За часом час, за кроком крок. Не покинуть ріки теплі. Розвелося трутнів, розвелося…

Проходить новий мій деньок

Я йду вперед, і старий рік

Лишився десь там, по той бік.

Куди спішу, куди іду,

Що я шукаю, що знайду?

Чи через ліс, чи очерет —

Я йду вперед!

Я свою стежку прокладу,

Добро на неї покладу.

Щоб другим легше було йти

По моїй стежці до мети.

І знайте, по тій стежці я

Ніс правду і своє ім’я.

І важко правдоньку нести,

А треба йти.

Я чую вслід: «Козак,

Загинеш там, вертайсь назад».

Землі й народу поклонюсь,

Я йду вперед, я не вернусь.

 МАЛА I БIЛА РУСЬ

Не покинуть ріки теплі

свої рідні береги,

не розділять наші землі

наші люті вороги.

Київ, Полоцьк старожитні,

непокорена земля.

В дружбі нам і в мирі жити,

бо єдина ми сім’я.

І в тяжку, лиху годину

Дружба вирятує нас,

помолітесь за Вкраїну,

ми помолимся за вас.

Браття, ми одна родина,

Мала Русь і Біла Русь!

Ще не вмерла Україна

i живе ще Білорусь.

УДОМА

 Я іду по рідній Україні,

Літо в ноги стелиться мені.

Стиглі копи — золоті хлібини

Випікає серпень на стерні.

Притомилось літо, пролетіло,

Опустилось птахом на поля,

Знову моє серце зажурилось

Неспокійним криком журавля.

Дозрівають у садах ранети,

Зустрічаюсь з земляками знов.

''Кажуть, ти працюєш десь поетом,

пишеш про політику й любов?

Правда, що наступить ранній холод?

Чи купити можна в місті серп?''

Дід жартує: ''То купляй і молот,

А до молота радянський герб!

Годі тобі, сину, десь блукати —

Промайне на чужині твій час, —

Поспіши ти, сину, написати

В своїй книзі що-небудь про нас''.

Теплими обмінююсь словами

І жартую з земляками я.

Пролітають журавлі над нами,

Пролітає молодість моя.

 ТРУТНI

При партвладі так вже повелося,

Ще із тих, сімнадцятих років:

Господарство за гроші велося

Мужичком за панових синків.

При партвладі так уже велося:

Віддавав мужик любов землі

За панів, щоб смачно їм пилося

І жилося їм без мозолів.

При партвладі так уже велося:

Хто бездарний, той і чоловік.

Розвелося трутнів, розвелося…

Але в трутня невеликий вік.

               ДУМИ

Минають роки, відлітають лелеками дні,

Ріка моїх лiт тихо входить в свої береги.

В далекії далі пливуть днi, веселі й сумні,

По річці життя, де чекають їх вічні сніги.

Маленького раю на грішній землі я шукаю,

Як хвору дитину, під серцем тугу я ношу,

Лиш думи мої, мої біди і радощі, знаю

І вірші, якими живу я, молюсь і грішу.

Я згоден пройти по тернистих шдяхах

                                        через болі,

Стомлюсь від життя, до останного часу

                                           дійду.

Аби Україна калиною квітла на волі

І діти її жили з миром і Богом в ладу.

  ЛIТНЯ НIЧ

Літня ніч, спить озеро в тумані,

Зірка рання в роси покотилась.

Ми в тумані ніжного кохання

Заблудились, ой як заблудились.

Солов’я не слухай на калині,

слухай, як співа душа моя.

Моя пісня, що до тебе лине,

Замовчати змусить солов’я.

То чого ж ми очі в ніч ховаєм?

Серце то співає, то в журбі.

Гріх ти мій, тебе я так кохаю,

Сумний вірш в косу вплету тобі.

Тане ніч, розвіялись тумани,

Сумні верби в води задивились.

Ми в тумані ніжного кохання

Заблудились, ой як заблудились.

ОСIННIЙ РОЗДУМ

Осінь. Гасне жовтень на очах,

Потягнулись в вирій журавлі.

Закричали сови по ночах

В нашому забутому селі.

Скільки тут пробіг в дитинстві я —

Знає кожна хата, кожен сад!

Рідна хата, матінка-земля

Кличуть повернутися назад.

