Поняття та види спадкування. Прийняття спадщини. 2 страница

Законодавець не визначає будь-якої вимоги до форми договору. Однак такий договір, як правило, укладають у письмовій формі відповідно до типового договору.

Змістом договору є сукупність прав та обов'язків сторін. Відповідному обов'язку однієї особи кореспондує відповідне право іншої і навпаки.

Замовник зобов'язаний:

1) передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації;

2) сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення всіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором або законом;

3) використовувати проектно-кошторисну документацію, одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, не передавати проектно-кошторисну документацію іншим особам і не розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;

4) надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;

5) брати участь разом із підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

6) відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов'язані зі зміною вихідних даних для проведення проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;

7) залучити підрядника до участі в справі за позовом, пред'явленим до замовника іншою особою у зв'язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт.

Своєю чергою, підрядник зобов'язаний:

1) виконувати роботи відповідно до вихідних даних для проведення проектування та згідно з договором;

2) погоджувати готову проектно-кошторисну документацію із замовником, а в разі необхідності — також з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

3) передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт;

4) не передавати без згоди замовника проектно-кошторисну документацію іншим особам;

5) гарантувати замовникові відсутність у інших осіб права перешкодити або обмежити виконання робіт на основі підготовленої за договором проектно-кошторисної документації.

Відповідно до ст. 891 ЦК, підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт. У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов'язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом.

33. Відмова від прийняття спадщини.

Спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття (ст. 1273 ЦК).

Якщо спадкоємець має бажання відмовитися від спадщини, він зобов'язаний подати заяву про відмову від спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, яким вважається місце останнього проживання спадкодавця або, якщо не можна встановити останнє місця проживання спадкодавця, місце знаходження успадкованого майна або більшої його частини (ст. 1221 ЦК). Якщо цивільна дієздатність особи обмежена, вона може подавати заяву про відмову від спадщини тільки зі згоди піклувальника і органу опіки та піклування. Неповнолітня особа може відмовитися від спадщини зі згоди батьків і органу опіки та піклування.

Батьки (усиновлювачі), опікун, які вважають, що прийняття спадщини суперечить інтересам малолітньої, недієздатної особи, можуть відмовитися від спадщини лише з дозволу органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування приймає рішення, розглянувши заяву про згоду на відмову від спадщини, враховуючи при цьому, чи не буде відмова від спадщини порушувати інтереси неповнолітньої або недієздатної особи.

Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Не можна відмовитися від спадкування з тією, наприклад, умовою, що спадщина буде надалі прийнята, якщо будуть погашені чи прощені борги спадкодавця.

Якщо у спадкоємця (батьків, усиновлювачів, опікунів малолітньої особи, опікунів недієздатної особи) протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини зміниться думка щодо прийняття спадщини, то він (його представники за законом) можуть відкликати заяву про відмову від спадщини та в установленому порядку (ст. 1273 ЦК) подати заяву про прийняття спадщини. Згода органу опіки та піклування для відкликання такої заяви батьками, усиновлювача- ми, опікунами малолітньої особи, опікунами недієздатної особи не потрібна.

Відмова від прийняття спадщини може бути або "безадресною" або зроблена на користь іншого спадкоємця. При цьому "адресат відмови" визначається залежно від того, хто відмовляється від спадщини.

Якщо відмовляється від спадщини спадкоємець за заповітом, то він має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. При цьому спадкоємець за заповітом не може відмовитися на користь спадкоємця за законом. Його відмова від спадщини, якщо інших спадкоємців за заповітом немає, може бути, очевидно, лише "безадресною". Подальша доля спадщини вирішується відповідно до положень ЦК про спадкування за законом.

Натомість, спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого з спадкоємців за законом незалежно від його черги.

