Суть феодалізму та проблема його походження в історичній науці

Термін «феодалізм» набув поширення в історичній науці з початку XVІІІ ст Історики епохи Просвітництва розглядали феодалізм, як лад, що панував у середні віки в Європі, і пояснювали його як політичну або правову систему. Просвітителі виділяли риси феодалізму – політичну роздробленість, папську теократію; за іншою концепцією (Монтеск’є, Маблі) – феодалізм – це система феодів і феодальної ієрархії. В XІХ ст. концепція сутності феодалізму тлумачилась цілою низкою теорій: теорія германістів, теорія романістів, феодалізм як система державно-політичних інститутів, маркова теорія, вотчинна теорія, феодалізм як система ленних зв’язків (особистісних, бенефіціальних). У XX ст. – виникла комплексна концепція генезису феодалізму. Франсуа Гізо (1787 – 1874) вперше сформулював визначення феодалізму, виділивши його основні риси: 1. Умовний характер земельної власності. 2. Поєднання земельної власності з верховною владою. 3. Ієрархічна структура класу феодальних землевласників. Потім історики 40-х рр. XІХ ст. Г. Маурер, Г. Вайц, П. Рот, О. Гірке, хоча й були близькі у своїх визначеннях до Гізо, довели, що політико-правові ознаки феодалізму мають

під собою основу у вигляді великої земельної власності. Георг Маурер (1790 – 1872) – у своїй головній праці «Вступ в історію общинного, подвірного, сільського й міського устрою та суспільної влади» заклав основи маркової теорії. На його думку, феодалізм виникає у результаті розвитку маркового (общинного) ладу древніх германців. Марка поступово перетворюється у вотчину. У давнину земля в германців оброблялася общинами (марками), що стали першою формою їх організації і причиною переходу від кочового життя до землеробства. Вся зайнята родом земля була спільною. Існувала система щорічних переділів. Потім на зміну їм прийшла система спадкових наділів із черезсмужжям і примусовою сівозміною (система відкритих полів). Після переселення германців на територію колишньої Римської імперії повсюдно з’являється приватна земельна власність (аллод). Руйнується традиційна сусідська община і відбувається закріпачення селянства. З’являється вотчина. Між общиною і вотчиною, на думку історика, існували гармонійні відносини, і втрата особистої свободи селянами компенсувалася захистом, що вони одержували від сеньйора. До XІ ст., доводив Маурер, не було соціальних ексцесів, потім з’явилася класова боротьба. Марка почала занепадати в XVІ – XVІІІ стст. Тому, на переконання німецького історика, община є основою переходу до феодалізму й фундаментом середньовічного міста. Розвиток феодалізму відбувається шляхом переходу від панування вільної общини до вотчинного ладу, від дрібної селянської земельної власності до великого маєтку (вотчини). Георг Вайц (1813 – 1886) розвинув далі основні складові маркової теорії в працях «Історія німецьких державних установ», «Давнє право салічних франків». За Вайцем, рушієм історії виступають внутрішні закони органічного розвитку суспільства, які не залежать від волі людей. Соціальний розвиток германців – це поступовий перехід від вільного ладу общини-марки до нового феодального, або ленного ладу. Науковець визначав феодалізм як політико-правовий лад. Отто фон Гірке (1841 – 1921) продовжив розвиток маркової теорії у праці «Германське суспільне право». Доводив, що Німеччина пройшла п’ять