Жовтень в вікна сльози вилива,

Жив колись в цій хаті дід Хома.

І кричить на ясені сова

По душі, якої тут нема.

Де Василь, де Йосип, дід Степан?

Котиться сльозина на вуста.

Ніч мовчить, висить густий туман —

Впав на їхні долі і літа.

НОВОРIЧНА НIЧ

Хуртовина кругом яка!

Білий, білий забравсь на дах,

Вибиває мороз гопака,

Новий рік засвітивсь в хатах.

А я йду на побачення знов,

Щоб припасти до губ твоїх.

Що ж ти робиш з мене любов?

Хай сховає сніжок мій гріх.

Чи ж не буде зимі кінця

І коханню серед ночей?

Чи сніжинки течуть з лиця,

Чи сльозини з твоїх очей?

Ми прощаємось в пізній час.

— З Новим Роком! — тобі шепчу.

Поцілую, як в перший раз,

На вітрах від тебе полечу.

         ЗИМА

Йду я в ліс, рушниця на плечі,

Січень очі снігом застила.

Білий сніг на холоді мовчить,

Хочеться весняного тепла.

Тут дрімають велені-дуби,

Держать на плечах сніги важкі.

О, які я тут збирав гриби!

Замело мої грибні стежки.

Як на цвинтарі стою в дубах-хрестах,

І хвилини, як роки, летять.

Жвава білка грає на гілках.

Йде зима, йде сніг, іде життя!

      ВЕРТАННЯ

Я йду по стежині знайомій, лісній,

Я звертаю до рідної хати.

—Як здоров’я, батьки?Я вас бачив, у сні,

Мене кликала снідати мати.

Як із вирію птах, я до хати лечу,

Де завжди був для неї — дитина,

І слова заповітні у втомі шепчу:

— Мати, батько,брати, Батьківщина.

Через рідні стежки, солов’їні пісні

Мене літо приводить до хати.

—Добрий день, дорогі, я вас бачив у сні,

Мене кликала снідати мати.

ПОМОЖИ НАМ, БОЖЕ

Як поранена пташина

Пострілом у груди,

Зажурилась Україна,

Зажурились люди.

Чи ж ми волю здобували,

Щоб в неволі жити?

Бо задумали вандали

Волю задушити.

Дай нам, Дніпре, води сині

Волю окропити —

Хай ростуть на Україні

Її вільні діти.

Поможи нам, Боже святий,

Дім свій збудувати,

Щоб змогли ми в своїй хаті

Вічно панувати.

Панувати, шанувати

Всю свою родину,

В небі Бога прославляти,

На землі — Вкраїну.

        ЛЕЛЕКИ

Знов заграла кров в мені юнача,

День весняний хоче до вірша.

То чого ти журися, козаче,

Томиться чого твоя душа?

Знову я з весною коло тину,

Наче на побаченні стою.

З травнем я вдихаю Україну,

Її долю й доленьку свою.

Я прийшов до неї знов здалека,

Блудний син вкраїнської землі.

Зустрічає клекотом лелека

Мене у самотньому селі.

Грішно землю кидати людині,

Рідну покидати без пори.

Білі птахи, вірні Україні,

Поселяються в покинуті двори.

                МІНІАТЮРИ

* * *

Вода в стихії розбиває кригу:

Всьому на світі є своя основа —

Вмирає нація, коли в “Червону книгу”

Попала мова.

* * *

Iди, хоч і закінчилась дорога,

Іди, ніколи віри не зрікайсь.

Лише тоді солодка перемога,

Коли вона з гірчинкою далась.

* * *

Лише тоді живою є людина,

Сміється і співа тоді лише,

Коли свої і крона, і коріння,

Своя земля і сонце не чуже.

* * *

Я з Музою живу і з нею згину,

Правдивим словом з кривдою змагаюсь.

I стогне зло: «Покайся, блудний сину!»

— Не каюсь!

    МЕНІ ПРИСНИЛАСЬ УКРАЇНА

Мені приснилась Україна,

В чужій, далекій стороні,

Біленька батькова хатина,

Шевченка образ на стіні.

Далекий рідний батьків голос

Все в тиші докоряв нічній:

— Ти не чужого поля колос,

На Україні корінь твій.

Де заблукав ти, любий сину,

Чия горить тобі зоря?

