Османська імперія в хіv – ХVІІ СТ.

Османська держава склалася у процесі військової експансії турецьких племен в Малій Азії і на Балканському півострові. Під час монгольського завоювання Середньої Азії кочове об’єднання тюрків-огузів із племені кайи, яке скаладалося з кількох тисяч родин, відступило на захід разом із хорезмшахом Джелал-ад-діном і вступило на службу до сельджуцького правителя Румського султанату. Від султана Руму вождь огузів-кайи Ертогрул отримав земельне пожалування по р. Сакар’я на самому кордоні з Візантійською імперією. Після розпаду Румського султанату на 10 еміратів (бейліків) земельне володіння Ертогрула стало одним із цих бейліків. За іменем правителя цей бейлік з 1299 р. називався Османським еміратом. Спадкоємець Ертогрула Осман І (1282 – 1326) почав проводити свою політику, відкуплявся даниною від ільханів держави Хулагуїдів, розширив свої володіння, підпорядкувавши візантійські володіння в північно-західній частині Малої Азії. Столицею свого еміратства зробив м. Бурсу (Бруса з 1326 р.) Осман заснував нову династію і дав назву емірату. Відтоді малоазійських турків називали османами (османли). Успіхи османів у завоюванні візантійських і іранських земель зумовлювалися тим, що основу війська складали кочівники. Легка кіннота турків була надзвичайно мобільною, що давало можливість османським правителям швидко зосереджувати в належний момент великі військові сили для нападу. Усталеність патріархальних відносин серед кочівників забезпечувала їх ополчення високими бойовими якостями, воно було більш згуртованим і міцним, ніж ополчення Візантії та інших балканських країн. Турецька знать, отримуючи від османського правителя значну частину завойованих земель у ленне володіння, допомогла Османському емірату здійснювати експансію і посилитися за правління спадкоємця Османа І – Орхана (1326 – 1359). Після захоплення Орханом у 1331 р. Нікеї завоювання малоазійських володінь Візантії завершилось. Експансія османів була спрямована на балканські володіння Візантії. У 1354 р. було захоплено м. Галліполі на європейському узбережжі протоки Дарданелли. Спадкоємець Орхана Мурад І (1359 – 1389) захопив Адріанополь (Едірне), який зробив своєю резиденцією. Згодом турки під проводом султана Мурада І здобули перемоги на р. Маріца (1371 р.) і на Косовому полі (1389 р.) Агресія Османської держави відбувалася під гаслом «війни за віру» мусульман з «невірними». Військо османів поповнювалося добровольцями з Середньої Азії і Близького Сходу, які сподівалися за участь у джихаді поживитися награбованим. Османські завоювання супроводжувалися насильствами, пожежами, різнею. Населення захоплених міст часто поголовно виводилося у рабсто. Великі землевласники-християни на завойованих територіях, які визнали владу султана, сплачували данину, але це не завжди захищало їх від грабунків. Землевласники, які прийняли іслам, і ті, що зберегли свою християнську віру, змушені були вступати до османської кінноти – сіпахів. Відтепер їхні земельні володіння виступали у якості земельних пожалувань за військову службу. Спадкоємець Мурада І Баязид І Йирдилим (1389 – 1402) завершв завоювання Македонії і Болгарії. Північна Сербія змушена була сплачувати данину. У 1394 р. Баязид захопив Фессалоніки і заблокував Константинополь. У 1396 р. біля Нікопола Баязид І розгромив військо європейських хрестоносців. Наступного року турки вторглися до Угорщини.

Експансія османів у Європі була перервана війною з Тимуром. У 1402 р. біля Анкари військо Баязида зазнало нищівної поразки від Тимура. Під час бою ополчення колишніх малоазійських емірів, побачивши своїх емірів у стані Тимура, зрадило Баязида і ударило в центр його війська. Баязид потрапив у полоні, де невдовзі й помер. Тимур спустошив Малу Азію і відійшов, відновивши 7 із 10 колишніх малоазійських еміратів. За перших правителів османської держави сформувалася унікальна соціальна організація, відома як тімарна система. В часи Баязида І верхівка османів вже перейшла до осілого способу життя. З’явилися суперечності між осілою і кочовою військовою знаттю. Майже увесь земельний фонд в малій Азії і в Румелії був захоплений османами. В державі утвердилося чотири форми земельної власності: державні землі – мірі; землі султанської династії – хасс; землі мусульманських релігійних установ – вакуф; приватні землі – мульк. Найобширнішим був фонд державних земель – мірі. Переважна частина державних земель була роздана султанами у спадкове умовне пожалування військовим чинам кінного ополчення (сіпахи). Дрібні пожалування називалися тімарами (тімар – умовне спадкове володіння з

