїми викрутасами пальців…

Тричі плеснувши в долоні — і стерлися з пам’яті автобуси і круті машини-самобранки. Стало так дратівливо-тихо, що… Місто відхекувалось, як після ядухи… Легко так, немов

небо прихилилося до його зболених вух… Каплиця Боїмів розкрила обійми і синього марева напустила на бруківку. Отепер нам значно краще…

Тричі плеснувши в долоні — і замість загазованого центру повернулись ізвідкись — ніхто докладно не знає, звідки — старі добрі фіакри. Ах, це миле цокання кінських копит, цей добрий дух тепла і миру…

Тричі плеснувши в долоні — і на площі Ринок зачудовано задивився львівський кат на прекрасну танцівницю… Це вона увесь час плескала в долоні… Ах, більше так ніхтоне уміє танцювати! А як вона співала! І як співає зараз — так, як ніколи більше не повторить жодна із синтезаторних галушок… Львівський кат схилився на свого меча і закам’янів з подиву… Дзвін Кирило заголосив з вежі… І скотилася сльоза по щоці ката… Він же був сумирніш од ягняти малого, а всі думали — безсердечний він…

Тричі плеснувши в долоні — настала ніч. І так повторялося з дня у день — у місті уявному, у місті підземному, поруч із усіма байдужими крамничками, усіма зайшлими зайдами, пройдами і перейдами.

Тричі плеснувши в долоні — рада танцівниця зійшла з подіуму і увійшла у обриси мого тіла, щоб замешкати там — лише так вона могла зрозуміти, чому люди більше не захоплюються нею…

                            27 грудня 2000 року Божого м.Львів.

ВОКЗАЛЬНI ГОРОБЦI

(привокзальна новела № 42)

Я — вокзальний горобець. Простий собі горобчик. Послухайте мою цвіріньчливу розповідь про те, як тут цікаво та весело. Бо не кожен знає, що таке вокзал, скажімо, з висоти горобиного польоту.

Так от. Живу я собі, так мені і треба. Та й іншим даю жити. Таке вже у нас, горобців, життя вокзальне, качка би його не копнула в одне місце. Але жити все-таки файно.

Наші алеї перетинаються залізничними коліями, людськими візками, туфлями, черевиками та босоніжками різного розміру. Так їм, цим людям, і треба. Живуть собі, метушаться собі, безкрилі заземлені створіння. Їдуть кудись, щоб знову повернутися. Не їдуть нікуди і нізвідки не повертаються. А просто так собі…

Вони вайлуваті і неповороткі. Ніколи і ні за яку ціну вони не сидітимуть на високовольтних лініях, не стрибатимуть по смітниках, не дзьобатимуть насіння і не цвірінькатимуть. То для чого тоді взагалі жити? Кумедія з тими людьми, їй Богу…

Лапи у них весь час взуті у щось тепле, на високих і низьких підборах. Попід лапи вони кидають обгортки з морозива, цукерок та цигарок. Одного разу я чув на власні свої горобині вуха, як станційний доглядач сварився за чистоту і порядок. Так йому і треба. Хоча це, можливо, і неправда. Бо ні у мене, ні в інших вокзальних горобців немає вух.

Електрички, дального скерування потяги насуваються на наші маленькі голови, як буревії. Встигай лишень-но втекти, бо розчавить, як собаку.

До речі, про собак. Їх тут небагато. Бо вони, собаки, як і люди, вайлуваті і неповороткі. Ніколи не літають, навіть не пробують. Насіння не їдять, не цвірінькають і не мають свого товариства.

До речі, покажу вам свою маленьку затишну оселю. Знаєте, на нашому вокзалі є окрема станція для ''товарняків'' — вантажних вагонів. Вона відгороджена від пасажирських високим муром. От там, у цьому мурі є маленька діра — це моя квартирка. Там, навпроти входу висить годинник, за котрим я звіряю точне прибуття і відправлення ''товарняків''.

До речі, електропоїзд ''Львів — Здолбунів'' знову запізнився на півгодини. Ай-ай-ай, як це негарно — люди вилазять і залазять, штовхаються і пхаються, хто під мішком, хто зверху… кажу ж вам, що люди — це такі звірі, котрі не вміють літати. Мало того, вони навіть не живуть зграями, а так — кожен сам собі… Тому у них завжди діє правило: виживає не той, хто мудріший, а той, хто сильніший. Їм би хоч трішечки нашого, горобиного розуму, було б краще.

