Поняття та види спадкування. Прийняття спадщини. 1 страница

Стаття 1216 ЦК визначає спадкування як перехід прав та обов'яз­ків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування, складає підгалузь цивільного зако­нодавства, яка іменується "спадковим правом" або "правом спадку­вання".

Право спадкування у об'єктивному сенсі — це сукупність право­вих норм, які регламентують відносини спадкування (спадкові від­носини), зокрема, визначають порядок та межі переходу прав і обов'язків від померлої особи до спадкоємців та інших осіб; при­пинення особистих прав і обов'язків тощо. За своєю суттю воно співпадає з поняттям "спадкове право".

Право спадкування у суб'єктивному сенсі — це право учасника цивільних відносин бути спадкоємцем після смерті фізичної особи. Це складне суб'єктивне право охоплює низку правомочностей, що з'являються у спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини (право на прийняття спадщини, право на розподіл спадкоємцями спадко­вої маси, право на підтвердження законності набуття спадкового майна тощо). За своєю суттю воно співпадає з поняттям "право на спадкування ".

Спадкування породжує спадкові відносини, в яких є 2 сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спад­кодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяль­ності організацій порядок передачі їхнього майна іншим суб'єктам визначається не нормами про спадкування, а спеціальними прави­лами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці — це зазначені у заповіті або законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця. Спадкоємцями можуть бути не тільки фізичні, але й юридичні особи, а також держава та інші соціально-публічні утворення.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголо­шення її померлою в установленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу в спадкоємців права на прийняття спадщини, а в усіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спад­щини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єк­том яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта в правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Цивільне законодавство України розрізняє 2 види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом (ст. 1217 ЦК).

Однак слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст. 1217 ЦК, існують й інші вади спадкування, передбачені окремими нормами ЦК.

Зокрема, згідно зі ст. 1277 ЦК окремим видом спадкування є спадкування на підставі рішення суду, котре має місце у випадку так званої "відумерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом установленого законом строку жодною особою.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також їхньої відмови від її прийняття суд визнає спадщину від- умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спад­щина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність терито­ріальної громади за місцем відкриття спадщини.

Специфічним вадом спадкування можна також вважати спадковий договір, згідно з яким одна сторона (набувач) зобов'язується вико­нати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і у випадку його смерті набуває права власності на майно відчужувача. Цьому до­говору присвячена глава 90 ЦК. Тому при визначенні виду спадку­вання слід звертатися не тільки до ст. 1217, але й до ст. 1277 та до глави 90 ЦК.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, иго вітчизняне цивільне законодавство розрізняє 4 види спадкування: 1) за запові­том; 2) за законом; 3) за рішенням суду; 4) за договором.

Разом із тим, основними, найбільш детально врегульованими актами законодавства і найбільш поширеними на практиці є згадува­ні у ст. 1217 ЦК спадкування за заповітом і спадкування за законом.

У випадках спадкування за заповітом воля спадкодавця виража­ється в заповіті. За своєю правовою природою заповіт є односто­роннім правочином, а тому регулюється не тільки нормами спад­кового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадку­вання.

Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Разом із тим, це ще не суб'єктивне право, оскіль­ки можливість отримати спадщину може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадко­давець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи.

Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає лише у випадках, чітко визначених у законі, зокрема, за умови, що:

1) заповіту немає;

2) заповіт визнано недійсним;

3) за заповітом передається тільки частина майна;

4) спадкоємець за заповітом помер до відкриття спадщини;

5) спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття спадщини.

У таких випадках право на спадкування набувають особи, визна­чені в ст.ст. 1261 — 1265 ЦК: в першу чергу — діти спадкодавця, в тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадко­давця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спад­кодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

Здійснення права на спадкування полягає в тому, що спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Прийняття спадщини можливе у 2 способи:

1) шляхом мовчазного прийняття (пасивна поведінка спадкоємця);

2) шляхом подачі заяви про прийняття спадщини (активна поведінка).

Можливість прийняття спадщини шляхом пасивної поведінки передбачена ст. 1268 ЦК, згідно з положеннями якої спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він мешкав разом з померлим та протягом строку для прийняття спадщини не відмовився від неї. Якщо спадкодавець протягом вказаного строку подав заяву про відмову від спадщини, вважається, що він відмовився від спадщини.

Спадкоємці, які фактично прийняли спадщину, також мають подати заяву про видачу їм документа, що підтверджує їх право на успадковане майно — свідоцтва про право на спадщину, але можуть це зробити незалежно від закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Прийняття спадщини шляхом подання нотаріусу заяви про її прийняття передбачене ст. 1269 ЦК.