Тебе чекає Україна,

І кличуть очі Кобзаря.

Чи пам’ятаєш ти, як мати,

Казала, сину, тобі вслід:

''Не забувай батьківську хату,

Шануй Шевченків заповіт''.

Олександр IЛЬЇН

Народився 26 квітня 1956 року в місті Верхньодніпровську Дніпропетровської області. Дитинство і юність пройшли в Бересті, куди за скеруванням переселилася сім’я Ільїних. Після закінчення берестейської СШ № 6 і Дніпропетровського державного університету Олександр працював у вузах Берестя, Мозира і Глухова (Україна). Нині доцент кафедри вищої математики Білоруського державного університету транспорту. Кандидат фізико-математичних наук.

Олександр Ільїн є автором більше ста газетних статей краєзнавчої тематики, близько 50 наукових історичних праць, що друкувалися у білоруських та українських журналах «Неман», «Спадчына», «Мастацтва», «Сучасність», «Слово і Час», «Пам’ять століть», «Сіверянський літопис» та інших. Досліджує історію та культуру Полісся, Білорусі, України й Давньої Русі. Цілу серію його історичних розвідок про Пінщину та Берестейщину було опубліковано в просвітянській газеті «Берестейський Край» за 1998 і 1999 роки. Краєзнавчі дослідження, наукові версії та гіпотези О.Ільїна склали 18-е число часопису «Гістарычная Брама», що видається у місті Береза Берестейської області.

ШЕРЕШIВСЬКI IСТОРИЧНI ЗАМАЛЬОВКИ. Загадки древнього мiстечка

Шерешове — невеличке селище на окраїні Біловезької пущі — колись лежало на Королівському шляху, що сполучав столиці Вільно і Краків. Тут буяла торгівля, сюди, в цей живописний лісистий закуток, часто навідувалися польські королі — великі аматори полювання. Але 1776 року Шерешове втрачає статус міста і поступово перетворюється у звичайне провінціальне поселення. Нині тут мало що нагадує про його славну історію. Хіба що осиротіла дзвіниця Пречистенської церкви.

Офіційною датою заснування Шерешова вважається 1380 рік, коли воно вперше згадується у дарниці (дарчій грамоті) великого князя Вітовта Миколайові Насуті Шампару. 1413 року в Городлі на Бугом була підписана Ягайлом і Вітовтом унія поміж Польщею і Великим князівством Литовським, Руським і Жемойцькім, а також видана грамота про створення Трокського воєводства. Серед 26 головних населених пунктів воєводства згадується і Шерешове. Очевидно, саме це містечко, тільки під дещо зміненою назвою Серенеськ, подає знаменита новгородська пам’ятка XVI ст. «Список міст руських» у групі волинських міст, серед яких знаходиться і наш Берестій, і Пінеськ на Піні. Цю свою гіпотезу основуємо на значенні слова, що лягло в основу назви містечка, — с і р и й, по-білоруськи ш э р ы. Принагідно зауважимо, що має право на існування ще й така версія місцезнаходження Серенська. Це нинішнє селище Городище Барановицького району, де є залишки старожитного укріплення. Воно розташоване на річці Сервеч, від якої могла виникнути і назва Сервенськ, а згодом Серенеськ.

Дуже цікавою є рідкісна рукописна пам’ятка — Шерешівське Євангеліє, яке було напрестольним у місцевій церкві Різдва Богоматері. Його чотири мініатюри – видатні твори мистецтва. Зображення євангелістів у цій пам’ятці є найбільш давнім зразком наївного живопису в книжковому мистецтві Білорусі. Вони приваблюють дивним сполученням простоти й рідкої щирості виконання. Як не дивно, але й досі Шерешівськє Євангеліє недостатньо вивчене. Російські вчені, досліджуючи водяні знаки паперу і манеру виконаня мініатюр, відносять пам’ятку за часом і місцем створення до другої чверті XVI століття і стику земель Білорусі й України.