Якесь мале дівчисько дивиться на мене котячими очима. На весь вокзал кричить: ''Мамо! Мамо! Дивись, який гарний горобчик!'' Який я тобі горобчик? Я старий вокзальний горобець, а ти всього лише мале і цікаве до всього дівчисько. О, гляньте-но, вона всипала мені жменю насіння. Що ж, і на цьому дякую. Бо я ще не снідав…

Жіночко, жіночки, куди ви так поспішаєте? Я вас бачу тут мало не кожного дня. Так, ваша електричка вже ''втекла''. Ах, які ж ті жіночки настирливі! Навіть не слухають мене! Знаєте, мені одну так шкода! Вона щодня приходить сюди, несучи важкий тягар своїх гризот. Треба буде якось полетіти за нею, прослідкувати, де вона живе.

Ой, що це так б’є мене по боках? А! То ж двірник! Знову вимітає перон від залишків людської цивілізації! Знаєте, чому я так говорю? Одного разу я слухав розмову двох філософів і дечого навчився від них. Тепер і я трохи філософ, знаюся на вокзальних премудростях. За консультацію беру недорого – жменьку насіння. Треба втікати, поки і мене ще звідси не вимели разом з тими обгортками, які ви тут накидали. Цвірінь-цвірінь… Хоча… чого це я вам тут цвірінькаю, ви ж і так мене не зрозумієте.

14 вересня 1997 року.

ГЛИБОКI ВОДИ (лiлейно – лiлова новела №107)

Наплечник знає дорогу. От зайду і запитаю, чи добре, щоб у людей було по 5 вказівних пальців на кожній руці? Переходить мені дорогу річка Устя — бородата неголена старушенція. Перестрибую з острівця на острівець, як жаба-мандрівниця. А наплечник норовить у небо злетіти. На однім острівці хатинка стоїть, а в ній — казкова бабуся. Тухлі міряє, а сама очима в кут поглядає — на образи. Там, між двома святими угодниками, пляшечка пива ''Гайнекен''. Святі обурено позирають крізь пляшку на бабу і нічого не кажуть. З гордості. Баба скоса на діда позирає — передає естафету поглядів. Далі вже-м не бачила, бо треба було дострибнути на інший берег. Тай ніч посипалась. А баба тухлі свої сховала, а про святих і геть забула. Спокойної ночі, пиве!Завтра, як грози не буде, поїдемо в Корець.

Накрила халатом дзеркало — щоб гроза не заглядала. Чекай на нас, хато. В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Минали собі дерева. А сливки нам зверху дрібно зареготалися — так нечутно, щоби думок не розгоробчити. Аж тут — сучасний рівненський Ох ! Не знаю, з чого почати. Може, з його відсутньої бороди — без хронологій. Не вдався нам того разу Ох. Наступного хай не стоїть — поставимо свого — підготованого. Подарували вже йому ту бороду — очі ж які. Рушили. Дурниця. Треба думати про хороше. Он яке небо синє!

А як поцілуєш Хрест — то після цього вже не можна нічого цілувати, а люди ж того не знають. От. Перейшлася чорна монашка — як чиясь тінь. Зайшла у свічки — озирнулась і перехрестилась. Чорним дрібним перцем розсипалась — апчхи. Тісто заговорило — важко йому дихати. А пташки дуріють з радості — вишнями об’їлися. Бродять. Хочу в Пересопницю — болото з ведмедями місити — творити містичний волинський танець… Проїжджаю очима трасу — із Квасилова на Київ. А далі — бензину забракло. Вглиб вулиці вітер провадить за руку. Святі дивляться з вітражів — знову ігуменя хреститься. Ми купуємо єдині у цьому місті листівки з монастиря. Жіночі голови покриті. Дісталась мені хустка легка, біла і весела. Посмішка у хустці плутається — місцевих обивателів у оману вводить. Ні — зараз нічого не аналізуватиму. Тепер уже всі решта хрестяться — широко, розгонисто, по-православному. ''Бла-го-сло-вєн Бог наш!''— то вилітає петарда з бороди батюшки. Жіночий хор вторує, торує, орує і дисципліновано замовкає. А й справді — бабці озираються, чого ж це та ''дєвачька'' у штанах до церкви прийшла? Пусте! Накрила Горинь долонею як нитку. Рухаємось.

Земля вистелена благодаттю троянд і папороті. Тиша така, що від неї й комарі б поснули. Рівно-рівно. Долоня провела. На передньому плані з’явилась — гільзу курить, вибухнути хоче милосердям, а сама червоним конфетті розсипається довкола мене.