Цей порядок прийняття спадщини застосовується щодо спадкоємців, які бажають прийняти спадщину, але не проживали постійно разом зі спадкодавцем. Оскільки роздільне проживання не створює презумпції прийняття спадщини, такі особи зобов'язані подати нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець з'являється до нотаріуса особисто і подає документ, що підтверджує його особу, а також свідоцтво про смерть спадкодавця, щоб нотаріус зміг встановити час відкриття спадщини. Крім того, спадкоємець повинен повідомити нотаріуса про місце відкриття спадщини та про наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно від того, чи прийняли вони спадщину.

Особа, яка досягла 14 років, якщо вона бажає прийняти спад- шину, може звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини самостійно. Для цього згоди її батьків або піклувальників не потрібно, оскільки пасивна тестаментоздатність як елемент дієздатності фізичної особи настає з 14 років.

28. Класифікація цивільно-правових договорів.

Класифікація договорів має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдоскона­ленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослід­ження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від цілей, що переслідуються.

Класифікація договорів у цивільному праві можлива за різними підставами.

1. Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін до­говору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладе­ними з моменту досягнення угоди зі всіх істотних умов у формі, необхідній за законом. До них, зокрема^ належать: кугіівля-продаж, найом, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.

Реальними називаються договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть пере­дані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в кон- сенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відповідаль­ність за їх невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'язку тощо.

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, іншої нерухомості має були обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації.

2. Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасника­ми угоди договори поділяються на односторонні та взаємні або синалагматичні (у ст. 626 ЦК вони іменуються "двосторонніми" та "багатосторонніми").

У односторонньому договорі одна зі сторін має тільки права, а інша — тільки обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у пози­чальника — тільки обов'язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі- продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.

3. З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безоплатні.

Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задо­волення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це оплатннй договір. Таких договорів, де дії виконуються на оплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді за­гального правила (ч. 5 ст. 626 ЦК). Це договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо.

Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжу­ється відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безоплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де даруваль- пик безоплатно передає іншій особі у власність майно.

4. За ступенем юридичної завершеності можна виокремити дого­вори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважне число договорів має саме такий характер.

Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст. 635 ЦК). Іншими словами, попередній договір є угодою про укладення договору в майбутньому.

ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому не виражена прямо поля сторін придати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.

ЦК не закріплює прямо якихось конкретних видів попередніх юговорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відо­мий практиці минулих років договір продажу житлового будинку.

5. За змістом діяльності, що ними регулюється, усі договори поді­ляють на майнові й організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. їх відмінною рисою є спря­мованість на отримання майна або блага, що досягається вико­нанням зобов'язання. Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.

6. Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.

До публічних договорів належать договори, укладені комерцій­ною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, котрі такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати відносно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспор­том загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).

Режим публічних договорів є винятком із загального правила, який спирається на принцип свободи договорів, і одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму "свободи договорів", який найбільш повно виражає приватноправові засади, що складають основу цивіль­ного права.

7. З урахуванням значення договору для визначення кола повноправ­них учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання. Значення договору приєд­нання полягає в тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропо­нованого договору в повному обсязі (ст. 634 ЦК). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договір не відбудеться".

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у ЦК.

8. Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно- правових договорів:

— договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

— договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і пошуко­вих робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

— договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково- технічної продукції);

— договори про надання послуг (перевезення, страхування, до­ручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

— договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

9. Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із ураху­ванням належності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того дого­вірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою — є иже змішаний договір, що поєднує в собі елементи двох договірних типів — міни і купівлі-продажу.

Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення цього до­говірного зобов'язання.

У випадках, коли договори схожі як за матеріальними відноси­нами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного типу.

Якщо укладений договір опосередковує 2 або декілька різно­рідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для форму­вання зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

10. Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрізня­ють договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно- правовий договір, що грунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання. Договір на користь третьої особи озна­чає, що боржник, зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь іретьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору (ст. 636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.

29. Поняття та зміст договору перевезення вантажів.

За Д. п/в одна сторона (перевізник (П.)) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником (В.)) вантаж: до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві (О.)), а В. зобов'язується сплатити за п/в встановлену плату. Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний або консенсуальний (на морському транспорті) та відплатний. Д. п/в має публічний характер, однак за умови дотримання умов, які випливають зі змісту ст.915: П. повинна виступати спеціалізована юр. особа, яка здійснює перевезення транспортом загального користування; згідно із законом, ін. нормативно-правовими актами або ліцензією, виданою цій організації, вона має здійснювати перевезення за зверненням будь-якої особи. Сторонами Д. є П. і В.. П. - це ті транспортні організації, які мають права юр. особи та яким надано право укладати Д. перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами), а В.ами вантажів можуть бути як організації (юр. особи), так і фіз. особи.