правом стягування із землеробського населення тімара строго визначеної суми, яка була частиною сплачуваного цим населенням в казну ренти-податку. Тімар визначався сумою річного доходу, яку стягував тімаріот і за рахунок якої він мав годуватися і екіпіруватися). Крупні земельні пожалування називалися заметами (замета). Форми земельного володіння були наступними: умовне земельне володіння (тімари, замети); неспадкові земельні володіння (хаси, арпалики), приватні володіння (мульк, вакуф). Якщо військовий, колишній кочівник, бажав завести землеробське господарство, він мав право отримати у межах свого тімара, чи замета наділ – чіфтлик, який дорівнював звичайному райятському чифтліку. Жодна з форм земельних відносин не створювала умов для зростання сепаратизму. Але недоліком такої структури були особистісні зв’язки, що найбільш яскраво проявилося в ХVІ ст. Земельні держателі – сіпахи зобов’язані були з’являтися на службу з відповідною кількістю воїнів. Тімарна система сприяла військовим успіхам османів. Частина султанських земель роздавалася у володіння визначним воєначальникам на час перебування на відповідних посадах. Такі пожалування, як і султанський домен, називалися хасс. Велика земельна власність в Османській державі співіснувала з дрібним селянським держанням. Селяни – райя (податне населення, переважно селяни, спочатку незалежно від віросповідання; з ХІХ ст. тільки християни) були прикріплені до своїх земельних наділів. Селян, які покидали свої наділи, мали право розшукувати упродовж 10 років. Повинності селян стягувалися частково на користь держави і на користь землевласників у змішаній формі (продукти, гроші, громадські роботи). Землероби-мусульмани сплачували десятину (ушр), а християни – від 20 до 50 % врожаю (харадж). Немусульмани сплачували ще й подушну подать – джизью, яка пізніше поєдналася з хараджем. Система податків складалася із двох компонентів: законні податки – ушр, харадж, джизья, зак’ят з імущих і додаткові збори – надзвичайні мита і податі. Стабільність і силу Османської держави забезпечувала також ефективна система державної організації. На чолі держави був султан, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади. Він призначав візиря та інших сановників. З ХV ст. візир і інші посадовці складали диван (державну раду). Члени дивану призначалися султаном і відповідали перед ним. Судові справи, які здійснювалися на основі шаріату, підпорядковувалися мусульманському судді – каді. Територія Османської держави поділялася на санджаки – округи, якими управляли призначені султаном санджак-беї. Військо складалося з трьох частин: кінного ополчення (сіпахи), кінноти (акинджи), корпусу регулярної піхоти – яничари. Акинджи складали нерегулярний кінний авангард війська, вони отримували від султана не земельні пожалування (тімар), а частину військової здобичі. Корпус яничар виник за султана Орхана, але остаточне організаційне оформлення його відбулося в ХV ст. Всі яничари вважалися дервішами ордену бекташіїв, до ХVІ ст. їм заборонялося одружуватися. Після занепаду і внутрішньої смути, як наступили за тимурівським погромом Османської держави, розпочинається новий етап піднесення. За Мурада ІІ (1421 – 1451) відновлюється завойовницька політика. У 1430 р. османи взяли Фессалоніки. Військо Мурада ІІ завдало нищівної поразки війську європейських хрестоносців під Варною у 1444 р. Наступник Мурада Мехмед ІІ (1451 – 1481) у 1453 р. захопив Константинополь. Відтепер Османська держава стала імперією. У 1476 р. султан ухвалив звід законів (канун-наме), в яких було чітко визначено функції державних чиновників і розміри їх зарплати, встановлено організацію мусульманського суннітського духовенства (стану богословів), режим земельних пожалувань. Мехмед ІІ встановив статут для немусульманських релігійних общин, затвердив православного (грецького) і вірменського патріархів і єврейського раввіна в Константинополі. Всі православні народності в імперії відтепер розглядалися як одна «грецька община» - рум-мілетті. Мехмед ІІ підписав фірман про порядок престолонаслідування, згідно з яким, спадкоємець престолу задля уникнення смути повинен був умертвляти своїх братів. Мехмед ІІ підкорив Трапезунд і всі малоазійські емірати. В Криму були ліквідовані генуезькі колонії з центром в Кафі і підкорено Кримське ханство (1475 р.) У ХVІ ст. спостерігається розквіт військово-політичної могутності Османської імперії. За правління Селіма І (1512 – 1520) були завойовані: південно-східна Анатолія, Курдистан, Сирія, Палестина, Ліван, Північна Месопотамія до Мосула, Єгипет. Селім І став офіційним спадкоємцем халіфа, і як духовний глава мусульман отримав в Аравії Хіджаз з Меккою і Медіною. Політику Селіма продовжив його син Сулейман І Кануні (1520 – 1566). Йому вдалося захопити Ірак, західні області Грузії і Вірменії, Аден, Йємен. У Північній Африці під владу Сулеймана прейшлм Алжир, Тріполі, Туніс. В Європі османи захопили Бєлград (1521 р.) Сулейман здійснив 5 походів проти Угорщини (1526 – 1544). Південна і Центральна Угорщина з м. Будою були включені до складу Османської імперії, Трансільванія стала васальним князівством. У 1522 р. турки захопили острів Родос. У ХVІ ст. коло осіб, які отримували земельні пожалування від султана, розширилося. Землі отримують чиновники державного апарату. Їм надаються хасси і арпалики, які були не спадковими земельними пожалуваннями, а пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Розміри таких пожалувань були значно більшими ніж наділи сіпахів. Тут, як і на землях султана, стали застосовувати ситему відкупів. Лихварі і власники грошових коштів долучаються до експлуатації селян. В тімарах рента була формально захищена публічно-правовими нормами податкових стягнень з селян, а доходи сіпахів і власників хассів і арпаликів регламентувалися державними постановами. Стосунки ж між відкупщиками і селянами не регламентувалися. Тут розмір ренти встановлювався на приватно-правовій