періодів розвитку: 1. Від падіння Римської імперії до 800 р. у суспільному житті германців переважала ідея «товариства», територіальні зв’язки втілювалися у формах сотні, гау, общини-марки. У VІІІ ст. з’являється держава. 2. 800 – 1200 рр. – виникає феодалізм, всі відносини набувають приватно-правового характеру, утверджується ленна система, основою ладу є велике землеволодіння та імунітет. 3. 1200 – 1525 рр. – епоха панування васалітету, виділення феодальних станів, виникнення цеху, розвиток вотчини. 4. 1525 – 1800 рр. – період панування абсолютистської монархії. 5. Від 1800 р. Класична вотчинна теорія виникла у другій половині ХІХ ст. у рамках історико-економічного напряму європейської історіографії. Послідовниками цієї теорії були: Карл Інама-Штернег, Карл Лампрехт, Карл Бюхер, Ньома Дені Фюстель де Куланж,Анрі Се, Торольд Роджерс, Фредерик Сібом, Максим Ковалевский та інші. Засновником класичної вотчинної теорії вважається Карл Інама-Штернег (1843 – 1908), автор праці «Господарська історія Німеччини». Він дотримувався точки зору, що економіка є визначальним фактором історичного прогресу. Увів у науковий обіг нові джерела з аграрної історії середньовіччя: урбарії, записи маркового права та ін. Доводив, що основою феодалізму є вотчина, а не марка. Стверджував, що до переходу германців на територію Римської імперії в них існувала загальна родова власність. Вважав, що у франків не було общини, а vіlla – це не село, а вотчина. Інама-Штернег довів, що у часи Каролінгів відбулася реорганізація земельних відносин, було ліквідовано гуфове господарство й виникла супідрядність вілл – «віллікаційна система», у центрі кожної з яких

перебував панський двір. Вілли залежали від центральної панської садиби. Велику роль у цих змінах відіграв Карл Великий, про що свідчить «Капітулярій про маєтки». Історик стверджував, що з вотчини виникли міста, міське право, міське ремесло, торгівля, цехи й т.д. Але з появою вотчини марка не зникла, а існувала до кінця середньовіччя. Інама-Штернег ґрунтовно описав вотчину – натуральне господарство, поєднання ремесла із землеробством, особисту залежність селян, відробітки та ін. Різновидом вотчинної теорії є маноріальна теорія. Її автором став Торольд Роджерс (1823 – 1890). Манор – англійська вотчина. Манор, на думку Роджерса, це – господарська єдність домена із землями держателів – селян-вілланів, коттерів і вільних поселенців. Феодальна рента, як стверджував англійський історик, це не форма експлуатації, а винагорода лендлордові за право жити й обробляти його землю. В XІІІ – XІV стст., вважав дослідник, в Англії панувала соціальна гармонія. Роджерс встановив, що в XІV cт. в Англії переважала грошова рента. Ньома Дені Фюстель де Куланж (1830 – 1889) прославився серед науковців своєю працею «Історія установ давньої Франції». У цій та інших своїх працях виступив проти германістів і представників маркової теорії. Куланж розмежовував економічні передумови феодалізму – велике землеволодіння (вотчина), яке обробляється залежними селянами, або сеньйоріальний лад (серваж) від власне феодалізму – соціально-політичної структури. Серваж – це атрибут сеньйоріального ладу – економічної основи феодалізму. А феодалізм – це, передусім, соціально-політична структура, за якої панує умовне володіння землею замість повної власності, підпорядкування людей сеньйорові замість підпорядкуванню королеві й ієрархія між сеньйорами, яка встановлюється через ф’єф і оммаж. Куланж вважав, що у феодальній системі важливу роль відігравали особисті договірні відносини (оммаж). Подальшим розвитком вотчинної теорії наприкінці XІX – на початку XX