Відмова від прийняття спадщини може бути лише на користь інших спадкоємців (чи за заповітом, чи за законом). Це пояснюється тим, що спадкоємець, який відмовляється від прийняття спадщини, розпоряджається лише своїм правом на спадкування, але не спадщиною, і тому не може передати спадкове майно будь-якій іншій особі на свій розсуд. Головною підставою для одержання спадщини спадкоємцями при спадкуванні за заповітом є воля заповідача. Це і підкреслюється в обмеженні права спадкоємця самостійно обирати адресата для відмови на його користь від спадщини. Визначальною є воля заповідача і в тих випадках, коли він підпризначив спадкоємця. Спадкоємець за заповітом, який бажає відмовитися від спадщини, може відмовитися тільки на користь підпризначеного спадкоємця.

Прийняття "адресатом" спадщини, від якої спадкоємець відмовився на його користь, є його правом, а не обов'язком. Тому спадкоємець, на користь якого відбулася відмова від спадщини, має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.

Відмова від спадщини на користь іншого спадкоємця є одностороннім правочином. Тому вона має відповідати всім вимогам, що ставляться до правочинів, а недотримання цих вимог може мати наслідком визнання її недійсною судом (ст.ст. 215, 216, 225, 229—231, 233 ЦК). Після цього спадкоємець має вирішити, чи буде він приймати спадщину чи відмовиться від неї без вказівки "адресата" або на користь іншої особи.

Правові наслідки "безадресної" відмови від спадщини встановлені ст. 1275 ЦК, котра передбачає низку ситуацій: відмову від спадщини спадкоємця за заповітом, відмову від спадщини спадкоємця за законом тощо.

Загальним правилом є положення, за яким частка успадкованого майна, що належить спадкоємцям, може бути збільшена за рахунок частки спадкоємця, що відмовився від прийняття спадщини.

У випадку відмови від прийняття спадщини одного зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. При цьому відмова від спадщини одного зі спадкоємців за заповітом може тягнути для інших спадкоємців за заповітом не лише прибутки, але й обтяження. Зокрема, якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ (ст.ст. 1237—1239 ЦК), обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один зі спадкоємців за законом черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

Якщо особа, зазначена в заповіті як спадкоємець, з якихось причин не бажає приймати спадщину за заповітом (наприклад, не хоче виконувати заповідальний відказ), то вона може відмовитися від права спадкування за заповітом і набувати (за наявності відповідних підстав) статус спадкоємця за законом.

34. Гарантії як способи забезпечення виконання зобов’язань.

Визначення гарантії міститься у частині 1 статті 560 ЦКУ. Відповідно до неї за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Інакше кажучи, суть гарантії зводиться до того, що управнена сторона (кредитор) має право на задоволення своїх вимог гарантом у разі, якщо боржник не виконає належним чином своє зобов'язання.

Гарантія відрізняється від іншого засобу забезпечення виконання зобов'язань – поруки. По-перше, відповідно до статті 562 ЦКУ, гарантія не залежить від основного зобов'язання навіть у разі його припинення або визнання недійсним, зокрема тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. По-друге, зі змісту статті 560 ЦКУ випливає, що гарантія може надаватися не будь-якою особою, а виключно банком, страховою організацією або іншою фінансовою установою.

Надання гарантії неможливе без укладення відповідного договору. Згідно зі статтею 547 ЦКУ правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений не у письмовій формі, є нікчемним. Про необхідність письмового підтвердження гарантії (гарантійний лист) йдеться також у статті 200 ГКУ. Якщо класифікувати гарантію за певними видами, основними серед них є такі, як відклична (безвідклична) та умовна (безумовна). Відкличною є гарантія, умови якої можуть бути будь-коли змінені і яка відкликається банком-гарантом за заявою боржника без попереднього повідомлення кредитора. На відміну від неї, безвідклична гарантія передбачає незмінність умов і неможливість припинення гарантом.

За умовної гарантії банк-гарант при порушенні боржником свого зобов'язання сплачує кошти кредитору в разі виконання ним відповідних умов або подання зазначених у гарантії документів. Безумовна гарантія означає, що вимоги кредитора задовольняються за його першою вимогою (без умов і документів). Отже, з точки зору мінімізації ризиків при забезпеченні виконання зобов'язань найвигіднішими для кредитора є безвідклична та безумовна гарантії.