До того ж, XVI століття відносяться цікаві скульптури з Троїцького костьолу в Шерешові, виконані у стилі ренесансу. Чим пояснити такі культурні традиції у глибокій провінції? 1536 року зять Юрія Ілінича, берестейський війт Ян Абрамович продав Шерешове разом з волостю польській королеві Боні за величезну на той час суму — 240 тисяч литовських грошей. Бона дарувала місту магдебургське право, намагаючись привернути сюди гендлярів і ремісників. Білоруський письменник Михайло Шелехов пише про королеву: «Бона Сфорца д’Арагона (1494 — 1557) була італійкою, а її батьківщиною — місто Мілан (…) Дівчинка виховувалась у атмосфері гуманістичного італійського Відродження (…) В Пармі, Неаполі, Римі вона отримала досконалу освіту: вивчала науки того часу (…) Королева була головним провідником в Польщу і Велике Князівство Литовське культури італійського Відродження (…) Вона цікавилась Поліссям і робила спроби меліорації з метою остаточної комасації (ліквідації черезсмужжя), чинила заходи для збереження природи, побудувала канал в околицях Пінська і міст через Буг, обробляла пустоші й закладала сади». Енергійна Бона займалася і духовною культурою. Цілком імовірно, що саме вона замовила Євангеліє балканським майстрам, бо його орнамент та букви створені під впливом саме балканського мистецтва. Мабуть, Олена Яскевич чула щось про Євангеліє королеви й помилково пов’язала його з ім’ям Софії Гольшанської. Після зустрічі в Римі з Боною поет Микола Гусовський присвятив їй свою знамениту поему «Пісня зубра». Можливо, якраз ця поема підштовхнула королеву купити Шерешівську волость, де водилися зубри.

Після смерті Бони патроном Шерешова став Зигмунт II Август, правління якого було “золотим віком” як польської, так і руської культури. Король 1559 року дарував Шерешову деякі права й вольності. Ймовірно, що тоді епіцентр королівського полювання переноситься з району Кам’янець — Біловеж у Шерешове — Ровбицьк. Так, названого року селище Ровбицьк вперше згадується як місце проживання єгерів королівського полювання.

У Художньому музеї Білорусі зберігається цілий іконостас із Пречистенської церкви в Шерешові. Видно , що ікони виконані різними живописцями, яких мистецтвознавці називають шерешівські майстри. Багато чого об’єднує живопис цих майстрів і мініатюри Шерешівського Євангелія: увага до побутових деталей, наївна простота і щирість. Пречистенська церква була побудована 1760 року, тому мистецтвознавці відносять творчість усіх шерешівських майстрів до другої половини XVIII століття. Але ж ікони і навіть іконостаси нерідко переносять з одної церкви до іншої. Тому можна сміливо поширити хронологічний діапазон діяльності майстрів із Шерешова з XVI по XVIII століття і з впевненістю сказати, що в цей період існувала своєрідна Шерешівська іконописна школа. А серед майстрів цієї школи вирізняється автор ікони “Вибрані святі”, котра вражає надзвичайним реалізмом і яскравими фарбами. Живопис цього майстра близький до творчої манери видатного волинського іконописця Йова Кондзелевича (1667 — бл.1740), який, можливо, судячи з прізвища, мав білоруські корені. Відзначимо лише, що живопис шерешівського майстра більш реалістичний, але менш одухотворений. Загалом же живопис уніатських церков має свої особливості, що вимагають глибоких досліджень.

            Біловезькі Ерменовілі

Український рід князів Чарторийських походить від Великого князя литовського Ольгерда. Їх родовим гніздом було містечко Чарторийськ Луцького повіту. XVIII століття — час злету роду Чарторийських — так званої «фамілії», яка возвела на польський престол свого представника — Станіслава Августа Понятовського. Кузен короля, князь Адам Казимир Чарторийський (1734 — 1823) був неординарною особою: очолюваний ним кадетський корпус (знаменита «Лицарська школа») виховав таких патріотів, як Тадеуш Костюшко, Якуб Ясинський, Нестор Сапіга, Юліан Нємцевич та iнших. Князь та його дружина Ізабелла були відомими польськими драматургами епохи Просвітництва. В своєму маєнтку Пулавах (поблизу Любліна) вони створили справжній центр культури, який не поступався королівському. Навколо дому Чарторийських скупилось ціле гроно видатних митців: Франтішек Карпінський, Юлiан Нємцевич, Франтішек Князьнін, Максиміліан Фредро, Ян Воронич, Юзеф Шимановський та інші.