ст. стала концепція «двох феодалізмів» – «політичного» і «соціального». Прихильниками цієї теорії були Петрушевский, Савін, Адамс та ін. Найпоширенішим серед представників вотчинної теорії був погляд, що феодалізм з’явився не як результат розвитку виробничих відносин, а як необхідність держави організовувати військові сили країни в умовах натурального господарства. Тому вотчина – носій соціального й технічного прогресу в тодішньому суспільстві. Вчення про феодалізм як систему особистих зв’язків запровадив до наукового обігу Жан Жоффруа Флакк (1846 – 1919). Головні положення цієї теорії викладені у праці «Походження давньої Франції». Флакк вважав, що джерелом виникнення феодалізму і його основою були не поземельні, а особисті відносини «вірності й заступництва» між сеньйорами й васалами. Ці особисті відносини, доводив історик, виникали поза всяким зв’язком із земельними даруваннями, але через властиві людям потреби у захисті й почутті любові до близьких – до родини, до товаришів, до сеньйора і ненависті до чужинців. До цієї ж сфери «особистих зв’язків» Флакк відносив і васальні зв’язки між феодалами, і селянсько сеньйоріальні стосунки. Лише пізніше ці зв’язки, на його думку, стали доповнюватися поземельними, які поступово, в XІІ – XІІІ стст. стали визначальними у феодальному суспільстві. Флакк доводив, що аллод не зник повністю, а тривалий час зберігався. Феодалізм, на переконання французького історика – це політична система, заснована на ф’єфному контакті, що виникає при даруванні землі за службу. Праці німецього історика Пауля Рота (1820 – 1892) присвячені виникненню у франкській державі бенефіційної системи. Рот вважав, що ще від часів Тацита у германців існував державний устрій – «союз підданства», де кожен член суспільства був пов’язаний з королем. Потім почався процес феодалізації під впливом бенефіційної системи. Німецький дослідник виділяв такі головні ознаки феодалізму: 1) виконання посадових функцій перетворюється в приватне право державних чиновників; 2) відбувається повне порушення громадського порядку; 3) країна перетворюється в конгломерат окремих областей; 4) повне беззаконня; 5) найбільш могутня частина населення підкоряється державі на основі відносин васалітету. Феодальні установи на думку історика, з’являються під впливом як римських, так і кельтських установ. Критичний напрямок європейської історіографії сформулював своє тлумачення сутності феодалізму. Засновник цього напряму – німецький історик Георг фон Белов (1858 – 1927) був опонентом вотчинної теорії. Белов заперечував основи вотчинної теорії, спираючись на доведений факт, що упродовж всього Середньовіччя в Європі існував вагомий відсоток особисто вільних селян. Крім того, на думку Белова, з юридичної точки зору несвобода селянина (серва, віллана) була відносною, оскільки він залежав від свого сеньйора, але залишався вільним стосовно інших феодалів і стосовно держави. Спираючись на історичні джерела, дослідник заперечував натуральний характер вотчини. Головним у його вченні було твердження, що феодалізм – це чисто політичне явище і є результатом активної діяльності держави. У сучасній західній медієвістиці немає єдиного розуміння сутності феодалізму. Частина істориків дотримується традиційного політико-юридичного трактування цього терміна. Інші розуміють феодалізм як васально-ленну систему, або навіть тільки як специфічну військову організацію (Ф. Гансхоф (Бельгія), Ф. Стентон (Англія), К. Стефенсон, К. Холлістер (США)). Значна група істориків, особливо медієвісти французької історичної Школи «Анналів» (Жак Ле Гофф, Жорж Дюбі, Емануель Ле Руа Лядюрі) дотримуються комплексного вивчення феодалізму як соціального типу, виділяючи такі головні його ознаки: підпорядкування селян феодалам, наявність феодів (ф’єфів, ленів, бенефіціїв), васалітет, політичні, особисті зв’язки, сеньйорія (вотчина). Між собою представники цієї групи різняться за тим, якій із вищезазначених ознак вони віддають пріоритет. Радянські медієвісти розуміли феодалізм як соціально-економічну формацію, за якої панують аграрна економіка, натуральне господарство, велика земельна власність у поєднанні із дрібним господарством селян, васально-ленна система, приватне право, умовний характер феодальної власності й зв’язок останньої з політичною владою й позаекономічним примусом, особиста залежність селян, церква, станова нерівноправність, політична роздробленість, а також наявна істотна роль особистих зв’язків. (Є.О. Космінський, М.П. Граціанський, С.Д. Сказкін, О.І. Неусихін та ін.) Отже, феодалізм – це лад, основою виробничих відносин якого є власність класу феодалів на землю, нерозривно пов’язана з експлуатацією за допомогою позаекономічного примусу безпосередніх виробників селян, які вели своє власне індивідуальне господарство на частині землі, що перебувала в їхньому спадкоємному користуванні, формально відступленої їм феодалами.

Дата добавления: 2015-05-24