Розуміння правової природи гарантії було б неповним без з'ясування правових наслідків порушення боржником зобов'язання, забезпеченого нею. Статтею 563 ЦКУ встановлено, що в такому разі гарант повинен сплатити кредиторові визначену умовами гарантії грошову суму. До вимоги кредитора, викладеної у письмовій формі, додаються перелічені в гарантії документи. Кредитор має вказати, у чому саме полягає порушення боржником основного зобов'язання.

У статтях 564–566 ЦКУ встановлені правила виконання умов договору про надання гарантії. Так, після одержання вимоги кредитора гарант, негайно повідомивши про це боржника, повинен розглянути її в установлений у гарантії строк, а за його відсутності – в розумний строк. Гарант не зобов'язаний у безспірному порядку задовольнити вимогу кредитора, яка подається після закінчення строку дії гарантії або не відповідає її умовам. Також гарант має негайно повідомити кредитора і боржника, якщо він дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення. Однак, оскільки ці фактори не впливають на дійсність договору, повторна вимога кредитора підлягає задоволенню. А в разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію (якщо в ній не встановлено інше).

Підстави для припинення гарантії визначені у статті 568 ЦКУ, відповідно до якої зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

За правом регресу гарант має право на зворотну вимогу до боржника в межах суми, сплаченої за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором (ст. 569 ЦКУ). Однак це право не виникає, якщо ця сума не відповідає умовам гарантії.

35. Договір побутового підряду.

Згідно зі ст. 865 ЦК за договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зо­бов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Характеристика договору побутового підряду.

1. Сторони договору побутового підряду аналогічні сторонам загального договору підряду. що розглядався вище — підрядник і замовник. Проте сторони договору побутового підряду характеризу­ються рядом специфічних рис, наявність яких дозволяє відокремити цей договір як самостійний вид зобов'язань.

Так, підрядник повинен мати статус суб'єкта підприємницької діяльності, оскільки договір побутового підряду укладається у зв'язку зі здійсненням ним підприємницької діяльності із задоволення потреб замовника (клієнта). При цьому підрядником може бути юридична та фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності.

Водночас, замовником за договором побутового підряду може бути лише фізична особа. Зважаючи на положення ч. З ст. 865 ЦК, яке поширює на відносини за договором побутового підряду, не врегульовані Кодексом, законодавство про захист прав споживачів, фізична особа (замовник) набуває статусу споживача, який задо­вольняє особисті потреби за рахунок отриманого за договором, про що докладніше йдеться далі.

2. Замовник дає підряднику завдання на виконання роботи, дета­лізуючи підряднику суть роботи, яку останній повинен виконати. Роботою, що виконується за договором побутового підряду, за п. 21 ч. 1 ст. 1 Закону "Про захист прав споживачів" є діяльність вико­навця, результатом якої є виготовлення товару або зміна його властивостей за індивідуальним замовленням споживача для задо­волення його особистих потреб. Підрядник не має права нав'язувати замовникові включення до договору побутового підряду додаткових оплатних робіт або послуг.

За змістом ч. 2 ст. 865 ЦК договір побутового підряду є публіч­ним договором, що накладає на підрядника обов'язки виконувати роботи кожному, хто до нього звернеться, встановлюючи однакові умови для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані від­повідні пільги, не маючи права надавати переваги одному спожива­чеві перед іншим щодо укладення договору побутового підряду і відмовлятись від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей виконання відповідних робіт (ст. 633 ЦК).

Згідно зі ст. 870 ЦК за договором побутового підряду підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника — з його матеріалу. Якщо робота виконується з матеріалу підрядника, вартість матеріалу оплачується замовником частково або в повному обсязі, за погодженням сторін, з остаточним розрахунком при одержанні замовником виконаної підрядником роботи. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни нада­ного в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо інше не встановлено договором.

Частина 2 ст. 867 ІДК передбачає право замовника в будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від договору побутового під­ряду, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про від­мову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до нього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті.

3. Замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відповідно до ч. 2 ст. 873 ЦК робота, виконана за договором побутового підряду, оплачується замовником після її остаточного передання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або у повному обсязі. Вартість робіт визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо.