основі. Так, бейлербей Анатолії з хассу отримував 1600000 акче, яничарський ага – 500000 акче, тімаріот – 3000 акче. В економічному житті імперії складаються різні типи господарювання. Військовий характер імперії виявлявся в державному устрої та адміністративній структурі. Територія Османської Порти ділилася на провінції (ейялети). За Сулеймана І їх було 21. Провінції поділялися на санджаки (округи). На чолі ейялета стояв бейлербей, санджак очолював санджакбей. Бейлербеї і санджакбеї здійснювали не тільки цивільне управління, але й були командирами військ османського ополчення і місцевих гарнізонів яничар. На відміну від Європи, в Османській імперії великі землевласники не

володіли судовим імунітетом. Тут судові функції були відособлені і виконувалися кадіями, які підкорялися не місцевій адміністрації а голові мусульманської общини в імерії – шейх-уль-ісламу. Судочинство було централізованим, султан міг через кадіїв здійснювати нагляд на місцях. Спочатку вища адміністрація Османської Порти формувалася з мусульманського духовенства – улемів, але з ХVІ ст. починає складатися особлива верства османського суспільства – воїни і чиновники капикулу («раби августійшого порогу»). Чимало з них були з числа військовополонених, які прийняли іслам. Згодом капикулу рекрутувалися шляхом девширме – примусового набору дітей християн, які мешкали на території імперії (так рекрутувалися яничари). Капикулу ставали чиновниками. деякі з них досягали посади візирів. Капикулу разом з сіпахами-тімаріотами використовувалися султанами як противага впливовим і знатним нащадкам беїв-завойовників. У цей період набула поширення практика призначення на посади великих візирів султанських зятів-дамадів (із капикулу). Між капикулу і сіпахи-тімаріотами розпочинається суперництво через посади і землі. Верхівка чиновництва добивається від султанів не тільки умовних пожалувань, але й безумовних – мульк. Щоб султан не міг конфіскувати мульк, його власники часто передавали володіння у вакуф, тобто у власність релігійно-доброчинних організацій. Тоді колишній власник мульку, мав право на гарантовані 20 % від доходів зі свої колишніх земель як засновник вакуфа. У боротьбі з сіпахі за землю переможцями вийшли капикулу. На цьому тлі відбувається поступовий процес обезземелення селян-райя. Це ослаблювало імперію, яка з другої половини ХVІ ст. вступає в смугу затяжної кризи. На початку ХVІІ ст. Османська імперія пережила «революцію цін». Шляхом прямого державного втручання вдалося утримати ціни на товари першої необхідності, але економіка зазнала серйозного випробування. Ослаблення держави виявилося і в яничарських бунтах. Так, у 1622 р. повсталі яничари вбили султана Османа ІІ і проголосили правителем імперії свого ставленика. Свідченням початку занепаду стали поразки під Астраханню у 1569 р. і в морській битві при Лепанто у 1571 р.

Дата добавления: 2015-05-24