Особа, яка має право на одержання вантажу від П., є О.. Предметом Д. є послуги щодо доставки ввірених П.ові матеріальних цінностей (вантажу) до пункту призначення. До таких послуг належать не лише саме переміщення вантажу, а й ін. дії, зокрема, збереження, видача вантажу О., завантаження та вивантаження. Форма Д. - письмова. Для укладення Д. застосовують систему єдиного документу. Напр., залежно від виду документу розрізняють: систему накладної, яка застосовується майже на всіх видах транспорту; систему коносаменту, яка застосовується на морському транспорті; систему чартеру, яка застосовується на морському та повітряному транспорті. Д. п/в належить до строкових Д. Крім того ЦК надає можливість укладення довгострокового Д.

Змістом Д. є сукупність прав та обов'язків сторін. Основні обов'язки П.: своєчасно доставити ввірений йому вантаж до пункту призначення і видати його О.; надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений Д., за умови їх придатності для перевезення цього вантажу; забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до п/в. Крім того, сторони можуть покласти на П. і виконання дод. обов'язків, напр., провести страхування вантажу. В. зобов'язаний: пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі (упаковці), замаркувати вантаж; сплатити провізну плату; якщо розмір провізної плати не визначено - то розумну плату. У разі невиконання цього обов'язку П. має право притримати переданий йому для перевезення вантаж; надати П.ові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів. Д. може бути покладено на В.а обов'язок раціонально завантажити транспортні засоби у строки, встановлені Д. Основним обов'язком О. є обов'язок прийняти вантаж та вивезти його з території станції, аеропорту, пристані. У разі порушення цієї умови О. повинен оплатити зберігання вантажу. У разі невиконання П. обов'язку доставити вантаж на адресу його О., останній має право пред'явити йому вимогу з приводу втрати вантажу, а у разі неналежного виконання ним обов'язку - вимогу з приводу нестачі, псування або пошкодження вантажу, а також вимогу з приводу прострочення доставки вантажу.

30. Спадковий договір.

Новелою в цивільному законодавстві є можливість укладення спадкового договору, який є специфічним засобом оформлення спадкових прав. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1302 ЦК). Сторони у спадковому договорі: Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Особливості спадкового договору з участю подружжя. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Забезпечення виконання спадкового договору. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. Розірвання спадкового договору. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

31. Порука та гарантія: порівняльна характеристика.

Порука - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, в силу якого поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб. При порушенні зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу й процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі в справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Якщо поручителів декілька, то до кожного з тих, хто виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що він виконав. Підставами припинення поруки є: припинення забезпеченого нею зобов'язання, а також зміна зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Поняття гарантії визначає ст.560 ЦК, яка вказує, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Фактично гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Відповідно до ст.562 ЦК зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності).. Механізм гарантії полягає в тому, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії та в межах суми, на яку видано гарантію. Гарант, як і поручитель, має право на оплату послуг, які він надав боржникові. Підставами припинення зобов'язань гаранта перед кредитором є: сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, яку він сплатив за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

32. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт.

Проведення пошукових робіт і розробка технічної документації є передумовою будівництва будь-якого об'єкту. Через те, що розробка технічної документації вимагає спеціальних знань і навичок, а також наявності спеціальної ліцензії, виконання цієї роботи, як правило, доручається спеціалістові в особі проектної організації. Відносини сторін оформляються договором підряду на виконання проектних, а за необхідності — й пошукових робіт.

За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх (ст. 887 ЦК).

Правове регулювання договірних відносин цього виду здійснюється як загальними положеннями про підряд, так і спеціальними нормами, що містяться в § 4 гл. 61 ЦК.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний.

Сторонами договору є замовник і підрядник (проектувальник, пошукач). Ними можуть бути ті самі особи, що й за договором будівельного підряду. Широко застосовується система генерального підряду.

Істотною умовою договору є умова про предмет.

Предметом договору є виконання підрядником проектних та (або) пошукових робіт, які мають завершитися розробкою проектної або іншої технічної документації або наданням замовнику даних про проведені пошуки.

Під проектуванням будівництва слід розуміти процес створення проекту об'єкта капітального будівництва, що є однією із стадій інвестиційного процесу в сфері капітального будівництва. Пошукові роботи — це процес підготовки (вивчення природних властивостей району, майданчика, ділянки, місцевих будівельних матеріалів і джерел водопостачання) матеріалів, необхідних для розробки економічно доцільних і технічно обґрунтованих рішень для проектування і будівництва об'єктів. Технічна документація — це комплекс документів (техніко-економічне обгрунтування, креслення, схеми, пояснювальні записки до них, специфікація тощо), що визначають обсяг і зміст будівельних робіт, а також інших вимог, що до них висувають.

Ціна договору може мати форму кошторису, з постатейним переліком витрат підрядника на виконання робіт. Ціна не належить до істотних умов договору.

Договір за змістом закону завжди є строковим договором. Однак строк також не є істотною умовою договору.

Дата добавления: 2015-05-10