У гуртку існував культ великого мислителя і письменника Жан-Жака Руссо, який у своїй філософії наголошував, що культура псує людину, тому їй потрібно жити у первісному стані — подалі від цивілізації. Останні роки життя Руссо прожив на лоні природи в маєтку Ерменовіль під Парижем.

Члени гуртка Чарторийського знайшли свій Ерменовіль у Вовчині — на окраїні Біловезької пущі. Сюди вони приїздили за натхненням і фольклором. Вихованець Чарторийських, відомий політичний діяч Антоній Тизенгауз (до речі, дитинство провів у Вовчині) обіцяв Руссо побудувати йому у Біловезькій пущі ідилічну хатку, відмежувати його від «зіпсованої міської цивілізації», життєвих клопотів. Але у великого філософа був секретар В’яжевич — уродженець Великого князівства Литовського, який ошукав його. Через нього Руссо не захотів переїжджати до Литви, вважаючи, що там живуть одні шахраї.

Затятим прихильником філософської і літературної творчості Руссо був найвизначніший поет польського сентименталізму Франтішек Карпінський, який народився 1741 року на українському Прикарпатті. Навчався в єзуїтських колегіях міст Станіслава і Львова. З часом він наблизився да Адама Казимира Чарторийського — став його бібліотекарем, учителем дітей, придворним поетом. Карпінський підтримував політику Великого сейму на реформування і рятування Батьківщини, був присутнім на Гродненському сеймі 1793 року. А після ганебних рішень сейму він виїхав до Шерешова, де взяв в аренду шматок неосвоєної землі. Поет сам корчував ліс, орав землю, будував господарські споруди. До нього приєдналось кілька селян. Свій новозбудований хутір Карпінський назвав Красник. Там фактично утворилась руссоістська колонія на чолі з його племінником Ф. Козеровським. Вони ідеалізували сільське життя, вважали селян незіпсованими цивілізацією. Карпінський разом з селянами працював у полі, відчинив школу для селянських дітей. На лоні природи поет багато писав, створив кілька глибоких філософських праць, зокрема, «Розмову Платона зі своїми учнями», яку присвятив Олександру І. У відповідь імператор (мабуть, не без впливу свого друга Адама Єжи Чарторийського — вихованця поета) подарував Карпінському золоту табакерку.

Навколо Карпінського групується гурток однодумців: А. Ходкевич, С.Клокоцький, М.Почобут-Одленіцький, І. Хрептович, К.Прозор, І.Биковський, І.Кулаковський та інші. Поет часто навідувався до Шерешова, де купляв для перекладу книги французьких авторів. Але ця сільська ідилія двічі порушувалася: Красник спалювали під час повстання Костюшка і війни 1812 року. Згодом Карпінський вирішив придбати власну ділянку землі під селом Лискове (нині Пружанський район). Там він розпочав створювати новий Ерменовіль, але невдовзі, 1825 року, помер.

Бобровськi

Останнім часом у Білорусі зріс інтерес до одного з перших скоринознавців, знаменитого славіста і орієнталіста Михайла Кириловича Бобровського (1784 — 1848). Український шляхетський рід Бобровських давно відомий на Підляшші. Батько ученого був тривалий час уніатським священиком у Вовчині. Тому, мабуть, Михайла Бобровського опікував видатний польський і російський державний діяч, князь Адам Єжи Чарторийський, який у дитинстві часто бував у Вовчині. Завдяки допомозі князя молодий уніатський священик зміг здійснити подорож по Західнiй Європі і слов’янських землях (1817 — 1822 рр.), яка мала виняткове значення в його науковій діяльності. Тільки близькістю до Чарторийського можна пояснити раптовне звільнення Бобровського з посади професора Віленського університету, коли там царський куратор Віленського навчального округу М.Новосільцев знищував гуртки філоматів і філаретів.

Очолював учений і групу уніатів, які спробували відродити білоруську (руську) культуру. Але вони розуміли під білоруським (руським) народом всіх греко-католиків Білорусі, Правобережної України та Галичини. Білоруською назвали мову, яка звучала в уніатських церквах. Але ця мова в той час, як довів Юхим Карський, була українською. Тому учень Бобровського, письменник Плакид Янковський (родом з-під Бреста) писав: «Знаменитый философ и ориенталист, знавший при том в совершенстве все новейшие языки Европы, начинает аккуратно, по воскресеньям и праздникам, произносить поучения на народном (червонорусском или галицком) наречии, именуемом с некоторого времени вовсе неправильно белорусским». Все це відбувалось у білоруськомовному містечку Жировичах. Звісно, така спроба «білорусизації» закінчилась невдачею.