У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом 2 місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового під­ряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім'я замов­ника. Замість продажу, підрядник має право притримати предмет договору побутового підряду або вимагати відшкодування.

4. Стаття 872 ЦК передбачає права замовника у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду.

Так, якщо підрядником були допущені істотні відступи від умов договору побутового підряду або інші істотні недоліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право вимагати за своїм вибором:

• виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості;

• розірвання договору та відшкодування збитків.

У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків у роботі замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк або від­шкодування його витрат на усунення недоліків чи відповідного зменшення плати.

5. Договір підряду є консенсуальним договором, тобто вважа­ється укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних ви­падках формі досягнуто згоди з всіх істотних умов. Згідно зі ст. 866 ЦК договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору Відсутність у за­мовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

36. Спадкування за заповітом. Заповідальний відказ. Обов’язкова частина.

В ст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом або за законом.

Законодавець надає громадянину право призначити спад­коємців особисто - шляхом складання заповіту.

Новий ЦК України вперше у вітчизняному законодавстві дає легальне визначення заповіту. Заповітом є особисте розпоряд­ження фізичної особи на випадок її смерті (ст. 1233 ЦК).

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійс­ності правочину, а саме:

1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;

4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5) умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вва­жається дійсним після того, як заповідач в установленому по­рядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей пра­вочин настільки тісно пов´язаний з особистістю заповідача, що виключає його складання за допомогою представника чи довіри­теля.

По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті запові­дача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов´язані з ре­алізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт навіть, якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише піс­ля смерті заповідача.

Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатко­ва обставина, від якої вона буде залежати. Умовою є певна обста­вина, яка може настати, але може і не настати. Смерть же лю­дини неминуча, невідомий лише момент смерті. Умова є завжди додатковим моментом в правочині, яка встановлюється за погод­женням сторін, і саме від бажання сторін залежить надання пра­вочину умовного характеру. Якщо така умова буде відсутньою, правочин буде мати юридичну силу, незважаючи на відсутність умов. А оскільки заповіт укладається саме на випадок смерті, то ця обставина і є необхідним, а не випадковим елементом запові­ту,.який заповідач за своїм бажанням може включити, або може і не включати.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і но­таріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, на­приклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під «цінними речами», які необхідно передати брату; нарешті померлий буде взагалі поз­бавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природ­них причин.

Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Якщо заповідач неписьменний або сліпий, нотаріус прочитує йому текст заповіту, про що на за­повіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує заповіт.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, виду занять тощо.

Посвідчення заповіту через представника заборонено Інс­трукцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 156).

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкрит­тя спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вима­гається надання доказів, що підтверджують його право на май­но, яке заповідається.

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоєм­цем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Пок­ладання виконання таких обов´язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов´язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов´язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре рані­ше спадкодавця, то цей обов´язок переходить до того спадкоєм­ця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний від­каз, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказо-одержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому пра­ва, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов´язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначен­ня в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і поча­ток перебігу позовної давності, починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридич­ної особи, держави. Одночасно закон забезпе­чує права та інтереси так званих обов´язкових спадкоємців, тоб­то осіб, які, незважаючи на зміст заповіту, завжди мають право на певну частку спадщини.

До обов´язкових спадкоємців належать: неповнолітні або не­працездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непра­цездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й уси­новителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов´язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлу­маченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого -брати, сестри, дід, баба не є обов´язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов´язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов´язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов´язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов´язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов´язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристой­ну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує до­помоги, це не позбавляє її права на обов´язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінте­ресованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.

37. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань та її види.

Застава - це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечено вимогу, яка може виникнути в майбутньому.

Стаття 575 ЦК визначає два види застави: іпотека та заклад. Іпотекою, відповідно до вказаної норми, є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Застосування застави врегульовано також Законами України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Іпотека в цьому випадку визначається як вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України "Про іпотеку").

Заклад - це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужено заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави також може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Договір застави має бути укладено у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Істотними умовами договору застави, що передбачені законодавством, є суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави.

Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснено до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Дата добавления: 2015-05-10