Підмітають її і в лампадку зсипають. На чолі печать стоїть — несу її до старих розвалин. Одинокі пілігрими, а чому ж ви такі самотні!? А де ваша самість? А стіни зітхнули і бджолами зароїлися. Крайня хата. А їй трава як свідок — свідчить і нам. Тут же кози краще історію знають, як люди. І нема вже нічого, що б зломило вітку любові. А що ж воно таке?! Дощ. Такий всюдисущий — рясний, без претензій на час і простір. Ми радіємо і втікаємо. Одинокі підмоклі пілігрими. А розвалини вже накивають нам на п’яти — їм би ще із сотеньку років постояти, бо що… Ще довго потому відчуваю чвакання цегляних підошов у себе за спиною. Дощ — благодать. І нема вже нічого, бо що… Дощ свідчить.

Облітають зелені сливки — дощ пустився, як переляканий. Вчора в потемках побачила велику сивошерсту куницю — замилувалась до переляканості. ''Я тут господиня,'' — впевнено прорекла Вона і заховалась під кущем малини. ''А я тебе бачу,'' — подумки додала Вона. Сонно, сонно сад ховає тінь куниці в ніч липневу. Ніч озветься зойком древа і притисне час до скроні. Із прадавньої легенди прилетить зелена птаха — і озветься голос діда, крізь роки стрілою влучить.

Пташка до вікна прибилась — хтось із вісточкою спішить. Спостерігай за цим усім — клаптик часу, відміряний тобі, рветься під голкою, як старе шитво. Нависли між грушами душами міхи із дощовою водою — ми увесь день сидимо вдома і злизуємо з вікон налипну піну. Дуже то цікава робота. Аж у сусідських вікнах те саме роблять — гостей вичікують. А їх і нема, і не буде сьогодні. Просто отак — не буде. Бо… без пояснень.

Курячі сліди, зеленим бісером всипані. Йду по них, квіти рожеві збираю (розсипаю) — очима блимають. Білою альтанкою світ мережано. Вигулькну із води неба — півсвіту закрию, а півсвіту — мене.

Синій ворон із золотими гудзиками дерева трусить — будить мене від світу догори ногами. Хочу повірити, що то лиш сон — прикрий сон-навпаки. ''Ні,'' — шепоче ріка голосом куниці. Відколи то ліловий став твоїм улюбленим із кольорів?

З’явився в масці. Став навпроти — хто ти? Дзвункова дама ввійшла у раму. Прикрила віялом обличчя. Жде, підходить ''маска'' і — дивна ласка, — її скидає собі із віч.

Синій ворон! Він! ТОЙ САМИЙ!

Кинув жменю золотих гудзиків — а вони розсипалися кісточками з вишень і …

Подзьобав — нема. Золотими гудзиками дерева трусить; шепоче голосом куниці, відколи ліловий жде. То знак, що добрий він — і не уб’є мене.

Двоспальне ліжко. І сумне вікно. Підлога пнеться вгору. Дзеркало відбиває тенісний м’ячик. Десь тут, між усім тим висить синій ворон. Хоче, щоб ти вгадала. ''Де я?'' — питає і переміщається у інший відтинок простору. Опускається дюймами вгору-вниз. Безсюжетний синій ворон — не персонаж, а випадковість. Навіяне. Вхопи мене за синій хвіст. Маска тримає за руки — не обманюйся. Видно крізь маску золоті гудзики. Тарганячі ніжки крісел перечіпляються за ноги — гра у дзеркало. Тореадори зупиняються.

Розгортає волосся стара горіхова дівка. Коси миє до

свята. Ще б їй сорочку виполоскати, на високе гілля шурнути — сохни, сорочка! Лілова моя…

Користаю з останніх годин спокою. Дизертиром назви мене, чорно-ліловим дизертиром. Дивна моя кольористика — той час, якого мало б і не бути, пришив мені з Божої милості мокрий спокій. Я десь зависла — маленький вірус між двома файлами.

                                         11—14.07.2000 року Корнин,

                                                           Рівненський район

Вийду на місток. Безіменний. Пірну в одну ріку — вирину в іншій. Найбільший фокус цього сезону — пірнання у глибокі води. Купуйте квитки літніх вражень! А ще — солодку вату! Неодмінно — квитки і солодку вату! А десь під Квасиловом лелека мене за ногу (чи за лапу) з болота вийняв — жабу-мандрівницю. Під гучні аплодисменти лелеченятам заніс — а я все пірнаю-пірнаю. Подумки. То як залишусь теє ну води ж глибокі повсюдно. Не познала тебе, лелече. А він щось лелече, а я ж не понімаю. А води такі глибокі повсюдно. А я ж під гучні аплодисменти. А він же безіменний. Найбільший. Фокус цього сезону — пірнання у глибокі води. Неодмінно купуйте. Квитки і солодку вату!                                                                      

                         16—17.07.2000 року Львів, Сихів.

Дата добавления: 2023-10-13