Професор Бобровський багато зробив у справі делатинізації уніатської церкви, але він, мабуть, не зміг змиритися з її повним знищенням 1839 року. Тільки цим можна якось пояснити його переїзд у глибоку провінцію — Шерешове, де він був простим парафіяльним священиком до самої смерті. Загадкова доля бібліотеки й цінного архіву славіста, в якому зберігалися листи знаменитих учених Варфоломія Копітара, Йосифа Добровського, Йосифа Юнгмана, Вацлава Ганки, Олександра Востокова, Петра Кеппена, Михайла Погодіна, Степана Шевирьова, а також відомого мецената, графа Миколи Румянцева. Оскільки є підозра, що Бобровський займався фальсифікуванням історичних джерел, то можна припустити, що архів був знищений.

У селі Обруб під самим Шерешовим разом зі славістом жив і його брат Йосип Бобровський — доктор філософських наук, магістр права, фахівець з агрономії.

В своїй оселі Михайло Бобровський виховував і готував до навчання в Пружанському дворянському училищі свого племінника Павла. І ця дядькова участь в долі племінника принеслагарні плоди. Павло Бобровський (1832 – 1905), хоч і не зробив блискучу військову кар’єру, проте прославився своїми науковими працями, передусім книгою «Материалыдля географии истатистикиРоссии. Гродненская губерния» (1863). Багатий історико-етнографічний і географічний матеріал книги є важливим джерелом з історії Берестейщини. Хоча історик народився під Вільнею, але своєю батьківщиною вважав Шерешове. Ось як він описує своє містечко у згаданій книзі:

«Містечко Шерешове колись належало Флеммінгам. Жителі його користувались магдебурзьким правом, євреї в початку нинішнього століття провадили широку торгівлю контрабандою. По ліквідації границі Царства Польського торгівельна діяльність в Шерешові помітно ослабла, простора будівля кам’яних лавок, наповнених раніше дорогими матеріями, мало-помалу пустіє, численні сім’ї купців покидають Шерешове і переселяються в Пінськ, Брест та інші поміжні пункти.

Більшу частину населення складають євреї, вони володіють просторою кам’яною синагогою, котра якось дивно видається над бідними напіврозваленими хатками. Передній фронт синагоги прикрашено двома розмальованими левами.

Православна церква за внутрішнім оздобленням і характером живопису відноситься до найдавніших у Гродненській губернії і, очевидно, споруджена водночас з Пружанською, з котрою вона багато в чому схожа.

Площа з кам’яними лавками оздоблена кількома кам’яними будинками, за півверсти від неї, при виїзному шляху на Біловеж, стоїть красива камінна католицька церква (костьол). І за містечком на православних могилках — невелика церква, при якій в затінку клена покоїться прах відомого вченого слов’янського, професора віленського університету Михайла Бобровського, над могилою капітана Генерального штабу вивишається невисока гранітна циліндрична колона. Нещасного Раєвського в 1831 році застрелив його вартовий з недорозуміння, коли капітан перевіряв його пильність. Розказують, начебто він хотів доказати свому начальству, що вартові недостатньо пильні й пропускають всякого без запиту. Вартовий, окликнувши його тричі і не отримавши відповідi, вистрелив…»

Павло Бобровський записував у пущанських околицях фольклор. Вчений добре розумів, що є українцем. « У повітах Пружанському, Кобринському, Берестейському і Більському, — відзначав він, — живуть потомки деревлян і бужан, які розмовляють малоруською мовою, з наріччям пінським і волинським».

Насамкінець скажемо, що сином вченого був перший начальник Генерального штабу української армії Борис Павлович Бобровський (1868 — ?), який в роки першої світової війни у званні генерал-майор служив в російській армії. 1917 року він очолив Українську Військову Громаду в Двінську. Наприкінці листопада того ж року Борис Бобровський призначається начальником Українського Генерального штабу, котрий очолював до березня наступного, 1918 року. Подальша його доля невідома.

Дата добавления: 2023-10-13